0 Київ
Дрони мають запускатися з російської території, і тоді це – як ніж їм у спину
– Пане Назаре, я вас вітаю.
– І я вас щиро вітаю.
– Дуже рада вас бачити й вітаю всіх наших глядачів із тим, що сьогодні в нас у гостях Назар Задніпровський – народний артист України, людина, яку знає, ну, кожен українець – так точно.
– Ой, так приємно, боже... Ваші б слова – та богу у вуха.
– Ну, це правда. Причому я думаю, що я ще мало сказала, бо не лише в Україні вас знають.
– Ну, це хто дивиться українськомовний контент, хто знає театр Франка. А кого це не цікавить, то, можливо, навіть не уявляють і не знають, хто такий Назар. Хтось дивиться тільки російськомовне, на Росію орієнтований, хтось – на Голлівуд. А от хто іноді, хоча б інколи, цікавиться й українською озвучкою, і українським мистецтвом узагалі – театральним і кіношним, – то, я маю в душі надію, що мене хтось трошки, можливо, знає.
– 100%. Ми сьогодні виходимо в ефір 23 серпня, напередодні Дня Незалежності. Я побачила оголошення, що мій улюблений театр Франка, у якому ви багато-багато років граєте і є одним із головних акторів театру, 23-го і 24 серпня всі вистави скасував. Чому?
– Я так розумію, що це не наша ідея – це ЦУ зверху. Ми перебуваємо дуже близько до Офісу президента. І якщо, не дай боже, що, то уламки, все... Ну, нащо ризикувати? Нащо накликати це?.. А всі знають, що ті придурки будуть за два дні до Дня Незалежності, два дні, можливо, після Дня Незалежності, тому що в сам День Незалежності – вони знають, що ми будемо чекати, що наша ППО буде, як кажуть, дуже-дуже-дуже очікувати це. А от як воно буде... Господи, та дай боже, щоб усе збили й щоб нічого до нас не прилетіло. А те, що вони будуть запуски робити, – це однозначно. Це уроди, які ніколи не заспокояться, поки їх назад не засунути в їхню нору.
– Нехай летить по Москві й по Пітеру, нехай уже там вони...
– Я не бажаю цього. Ви розумієте, я не бажаю цього простим мешканцям, які взагалі живуть іншим життям. Хай летить усе на тих, хто прийшов на українську землю, хто зараз на нашій території, оці "мобіки-чмобіки". Дійсно, у нас дофіга військових цілей. І краще хай по них [окупантах] ракети... У нас не так їх багато, а цілей дуже багато. Тому я не вважаю за потрібне ракети тратити на Москву. Дрони – хай. Дрони – так. Дрони хай летять. А ракети треба берегти для фронту. То моя думка.
– У Москві й у Пітері, найбільших містах Росії, дуже багато військових цілей також. І символічних цілей, де сидять найбільші воєнні злочинці. Як ви думаєте, чи мають росіяни відчути, що це реально війна? Бо війна (як вони там кажуть, "СВО") десь [від них] далеко, їх узагалі не чіпає, їм пофіг. І вони, звичайно, коли їм пофіг, у них типу нормальне життя продовжується, на них нічого не летить – вони не приходять до Кремля вимагати від свого воєнного злочинця [президента країни-агресора РФ Володимира] Путіна, щоб він припинив, а краще просто його на вила і винести з Кремля... Так ось як ви вважаєте, чи має летіти: ну, навіть поруч, по військових цілях – я теж не кажу про...
– Обов’язково. По військових цілях – обов’язково.
– Я теж не кажу про об’єкти цивільні, бо ми не кровожерливі гади такі, як росіяни. Ми кажемо лише про військові цілі. От чи має летіти і по Москві, і по Пітеру, щоб усі розуміли, що таке сидіти по підвалах, що таке боятися кожної хвилини, що таке взагалі війна, яку вони принесли в наш дім?
– Воно має летіти, але, на жаль, вони готувалися до війни, а ми, на жаль, як казав [колишній радник Офісу президента Олексій] Арестович в одному інтерв’ю, про...бали. Ми не готувалися до війни. І тому, на жаль, у нас не така величезна кількість ракет, щоб тратити їх навіть на ті військові об’єкти. Ще раз кажу: дрони – так. І причому дрони треба не з української території запускати, а з російської території. Є "Легіон Росії", є багато, як кажуть, шпигунських стежок, які от... Чому найбільше страждають їхні військові аеродроми, все? Тому що дрони запущені не з української території.
Тому, я вважаю, це треба. Так СБУ повинна далі й працювати. Дрони мають запускатися з російської території, і тоді це – як ніж у спину їм. Це я вважаю доцільним, це я вважаю, ну, так би мовити, виправданим економічно. Тому що запускати зараз ракети з нашої території – що б там не казали, а в них дуже сильні РЕБ, у них хороша ППО. Саме проти ракет. Проти дронів вони нічого не можуть зробити. Ви розумієте? От. І слава богу.
Тому моя така думка. А те, що вони повинні ховатися по підвалах, те, що вони повинні згадувати про війну, те, що вони повинні туди ходити – до Кремля – і, як кажуть, знімати свого лідера – це однозначно. Але такого не буде, тому що це сциклива нація, яка більше боїться репресій, ніж... Ой, коротше, я вже казав це в інтерв’ю. Вони залякані... От у них, як на лобі прописаний 1937 рік – от вони бояться цього 1937 року, бояться Сталіна й Путіна.
– Раби.
– Так-так-так. Тому пачками йдуть. Я дивлюся [блогера Олександра] Невзорова регулярно. Як кажуть, ну, я ним так само захоплююся, як і пан [Дмитро] Гордон захоплюється ним, от. І слухаю. І якщо він – росіянин – каже, що "беспросветно", ну, "беспросветно" просто...
– Угу.
– На жаль. На жаль для нас. Ми думали, що буде якийсь бар’єр: 10 тис., потім 50 тис... Потім думали: ну, хоча б 100 тис.. Зараз ми розуміємо: навіть – я не знаю – 1 млн нічого не змінять. Нічого не змінять.
Я не бачу перспективи розраховувати на російський народ
– Мільйони трупів – і їм пофіг. Вони будуть приходити за ці свої трупи батьків, чоловіків просто забирати – не знаю – велосипед чи цю... Уже не шубу, а там уже просто якісь курточки видають...
– Так.
– І все, і нормально.
– На жаль. На жаль. На жаль. На жаль, я не бачу перспективи розраховувати на російський народ. Щоб довести до такого, що було у 1917 році, – це має бути затяжна, дуже затяжна війна, це мають бути мільйони трупів, це має бути глобальна криза, це має бути майже голод, майже тотальне безробіття, причому в Петербурзі. Як... Ну, у столицях. І в Москві. Розумієте? Тоді це викликає хвилю й тоді можлива революція. Від того, що десь там у Таганрозі, чи десь в Оренбурзі, чи у Воронежі щось люди незадоволені – Москві по барабану. Ви розумієте?
Тому треба довести, але довести Москву. Я коли був ще до активних дій у Москві й розмовляв із таксистом – він теж проти, економіка – усе літає... Я говорю: "Ну, так повстання..." Ну, я українською мовою кажу: "Повстання, якщо що". Говорить: "Кто? У нас тут стоит чеченская дивизия". Якщо що, москвичів буде різати чеченська дивізія. Не слов’яни охороняють Москву. І москвичі бояться. Москвичі бояться чеченської дивізії.
– Так-так. Пане Назаре, а скажіть: от з історичних персонажів кого б ви хотіли зіграти?
– Ви знаєте, мої мрії поступово здійснюються. Єдина мрія, яка не здійснилася в цьому театрі, – це моя студентська дипломна робота, Хлестаков (головний персонаж "Ревізора" Миколи Гоголя. – "ГОРДОН"). І я мріяв у театрі зіграти Хлестакова. Я бачу, що я вже трошки дорослий став для цього. Я зіграв у "Ревізорі", зіграв Добчинського, але так сталося, що Хлестакова зіграв інший актор. Ну, так доля склалася. Це от із того, що дуже хотів зіграти, те, що роль знав, те, що в мене була дуже хороша дипломна робота, через цю роль мене до театру Франка Данченко Сергій Володимирович – царство небесне – узяв. Але, на жаль, мені не судилося цю роль зіграти.
– А чому? Чому віддали вам іншу, а не цю роль? Хто тоді зіграв цю головну роль?
– Знаєте анекдот? "Я буду маршалом?" – "Нет. Потому что у маршала свой сын".
– А, все... (Сміються)... Я зрозуміла.
– Це було за часів – царство небесне – Богдана Сильвестровича Ступки. І Остап Ступка зіграв роль Хлестакова. З незрозумілих причин чомусь він був один на ролі й з ним нікого другим не призначили: ні мене, ні Толю Гнатюка, який хотів цю роль зіграти. Ми зіграли Добчинського і Бобчинського. Чому так сталося? Бог його знає.
– Невідомо. Ну, так сталося.
– Невідомо. Невідомо, чого так сталося.
– Ну, я розумію. От до цього зараз і підходимо. Ви в театрі Франка, ви молода людина, але, так страшно сказати, уже напевно, що скоро 20 років буде. Так?
– Ні, більше. Я з 1996-го в театрі. Я у 20 років закінчив інститут театральний – у 1996-му – і одразу після ролі Хлестакова – це мене Данченко взяв. Мені ще неповних 17 років було. Мене – у 16 років. У 1996-му, у липні, я прийшов. Так що зараз оце мій – рахуйте скільки – 27-й, мабуть, сезон у мене буде.
– Це вже 30 скоро, я скажу. Не 20, а 30 скоро.
– Так. У 2026-му буде 30-й сезон.
– А от давайте перерахуємо, під чиїм керівництвом вам довелося працювати. Ну, от Богдана Сильвестровича...
– Сергій Володимирович Данченко – по 2001 рік. Далі – Богдан Сильвестрович Ступка – по 2012 рік. Далі п'ять років Мойсеєв був. І зараз – Михайло Захарович.
Головних ролей я при Ступці не отримував, тому що в маршала, як кажуть, є свій син
– А скажіть, якщо порівнювати, при кожному із цих керівників яким був і є театр?
– Ну, я буду акуратно відповідати. Ви знаєте, я не хочу ні світлу пам’ять нікого образити, ні, тим паче, хто зараз живі є. При комусь мені більше подобалося. Я не кажу чисто амбітно. Чисто амбітно отак от, як не дивно, от Сеньйора я зіграв – роль, яка мені багато дала, – це якраз уже після смерті Богдана Сильвестровича. Ну, і Богдан Сильвестрович був живий – я отримував ролі хороші, другорядні ролі. Головних ролей я не отримував. "По понятним причинам", як кажуть. Тому що, знову ж таки, я кажу, у маршала є свій син, от. Але порівняно з іншими акторами, які на той час отримували ролі, я ще був обдарований ролями. Тому що отримати гарну роль при Богдані Сильвестровичу було дуже важко. Дуже важко. Усе якраз ішло через призму "я, син", от.
А потім, як кажуть, ну, от театр. Розумієте? Отак от. Тобто, ну, отаке ставлення було. При Данченку, ну, я був молодим актором, я – у масовках здебільшого. Він мені дав шанс на ювілей бабусі у 1998 році зіграти "Бал злодіїв", і я себе проявив в одній із головних ролей. І це мені дало, я кажу, путівку в майбутнє. Це, знаєте, як у циган: маленьке циганча у воду холодну занурюють, вижив, здоровий – усе нормально, якщо захворів, помер – ну, значить, так... Жорстокий такий відбір. Оця роль у 1998 році Ануя в мене була вирішальною. І я вижив, я виплив. І через це я став отримувати потім нормальні ролі при Сергієві Володимировичу.
В інших режисерів – є в мене улюблені режисери, з якими я вже 25 років працюю, і вони мене люблять, я їх люблю... Це й українська класика здебільшого. І Петро Ільченко, і Дмитро Черепюк. Це ті режисери, які на мене ставлять і де в мене дійсно це не просто головні, а центральні ролі. Розумієте, я дуже вдячний Анатолієві Георгійовичу, але це вже було... От Мойсеєв став художнім керівником театру, але Анатолій Георгійович пробив для мене цю роботу – я йому дуже вдячний... То моя професія з вищою освітою – це завдяки цій ролі я народного артиста отримав.
От після того – після Сеньйора – от зараз тільки от я отримав таку хорошу роботу – це "Конотопська відьма" Івана Уривського. Причому несподівано вийшов хороший результат, тому що ми шукали, шукали, п’єса до кінця не написана, 200 років тому матеріалу. Ну, ви розумієте. Ну, все одно от уміння режисера зробити оформлення хороше, світлом зацікавити, музикою зацікавити, у художника хороша робота... Плюс ми як актори перлися, сварилися, щоб це була не просто режисерська вистава, а режисерсько-акторська. Або навіть більше – і так, як пишуть: акторсько-режисерська. Щоб акторські ролі були. І воно так вийшло.
Я не скажу, ви знаєте, що я закиданий головними ролями, центральними й усе. Але й жалітися на те, що я обділений... У нас – я знаю просто, які є актори, які сумують, спиваються, які вважають, що їх дуже сильно обділила доля. Тому я ще щасливчик. Я щасливчик.
– Ні, у вас характер просто такий позитивний, як сонечко, яке зігріває.
– Ну, ви знаєте, це слабо допомагало при деяких ситуаціях із художніми керівниками. Ніхто на це не дивиться, ви розумієте. От у першу чергу глядача не цікавить, який у мене характер. Глядача не цікавить, яке у сім’ї відношення, які в мене стосунки, який я добрий, хороший. Вони заплатили гроші, прийшли в зал – і треба їм дати якісний результат. Ви знаєте, деякі актори є такі, що просто – ну, не буду... Ну, коротше, гімно в душі – ви розумієте? Є таке. Ти знаєш, що, паскудний настрій у нього може бути, паскудний характер, він тебе може, там, обхаяти, але він виходить на сцену – і він бог на сцені.
– Бог! О, так, знаю таке, знаю!
– Є такі. Ви розумієте? І я їм тоді все пробачаю. І глядач усе пробачає, тому що за талант треба пробачати.
– А як вам працюється з Дмитром Богомазовим? Ну, от суперталановита людина.
– Мені ніяк поки що не працюється, тому що він прийшов у театр – він мені дав хорошу роль у себе в "Коріолані", а я пообіцяв, що введуся. У мене зйомки одні були, потім перетекли в другі – і я, коротше, підвів його. Я йому пообіцяв, що я в нього зіграю цю роль... Ну, в результаті Шаран блискуче зіграв. Я ніколи в житті так не зіграю, як Шаран. Вони з Остапом Ступкою – блискуча пара. І вони в результаті так одні й залишилися. Сергій Калатай потім вводився з Остапом на роль, але Богомазов зняв його. І залишилася одна пара – вони шикарно працюють. Але після того – я так розумію, що Дмитро Михайлович затаїв на мене трошечки образу, і він мене в себе не займає у виставах.
– Ну, от зараз, сьогодні, є гарний привід, щоб сказати, що ви готові й можна займати на ролі.
– Він усе прекрасно бачить. Він прекрасний режисер – так що хай дивиться. Якщо я йому таки потрібен зі своїм характером – він знає, що я актор із характером, який мовчати не буде і який задає режисеру... Я Івана Уривського задрав, поки ми робили "Конотопську відьму", але в результаті хороший результат вийшов. А Дмитро Михайлович, може, не любить, щоб його так забембували запитаннями і щоб актор своє щось пропонував настільки, щоб ламало там, можливо, режисерську думку. Тому він усе прекрасно бачить. Якщо в нього для мене буде робота, захоче працювати, то роль дасть. Я просто... Ну, я складний у роботі.
– Я як глядач скажу, що я очікую на вашу співпрацю і на ваші проєкти, які ви будете робити разом.
– Це все в його руках.
Мені від Ступки дуже рідко можна було отримати похвалу, але я отримав, причому в Америці з прем’єрою
– Добре. От ви згадали Богдана Ступку – я хочу про нього поговорити, бо дуже непересічна, геніальна людина, легендарна для України. А ви ж одну й ту саму виставу на одній і тій самій сцені грали – так? І одну й ту саму роль. Тев'є-молочара.
– Ні, не одну й ту саму. Я при Богдані Сильвестровичу молодший був, я грав Мотла, а зараз я граю Менафема – я вже старший став. То був 2004 рік, і в мене прем’єра була на Бродвеї. Ой, "Бродвей" кажу. Європейський район. Брайтон-Біч – на Брайтоні. Я перепутав трохи Брайтон із Бродвеєм, вибачте.
– Нормально. Наступна прем’єра буде на Бродвеї – усе, домовилися.
– Ну, там – навряд чи. Ну, тоді – так, Ступка за мене хвилювався. Тоді в мене дві репетиції в Києві були. Я їхав із "Ревізором" якраз, Добчинського грав. І так сталося, що підвів – царство небесне – актор, не буду казати, хто він – трошечки на закритті сезону. Він вийшов п’яненький на сцену й дуже підвів Богдана Сильвестровича. І Богдан Сильвестрович – хоча він дуже любив його і це блискучий актор був... Богдан Сильвестрович сказав: "Ти в Америку не поїдеш". І сказав: "Назаре. Кого з тих, що їде в "Ревізор", використати?" От і на мене він указав пальцем: "Оцей буде Мотлом". І в мене дві репетиції ще з Лотоцькою, царство небесне, покійною. Це з Богданом Сильвестровичем. В аудиторії, то в театрі було. І прем’єра... Він за мене більше переживав, ніж я за себе. А коли я зіграв прем’єру, він сказав мені: "Назарчику, ви знаєте, ви так зіграли, ніби то була 100-та вистава". Тому мені від Ступки дуже рідко можна було отримати похвалу, але я від нього отримав, причому в Америці з прем’єрою.
– Ви знаєте цей театральний анекдот бородатий, коли такий уже, в літах, актор настанови робить для молодого. І молодому в першому відділенні треба грати п’яного в дзюзьку...
– "Да, но это уж надо играть".
– А в дрова тверезий. І він каже: "Ну, так ти напийся". Він каже: "Так як же?" – "Ну, это уже, молодой человек, надо играть".
– Да. Да-да.
– Ось я просто хочу спитати: чи були особисто у вас якісь ситуації, саме коли на сцену, ну, довелося – так щось склалося – виходити в дзюзьку?
– Ні, в дзюзьку – ні. Але дозволяв собі це тільки в масових виставах, і це було більше на початку. Коли це були "Майстер і Маргарита", от. Особливо в тих виставах – тут якось за дні народження виставлялися всі. Або актори балету, яких уже і немає в живих і які вже на пенсії давно. Це ті ще вистави, оце ще кінець 90-х, коли все залежить від художнього керівника. Сергій Володимирович сам любив чарку. І в театрі був... Ну, от любили актори – ну, я не скажу, що це культ був, але тоді, в той час, коли зарплата – 220 грн, коли єдина радість у житті... Ну які там шмотки? Які там машини? Про що ви говорите? Які квартири? От пляшка і якась закусочка – ви розумієте? Оце – акторське життя – розрахуватися за комуналку і мати щось... купити собі пляшку, скинутися і закусити. Оце таке щастя було акторське в кінці 90-х.
– Так.
– От тоді – я пам’ятаю, що це було. Зараз, ну, не практикується. Зараз ми дуже любимо, але ми професіонали, ми після вистави. Одразу після вистави – прем’єра чи що – усі зносимо, гарно посидіти до останнього метро, до закриття, там, – усе нормально. Це ми любимо. Але ще раз наголошую: ми професіонали. І коли великі ролі, коли текст, ми не дозволяємо цього. Якщо от ролі, я по собі знаю... Роль відіграв уже, причому невелика, – попереду в тебе там пауза якась і поклон... Можна собі з колегами дозволити, потім на поклон вийти вже трошечки... У тебе за душею щоб були ті 100 г – і воно нічого. Ти вистави не зриваєш. Розумієте? Але вийти на виставу і щоб язик – ні-ні-ні такого... Це треба поважати і глядачів, які більше на тебе не прийдуть. Подивляться і скажуть: "А, п’яниця, гімно таке, напилося. Я гроші заплатив, а ти мені, як кажуть, лика не в’яжеш на сцені". І більше не прийде на мене. Нащо мені це треба? Ви розумієте?
– Да-да-да.
– Чисто меркантильно. Навіть не думати про те, що тебе взують, що, там, тебе фінансово покарають, що, там, із тебе, можливо, звання знімуть, там, якесь, понизять чи... Були прецеденти в нас, коли в нас були народні артисти України "другої категорії"... (Сміється)... Ну, хтось колись дав джазу. Не буду казати хто. І Богдан Сильвестрович понизив. Тому що – так, і виставі Тев’є вийти на сцену і лика не в’язати – це треба було вміти. Ну, коротше, і Ступка наказував.
– Про нього хочу ще спитати, бо про його гумор, у принципі, ходять легенди. Він був гуморною дуже людиною. Якісь історії, які ви зараз згадуєте найчастіше про нього, можна зараз розказати?
– Ну, це в нього на ювілейному вечорі, навіть коли от перед смертю було, коли йому було 70, і в мене там у пісні було... Ну, там, вибачте, російська мова була, но там було: "Ступка любит за день до премьеры в зал зайти и генпрогон прервать. И про свою львовскую карьеру в сотый раз почне розповідать. Запопадливо усі мовчать: надо благодарно принимать". Оце була в нього манера: зайти... Генпрогон якийсь – це все. Він заходить, зупиняє і каже: "А от у мене у Львові, коли я грав Кота..." Чи, там: "Іще коли із Заньковецькою, коли в мене було перед прем’єрою..." І всі слухають. Тут прем’єра завтра, ще не зроблена там якась сцена, все... Але всі повинні слухати художнього керівника, як він згадує про свою львівську кар’єру.
Ну, але зараз скучаємо за цим. Ви розумієте? Немає такої особистості, немає такої реклами театру, немає такої якоїсь... Він захисник усе одно акторів був. От він, знаєте, від режисерів захищав акторів. Він казав, що в першу чергу – його величність актор. Зараз, на жаль, актор у нас відходить, і не тільки в театрі Франка... Режисери зараз... От усі київські режисери, які зараз за кордоном, – от вони пнуться себе показати. Режисер – у першу чергу. Оформлення – у першу чергу. Костюми – у першу чергу. А актор – десь там. У ролях такі-то і такі-то. Немає, як було. Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, а далі – режисер, то-то, то-то, то-то.
– Так.
– Раніше таке було в театрі Франка. Зараз, на жаль, головне – показати треба, що є режисер, є художній постановник – там таке ото все. А решта вже, актори – на другому плані. І я із цим категорично не згоден.
– Якби Богдан Сильвестрович був зараз живим, як ви думаєте, що б він робив у момент широкомасштабної війни з Росією?
– Не знаю. Я настільки не знаю, що я думаю, що все ж таки він був патріотом України, української мови, але після фільму "Тарас Бульба" я не знаю, що вам відповісти.
– Отак? Пане Назаре, от ви вже згадували сина Богдана Ступки – талановитого українського актора Остапа Ступку, вашого колегу по сцені. Скажіть, будь ласка: а що з ним зараз? Бо після тієї ДТП, яка була скоєна ним у стані сп’яніння, я про нього нічого не чула. Де він зараз перебуває?
– Бачилися. Ну, він удома зараз – усе. Ми з ним частіше бачилися, тому що в мене були репетиції в театрі у травні, і в нього репетиції – на виході був "Візит", прем’єра. І тому ми бачилися. Так, він, звичайно, переживав, він, звичайно, шокований був. Краще в нього інтерв’ю візьміть – у нього розпитайте, як це сталося, чому так сталося. Ну, і як він зараз… Я знаю, що там, слава богу, вижив той мужик і що Остап допомагає йому, там, фінансово й морально, і збитки матеріальні... Там, коротше, домовилися вони. Там якась домовленість є – усе. Але це краще в Остапа запитайте, будь ласка, щоб не було такого: Назар щось сказав, а такого насправді немає. Те, що чув, – те вам і розказую. Немає в мене інформації.
– А в якому стані зараз Остап? Я так розумію, що ви ж спілкуєтеся.
– Не спілкуємося з нового сезону, от зараз. Я з ним останній раз спілкувався ще... Ну, от після того. От після того він приходив на прем’єру до батька. І ось останній раз я з ним спілкувався. Це був червень-місяць. Я з ним із червня-місяця не спілкувався. Потім відпустка. Та і зараз от серпень – я з ним ще не бачився і не говорив.
– Тобто він зараз не може працювати? Чи він працює?
– Я досі не знаю, чи там обмеження суду збереглося, що з 22.00 він має бути вдома і в браслеті. Ну, спеціально зробили, щоб він міг вистави грати. Там він удома повинен до 16.00 чи до якоїсь сидіти, а потім він може їхати на репетицію, відіграти виставу. І о 22.00 – додому. Так було принаймні. Що зараз – знову ж таки, я не знаю. Пройшло два місяці, а два місяці – це величезний строк.
– У кіно українському ви зараз знімаєтеся? І якщо так, то які проєкти?
– Зараз гроші є тільки, і, слава богу, хоч щось у каналів. І я зараз знімаюся від "Нового каналу": "Будиночок на щастя", п’ятий сезон. Васю свого граю. Так слава богу, що є в мене ця робота і що я можу не тільки душу відвести, а і денєжек трошки заробити, туди перекинути, туди, на ЗСУ щось, дружині щось купити. Тому що коли зйомок не було – ну чесно кажу, важко. Я всі гроші... Ну, я давав уже інтерв’ю. Усе, що було, я відправляв за кордон дружині й дітям. Отакий сам тут, у мене мамка лежача, як кажуть, і я з мамкою тут. Ну, і її пенсія, моя зарплата – нормально. Ну, як міг, так і існував. І слава богу, немає на що жалітися.
– І у вас же славетна родина. У вас узагалі, ну, всі в сім’ї – я не знаю вже, до якого покоління, але всі ж – які актори!
– Так. Так. Ну, я – четверте. Батя ж – третє. Дід Михайло, баба Юля – друге. А перше – це прадід Семен Михайлович Ткаченко і Катерина Рівна – була актрисою театру Франка. Він був одним молодим режисером, був при Гнаті Юрі й одним із засновників театру Франка був.
Син запитав, скільки актори заробляють. Я кажу: "Синку, будь готовий до того, що зразу, як молодий, то будуть копійки. А потім, якщо пощастить – може, у 30, у 40 нормальні гонорари будуть". Він відповів: "Та ну його на..."
– Супер. А діти? Діти будуть п’ятим поколінням чи ні?
– Не сипте мені, будь ласка, сіль на рану. Не знаю. Я дуже хочу, але з того, що я бачу: син – хоча він красивий, я думаю, що він десь двометровий буде такий, красивий, як... вищий за мене... Він уже вищий за мене у 15 років, от. Він буде, як дід Лесь. Ну, його тягне... От у нього дядько займається цим от… Айтівець, програми щось якісь там, пише це… І він теж до комп’ютера, до програмування. Його цікавлять гроші, ви розумієте. А коли він запитав: "А скільки актори заробляють?" – я кажу: "Синку, будь готовий до того, що зразу, як молодий, ти копійки будеш заробляти. А потім, ну, якщо пощастить – ну, там, може, в 30, ну, в 40 нормальні гонорари будуть". – "Та ну його нах...й". Усе – і коротше, він хоче бути айтівцем.
– Це моє наступне запитання, тому що ви сказали, в 90-ті – 220 грн зарплата...
– Так. Так.
– І в принципі, за щастя.
– Так.
– А скільки зараз українські актори заробляють? Яка зарплата?
– Ну, не можу. Ви знаєте, під час війни я не хочу говорити... Ми – національний театр – ми заробляємо набагато більше, ніж муніципальний. І я не хочу дражнити муніципальні театри. Хто цікавиться цим – може зайти, там, – я не знаю – чи на сайт, чи в Міністерство культури зателефонувати й дізнатися. Я не хочу це афішувати. Але я чесно вам кажу: ми набагато більше отримуємо, ніж муніципальні театри. Ми – національний театр.
Я вважаю, єдина помилка Горбунова, – це те, що бюджетні кошти були взяті не на те. У першу чергу потрібні дрони
– Пане Назаре, ну, от після того, як суспільство дізналося, що держава хотіла виділити майже 34 млн грн на зйомки серіалу...
– Я так і знав, що ви це запитаєте.
– ...про [Олександра] Поворознюка – про бандита, людину з 90-х. Суспільство піднялося – і це все скінчилося тим, що президент, реагуючи на цей скандал і на, ну, гнів суспільства, просто звільнив міністра культури. Але ж цього б усього не було, якби гроші виділялися на серіал, наприклад, про героя України, там, який зараз воює на фронті, – не знаю, – про загиблого Да Вінчі чи про Редіса – Дениса Прокопенка з "Азовсталі", чи ще про, ну, хлопців та дівчат, які, ну, зараз на фронті. Мені здається, це та історія України, яку зараз треба показувати, про яку треба знімати і якої треба навчати і дітей, і дорослих. От що ви, коли ви дізналися про саме цей епізод із Поворознюком – що ви подумали? І що ви взагалі думаєте про те, яким зараз має бути українське кіно, на що держава має виділяти кошти і як це все має фінансуватися? От ваше бачення?
– Ну, з останнього почну. Найпростіше. Тому що решта – ці питання для мене дуже болючі. І тому що я дуже люблю і поважаю Юрія Миколайовича Горбунова, я йому дуже вдячний за все, що він для мене зробив. Тому краще давайте з останнього... У наш час, звичайно, якщо виділяти бюджетні кошти на зйомки, то це має бути патріотичне кіно. Ви правильно сказали, от.
Те, що хотів Юра зробити з його продакшном... Їхня мета – зняти розважальний контент. Ви розумієте? Те, що ви сказали, – ну, от про Да Вінчі знімати, ну, розважальний контент – ні. Ну, це ж не те. Розумієте, там повинно бути дійсно епічне, героїчне кіно про героїв. Сценарій був написаний... Так, я думаю, що сценарій був написаний до 22-го року. Ви розумієте? І вибирали там – я знаю, що багато варіантів. Вибрали: мета – знімати в Юри гумористичний контент, щоб піднімати настрій народу. Ви розумієте, це зараз теж необхідно. Але, знову ж таки, не за бюджетні кошти. Це помилка. Хай на мене ображається Юрій Миколайович – я вже казав це в інтерв’ю: купа спонсорів, купа друзів у нього, які його обожнюють, які йому мільйони виділили б спокійно на кіно... Але не треба було за ці 33 млн із бюджетів брати. Ну дійсно, у першу чергу зараз дрони потрібні. А знімати за ці копійки: а я вважаю, що це копійки, щоб зняти хороше кіно, – про Да Вінчі – ні. Треба дочекатися, я думаю, все ж таки перемоги, щоб колосальні бабки були виділені на патріотичне, на героїчне кіно. І тоді, дійсно, знімати достойне. Не так, аби от ми зняли, от вам держава кісточку кинула, називається, – і зніміть патріотичне кіно. Ні. Це повинні полотна бути – ви розумієте? Але на даному етапі, я вважаю, єдина помилка, яка була зроблена, – це бюджетні кошти були взяті не на те. Розумієте? Не треба. Не треба. Ну, правильно сказано: не вистачає дронів – весь бюджет має бути... ті 400 млн, які були виділені на ці фільми – все, – краще б на дрони пішли.
– Він просто з персонажем помилився. Якби це був не Поворознюк, воно б могло пройти повз.
– Ні-ні-ні-ні. Ні. Я вважаю, що навіть там не йшлося саме про Поворознюка в першу чергу. Там ішлося про те, що взагалі на зйомки, на розважальний серіал... Навіть якби це було, я думаю, "Скажене весілля" чи "Скажені сусіди" – я думаю, все одно піднявся такий би хайп. Тому що дрони в першу чергу, знову ж таки, потрібні. Розумієте?
– Дрони – в першу чергу, але просто...
– Дрони.
– Люди піднялися від несправедливості того...
– Не зрада, повірте мені. Я трошки посперечаюся з вами, тому що просто прізвище Поворознюка не зразу сплило. Сплило спочатку "Горбунов", "33 млн на розважальний контент". Потім іще, коли добавилося, що це про Поворознюка, а автори сценарію, я знаю, потім викладали й казали, що в сценарії немає Поворознюка...
– Ні, там був синопсис саме про Поворознюка, де "Паровоз", де Інгулець...
– Не знаю.
– Просто з біографії зчитано.
– Я знав, коли от Ігор Кондратюк підняв оце... вперше коли побачив це звернення Ігоря Кондратюка, коли він звертається до Юри про 33 млн... І він нічого там не каже про Поворознюка.
– Ні-ні. Пане Назаре, я ж у темі...
– Вибачте, я не в темі. Мені дзвонили з "Радіо Свобода", я сказав правду. Кажу: "Я люблю, обожнюю Юрія Горбунова. Я йому дуже вдячний за все. Але на часі зараз дрони в першу чергу. І це помилка". Оце мій коментар. Розумієте? На захист Юри одне можу сказати: однозначно зараз потрібні теж розважальні серіали, розважальний контент, патріотичний, який буде підіймати дух і солдатам на передовій, і тут їхнім жінкам і дітям. Але це не за бюджетні кошти. У цей час. Це моя думка.
– Театри зараз переповнені. Під час війни, під час усього страшного. Але людям потрібна ця віддушина. Видно, як реально, ну, всюди аншлаги. Куди не зайдеш в український театр – ну, просто це запит суспільства.
– Слава богу. Слава богу.
– Чи очікували ви, що ось так дрони летять російські, ракети летять, а люди йдуть до театру, люди сидять і дивляться, актори грають?
– Ну, мені зіпсували виставу. Нещодавно в мене була "Дизма". Це кар’єра Никодима Дизми. Це п’єса називається. "Авантюра Никодима Дизми" – вистава. Мені тричі завадила... І я виставу так і не дограв. 10 хвилин я не дограв. У мене головна роль, центральна, мені... о 18.00 початок вистави, о 17.50 – перша тривога... Це в той день, коли вони... 16 вилетів було, чи що. Ви пам’ятаєте? Через кожну годину майже. У мене потім під час першої дії тривога... І за 10 хвилин десь до кінця другої дії: ну, от до кінця фіналу – уже основна тривога – і вже адміністрація каже: "Вибачте, шановні, там, 30-го вересня буде вистава, квитки дійсні – приходьте. Тому що вже комендантська година, якщо зараз ця на годину затягнеться, ви не встигнете..." Там люди не встигають на метро... І так затягнулося на годину. І так ми закінчили, не дограючи... Вона мала закінчитися о 20.30 – ми о 21.30 закінчили із чимось. Розумієте? Перервали й не дали, зарази, дограти виставу.
– Ну, от важко – так? Навіть психологічно... Це ж який професіоналізм – не знаю, там, – у 10 разів більший треба включати, щоб ось так перелаштовуватися в будь-яку хвилину. Ти перериваєшся, ти зі стану цього виходиш, а потім знову...
– Якби мені хтось сказав, що до цього ми звикнемо, ще два роки тому, я сказав би: "Та ну нах...й". Ой, вибачте, будь ласка. "Да ну нафіг його". Зараз це стає, на жаль, нашими реаліями. Стало вже. І до цього вже кожен із наших акторів готовий. І це не просто вже майстерність, а ти знаєш, що це можливо: таке бути. Коротше, от я якщо зараз, у ці дні, от до Дня Незалежності, після Дня Незалежності... от якщо граю і я готовий до тривоги, це не просто майстерність, а це вже вимога часу, вимога обставин. Я повинен бути готовий. У будь-який момент кажуть: "Продовжуємо, франківці", – і я повинен знову включитися. Розумієте? Так от до цього мене ніхто не вчив раніше. До цього я не готувався. Але життя примусило.
Буквально кілька днів минуло, як у Краматорськ прилітало, а Безрук уже в Михалкова на фестивалі на красной дорожкє засвітилася
– А ви б хотіли вашим російським колегам побажати працювати й грати саме в таких умовах зараз?
– Я не хочу... Ви знаєте, от Бог бачить – хай усе... Я із серії тих, щоб не підставляти другої щоки, а бити у відповідь. Розумієте? І якщо ми так мучимося, то хай вони зрозуміють, що це таке. Але я не хочу накликати на себе гнів Божий, що я когось проклинаю, що я комусь бажаю зла. Бог усіх розсудить... І Збройні сили України. Розумієте?
– Пане Назаре, скажіть, будь ласка: а от кого б ви могли назвати з ваших колег – українців за походженням, – хто зараз продовжує собі нормально грати в Росії, розважати публіку, заробляти там гроші, і все в них класно?
– Ну, ви, знову ж таки, ведете до "Будиночку на щастя". Ну, Галя Безрук. Галина Безрук. Це з тих, із ким я працював. Ну, Бог їй суддя. Ви знаєте, до того коли приїжджала – все – я думаю, ну, вона обрала роботу, то-то, то-то, в інтерв’ю навіть казала... А нещодавно мені сказали, що в той день... майже в той день – ну, тут її Краматорськ рідний бомблять... А тут же вона виходить на червону доріжку в Михалкова на кінофестивалі. І мені це...
– Гидко. Гидко.
– Ну, не то що гидко... Ви розумієте, я про неї кращої думки був. Я думав, що її просто доля примусила. Ви розумієте, одне діло – коли в тебе тут робота... У мене з нею особиста розмова була, тому мені вона казала... І я кажу: "Я розумію". Вона каже: "Я актриса мюзик-холлу – для мене немає в Києві роботи". А там є театр мюзик-холлу, де вона на головних ролях. І от вона каже: "Я – тільки заради роботи". Там навіть не чоловік, не дочка: вона спокійно могла дочку сюди привезти, маму – все-все-все. Але от такі от мені сказали... Я не бачив цього, але мені сказали, колега каже: "А ти що, не знаєш, що таке було?" Я кажу: "Що саме?" Ну, от тут буквально кілька днів минуло, як у її Краматорськ прилітало, а тут вона вже в Михалкова на фестивалі на красной дорожкє засвітилася. І мені це... Я не хочу, знаєте, голосними словами розкидатися, але, блін, людина перекреслюється.
– Угу.
– На жаль.
– А бачили останніми днями новини про [режисерку] Байрак Оксану? Яка також із Києва, яка зараз, там, у Росії веде...
– Я не хочу... Знову ж таки, я не хочу. Є СБУ. З Байрак я не контактував, я її бачив дуже рідко. І я бачив по тому, як вона на "Великій різниці" з Ургантом тоді зчепилася, що вона самозакохана і в неї до хворобливості... самозакохана особистість. І можливо, її щось тут і прижали, приперли, і не так воно все... Ну, Росія давала їй гроші, до неї тут московські звьозди прилітали, знімалися в неї. Вона була хтось. А після того, як їй перестали московські гроші давати, перестали зніматися в неї московські зірки, вона перестала кимось бути. І вона там себе відчуває кимсь, називається. Але заради цього треба здати Батьківщину. Ну, я не розумію. Я взагалі з Києва нікуди не виїжджав ні на жоден день, ні на жодну секунду. Усе – я з Києвом до кінця. Тому, ну, хтось може говорити: патріотизм, не патріотизм... Просто я собі інакше не уявляю. А люди собі інакше уявляють. А Бог їм суддя. Народ їм суддя. І Служба безпеки України їм суддя.
– Прекрасно. А ви бачили інтерв’ю [акторки Валентини] Тализіної, ну, яку всі знають.
– Ні. Ні, брехати не буду, не бачив. Ні.
– Ну, я все інтерв’ю також не дивилася, але я дивилася ці відрізочки, де най, най... Узагалі або вона з глузду зараз з'їхала, хоча кажуть про те, що вона завжди була така – великодержавницька, імперська...
– Так. І плюс – я знаю, що от по цьому ділу вона завжди була. Колись вона блискучою актрисою була, фантастичною актрисою. Потім я послухав оці п’яні бредні, там, усе... Це було ще до повномасштабної й усе... Ну, Господи, буду я ще слухати москалів і через них щось собі розстроюватися? Нащо воно мені треба? Я краще з вами поспілкуюся й наберуся хорошої енергетики.
– А скажіть, будь ласка: з кимось із Росії ви зараз контактуєте? Або з тим, хто, ну, там, в адекваті, якщо там ще такі залишилися...
– Ні з ким. Ні з ким. Ні з ким. Раніше переписувалися, вітали одне одного з днями народження. По "Великій різниці", знову ж таки, це, там, і Серьожа Бурунов, і Ігор Кістовін, і Малашенко Діма, і з Олександром Євгеновичем Цекало, як кажуть, колись ще контактували. Отаке. Тобто всі зв’язки, що були ще до 13-го року навіть, – вони різко перестали... ну, як кажуть, обмежилися з 14-го року: як почалася перша, як кажуть, стадія. Або грубо кажучи, війна як і почалася.
– Війна. Війна, так.
– На Донбасі. Так. От тоді вони різко щезли: ще час від часу там щось реагували на привітання з днем народження, а потім... Ну, зараз, із 22-го, – узагалі. Узагалі все зникло. І мені не хочеться писати все з Ігорем Скрипком... Війна почалася, ми переписувалися, от зараз активна фаза – я йому кажу: "Зверни увагу: то то-то, то то-то. Я розумію, що ти – акуратно. Там, не підставляй себе. Але ти повинен донести, що робиться". Тоді якраз Буча була. Березень місяць [2022 року]. Ну, він мені пише: "Назар, ты же знаешь мою позицию". Тобто, ну, вони не можуть рот відкрити. Він, там, можливо, десь у душі щось і, як кажуть, співчуває, але він же не може це сказати: там, що до чого. А з іншого боку, йому все добре, у нього там кремлівські концерти, він там веде корпоративи. Нащо йому перейматися? Він житель Росії. Чого йому перейматися? Це в нього коріння українське. Ну він же в Москві. Чого йому перейматися? І знову ж таки, Бог йому суддя. Я йому не суддя.
– Ви сказали, що мама зараз хворіє, лежить. Скажіть: а як вона переживає ось узагалі те, що така широкомасштабна війна йде? І чи очікувала вона, що Росія так буде себе поводити?
– У неї така хвороба, що інколи вона розуміє, що відбувається навколо неї, інколи вона слабко розуміє, а інколи вона мене – бувають такі дні, що не впізнає, от. Але в цілому знає, що відбувається. Вона не реагує на ці сирени, вона, мабуть... вона не розуміє, що це таке взагалі, що обстріли, коли оце збивалися... Коли в березні, там, у нас стіни тріщали в хаті на Голосієво – я думаю, що вона не розуміла. Вона тоді якраз зовсім-зовсім погана була. Вона просто на свій розсіяний склероз церебральний... вона тоді COVID-19 упіймала. І злягла вже повністю. Ну, два місяці повністю лежача була. Ну, от 100%. Ну, в усьому. Зараз трошечки вона хоч може, там, сидіти, розумієте, на пару секунд встати на ніжки. Але з кімнати вона не виходить. Так от.
Після перемоги обов'язково потрібне класне патріотичне кіно
– Поставлю запитання, яке дає нам надію. Скажіть, будь ласка: після нашої перемоги яка у вас є мрія? Що ви одразу найперше зробите після нашої перемоги?
– У мене мрія, щоб була створена – я вам зараз без пафосу, без нічого кажу... Хай президент – хто буде тоді президентом, хто буде тоді міністром культури, у Верховній Раді щоб гроші виділили – може, хай американці виділять – допоможуть... Але потрібна нова кіностудія. Величезна нова кіностудія з величезною територією. Хай це не буде на території Довженка кіностудії, де вже все старе – там усе треба зносити й сучасну... Ну, хай це буде за межами Києва побудовано. Там хай, де Довженка, – там зараз небоскрьоби... Хай оті, хто дадуть гроші на небоскрьоби, хай скинуться теж на кіностудію. І потрібна крута кіностудія, де будемо знімати величезні полотна про нашу перемогу, про наших героїв. От потрібне, обов’язково потрібне класне, патріотичне кіно після перемоги. Патріотичний, шикарний, геніальний театр повинен бути. Але якщо театр у нас є, який-не-який, то хороше кіно без бази, без класної кіностудії, без апаратури, без американських грошей – я не знаю – якщо в нас не буде, то і кіно не буде... Але моментально треба це робити. Моментально. Одразу.
– Пане Назаре, от я зараз поставлю ще наостанок запитання: просто зараз так подумалося...
– Давайте.
– А скажіть, будь ласка: ось мрії здійсняться, усе буде, почнемо знімати – а кого б з українських сучасників ви зіграли? Там, із політиків, із головнокомандувачів, діячів. Там, не знаю. [Головнокомандувача ЗСУ Валерія] Залужного, Зеленського, [п'ятого президента Петра] Порошенка... Ну от кого б ви хотіли?..
– Порошенка. Я б хотів Петра Олексійовича зіграти Порошенка.
– Серйозно?
– Серйозно. Ну, я схожий на нього. Я, там, пародії робив. Він мені близький – я не приховую, що я порохобот. Тобто і от мені б хотілося зіграти, тому що так, як важко йому було в 14-му році, коли ні армії, ні бюджету – нічого – не було і треба було відкуповуватися від Путіна, і треба було через [колишнього нардепа від ОПЗЖ Віктора] Медведчука віддавати бабки, і треба було, як кажуть, данину платити, щоб на Україну ніхто не заліз повномасштабно, як зараз, а за цей час відновлювати армію хоч якусь... От я вважаю, що це його політика... І про це я зняв би кіно. І я б пояснив би нашим обивателям, як усе це непросто було й наскільки це було важко. І наскільки в нього була важка місія... І хто це розуміє... Я це розумію: своїм розумом розумію.
– Пане Назаре, я думаю, що наше інтерв’ю Петро Олексійович обов’язково подивиться і, може, прийде до вас із пропозицією про сценарій і про фільм. І з бюджетом. Я вам дуже дякую. Дякую за це інтерв’ю, дякую за цей настрій, дякую за віру, що в нас усе буде добре, що ми переможемо. І за те, що ви у своїй сфері продовжуєте дарувати людям цю надію, продовжуєте працювати, продовжуєте творити, і підтримувати, і творити українське сучасне мистецтво. Я вам дякую ще раз. І слава Україні!
– Героям слава! Спасибі вам, на все добре.
