Адвокат Кузнєцов: Після зустрічі з дружинами загиблих на "Курську" Путін телефонував Березовському: "Найняли повій по $10, щоб мене дискредитувати!" G

– Дивно, що ви не побоялись прилетіти в Київ, де повно російських агентів.

– По-перше, у 2007 році я виїжджав із Росії через Україну, на кордоні мене не затримали, не було формальних підстав.

Мій багаторічний досвід, знання й розуміння причин, чому мене виштовхали з Росії, підказує: не було вказівок зверху мене затримувати. Якби були – формальні підстави знайшлися б. Наприклад, погортали б паспорт і сказали: "Хм, то він у вас фальшивий. Фото переклеєне, ми вас затримуємо". Тобто мені дали втекти.

По-друге, убивати мене їм немає сенсу. Мені 73 роки, і так не дуже багато залишилося. Плюс вони вбивають або коли є економічний інтерес (грубо кажучи, через бабло), або коли вважають людину зрадником, як у випадку з отруєним у Лондоні Олександром Литвиненком.

– Правда, що кримінальну справу проти вас просив порушити особисто Микола Патрушев – на той момент директор ФСБ, а нині секретар Ради безпеки РФ?

– Так, звісно.

– Чим ви йому насолили?

– Не йому, а Володимиру Володимировичу Путіну, коли написав книгу про загибель підводного човна "Курськ".

– Ви з Путіним особисто знайомі?

– Тричі перетиналися. Уперше, коли мене з ним Анатолій Собчак познайомив, із яким у мене були дружні стосунки. Це на початку 1990-х було, у Санкт-Петербурзі, коли Собчак ще при владі був. Сидимо з Анатолієм Олександровичем, розмовляємо, раптом входить непоказна людина. "Це Путін, займається в мене міжнародними справами", – сказав Собчак.

– Підозрюю, вдруге ви побачили Путіна вже в ранзі директора ФСБ наприкінці 1990-х. Тоді спалахнув конфлікт між найближчим оточенням президента Єльцина і генпрокурором Юрієм Скуратовим.

– Абсолютно правильно. Ми сиділи в одному кабінеті разом із Путіним і міністром внутрішніх справ РФ Володимир Рушайлом. Борис Миколайович мене попросив, щоб ми між собою поділили, хто чим займатиметься.

– Путіну доручили зняти Скуратова з посади за будь-яку ціну, у підсумку на центральному ТБ продемонстрували зйомки прихованою камерою, де "людина, схожа на генерального прокурора", розважалася в ліжку з повіями. Скуратова відсторонили від посади. Вам теж поставили завдання шукати компромат на генпрокурора?

– Ні, я ніколи не ліз у політику. Я зайнявся численними квартирами Скуратова, які він незаконно одержаав. Це було особисте прохання Єльцина, неофіційне й ніде не прописане. Я допоміг силовикам з юридичної точки зору, щоб вони не залучали сторонніх.

– Тобто допомогли юридично чистенько прибрати непотрібну фігуру на політичній шахівниці?

– Не "чистенько прибрати", а подивитися, як саме Скуратов потрапив у відомство, які в нього квартири. Було відомо, що в нього абсолютно шикарна, приголомшлива квартира на вулиці Зоологічній. У підсумку я так глибоко копнув, що моїми матеріалами не можна було скористатися, інакше б вони підставили наближених до Єльцина людей і моїх клієнтів.

– Кого саме?

– Павла Павловича Бородіна (керівник справами президента РФ у 1993–2000 роках. – "ГОРДОН"). Він, як виявилося, допоміг Скуратову придбати елітну нерухомість. Я сказав Єльцину, що не дам можливості використати ці матеріали, бо Бородін – мій клієнт. Ось тоді я вдруге побачив Путіна.

– Між Путіним – помічником Собчака і Путіним – главою ФСБ була різниця?

– Ні, такий самий непоказний: сидів і мовчав, говорили тільки я і Рушайло. Путін виявився чітким і дуже недурним виконавцем, але людського враження абсолютно жодного не справляв.

– А втретє, востаннє коли зустрілися?

– На початку 2000-х, Путін уже був президентом, уже сталася загибель "Курська", але я як адвокат у цю справу ще не зайшов. Я тоді обслуговував МЗС, займався нерухомістю РФ за кордоном і зіткнувся з проблемою. Виявилося, що вся російська державна нерухомість за кордоном – на балансі місцевих консульств і посольств.

– Це настільки серйозна проблема, що знадобилася зустріч із президентом РФ?

– Це ризиковано й незаконно, оскільки консульства й посольства – це бюджетні установи, а будь-яка нерухомість – це питання, пов'язані з орендою та оподаткуванням. Я написав записку президенту РФ, що треба розв′язувати питання, бо був випадок, коли у Фінляндії російське посольство здало в оренду свій котедж, а фіни відкрили в ньому публічний дім.

– Повії обслуговували клієнтів у будівлі, що належала російському посольству? Обожнюю фінів за креатив.

– (Сміється). Вибухнув великий скандал, а головне – гроші від оренди консули й посли розкладали по власних кишенях. За моєю пропозицією було створено державне унітарне підприємство "Госзагрансобственность", на баланс якого було передано всю держнерухомість РФ за кордоном. На третій зустрічі ні позитивних, ні негативних емоцій Путін у мене не викликав: він спокійно вислухав, покивав головою й усе.

– У вас дуже широке і впливове коло знайомств: сім′я Бориса Єльцина, Йосип Кобзон, Олег Табаков та багато інших. Хтось із них намагався заступитися за вас, коли проти вас відкрили кримінальну справу?

– Ні, я живу за принципом "не вір, не бійся, не проси".

– Невже ніхто навіть не запропонував вам: "Борисе, давай я спробую вмовити Путіна"?

– Пропонували, я сказав: "Ні". Телефонував Льоня Рошаль (відомий російський педіатр і хірург. – "ГОРДОН"), мій колишній приятель, говорив: "Я вирішу цю проблему". Я відповів: "Льоню, не лізь".

Це не поза і не гордість. От якби я, умовно кажучи, порушив правила дорожнього руху, був винен і мені загрожувала в'язниця, тоді, можливо, і попросив би: "Допоможіть, підтримайте". Але я абсолютно не винен.

– Усе одно не розумію, як у 63 роки за добу евакуюватися з країни, усе там залишити і 10 років не мати можливості повернутися додому. Хоча можна розв’язати питання, скориставшись зв'язками.

– Геть не всі можуть це зрозуміти, але є поняття честі й совісті. Ви морщитеся, розумію, що не подобається пафос...

– "Честь і совість"... Звучить непереконливо від одного з найуспішніших адвокатів Росії, клієнтами якого були дуже неоднозначні персонажі.

– Розповім один епізод. Наприкінці 1970-х я був опером в особливо важливих справах у Магадані, очолював оперативну групу зі 50 співробітників із розкриття вбивств малолітніх дівчаток. Дев'ять трупів, серійний убивця.

– А мене стільки разів переконували, що в Радянському Союзі жодних педофілів та маніяків не було...

– Були, звичайно, але в газетах про них не писали, на телебаченні не говорили. У Сєвероморську затримали одного мічмана за аналогічні злочини, там два трупи. Я терміново вилетів, щоб подивитися: чи не наш це маніяк. Виявилося, не наш. Повертаюся в Магадан, мене зустрічає підлеглий опер: "Поки ти літав, ми взяли вбивцю! Затримали на розпусних діях, попрацювали з ним трошки, він бере на себе всі дев'ять трупів дівчаток".

Приходжу до начальника кримінального розшуку, а він мені: "Я тебе вітаю, усе розкрили, у Москву вже доповіли". А справа стояла на контролі ЦК КПРС. Затриманим виявився сирота з Казахстану, етнічний німець із родини поволзьких переселенців. Я прийшов до нього в СІЗО: чай, канапки, розпитую його про життя.

Обставини вбивства всіх дев'яти дівчаток я добре знав, на кожен труп особисто виїжджав, сам усе оглядав, мацав, перевіряв. У мене досі цей принцип зберігся. Між розмовами ставлю затриманому контрольне запитання: "А маєчку навіщо забрав?". Хоча знаю, що з місця вбивства пропала не маєчка, а трусики.

– Чому це "контрольне" запитання?

– Маніяки-педофіли всі деталі злочину пам'ятають до дрібниць. І обов'язково з місця вбивства забирають дитячі маєчки або трусики, отримують задоволення, зайвий раз їх дістаючи і мацаючи.

Німець каже: "Нічого не брав". Тоді я йому ще одне контрольне запитання – і він поплив. Вивозимо його на місце злочину, він показати нічого не може: у загальних рисах щось указує, без деталей. "Навіщо на себе дев'ять трупів вішаєш?" – питаю. Він: "У вас гарні співробітники, нагодували мене, поговорили. А мене в таборі і так уб'ють, мене ж за розпусні дії взяли".

– Тобто?

– Його взяли, коли він до якоїсь дитини чіплявся. Але він нікого не вбивав. Я пішов до начальника управління: "Товаришу генерал, це не він. Убивці досі не знайдено". Начальник у крик: "Як?! Ми ж у Москву вже доповіли! Я тебе вижену!". Ну, я відповів: "Або сьогодні підписуйте шифровку, що серійного вбивці не знайдено, або я завтра сам дам телеграму міністру відкритим текстом". Здійнявся галас, хтось приїхав з обкому партії, я все доповів. Прокурор області мене підтримав і сам дав телеграму.

– А справжнього вбивцю знайшли?

– Узяли, випадково.

– У вашій насиченій професійній біографії є епізод, який мене зачепив. 1995 рік, український суд, ви як адвокат захищаєте інтереси російської громади Севастополя, проти якої виступила Генпрокуратура України з вимогою заборонити газету, яку випускає ця громада...

– ...і заборонити саму російську громаду Севастополя. Газету випускали на базі Чорноморського флоту РФ.

– Які конкретно претензії були у Генпрокуратури України до громади та її газети?

– Розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нічого такого там не було, абсолютно порожні обвинувачення. У політичну й економічну таємницю справи я не ліз. Вивчив позов, подивився публікації як юрист і зрозумів: нічого, крім схлипів і зітхань, в обвинуваченнях Генпрокуратури України немає.

– Ні-і-і, ну що ви! Слово "бандерівці" я вперше почув у 2014 році, коли війна в Україні почалася.

– Борисе Аврамовичу, вибачте за прямоту: якого біса ви взагалі погодилися брати участь у цій справі?

– Такої юридичної безграмотності під час складання позову я ще не бачив! Навіть не пам'ятаю прізвища українського прокурора, який брав участь у процесі, хоча у мене дуже гарна пам'ять. Я цього хлопчика в суді просто змордував і подер, причому саме за законами України. Преса писала, що "Кузнєцов на цьому процесі виглядав чемпіоном у дитячій пісочниці". І це правда. Ну не було у справі ніякого розпалювання міжнаціональної ворожнечі!

– В Україні четвертий рік війна, Крим анексовано. Невже жодного разу за цей час не пошкодували, що в середині 90-х завадили українській Генпрокуратурі хоч якось подолати російську пропаганду на півострові?

– Друзі, треба завжди й у всьому діяти в межах закону і на професійному рівні, тоді і питань не буде.

– Я вам про національну безпеку кажу, а ви мені – про юридичну казуїстику.

– Коли я готувався до процесу, підняв усі матеріали. Усі! У руках тримав справжні документи, зокрема указ президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року "Про передавання Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР".

Звертаю на це увагу тому, що Хрущов передав Україні не просто Крим, а Кримську область, на території якої була ще одна адміністративно-територіальна одиниця – місто Севастополь. А Севастополь був містом російського республіканського підпорядкування.

– У перекладі з юридичної людською це означає...

– ...що, згідно з документами, міста Севастополя ніколи не передавали Україні. У 1968 році раптово змінився порядок фінансування міста. До цього Севастополь фінансувало Міністерство оборони СРСР, тобто безпосередньо йшло союзне фінансування. У 1968-му фінансування пішло через центральний банк України. Які економічні та фінансові міркування цим рухали – не знаю. Але! Юридичного документа про передавання Українській Радянській Соціалістичній Республіці міста Севастополя не було.

– Чому ви акцентуєте на цьому увагу?

– Якби у 1991 році під час підписання Біловезьких угод, які закріпили розвал СРСР, цей юридичний момент було окремо визначено, сьогодні все склалося б по-іншому. Але Єльцин не був готовий до переговорів так, як я підготувався до судового процесу. Єльцин просто не знав, що Севастополя юридично не передавали Україні. Інакше б міг поторгуватися на переговорах, обговорити, порушити це питання.

– Яке це тепер має значення, якщо підпис президента РРФСР Єльцина під Біловезькими угодами стоїть, а самі угоди визнавали кордони України?

– Ви маєте рацію, після підписання Біловезьких угод і взяття Севастополя в оренду Росія де-юре визнала, що Крим і Севастополь – це територія України.

– Про всяк випадок поставлю вам запитання: Борисе Аврамовичу, чий Крим?

– Український. Жодних сумнівів. Не шукайте підступу.

– У перші роки президентства Путіна у вас були ілюзії щодо нього?

– Моє ставлення до Путіна почало змінюватися, зрозуміло, після загибелі "Курська" в серпні 2000-го. І за кілька місяців, коли Путін підписав указ, що новим гімном Росії стане гімн СРСР. Це викликало різку неприязнь. Я відчув у цьому символ повернення в радянські часи. Єльцин, до речі, теж це дуже добре відчув.

– У спогадах про 90-ті ви писали: "Путін був тим, чим є і зараз – жодної ділової ідеї. На відміну від нього, Єльцин – це був мій президент. Людина дуже емоційна і чесна". Але ж саме за Єльцина зародилась російська олігархічно-кланова система, а родина Бориса Миколайовича причетна до гучних корупційних скандалах.

– Єльцин ні копійки собі особисто в кишеню не поклав. Я знаю.

– Чому Борис Миколайович обрав своїм наступником підполковника КДБ?

– Єльцин визнавав, що вибір Путіна як наступника став його головною помилкою, поряд із війною в Чечні. Я сам чув це з його вуст. Єльцин, на відміну від інших, визнавав, каявся і просив вибачення за свої помилки.

– Навіть зі смертю Путіна війна в Україні не закінчиться. Я в цьому переконана, а ви?

– А я переконаний, що якби президентом Росії був Єльцин, війни з Україною не могло бути навіть теоретично.

– Ви самі згадали Чечню.

– Це різні речі. Чечня – територія РФ. Стояло питання про проголошення незалежності Чечні. На той момент це означало реальний розвал Росії.

– Але з перемогою Євромайдану Україна взяла курс на вихід з-під впливу Москви, по суті, поставивши крапку на ідеї відродження "радянсько-російської імперії".

– Єльцин однозначно ніколи б не вчинив з Україною так, як Путін! Я взагалі переконаний, що у Путіна глибока особиста образа на Україну.

– І чим ми його так "образили"?

– Двічі "прокотили" його ставленика Януковича: спочатку у 2004-му, потім у 2014-му. Янукович виявився не просто злодієм, але боягузом і ганчіркою, бо дав драла. Хоча Путін постійно твердить про "держпереворот" в Україні. Він бреше. Не було перевороту.

– В одному з інтерв'ю ви сказали: "Російська еліта, пов'язана із Заходом, не пробачить Путіну агресії у Криму". На палацовий переворот натякаєте?

– Я не астролог, але у мене відчуття, що палацовий переворот у Кремлі цілком реальний. До того ж інтереси російської кремлівської еліти на Заході ще ніколи не були під такою загрозою, як зараз, коли США взялися за найближче оточення Путіна.

– І в кого з наближених президента РФ вистачить духу продовжити історичну традицію і позбавити Росію від знавіснілого правителя за допомогою золотої табакерки?

– Не знаю. Якби моя воля, я б його ще в дитинстві прибив.

– Коли готувалася до розмови з вами, натрапила на коментар звичайної росіянки під статтею про загибель підводного човна: "Уся країна стала, як "Курськ": 14% населення намагається подати сигнал SOS, інші 86% потонули в телевізійному ефірі".

– Абсолютно правильно, випромінювання Останкінської телевежі зомбує росіян.

– Чому випромінювання діє, зокрема, на розумних і освічених громадян РФ? В інтерв'ю "ГОРДОН" Валентин Гафт заявив: "Кому потрібна Україна? Крим віддали вам несправедливо, це російська територія", а Євген Євтушенко наполягав на примиренні "братніх народів".

– (Зітхає). Скажу так: деякі росіяни, той самий Валентин Гафт, упали в маразм. Що стосується інших... На жаль, це невикорінна рабська психологія "великоросів". Молодь інакше на це дивиться, їй узагалі пофіг. А мені пофіг національність, колір шкіри і мова спілкування. Мене цікавить, який людина професіонал, що вона знає і що у неї в душі. Тільки це важливо.

Я довго жив у США, у моєму будинку третина жителів була росіянами. Один раз заїхав на Брайтон-Біч, де дуже багато емігрантів із СРСР і Росії, і побачив прапор "Новоросії" на балконі.

У російському магазині на Брайтоні розговорився із продавщицею про події в Україні. Вона мені: бу-бу-бу, "русский мир", бу-бу-бу... Виявилося, вона ще й громадянка США. Я її запитав: "Якщо для вас Путін такий прекрасний – їдьте до Росії! Чому живете в Америці, яку ненавидить ваш Путін і більшість росіян?".

В України дуже слабка контрпропаганда, а вона необхідна для протидії Росії! У Латвії, де я зараз живу, майже 30% населення російськомовне. У Ризі багато ватників, але вони не займаються пропагандою, а лише скаржаться: ой, дороги не ті, ой, пенсія не така. У Латвії скрізь російські канали, але державна політика спрямована на протидію кремлівській пропаганді.

Мені взагалі здається, що Україна дуже слабо використовує юридичні важелі тиску, аби поставити Росію на місце. Насамперед на міжнародній арені.

– Я брала інтерв'ю у голови комітетів солдатських матерів РФ Валентини Мельникової. Вона розгублено розповідала, що під час воєн в Афганістані, Чечні та Грузії російські матері вимагали від влади повернути своїх синів-солдатів, але у війні з Україною рідні військовослужбовців поводяться пасивно. Ви розумієте цю причину пасивності?

– Це те саме, що із сім'ями загиблих на підводному човні "Курськ". Я стільки сил, душі і власних грошей уклав у цю справу, постійно інформував їх про те, як просувається процес, але... Як тільки змушений був покинути Росію, рідні загиблих моряків припинили зі мною всі контакти.

– Чому?

– Російська влада суне батькам та дружинам загиблих гроші, бере підписку про нерозголошення. Якщо сім'ї не погоджуються – погрожує. Людей зламали, вони живуть тільки сьогоденням.

– Вам погрози з високих кабінетів припинити розслідування загибелі "Курська" надходили?

– Погрози – ні, але мене попереджали. Якось зустрівся зі своєю клієнткою, родичі якої працювали у Службі зовнішньої розвідки РФ. Вона попросила: "Боренько, прошу тебе вийти з моєї справи, мені сказали, що у тебе скоро будуть великі неприємності". Це був перший сигнал.

Другий сигнал надійшов уже від військової контррозвідки. Одна людина з близького оточення президента РФ, яка досі в уряді працює, сказала: "У тебе будуть проблеми через книгу, Путін розпорядився прибрати тебе із країни".

– Хто із друзів і знайомих вас зрадив, як тільки почалися неприємності?

– Багато пішло в пісок. Із багатьма я сам порвав. Наприклад, із Танею Тарасовою (російський тренер із фігурного катання, донька відомого радянського хокеїста Анатолія Тарасова. – "ГОРДОН"), дуже близькою мені людиною. Вона не раз сиділа на моїй кухні і несла та-а-аке на Путіна... А потім стала його довіреною особою. Я подзвонив їй: "Таню, ти повія!". Вона просто хотіла, щоб їй дали гроші на палац пам'яті її батька. У  підсумку і грошей не дали, і сама себе підставила. Із Володимиром Співаковим (всесвітньо відомий диригент і скрипаль. – "ГОРДОН") я теж сам порвав стосунки.

– Є справи, за які ви як адвокат ніколи не візьметеся, скільки б грошей вам не запропонували?

– Я був адвокатом такого рівня, що міг сам вибирати справи. Але був період, коли тільки починав в адвокатурі в Магадані. Відповідно до статті 49 Кримінально-процесуального кодексу про призначення адвоката, слідчий чи суд можуть призначити захист. І адвокат не має права відмовитися.

– Запитаю по-іншому: ви б узялися захищати Путіна, Сєчина, Суркова?

– Мені їхні пики не подобаються. Хоча в тому, що будь-хто на лаві підсудних, зокрема Путін, має право на адвоката – я не сумніваюся. Будь-хто вимагає захисту. Мені доводилося захищати вбивць.

– А якщо в обмін на представлення інтересів Путіна в суді закриють кримінальну справу проти вас і дозволять повернутися до Росії?

– Усе одно не погоджуся. У мене особисті неприязні стосунки з Путіним, за нормами адвокатської етики не маю права його захищати.

– Професійний адвокат із блискучою кар'єрою і впливовою клієнтурою вплутується у справу про загибель "Курська" і ламає свою кар'єру. Навіщо?

– Не "вплутується", це був мій свідомий вибір, хоча багато хто дивувався: "Чого на принцип ідеш, навіщо кар'єру руйнуєш?!". А я бачив батьків, дружин і дітей загиблих підводників. Бачив їхні сльози і плакав разом із ними. Це все пройшло через мене. І досі в мені.

Я увійшов у справу через півтора року після трагедії. Навесні 2002 року зустрівся з родичами загиблих, а влітку офіційне слідство раптово припинили. Я півроку вивчав матеріали і в січні 2003-го вийшов із клопотанням про скасування постанови про закриття кримінальної справи і відновлення розслідування.

– Ви заявили, що загибель "Курська" – це "перша катастрофа за Путіна й перша його брехня".

– Так, це стало точкою відліку, після якої всі ілюзії щодо Путіна розвіялися. На психіку Путіна, думаю, історія з потонулим підводним човном "Курськ" серйозно вплинула. Лягла важким тягарем. Його вперше прямо звинуватили, що не вжив жодних заходів із порятунку екіпажу.

Ви бачили першу зустріч Путіна з рідними загиблих на "Курську" у 2000 році? Подивіться, яким він був розгубленим, коли вдови та матері загиблих офіцерів кричали йому в обличчя: "Знімай погони, іди у відставку!". Він – президент, а хтось насмілився так із ним говорити. Після цього Путін зателефонував Березовському: "Ви найняли повій спеціально! Дали їм по $10, щоб мене дискредитувати!".

Насправді він прекрасно розумів, що це були справжні вдови та матері загиблих підводників. Але образа була такою, що саме після цього Путін почав пресувати ЗМІ й насамперед відібрав у Березовського "Первый канал".

– У чому конкретно провина Путіна у трагедії з "Курськом"?

– Військово-морські навчання, які проводили тоді й у яких брав участь "Курськ", були наймасштабнішими в пострадянській Росії. Путін – верховний головнокомандувач, але навіть не брав участі в обговоренні й підготовці навчань. А там же були принципові питання. Статути і накази ВМФ написано кров'ю моряків, бо там розписано все – від першої до останньої сторінки. А верховний головнокомандувач навіть не вникає в базові питання.

Уже коли сталася трагедія, Путін лише за п'ять днів перервав свою відпустку в Сочі. П'ять днів! Хоча мав терміново вилетіти хоча б до Москви. Але не зробив цього, недбало поставився, узагалі ні у що не втручався.

Наприклад, чому випустили підводний човен саме із цією торпедою? "Курськ" у принципі не можна було випускати в море, екіпаж не був готовий стріляти цією торпедою, тому що ніколи цьому не навчався! Документи в матеріалах кримінальної справи про те, що нібито екіпаж знав, як користуватися торпедою, пройшов навчання, склав іспити – брехня і фальсифікація від початку до кінця з підробленими підписами. До того ж така сама перекисно-воднева торпеда рвонула в 1955-му у Великобританії, її зняли з озброєння.

Я покладаю вину не тільки на президента РФ, але і на ще одного боягуза – головкома ВМФ Володимира Куроєдова, абсолютно непрофесійного моряка, котрий випадково, як і Путін, потрапив на посаду. Куроєдов був особистим другом Путіна, возив його на базу Північного морського флоту. Там Путін у морській формі позував перед фото- і відеокамерами.

Винні також керівники Північного флоту В'ячеслав Попов і Михайло Моцак. Один із них узагалі алкаш. Уся ця історія – класичне російське, вибачте, розп...здяйство. Ось тільки люди загинули.

– Правда, що Путін негласно розпорядився нікого з винних у трагедії з "Курськом" не садити?

– Бандитська логіка: своїх не здаємо. Ухвалення такого політичного рішення – кримінальний злочин. Це втручання у слідство. Тому я стверджую: Росією править організоване злочинне угруповання на чолі з Путіним.

– Російські моряки пробачили Путіну загибель підводного човна?

– Думаю, ні.

– Звідки тоді висока офіційна підтримка Путіна, зокрема серед ВМФ РФ?

– Одна справа мовчати і боятися, що бовкнеш зайвого – тебе притопчуть. Інше – внутрішні відчуття.

– Не домігшись у Росії порушення кримінальної справи за фактом недбалості керівництва Військово-морського флоту, ви звернулися у Європейський суд із прав людини. Скаргу було оформлено від імені Романа Колесникова – батька капітан-лейтенанта Дмитра Колесникова, командира турбінного відсіку "Курська". Саме на його тілі було виявлено записку, яка доводила: після вибуху 23 підводники залишалися живими не менше ніж дві з половиною доби і подавали сигнали SOS. Хоча влада стверджувала, що весь екіпаж підводного човна загинув у перші хвилини катастрофи. Але раптово Роман Колесников відкликав позов, заявивши, що жодних претензій до російської влади не має. Чому?

– Я сам припустився дурості. У скарги в ЄСПЛ може бути скільки завгодно заявників, а я взяв лише одного – Романа Колесникова. Він виявився вразливою людиною, його зламали, він викладає у Військово-морській академії. Зв'язатися зі мною у нього проблем не було, але він так вирішив.

Знаєте, я тримав у руках передсмертну записку капітан-лейтенанта Колесникова. Ту, яку він писав у підводному човні, що гинув, у непроглядній темряві під тоннами води над головою. Можливо, це старість і сентиментальність, але це в мені сидить. І сидітиме до кінця днів.

– Чому іноземним суднам, розміщеним поруч із "Курськом", не дозволили наблизитися до місця трагедії й урятувати хоч когось із екіпажу?

– Рішення ухвалював особисто Путін. Його адмірали переконували: мовляв, у нас усе є, ми самі всіх врятуємо. Путін гадав, що не можна американців, шведів, норвежців підпускати, тому що човен секретний і новий. Що там нового і секретного – незрозуміло, розвідслужби зарубіжних країн чудово все знали.

Я зустрічався з колишнім президентом США Клінтоном, передав йому записку із проханням відповісти на чотири запитання, що стосуються розслідування загибелі "Курська". Запитання були суто технічними: коли було повідомлено про вибух на російському підводному човні, на якій відстані американські та інші судна були від місця трагедії тощо? Мені зателефонували з офісу Клінтона, попросили вибаченняя і сказали, що не можуть відповісти, інакше розкриють розвідувальні можливості підводного флоту США.

– Що має статися, щоб ви повернулисядо Росії?

– Нічого. Я не повернуся. Мені там робити нічого.

– Ви розділяєте режим Путіна і звичайних росіян, чи там усе інфіковано "імперським шовінізмом"?

– Народ Росії й режим – не одне і те саме. 25 серпня 1968 року на Красну площу в Москві вийшло лише восьмеро людей, протестуючи проти вторгнення радянських військ у Чехословаччину. Вийшли і врятували репутацію всієї країни.

Хоча після того, що сталося протягом останніх чотирьох років в Україні, знаю: якщо війська РФ увійдуть у Латвію, де живу, я сам стрілятиму в російських "зелених чоловічків".