Олег Винник: Якщо Путін зможе закінчити війну, на пропозицію виступити для нього я би сказав: "Так" G

– Олеже, доброго вечора!

– Добрий вечір!

– Моя мама не зрозуміє, якщо я просто зараз не візьму в тебе автографа для неї та для її подруг – тьоті Валі, тітки Олі та двох тіток Люб. Вони всі зараз нас уважно дивляться і чекають цього моменту.

– А для тебе?

– (Усміхаючись). А для мене – після ефіру.

– Після ефіру? Добре. (Розписується на CD). Як маму звати?

– Інна. Учора, щоб купити цей диск, я об'їздила пів-Києва. І знайшла тільки один твій альбом, 2013 року. Я правильно розумію, сьогодні артисти на дисках узагалі не заробляють, вони не приносять прибутку? Які статті доходів у українських виконавців сьогодні? Концерти? Корпоративи? Перегляди в YouTube?

– Угу.

– Що ще?

– Я б сказав, усе. Напевно. Якщо говорити про диски, то, звичайно, на цьому грошей ніхто не заробляє. Радше, тільки витрачає. Але диск Винника купити... Це ж дефіцит! (Хитро усміхається).

– Судячи з усього, так.

– Заробіток артиста в нашій країні... Зрозуміло, що поки ще не працює, на жаль, те, що є у Європі. Авторські путні.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– А взагалі авторські є? Адже ти сам свої пісні пишеш, ти автор і тексту, і музики.

– Звичайно.

– Це значна стаття доходу для тебе?

– Ні. Можливо, піджак на них можу купити наприкінці року.

– За рік?

– Так. (Сміється). Гарний піджак, не кажу, що поганий.

– Коли тебе називають українським Стасом Михайловим...

– Погано!

– ...ти ображаєшся чи це, навпаки, лестить тобі?

– Якось цинічно почав до цього ставитися. Раніше боровся. Хотів обговорювати цю тему. Чому, навіщо, звідки вам прийшло, за якими критеріями.

– Приклеїлося, розумієш?

– Це все журналістська шняга, перепрошую за слово, вийшла.

– Розвінчаймо зараз.

– Люди навчилися порівнювати. Колись я у студії записував пісні, і хтось сказав: "Та це Юра Шатунов!" Узагалі смішно! (Регоче). Була в мене якась пісня весела, і в ній почули голос Шатунова. Ну, добре, Шатунов, так, нічого. Але коли до мене починають чіпляти такі речі...

– Ти засмучуєшся?

– Ні, я кажу, перш ніж це робити, ви просто послухайте, професійніше підійдіть до цього. Не як обивателі. Людина професійно займається своєю справою, скажімо, журналістикою, і хоче щось приклеїти з іншої галузі. Треба послухати! Я кажу: "Друзі, прийдіть на концерт. Із задоволенням запрошу. Не вистачає вам концерту? Послухайте в YouTube, почитайте тексти, подивіться стилістику. В одному руслі вона у мене чи різнопланова. Розумієтеся на різноплановості? Отже, ми можемо дуже довго на цю тему спілкуватися. (Піднімає склянку з водою). За тебе!

– Спасибі! Хочу поговорити про твою особисту історію. Люди знають, який вигляд має Олег Винник, як він співає, але про твою біографію відомо дуже мало. Ти випробував на собі всі принади життя українського заробітчанина в Європі. Спочатку поїхав до Німеччини не співати, а сидіти з дітьми одного відомого німецького лікаря. Поправ мене, якщо це не так.

– Узагалі-то було заплановано зовсім не те. Я коли побачив плакат (постановки) "Привид опери", то замріявся. Хотів подивитися, досягти, зіграти цю роль. Але ось так приїхати, тупо, щоб прослухали, і зіграти, щоб тебе взяли...

– ...з вулиці...

– ...це дуже складно. Я тоді був студентом, звичайно, треба було заробляти гроші. Що стосується дітей, я навчав їх музики. Вони мене навчили німецької мови. А я їх нашої, до речі.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Жив у родині, був музичним репетитором, так?

– Так. Вони вже дорослі. Один із цих двох братів одружений, успішний бізнесмен. Ми дуже добре спілкуємося.

– Бачиш, скільки молодих перспективних людей сьогодні від'їжджає з України за кордон працювати? Що з цим робити?

– Так було завжди. На жаль. Мене це турбує. Те, що перспективні люди не можуть знайти себе в нашій країні та виїжджають, – це легкий шлях. Був розвал Радянського Союзу, зародження нашої країни, 1990 рік, коли я побачив Захід, відчув цей запах...

– Очі широко відкрилися?

– Та-ак. Перша мікрохвильовка! Холодильник білий! Уся ця цивілізація. Я подумав, Господи, це ж як у книжці написано. Ось так ми всі повинні жити! Настільки цим загорівся, ще навіть не знаючи мови. І поставив собі за мету: вивчити мову, поїхати до Німеччини і стати людиною. Не іноземцем, які приїхали заробляти якісь гроші, а цивілізованою, нормальною людиною. Слава тобі, Господи, я досяг цих ролей, найвищих у світі. Узяти хоча б роль Жана Вальжана, її можуть одержати тільки обрані професіонали у світі.

– Ти ж і премію здобув дуже престижну.

– Так. Коли я у Штутгарті працював, мене берлінцем називали. Коли в Берліні працював, норвежцем називали.

– Німецька у тебе перфектна, так?

– Не скажу, що перфектна, навчатися треба все життя, але на сцені мені ніхто ніколи не сказав, що я іноземець, що я з колишнього Радянського Союзу. Про Україну тоді взагалі ніхто нічого не знав. До Помаранчевої революції про Україну не знали. Навіть у газеті про мене написали, що норвежець грає головну роль Жана Вальжана в мюзиклі "Знедолені". Коли вже Помаранчева революція сталася, журналісти провідних каналів нашої країни поїхали до Німеччини, мене там місяцями шукали. І там, у театрах, стала відомою країна Україна. Я дуже цим пишався і досі пишаюся. Там було багато національностей, але завжди висів прапор моєї країни.

– У тебе нестандартна історія. Спочатку ти добився успіху за кордоном, потім повернувся і досяг успіху вже тут. Коли ти був успішний там, на батьківщину тягнуло? Нудьгував?

– Я колись розповідав, але не втомлюся розповідати ніколи цю історію. У мене була перерва, і я поїхав до України. До цього були контракти, я шість років не приїжджав, не бачив батьків. Під'їхав на машині на митницю польсько-українську. Вийшов із машини. Вдихнув повітря – воно було настільки смачне, що я заплакав. Реально заплакав. Господи, кажу, як це смачно! Такі речі потрібно прожити. Повертаюся до запитання про те, що люди їдуть із нашої країни заробити грошей. Тому що вони себе так цінують, ось я такий геніальний, а в цій країні мене ніхто не помічає. Нічого подібного! Я працював у Німеччині. Багато моїх колег із Німеччини, багато американців їде до Китаю. Кожна людина може себе знайти де завгодно. Це залежить навіть не від амбіцій, а від конструктивності (показує на голову). Тим паче, на сьогодні, я вважаю, що в нашій країні можна стільки всього зробити! Роботи непочатий край.

– Це точно! Тут ти маєш рацію.

– І сказати – я кину цю країну, поїду звідси, тому що хочу жити і добре їсти? Ні!

– Тобі дістаються всі вершки, ти на сцені, тебе люблять,...

– Ха-ха, усі вершки!

– ...шанувальниці шаленіють, фотографуються. Але це ж робота величезної команди, я добре розумію. І напевно, велика заслуга твого продюсера Олександра Горбенка. Він завжди за кадром, але це той сірий кардинал, завдяки якому у твоєму житті все це відбувається. Наскільки я знаю, Олександр був успішним бізнесменом, багатою людиною, абсолютно не пов'язаною із шоу-бізнесом. Але раптом він їде до Німеччини, випадково чує, як ти співаєш,...

– (Здивовано). Звідки ти все це знаєш?!..

– ...буквально закохується. Ти ж сам мені розповідав!

(Сміються).

– Тихо-тихо, адже нас можуть не зрозуміти. "Закохується", такі от речі!

– Правильно закохується! Продає весь свій бізнес і вкладає в тебе. Але не одразу все вдалося, він навіть прогорів. Він зараз не шкодує, що зв'язався з тобою? У нього все гаразд?

– Я відчуваю, Олесенько, що наша дружба тільки починається. Наступного разу він тут буде сидіти, ти йому ці запитання поставиш, він на них відповість. Було зовсім усе інакше. Закохатися, як ти кажеш, це одне, але ось цей підхід... Якщо він успішний бізнесмен, він цінує свою копійку і свою працю. Коли ми з ним познайомилися, я вже писав свої пісні. Я не спав ночами, мені снилися сни, що я стою на сцені у себе на батьківщині. Я відчував, що можу, що це моє, що я повинен повернутися. Тільки я не знав, коли це станеться. Мабуть, Господу Богу все це видніше. Познайомився з Олександром, і ми вирішили зняти перший кліп. У мене були якісь заощадження, зрозуміло, я був один із трьох провідних і найбільш високооплачуваних артистів європейських мюзиклів. Я щось мав, щось він мав.

– Скинулися?

– Так. Коли ми зайнялися цією справою, дізналися, скільки грошей коштує перший кліп та його просування. До цього ми не знали. Але вирішили зняти. За величезні гроші.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– І скільки перший кліп коштував? Тисяч 30? 50?

– Ні. Тоді ще плівка була. Усе починалося від 50 тисяч. Гарний кліп був у межах 100 тисяч доларів.

– Навіть так?

– Це дуже великі гроші. Коли була плівка, зовсім інший був час. Були якісь рухи ні про що. Я приїхав сюди, на інтерв'ю почав ходити. Мені ніхто не вірив. На радіо приходиш, там от як у тебе зараз, лежать папірці. Мені говорили, що будуть інтерв'ю на радіо, я приїжджав на тиждень і ходив по радіостанціях. Ти нікому не цікавий. З папірця читають. Пам'ятаю, приходжу на одну радіостанцію. Ді-джей... Або як правильно назвати?

– Ведучий.

– Ведучий, або модератор, не знаю, починає читати. Курить. (Зображує перегортання сторінок). І каже: "І ти при цьому всьому ще хочеш співати?" Я відповідаю: "Ну, типу, так". (Зображує сигаретну затяжку). Він такий: "Ну ходімо в ефір, подивимося". Змушували мене співати, говорили: "Ну заспівай німецькою". Коли ти заспівав, зрозуміло, респект, повага. (Зображує рукостискання). "Молодець, ми віримо тобі". Ці речі треба було доводити. Коли я розповідав, чого я там домігся, пісні показував, це було незрозуміло.

– Чи правда, що всі гроші від продажу бізнесу Олександр вклав у тебе? Пішов на такий ризик?

– Не те щоб він продав бізнес, просто поставив на ньому жирну крапку і почав займатися іншим. Виявляється, Господь Бог усе-таки зводить людей за якимись критеріями. Він по життю взагалі музична людина, яка справді любить музику. Рок-н-рольник. Успішний бізнесмен, але хотів творчого життя.

– Хотів, щоб любов до музики була взаємною?

– Так, і тут з'являюся я. Він прослуховував пісні, не день, не два. Показував їх багатьом людям, своїм робітникам. Він був керівником одного знаменитого заводу в Україні. І врешті-решт він розуміє, що не тільки мені вони подобаються, але і людям. Найрізноманітнішим. Від менеджерів до найманих робітників. І все. Він уже не міг без цього жити. Він сказав: "Олежку, треба з цим визначитися. Ти, виходить, там, а я – тут. Ми в різних світах. Треба щось, напевно, кидати, щоб щось почати". Звичайно, я перериваю всі свої контракти. У мене 12 років ішов контракт за контрактом. Працювати інакше було неможливо, просто їхати не виходило. І, урешті-решт... (Плескає долонями).

– Ти сьогодні можеш сказати, що ти багата людина?

– Так. Любов'ю! (Посміхається). Мені Господь Бог дав те, чим я маю право ділитися з людьми.

– Ти – суперзірка. У тебе є красивий будинок, приватний літак, усі ці атрибути?

– Ти, щоб це дізнатися, мене сюди запросила? (Регоче).

– Зокрема. Цікаво ж аудиторії.

– Чесно кажучи, будинок я ще не побудував.

– Дерево, син, будинок...

– Я хочу все-таки побудувати будинок і прожити життя в нашій країні. Заявляю реально на всю країну. Я не хотів би купувати нерухомість по світу, як роблять багато наших співвітчизників. Мені це нецікаво. Хочеться мати свій будинок, такий, яким я його бачу. З озером, про яке я мрію. Я дуже люблю верби. Хоча кажуть, що не можна у дворі верби садити, але мені подобається. Я обожнюю, вона настільки жива і жіночна.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Приглядаєшся до ділянки? Десь під Києвом, можливо?

– (Примружившись). Думаю...

– У Кончі-Заспі?

– Ну, навіщо?

– Зараз ріелтори почнуть дзвонити Олександру.

– Чудово! Поки із програми піду, уже і діляночку хтось подарує. (Сміється). Хоча я так не люблю. Я за подарунки відповідаю взаємністю. У дива я не вірю, що артист десь працював і в подарунок отримав Bentley.

– А що тобі дарували? Розповідають смішні історії...

– Багато чого, але я не звертаю...

– Ну, найяскравіше?

– Дуже багато ікон дарували, з Афона.

– Машину ніхто не намагався подарувати?

– Навіщо? Подарують – я повинен буду відпрацювати. Були й інші подарунки...

– Спроби були?

– Спроби машину подарувати? Розумієш, якщо тобі дарують машину, це не просто так.

– Зобов'язує?

– Зобов'язує. Напевно, якби я був дівчиною, то, напевно, так.

– А дівчат не зобов'язує? Що за подвійні стандарти?

– Я перш за все годувальник. Мені в кайф заробити самому грошей і купити те, про що я мрію. Колись, пам'ятаю, я мріяв про BMW, ще коли був студентом. Чомусь мені "трійка" подобалася. Іншого й не уявляв. Урешті-решт у мене з'явилася ця машина, але не "трійка", а "п'ятірка".

– "Бумер"...

– До того ж до мене на мюзикл у Німеччині прийшли з магазину BMW. Подивилися, ми зустрілися – і у мене була машина. Але мені її не подарували за мої гарні очі. Що це таке? Це праця, це досвід, те, над чим я працюю все своє життя. Виходжу на сцену і співаю. Якщо людина хоче мені приємне зробити, вона зробить, але я їй відповім завжди. Я не чекаю моменту, коли мені хтось подарує щось, будинок у Кончі-Заспі. Сон рябої кобили, вибачте.

– Де твої батьки?

– У селі. Мама залишилася одна.

– Сама живе?

– Із сестрою.

– Сестра їй допомагає? Наскільки я знаю, твоя мама не бачить.

– Звичайно, допомагає. Мама інвалідом із зору була все життя. Зараз узагалі складно.

– Скільки їй років?

– Буде за рік 80.

– Ювілей...

– Знову ж таки, про подарунки... Приходить до неї жінка, каже: "Оце хочу поспілкуватися з Олегом. У мене немає даху над головою".

– Сусідка прийшла?

– Ні, спеціально людина приїхала звідкись. А мама була після чотирьох інсультів. Після цієї зустрічі приїхала швидка допомога, яка забрала її, зараз вона перебуває в лікарні.

– Ми щиро бажаємо їй одужання, усією країною!

– Спасибі. Так що ось такі речі бувають. Я щодо твоїх слів про суперзірку.

– Не все ж у тебе завжди складалося гладко? Були періоди, коли ти був босий, голодний, холодний? У чому тобі доводилося собі відмовляти?

– Я і сьогодні до студії мав прийти голодним. (Усміхається). На ситий шлунок...

– Не співається?

– Співається, тільки не ті почуття. Ситі задоволені, а треба, щоб артист був голодним. Я не народився в багатій родині, у мене не було всіх цих надмірностей. Заробляв на всі свої "одягалки", вибачте за слово, сам, своєю працею. Завжди любив одягатися, купував дорогі речі. Розумів, що якщо мені туфлі або якийсь одяг подобаються...

– ...треба на них заробити...

– ...я зароблю грошей і куплю. Я не купував по 20 пар, щоб вони на завтра рвалися. Заробляв як міг.

– Був не настільки багатим, щоб купувати дешеві речі?

– Абсолютно правильно. І сьогодні я дотримуюся такого ж принципу.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Який найзворушливіший подарунок ти зробив мамі?

– Це не подарунок, напевно, а борг. Так мало бути, це людські речі. Мама завжди була інвалідом другої групи із зору...

– Не бачила взагалі?

– Ні, бачила, але у неї вроджена короткозорість. Пізніше від переляку вона на одне око взагалі втратила зір. Я з дитинства з нею їздив на перекомісію. Там, у три рочки, були мої перші виступи. Навіть є в соцмережах фотографія, як я у цьому віці на сцені стояв у вишиванці. Ось, і на перші гроші, які я заробив у Німеччині, ми відразу мамі зробили операцію. Дуже успішно.

– Вона почала бачити?

– Вона бачить. Зараз знову погіршується зір, на старість.

– Скільки мамі було років, коли ти подарував їй можливість краще бачити цей світ?

– Це Господь Бог мені подарував можливість заробити грошей. (Посміхається). Це було років 17–18 тому, напевно.

– Чому ти відмовляєшся їздити на концерти і гастролі до Росії?

– О-о-о, наболіле запитання!

– А чому наболіле?

– Є багато людей у цій країні, які краще за мене скажуть, ті, за кого я переживаю. Це сім'ї, дружини і діти загиблих.

– Але багато хто із твоїх колег їздить, і нічого страшного. Там великий ринок...

– Я за них не відповідаю. У нас немає закону про заборону. Ми живемо в цікавий, але складний і незрозумілий час. І мені здається, що саме сьогодні кожна людина показує своє обличчя. За своє ходіння по цій землі, прийде час, ми будемо всі відповідати. Хто що порушував, неважливо. Це буде трохи пізніше. Я не для того виходжу на сцену. У мене немає цієї гонки, з кимось змагатися концертами. Дешевше, дорожче. Я заробляю стільки, скільки можу. Мою працю оцінює час, люди тощо. Пропозицій у мене – во! (Прикладає руку до підборіддя).

– Із Росії, ти маєш на увазі?

– Так. Якби я погодився на тури Росією...

– Телефонують?

– Звісно, телефонують, пишуть, пропонують тури з дуже великими залами. Не просто на одну тисячу зал. У Пітері ось зараз пропонували. Але це найлегший шлях – узяти й поїхати. Я знаю, що там мене будуть слухати тисячі людей. Але я не можу собі дозволити як людині, що йде на сцену і співає людям, які вірять моїм словам, яка співає про щастя, про любов, про віру, про зраду. Я не пробачу собі ніколи в житті, якщо до мене хтось підійде потім і скаже: "Я був у АТО, у мене стільки-то друзів загинуло. А я тобі вірив". Я собі ніколи не пробачу, якщо я це почую, сказане в очі. І чудово розумітиму, що зробив величезну помилку. Я відповідаю за себе. Моя позиція така. Не для того ми живемо, щоб отак думати про себе егоїстично.

– А якщо уявити, що серед твоїх численних шанувальників у Росії є Володимир Путін? Якби у тебе задзвонив мобільний і голос у слухавці сказав би: "Здрастуй, Олеже, це Володимир Путін, у мене день народження або там інавгурація. Ось тобі $10 млн, приїжджай виступити". Що б ти відповів?

– Не знаю... Якщо він зможе запобігти, закінчити війну, я сказав би: "Так". Я би погодився на цю умову. Я готовий бути (зображує лапки) "зрадником батьківщини", для того щоб був мир у цій країні. Усе. А інші речі... Я можу собі заробити гроші, і я щасливий від того, що я можу заробити своїми руками і своїм голосом. Багато, мало – це вже кому як.

– У 2014 році ти співав у Сочі під час Олімпіади. Тоді саме кипів Майдан у Києві. Я так розумію, це була твоя остання поїздка до Росії?

– Так.

– Тоді були розмови в кулуарах, які змусили б тебе подумати чи насторожитися, що далі може настати анексія Криму, війна на Донбасі? Ніхто тоді ще не очікував цього. Бачив ти в Сочі когось із високопосадовців Росії, можливо, Путіна?

– Ні. Ми їздили з тодішнім міністром молоді та спорту Равілем Сафовичем Сафіулліним. Це він мені запропонував виступити в Сочі. Такого не було. Хоча на вулиці були такі розмови, мовляв, що це ви там улаштували. Пам'ятаю, чай ми купували з обліпихи, до речі, дуже смачний, і такі розмови...

– Обговорювали Майдан?

– Так. Але ні в кого у голові не вкладалося, чим воно все повернеться.

– Але наші спортсменки, кілька дівчаток, відмовилися в Сочі виступати на знак протесту.

– У 2014 році?

– Так.

– Не знаю. Тоді я нічого не відчував. Якби відчув, найімовірніше, не поїхав би.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Ти казав, що тобі пропонували співати під час Майдану. Чому ти відмовився?

– Я сказав: "Поставте сцену посередині, щоб мене всі почули. Тоді я виступлю".

– А хто пропонував? Зараз уже можна сказати?

– За погану сторону. (Сміється). За тих, кого вже немає. Правда, не знаю, хто зараз гарна сторона.

– Із Партії регіонів телефонували?

– Напевно. Не пам'ятаю, хто дзвонив, чесно. Це треба директора питати.

– Олександра, я зрозуміла.

– Ні, у цього ви нічого не доб'єтеся. (Сміється). У нас тоді була директриса.

– (Усміхаючись). Ви її після цього одразу звільнили?

– Ні, чому. Я просто не погодився. Для мене страшно, коли ділять людей.

– Позаду четверта річниця Майдану. Як ти думаєш, Майдан для України – це було добре чи погано?

– Рано чи пізно воно б сталося, напевно. Не хочу, щоб страшні події відбувалися в нашій країні. Але так, як воно все відбувається... Мабуть, цього було не уникнути. Велика частина людей хоче жити добре, гідно, любить країну, а якась частина, напевно, ні.

– Як на твоє життя війна вплинула?

– Дуже сильно. Ми якраз почали їздити країною. 7 жовтня 2013 року розпочався тур. Я бачив колони військових машин із солдатами, танками.

– Уже тоді? Майдан же в листопаді розпочався.

– Ні, пізніше, тур тривав, і я на трасах бачив це все. Спочатку я знімав на мобілку. Складалося враження, що це фільм якийсь. Потім зрозумів, що все набагато складніше, що це реальність. Думаю, це мій хрест, моя ноша, що саме в цей час усе починалося.

– У соцмережах пишуть, що якщо подивитися на твій гастрольний графік, кількість концертів та аншлагів, то конкурентом на президентських виборах 2019 року...

– ...і ви туди ж! (Сміється).

– ...[Петра] Порошенка, [Юлії] Тимошенко, [Олега] Ляшка, [Вадима] Рабіновича стане не Святослав Вакарчук, а ти. Скажи, із чим чорт не жартує?

– Це ж, по-перше, треба зістригти волосся. Ви хочете, щоб у країні був президент із довгим волоссям? (Сміється). І який би ось так показував? (Демонструє жести "ОК" і "V").

– Якщо ти підеш на вибори, то дістанеш відповідь, чи люди хочуть президента з волоссям.

– Я не політична людина. Я просто хочу, щоб ми у країні жили щасливо. Що я вмію робити, я роблю. Залишаю свої сили, своє здоров'я, своє серце на сцені. Це мій хрест, моя ноша, іншого мені не треба.

– Олегу, ти спостерігаєш, що відбувається. Народ біднішає, у політиці бардак, суцільна корупція, від якої країна розвалюється. Тобі не спадає на думку – розсердитися, самому піти в політику...

– ...щоб я, артист, прийшов і сказав усім: "Стояти, боятися?"

– Так. І навести лад як чесній людині.

– Якщо ми, артисти, будемо лізти в політику та ще й іти у президенти, то гріш ціна такій країні. Реально, це просто смішно.

– Історія знає багато прикладів, коли артисти, люди творчих професій ставали успішними керівниками країн.

– Ну так, [Арнольд] Шварценеггер був губернатором.

– Можливо, цей приклад не найкращий.

– Не найбільш вдалий варіант. Творча людина – ще й країною керувати? Не думаю. Ну, напевно, круто, але у мене роботи непочатий край.

– Від партій до тебе приходили гінці? До списку на вибори кликали?

– Були моменти, так.

– А хто приходив?

– Не скажу.

– Чому?

– А навіщо воно мені треба? Я взагалі не звертаю на це уваги. Були пропозиції виступити десь на "передвиборці", за величезні гроші. Що можна порівняти з подарунком, про який ми говорили. Мені це нецікаво. За все в цьому житті ми будемо відповідати. Що б ми не робили. Президент ти, артист чи лікар. Просто людина, яка нічого не може добитися в житті. Будемо всі відповідати за свої рухи.

– Як громадянин України за якого президента ти будеш голосувати на наступних виборах?

– Подивимося, які будуть кандидати.

– А якщо у списку кандидатів буде прізвище Вакарчука, твого колеги, проголосуєш за нього?

– Складне запитання. Я поважаю його творчість. Обожнюю його пісні. Мені дуже подобається "Океан Ельзи". Єдиний бенд в Україні з такою долею та історією. Це показник. Але чому я повинен вірити людині в тому, у чому я її не знаю? Зрозумів би як міністра культури. Це підходить. Чому ні? Президент – це дуже велика відповідальність. Хоча, з іншого боку, якщо він і підніме країну, це прекрасно.

– Тебе напружує ситуація, коли у нас у країні війна не названа війною, потяги безпосередньо з Москви їздять, великий бізнес досі працює з Росією, жахлива корупція всередині, а винні часто артисти?

– Ми – громовідводи, виходить. Тобто ми за всіх відповідаємо. Перші люди, що розв’язують питання (жестом показує лапки) "миру" в нашій країні. Я абсолютно не згоден. Повинен бути закон один для всіх, напевно. Якщо є війна, як ми чуємо з вуст президента, якщо є агресор, треба це припинити. Потрібні закони якісь. Я в цьому не розбираюся і не хочу, щоб ця війна була. Називають її АТО. Це потрібно вирішити. Але як довго... Я бажаю, щоб швидше закінчилося.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Навіщо тобі, людині, яка не має стосунку до державного бюджету, яка не краде з нього, усі гроші заробляє своїм талантом, аж шестеро охоронців?

– Так, про всяк випадок! (Засміявся). Охоронці – не через те, що я боюся за себе. Я нікому в житті нічого не зробив такого, щоб мене охороняли. Від кого?

– От і я питаю: від кого?

– Ні від кого. Вони просто стежать за порядком у залі. Шестеро охоронців постійно їздять, але якщо великі зали, то там їх не шестеро, а більше.

– Це на концертах, а у звичайному житті скільки тебе людей охороняє?

– Дивлячись де. Якщо збирається багато тисяч людей, то може бути і 50 осіб охорони. На стадіонах так.

– Ні, у звичайному житті?

– У звичайному житті навіщо мені охоронці?

– Немає особистої охорони?

– А що я такого зробив? Ось живий приклад. Ми були в центрі, де багато магазинів у Києві, вийшли на вулицю. Цивілізоване місце, біля кожного магазину – охоронець. Вибігають молоді пацани, кричать один на одного, і закривавлений чоловік, трохи старший. І охоронці з ними виходять на вулицю. У міцних хлопців у руках ніж. Я був присутній під час розбірок, навіть у мене на руках кров залишилася. Там усе було у крові. Сів у машину, дивлюся – на руках кров. Я там був ні до чого, просто стояв на вулиці, біля дверей.

– Поліція приїхала?

– Ні, тоді не було, можливо, пізніше приїхала. Але я до чого веду – охоронці були і нічого не зробили. Охоронець – це, напевно, "так має бути".

– Для статусу...

– Якщо хтось поцупить щось у магазині, можливо, для цього. Або сказати, що ви (погрожує пальцем) повинні заплатити, якщо якась банка розбилася.

– Які божевільні вчинки робили твої прихильниці?

– Кожен по-різному сприймає... Якихось безрозсудних речей не було. Я відчуваю повагу від них. Шанувальниці роблять мені подарунки, на день народження влаштовують флешмоби з феєрверками. А бувають і такі "подарунки", як я розповідав, як людина прийшла в мій дім, і мама потрапила до лікарні. Конкретний "подарунок". Мені соромно, що через мене моя мати зазнала ось такого.

– Скільки в тебе за рік буває корпоративів?

– Гарне питання, треба порахувати.

– А протягом місяця?

– Не звертаю на це уваги. Я не домагаюся корпоративів. Насамперед – концерти. Буду відвертим, у мене корпоративів небагато. Тому що у мене немає часу, ми в дорозі весь рік. Якщо 130–150 концертів, то скільки дорога займає...

– На рік у тебе стільки концертів?

– Десь так.

– Нас дивляться мільйони телеглядачів. Багато хто мріє запросити Олега Винника на свій день народження.

– У деяких виходить. За півроку, за рік запрошують.

– Скільки це коштує?

– Он продюсер сидить, у нього треба уточнити.

– А ти не знаєш, скільки коштує свій корпоратив?

– Я знаю, скільки я коштую.

– Не скажеш?

– Коли буде замовник, він дізнається.

– Людям треба починати збирати гроші!

– Люди, які приходять на концерти, знають, скільки квиток на Олега Винника коштує.

– Одна справа концерти, інша – корпоративи.

– Про це можна говорити, я ніколи не вигадую. Є ціна артиста. Є концерти. Заведено вважати – і не тільки у нас у країні, – що корпоратив артиста має коштувати удвічі дорожче, ніж його концерт. Тому що, можливо, це для когось не престижно, коли люди їдять і слухають артиста.

– Це нормальна практика.

– Можна міркувати по-різному.

– А як ти до цього ставишся? Тебе не "ламає" на корпоративах? Я зустрічала різну реакцію артистів, зокрема найбільшої величини. Для декого це взагалі нормально.

– Мене не запрошують просто для того, щоб сказати: "У мене виступав Олег Винник". Суто для обойми. Я не виступаю для обойми. Мене запрошують тільки ті, які люблять, які хочуть почути ті чи інші пісні. Якщо я виступаю на весіллі, то навіть програму складають: "Ми хотіли б, аби Олег вийшов і заспівав спочатку "Здрастуй, наречена".

– Зрозуміло, так.

– Виходжу і співаю "Здрастуй, наречена". Люди запрошують мене для того, щоб у них було свято. Ніхто не сидить, не їсть, усі танцюють. Я відчуваю тільки повагу. Люди отримують те, чого вони хочуть від мене. На мені відповідальність за те, щоб я не зіпсував їхнього свята, щоб приніс їм щастя і незабутні моменти.

– У кого з відомих політиків ти виступав на корпоративах?

– Відомих політиків?

– Так.

– Нинішніх?

– І колишніх.

– Серед нинішніх – ні в кого.

– А у колишніх? У [Віктора] Януковича, наприклад.

– Ні, не виступав.

– Він не твій шанувальник?

– Тоді він мене ще не знав! (Розсміявся).

– Він багато втратив! (Посміхаючись). Можливо, зараз десь у Росії слухає, тихенько плаче.

– Насправді виступав (у політиків). У цьому немає нічого поганого, якщо людина може заплатити. Чому ні? Усі артисти світу виступають у багатих людей, і це нормально.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Ми підійшли до найцікавішого блоку запитань. Я проводила опитування серед знайомих. І всіх твоїх шанувальниць без винятку цікавить твоє особисте життя. Чому ти приховуєш свою дружину?

– Кого?

– Дружину. Чи у тебе немає дружини?

– Я кажу, що це моя люба. Моя кохана. Що залишається мені, артисту, і взагалі артисту? Показати найдорожче, найсвятіше, що ти цінуєш? Навіщо я розповідатиму людям, скільки у мене дітей, скільки дружин? У чому взагалі інтерес до артиста? За що люблять артиста? За те, що він робить на сцені, що він несе людям. "Кому помог, ну а кого подставил", як я співаю у своїй пісні. Але торгувати своїми рідними, розповідати з пафосом чи без про свою сім'ю? Це ж дуже банально.

– А твоя кохана не ображається на те, що вона в тіні? Суто по-жіночому?

– Без моєї коханої, напевно, не було б мене.

– Ось так?!

– Напевно.

– Ви давно разом?

– Я як на допиті в суді сиджу...

– Та годі!

– Ага.

– Але я приємніша, ніж прокурор?

– Ну, звичайно. Якби на твоєму місці сидів би чоловік, я б і не прийшов.

– Можливо, чоловік тобі інші запитання ставив би?

– Ось тому я й погодився.

– Я ж запитую про те, що цікавить усіх твоїх шанувальниць!

– А про що ми говорили?

– Скільки років ти зі своєю коханою, найголовнішою людиною у твоєму житті, як ти сказав, разом?

– Стільки не живуть! (Сміється).

– Ну добре.

– (Жартівливим тоном). А взагалі я познайомився тільки позавчора з нею.

– Скільки в тебе дітей, де вони живуть і чим займаються, ти мені розповіси?

– Не потрібно це все. Не потрібно. Прийде час – усе стане дійсністю. Але доки я залишаюся цікавим людям як артист, доти я буду існувати.

– Раз ти не відповідаєш про особисте життя, поставлю тобі смішне запитання.

– Давай.

– Я читала на форумах, що пишуть твої прихильниці. Оскільки тема особистого життя їх усіх дуже цікавить, зрозуміло, з якої причини, багато хто сильно хвилюється. Кажуть, раз він так приховує своє особисте життя, можливо, він – гей?

– Логічно. Мені 44 роки. Можуть люди так сказати, так. У кожного є своя думка. Багато з тих, про кого ти зараз сказала, прикриваються своїми дружинами і купу дітей показують.

– До речі, так, особливо зараз це поширена ситуація.

– Факт є факт. Мені нецікаво говорити про інших, це їхнє життя. Нехай живуть, як хочуть. Нецікаво, що вони роблять у своїх спальнях, із ким вони сплять. Мені цікаво, що вони дають цьому світу. Ми послані на Землю не воювати, не мірятися нічим ні з ким. Усі ці речі, у кого яка стать тощо, – настільки від мене далекі.

– Ти своїм прихильницям відповідай на запитання.

– Я вже забув, яке запитання, ще раз скажи.

Вони питають, чи не гей ти.

– (Голосно). Ні.

(Усміхаються).

– Спасибі, поїхали далі. Це ж треба було так довго чекати, щоб почути коротке слово "ні".

– Ти постав це запитання публіці в залі. Думаю, після такого запитання ти потім пошкодуєш. (Сміється).

– Я до тебе на концерт не прийду!

– Прийдеш, куди ти подінешся!

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Зараз люди краще ходять на концерти, ніж на початку війни? Судячи з того, які люди читають новини в нас на сайті, що хочуть бачити. Дедалі популярнішими стають матеріали, що не мають стосунку до війни, до горя, до чогось негативного. Новини про події культури, хто з ким одружився, про світське життя цікавлять дедалі більше, їх дедалі більше переглядають. Ти на своїх концертах помічаєш таке? Люди втомилися, хочуть свята якогось?

– Люди хочуть правдивого свята. Сьогодні обдурити публіку неможливо. Раніше, до перевороту у країні, людина просто була щаслива, якщо хтось із артистів приїжджав, ішли на будь-кого. Зараз – ні. Люди навчилися розуміти і відчувати. Вони точно знають, чому вони йдуть на концерт. Я, з якогось боку, вдячний цій ситуації. Сьогодні просто нереально змусити людину купити квиток на будь-якого артиста...

– Але у тебе завжди повні зали. Аншлаги один за одним в одному і тому ж місті.

– Я по крихті збирав те, що мені було дано згори. Помічаю і за іншими артистами сьогодні: ідуть люди на концерти. Уже немає повної депресії. Але тільки люди стали розуміти, на кого йти, а на кого – ні. Зрозуміло, що є ціна, це коштує грошей. Я взагалі готовий пам'ятники ставити і на колінах дякувати людям, тому що ці задоволення, концерти – недешеві. Якщо порівняти вартість квитків в Україні й у тій же Німеччині, цивілізованій країні Європи...

– Це правда, у Європі набагато дешевше, ніж у нас.

– Про що ми тоді говоримо? Але люди, виходить, із задоволенням ідуть. Ще й букет купують тощо. Це реально коштує грошей. Я за це дуже ціную публіку. Повертаючись до запитання, їхати чи не їхати (до Росії) виступати... Це було б підло.

– Ти на своїх концертах співаєш наживо?

– Виключно. Це, Олесенько, ще одна причина, через яку ти повинна прийти на концерт!

– Почнімо...

– Ти ж сама співаєш,...

– ...я граюся, це ти співаєш...

– ...тому повинна розбиратися, де живий звук, а де – ні. Мені було б соромно співати під фонограму. Я 12 років відпрацював під оркестр із 35 осіб.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Перевірмо зараз. Я поки не почую, не повірю.

– Що ти хочеш перевірити?

– Сьогодні (програма вийшла в ефір 28 листопада. – "ГОРДОН") – особливий день. У телеканала "112 Україна" день народження. Весь колектив стоїть під дверима студії. Не сумнівайся, вони вишикувалися, щоб із тобою фотографуватися. Усі вони попросили, щоб ти заспівав. І у такий спосіб завершити наш феєричний ефір.

– Ось так, так? Спочатку відпресувала мене стосовно політики, а тепер хочеш, щоб було феєрично? (Сміється).

– Мені дуже цікаво з тобою!

– Що я можу побажати? Звичайно ж, процвітання. Чотири роки каналу, так? Щоб, як мінімум, нуль додався. Я співаю завжди "Многая літа" на сцені, але це людині безпосередньо треба, а каналу – якось неправильно.

– Заспівай свою улюблену пісню.

– Улюблену? (Співає). А мне хорошо с тобою, "112-й" пахнет тобою. Нежною и родною... Поцілуймося! (Підходить до ведучої, обіймаються). Обниму и зацелую. А большего мне и не надо, только бы ты была рядом... (Повертається на місце). Ну все, вистачить, годі.

Записав Микола ПІДДУБНИЙ