0 Київ
Під час оборони "Азовсталі" Жайворонок втратив ногу, а також дістав поранення ока. Операцію на нозі йому зробили на заводі в ніч на 16 травня – цього дня захисники Маріуполя опинилися в полоні російських загарбників. Після виходу з "Азовсталі" Жайворонок опинився у лікарні окупованого Донецька. Загалом у полоні він провів півтора місяця, додому повернувся після обміну, який відбувся у червні. Зараз Жайворонок проходить реабілітацію та готується до протезування.
Територія "Азовсталі" – це як Марс, тільки замість кратерів там вирви від снарядів
– Коли і за яких обставин ти потрапив на "Азовсталь" і які перед тобою там стояли завдання?
– Якщо дуже спростити, я пілот коптерів. На "Азовсталь" я потрапив разом зі своїм підрозділом приблизно наприкінці березня. Фактично база, де ми відпочивали, де було наше спорядження, де харчувалися, – вже була на території "Азовсталі". Але ми могли спокійно виїжджати для роботи на іншій території, на той момент ще була оборона міста. Тобто із самого початку на "Азовсталі" ми лише відпочивали.
– Чи можеш відтворити стан речей на "Азовсталі" саме зсередини? Ми всі бачили, що відбувалося зовні, усі ці обстріли. Цікавить моральний стан військових. Може, якісь промовисті деталі. Щоб ми хоч на якийсь відсоток змогли відчути атмосферу цього місця.
– Я спробую передати вам це. Морально-психологічний стан у всіх був досить жорсткий. Якщо так можна сказати. Ми – військові. І намагалися все одно виконувати свою роботу так, як це було можливо. У нас було дуже багато поранених. Фактично майже всі, хто виконував якісь бойові завдання, вже мали якісь поранення різного ступеня. Також було багато хлопців із дуже тяжкими пораненнями, багато – з контузією. І було б недоречно давати їм якусь серйозну роботу.
Загалом, щоб зрозуміти цей побут, уявіть собі територію Марса або Місяця. Єдине – замість кратерів там вирви від снарядів, а замість шматків ґрунту – уламки будівель, рейок, вагонів. Унаслідок обстрілів вони були зруйновані і валялися просто довкола.
В останні тижні оборони "Азовсталі" пересуватися територією заводу автомобільним і навіть легким гусеничним (якби навіть він був) не було можливо. Територія була настільки пошкоджена, що пересуватися можна було лише пішими групами. Вам постійно потрібно дивитися під ноги, тому що ви не йдете по рівній поверхні. Ви постійно йдете по уламках – більше чи менше, – але по уламках. Будь-якої секунди ви можете зламати ногу і вийдете з ладу.
Територію "Азовсталі" постійно обстрілювали – кожну секунду щось кудись прилітало. І якщо ти йдеш пішки й у тебе не стріляють, це означає одне з двох: або ти зараз непріоритетна ціль і вони чекають на іншу ціль, або просто стріляють у якогось іншого. От і все.
Жайворонок: Територія "Азовсталі" була настільки пошкоджена, що пересуватися можна було лише пішими групами. Фото: ЕРА
У ворога на той момент була абсолютна перевага в повітрі разом із засобами розвідки. Над усіма бункерами, де було хоч якесь зосередження людей, постійно 24/7 висіли коптери, БПЛА, входи і виходи постійно закидали боєприпасами.
Якщо людина з якоїсь причини кілька днів не виходила з бункера на свіже повітря, вийшовши буквально за добу вона могла не впізнати околиці того місця, де перебуває.
– Так усе змінювалося через обстріли.
– Усе постійно змінювалося через обстріли. Розумієте, якщо прилітає хоча б один снаряд, умовно кажучи, 122 мм – він вивалює квартиру. Якщо прилітає фугасна авіабомба на 500 кг або вагою 1 тонна, то вона просто розкидає цей будинок метрів на 500. Будинки, які там стояли, просто переставали існувати. Замість рівної дороги міг бути кратер таких розмірів, що туди можна було три танки один на інший поставити – і це не перебільшення.
Були також бункери з великою кількістю людей, їх постійно обстрілювали й закидали бомбами з літаків. Деякі з таких бункерів було знищено, і там загинуло багато людей. І це була цілком передбачувана картина, ми розуміли, що так буде, це лише питання часу.
А звичайні підвали можна було пробити практично з будь-якого виду важкого озброєння. Авіацію росіяни використовували насамперед для ураження бункерів, де було багато людей.
Ми за можливості доправляли їм їжу, воду. Ми – військові, і для нас головне, щоб цивільні залишилися живими. Ми витримаємо більше, ніж вони.
Добровольців, які бажали прилетіти на "Азовсталь", було більше, ніж гелікоптерів у наявності
– На "Азовсталі", ми знаємо, було багато поранених, зокрема й тяжких. Скажи, будь ласка, бодай якась анестезія там була?
– Дуже мало, взагалі недостатньо. Тут мене медики зрозуміють. Ось уявіть собі, скільки перев'язувального матеріалу потрібно на одну людину, навіть якщо це буде щось несерйозне – наприклад, якесь проникне поранення м'яких тканин. Це щодня потрібен бинт, якісь перев'язувальні матеріали, серйозні медикаменти у великій кількості. Адже знеболювальні не вирішують проблеми – насамперед потрібні були антибіотики. Їх бракувало. У багатьох були поранення, які потребували серйозного лікування. І без нього їм доводилося довго сидіти на знеболювальних. Запаси були обмежені.
Наскільки мені відомо, нам кілька разів намагалися привезти медикаменти за домовленістю зі стороною противника. Але противник пропускав дуже невелику кількість цих медикаментів, а інше забирав собі. У цьому немає нічого дивного – мені невідомі випадки, коли вони дотримувалися свого слова в тому обсязі, в якому його давали.
– Розкажи, будь ласка, про постачання харчів, ліків на "Азовсталь" нашими вертольотами. Що це взагалі за люди, які летять над противником, над окупованим містом. Чи прикривали ви їх якось, скільки спроб долетіти до вас було – як це взагалі відбувалося?
– Одразу скажу, що це мої кумири. І не лише мої.
– Ангели-охоронці.
– Та я не знаю, ангели чи демони, я не знаю. Дивлячись для кого. Це були хлопці – на 100% добровольці. До того ж охочих полетіти до нас добровольців було більше, ніж гелікоптерів у наявності. Це були спроби прориву дуже серйозної протиповітряної оборони противника, щоб хоч щось нам привезти. Я знаю про кілька випадків таких успішних операцій, коли нам привезли трохи медикаментів і протитанкових засобів, щоб можна було боротися з броньованою технікою противника. І під'їхало ще приблизно 60 людей (я можу помилятися) – назвемо це підкріпленням. Це хлопці, які виявили бажання допомогти нам у боротьбі за Маріуполь.
Звісно, підвозити нам щось постійно можливості не було, підвезти в достатній кількості для серйозної оборони можливості не було. Але це подарувало час нам і, можливо, іншим підрозділам, які не зіштовхнулися із противником, кинутим на Маріуполь. Тобто нам привезли якісь засоби, щоб ми протрималися довше – ми й протрималися, відволікаючи, наскільки це можливо, на себе сили противника.
– Наскільки я розумію, були й невдалі спроби долетіти на "Азовсталь"?
– Так, я хочу згадати випадок, коли один гелікоптер збили дорогою назад. Там були наші поранені, яких намагалися евакуювати. В одному зі збитих гелікоптерів був мій командир із позивним Міні. На жаль, він загинув. У нього було серйозне поранення. І якби він залишився на "Азовсталі", він би помер. Тому спробували його евакуювати – на жаль, не вийшло.
Були випадки, коли людина отримувала четверте поранення і лізла назад у бій
– Чи було на "Азовсталі" таке, що хтось зривався – от усе, не можу більше це терпіти? Чи траплялися такі випадки?
– Мені невідомо, я просто був на бойовій позиції. Ви знаєте, були випадки, коли людина отримувала четверте поранення і лізла назад у бій. Такі випадки я пам'ятаю яскравіше. А так – у когось було більше мотивації, у когось – менше. У когось було більше страху, у когось – менше. Але всі розуміли, що є єдина нагода прожити ще один день – не більше від того, лише один день – і для цього потрібно було докласти всіх своїх сил.
– Чи були на "Азовсталі" полонені росіяни?
– Я бачив кількох полонених росіян. Навіть мінімально допомагав медикам надавати допомогу одному з полонених. Наскільки мені відомо, його ще під час оборони Маріуполя обміняли на нашого полоненого.
– Коли до тебе прийшло усвідомлення, що без допомоги ззовні захисники "Азовсталі" вийти із заводу не зможуть?
– Усвідомлення цього прийшло ще тоді, коли я не був на "Азовсталі". Оточення міста такими силами, як це зробив противник, робило очевидним те, що вирватися звідти самотужки неможливо. І якщо не буде спроби прориву оточення, то ми там і залишимося. Ми для Росії були показовим місцем, яке їй дуже важливо було встановити контроль над точкою на карті, яка має назву Маріуполь. Очевидно, що саме місто противнику не потрібне, як і його ресурси – ні людські, ні заводи, нічого.
Жайворонок: Я вважав, що логічним кінцем усього цього буде спроба прориву з "Азовсталі". Очевидно, це було б самогубство. Фото: ЕРА
Я до війни думав, що росіяни не знищуватимуть заводи. Адже це спосіб виробництва, економічно вигідна штука. Але їм цікавіше виявилося влаштувати в нас тут дике поле з кріпаками. Ну, якщо у Росії все населення – це просто кріпаки, то він [президент РФ Володимир Путін] і тут не бачив інших ролей. Я очікував якогось останнього бою. Я вважав, що логічним кінцем цього буде спроба прориву кудись. Очевидно, це було б самогубство. Адже у нас були просто тяжкопоранені, яких неможливо було транспортувати звідти, не маючи достатньої кількості техніки. Не було вже ні машин, ні танків. Чим би ми вивозили поранених? Тож це була б просто спроба ще раз вийти в місто і ще раз виконати якесь бойове завдання.
Спроби деблокади "Азовсталі" були. І вони коштували життя багатьом хлопцям
– Я розумію, що "Азовсталь" – це в принципі було не найприємніше місце на Землі. Але чи були дні, коли тобі було ну особливо погано, особливо хріново?
– Таких днів було дуже багато, як на мене. Особливо погано й особливо хріново було, коли загинула наречена мого найкращого друга. Вона загинула в бункері під завалами. Дуже погано було, коли загинув мій командир, коли загинув мій найкращий друг. Таких моментів було багато. І ці моменти не змушували мене опустити руки – було відчуття, що я все ближче до них. Узагалі вся історія оборони "Азовсталі" особисто для мене пронизана відчуттям, що гинуть найкращі. Гинуть ті, хто, здавалося, не загине ніколи. Я просто відчував, що колись настане моя черга. Це було не дуже страшно, просто хотілося відтермінувати цей момент – зробити хоча б щось, виконати ще одне завдання, бути корисним, наскільки це можливо.
– Поговорімо про спроби деблокади. В українському суспільстві дуже розганяли тезу, що людей на "Азовсталі" тупо зливають. Чи були у вас самих тоді такі думки, що гарнізон справді кинули напризволяще? Я маю на увазі найвище військове керівництво, владу.
– Особисто у мене – ні. Я військовий і трохи розумію, як це все відбувається, як це все працює. Я розумів, що без достатньої кількості важкого озброєння проводити наступальну операцію на територію, яку контролює противник, нашими силами було б контрпродуктивно. Але я знаю, що спроби були. І вони коштували життя багатьом хлопцям. Тому зовсім не можу говорити про якусь "зраду". Я розумів, що це завдання, яке не можна виконати. Але вони намагалися. Я не маю права і не хочу нікого ні в чому звинувачувати.
Я особисто не очікував, що противник зайде з боку Криму, що буде оточення. Тим паче таке глобальне і на такий тривалий час. Тож жодної "зради" з боку вищого керівництва і влади я особисто не бачу.
Оборонці Маріуполя вийшли з "Азовсталі" 16 травня. Фото: ЕРА
– Тобто extraction – це був у цьому випадку найбільш прийнятний варіант?
– Найімовірніше, так. Але я не можу судити, оскільки не маю чіткого плану – як би я вчинив. Думаючи над цим, я не можу знайти якусь ідею кращу чи гіршу. Тим більше, з полону вже повернулися хлопці, зокрема я. Нас обміняли на росіян. А отже, це було недаремно.
– Чи правда, що оборону "Азовсталі" сильно підбив злив інформації окупантам? Маю на увазі те, коли колишній співробітник заводу передав росіянам схеми підземних тунелів. Чи так це?
– Я не думаю, що це дуже актуально. Адже завод будували ще за радянських часів. І я впевнений на 100%, що в росіян були схеми не тільки від співробітників заводу, а й від якогось там генштабу плану заводів, у якого десь там у Москві точно є копії. Ми із самого початку й не думали, що підземелля "Азовсталі" якісь секретні для противника. Тому я не сказав би, що злив інформації давав їм якусь перевагу. Тим більше, через обстріли ці комунікації руйнувалися. Тобто ти міг піти підземним коридором із якогось підземного приміщення в інше, але не дійшов би, оскільки коридор завалений. Я можу лише здогадуватися, скільки людей залишилося там назавжди або доти, доки їх не відкопають.
У Маріуполі було зламано воєнну математику, ми показали, що можемо нормально так буцатися
– Твоя суб'єктивна думка. Якби гарнізон Маріуполь мав досить зброї, чи можливо, що досі ми бачили б, як "Азовсталь" чинить опір загарбникам? Чи в цьому вже просто не було сенсу з огляду на велику кількість поранених та щільність обстрілів із боку росіян?
– Я думаю, так. Оскільки на позиції, де я працював, були хлопці з мінометного підрозділу. І в них на той час залишалося п'ять мін. П'ять! Військові мене зрозуміють. За цей час, якби ними стріляти, не факт, що п'ята міна влучила б туди, куди цілишся. До того ж це були міни з різних партій, різного номіналу: там було кілька димових мін, одна запалювальна, фугасна і ще щось. Тобто якось пристрілятися по заданій точці було неможливо. Це хіба що налякати щось, що їхало б у наш бік, не більше того. Тому з боєприпасами там були серйозні проблеми – їх практично не було.
Набої у нас ще якісь залишалися. Але ж ми розуміємо, що набоями проти танків ти не повоюєш. А важке озброєння, яке б допомогло нам триматися далі, вже закінчилося.
– Давай, закриваючи тему "Азовсталі", зробимо певний висновок – для тих, хто, може, ще не до кінця розібрався: що в контексті всієї війни українській стороні дав цей тривалий опір захисників Маріуполя й "Азовсталі" зокрема. Стратегічно.
– Мені здається, це дало час, щонайменше, Запоріжжю. Сили, які кинули на нас, могли кинути в якесь інше місце, іншу ділянку фронту. І Україна могла втратити контроль над ще більшими територіями. Розумієте, кожне місто чи село, яке захопили б росіяни, – це знову тисячі трупів. Вони ж не церемоняться із цивільними. Для них будь-який цивільний – це просто можливий майбутній кріпак, якщо він до того доживе. Вони тут не звільняють народ від того, від чого вони там у себе заявляють. Для них це просто точка на карті. І ось завдяки Маріуполю таких точок на карті менше.
У якомусь ще стратегічному значенні оборона Маріуполя дала нам настрій. Це не дало якихось знань, навичок чи науки – ні, це дало настрій. Це продемонструвало, що ми можемо нормально так буцатися. Воєнну математику там було зламано. Зламано сильно і зовсім не в бік противника. Я багато разів чув і читав, що якщо у сторони, яка наступає, у 10 разів більше ресурсів, ніж у тієї, яка обороняється, то ця оборона ламається фактично за один бій. Тобто один удар – і оборона ламається. Це якщо в тебе в 10 разів більше людей, ніж у тієї сторони, яку ти намагаєшся штурмувати.
За словами Жайворонка, окупанти обстрілювали навіть ту територію, де не було нікого із сил оборони Маріуполя. Фото: ЕРА
У нашому випадку, наскільки мені відомо, перевага щодо людей у них була одна до 14. А ще в них був безлімітний боєкомплект на будь-які види важкого озброєння. Скільки потрібно було, стільки й стріляли. Ми навіть жартували, що в них якісь не такі стволи – чому вони не вибухають від такої кількості боєкомплекту? Тобто кілька діб міг бути обстріл, коли якийсь снаряд прилітав раз на хвилину. До того ж це не одна зброя працювала і не по одній точці.
Вони обстрілювали всю підконтрольну нам територію, зокрема й там, де взагалі нікого не було із сил оборони Маріуполя. Противник знищував цивільний приватний сектор, де, на його думку, могла бути оборона. Тобто винищував усе, щоб не було місць для ведення оборони.
У супротивника була авіація, у нас – ні. У них були кораблі, у нас – ні. Але незважаючи на це, вони не змогли захопити Маріуполь ні з першої, ні з третьої і навіть не з 10-ї спроби. Так, оборона була неуспішною за фактом – Маріуполь зараз під контролем супротивника, – але цей час ми виграли. Тому ми виграли і стратегічно, і в плані настрою. Багато хто зрозумів, наскільки вперед можна зайти, маючи такий мізер ресурсів, як у сил оборони Маріуполя. І на який час це можна розтягнути. Тому всі, у кого є мозок, розуміють зараз, що в умовах, коли Україна не оточена і отримує допомогу від наших партнерів, Росія не може сконцентрувати такий вогонь, як у Маріуполі, по всьому фронту. І тут уже не стоїть питання, скільки ми протримаємося, тут питання, коли ми в Херсон на кавуни поїдемо. От і все.
У мене на руках померла маленька дівчинка, всього за п'ять – сім хвилин – медики навіть не встигли нічого зробити
– Ти зачепив тему не "Азовсталі", а самого Маріуполя. Щоб усвідомити масштаб трагедії цього міста, що найбільше тобі там запам'яталося?
– Знаєте, мені запам'яталася дівчинка, яка померла в мене на руках. У госпіталі, де я був після першого поранення. Мама з двома доньками вийшла на вулицю подихати свіжим повітрям, поки було тихо. Прилетів пакет "Градів", старша дитина отримала осколок, який пройшов десь у районі ключиці. Вона померла за п'ять – сім хвилин. Медики навіть нічого не встигли зробити. Я допомагав замотувати тіло. Мама в цей час плакала в сусідньому приміщенні.
Я ніколи не забуду обличчя цієї дівчинки. Я думав, що коли війна закінчиться, знайду її могилу і принесу їй квіти. Такі дивні думки були. Але це я перебував у госпіталі і не знав, що у місті відбувається. А потім, коли повернувся до свого підрозділу, я побачив напівзруйноване місто. А це були перші числа березня. Уявіть, що було потім! Потім було ще гірше, люди згоряли цілими кварталами. Не будинками, не квартирами – кварталами!
На лівому березі Маріуполя непошкодженим, мабуть, не залишилося нічого. Можливо, кілька квартир або кілька прольотів у деяких будинках не згоріли. А взагалі – це місто-привид. Я кілька разів був у Прип'яті – ось це те саме, тільки Маріуполь у гіршому стані. Будинки зруйновані, майже весь житловий сектор – аварійний. Росія розказує, що відновлює місто. Що вона там може відновити? Це місто відновити практично неможливо. Це просто одна величезна братська могила для всіх цивільних, які там загинули. Цифра 100 тис. – абсолютно не крайня. Фактично вона більша. Усі, хто безвісти зникли у Маріуполі, – це все загиблі. Знайти тіло, яке згоріло разом із будинком, по якому росіяни вдарили "Солнцепеком" або "Буратіно", неможливо. Ми нічого там не знайдемо. Можливо, будуть фрагменти якихось металевих предметів. Там і квартир уже немає – перекриття поплавилися.
У цей час Червоний Хрест розповідав: у Маріуполі загинуло приблизно 300 мирних жителів. Ми тоді ще так переглянулися – це з ранку чи як? Чи це якісь старі дані? Там лише з ранку п'ять будинків дев'ятиповерхових вигоріло, повних людей.
Це було шикарне напівкурортне місто, яке мало все. Я сам одесит. І Маріуполь за багатьма пунктами був крутішим, ніж Одеса. У Маріуполь вкладали великі гроші. Як мені здавалося, це було місто, що найбільш динамічно розвивалося. А потім я бачив, як згоряли найдорожчі квартали Маріуполя разом із жителями, які не виїхали або яким не було куди їхати. Або кого не випускали.
Я розумію людей, які, виїхавши до Ростова, на камеру кажуть, що по них стріляли нацисти
Я бачив колони цивільних, які намагалися тікати вже хоч кудись. Вони вже не могли втекти у Запоріжжя – противник їх не випускав. Ці колони окупанти обстрілювали і казали: "А це, напевно, укропи по вас стріляють, от бачите, не хочуть вони вас до себе, не пускають!" І звісно, після цього люди, намагаючись врятуватися, тікали вже туди, куди можна було. Їм уже було все одно – у Ростов чи ще кудись. Я не можу звинувачувати у цьому місцеве населення.
І я розумію якогось батька сімейства, який приїхав у Ростов, коли до нього підходили люди зі зброєю й відеокамерою і питали: "Ну що, це ж вас нацисти обстрілювали?", а він відповідав їм: "Угу, так, звичайно, нацисти обстрілювали, дуже погані нацисти. Ой дякую, зберегли ви нам життя, дякую, Ростов". Усі розумні люди зрозуміють, чому він це каже. Тому що для нього головне було – виживання його сім'ї.
Жайворонок: Знайти тіло, яке згоріло разом з будинком, по якому росіяни вдарили "Солнцепеком" або "Буратіно", неможливо. Фото: ЕРА
– Якщо підсумувати цей фрагмент про Маріуполь, як тобі здається, ця наразі вже мертва територія – вона такою і залишиться чи у неї усе ж таки є шанс колись знову стати повноцінним містом?
– Росія використовувала старі радянські боєприпаси. І з певного часу, таке відчуття, що вони почали вистрілювати взагалі найстаріше, що у них тільки є. Приблизно кожен третій боєприпас, який прилетів, не розривався. Тобто прилітає снаряд, який може завалити проліт будинку. Пробиває цей будинок, залишається десь у підвалі заритим у землю, бо він так і не вибухнув. І він лежить під будинком. Чому він не вибухнув – невідомо. Коли він вибухне – невідомо. Якщо люди досі підриваються на боєприпасах часів Другої світової, то уявіть, скільки років ще будуть лежати ці погано зібрані боєприпаси часів холодної війни. СРСР пік ці снаряди, як пиріжки. Вони були низької якості, низької точності, але їх дуже багато. І зараз вони засипали ними Маріуполь.
Я не знаю, скільки десятків років буде потрібно, щоб розмінувати хоч якийсь район. Усі ці снаряди все ще можуть здетонувати. І я думаю, буде ще багато трупів під час спроб оживити це місто. Якби мені поставили запитання, як відновлювати Маріуполь… Та ніяк, не відновлювати – закрити цю територію огорожею та побудувати поряд нове місто. Я просто не розумію, навіщо робити інакше, бо Маріуполь зруйновано повністю. Я навіть не уявляю, щоб там можна було хоч якийсь район нормально відновити. Навіть якщо росіяни відновлять якийсь квартал чи фасад якоїсь школи, вони не скажуть, що діти із цієї школи вже не можуть поїхати з правого берега на лівий, як раніше, до друзів чи шаурму на площі поїсти – вони не можуть відійти навіть на два квартали, щоб не підірватися. Тому поки в Маріуполі не залишиться 0% невисаджених боєприпасів – немає чого туди і лізти. Відновлення міста буде нескоро і нешвидко.
Лікування у Донецьку було лише з однією метою – щоб ми не померли і нас можна було обміняти
– У ніч перед евакуацією ти дістав важке поранення. Розкажи, як це сталося.
– Моя друга військова спеціальність – медик. Тому я брав участь у спробі евакуювати пораненого бійця з моєї позиції на територію медичного бункера, який мав назву "Залізяка". Але хлопці, які прийшли нам на допомогу, також діставали поранення. Тому ми мали чекати темряви. Коли стемніло, ми знову почали намагатися евакуювати пораненого, але на той час він був уже у критичному стані. На жаль, він загинув, поки ми його несли. Нести було недовго – приблизно 700 метрів. Але ці 700 метрів – це не в парку у Києві пройтися. Коли ми принесли його тіло в бункер, ми поспілкувалися з пораненими знайомими.
І от на шляху назад ми зловили протитанкову керовану ракету, яка летіла в нас. Із чотирьох людей двоє дістали поранення, я у тому числі. Операцію мені зробили приблизно за годину, може, навіть раніше. Я дістав множинні осколкові поранення, один з уламків перебив кістку – практично ногу. І коли мене несли в бункер, я розумів, що ногу я втратив. І в цьому бункері мені дорізали залишки ноги і зашили те, що залишилося.
Ще буквально за кілька годин мене в числі інших поранених вивезли до Новоазовська.
– А звідти вже в Донецьк?
– Так. У Новоазовську йшло щось типу сортування. Найбільш важких поранених, кому потрібна було втручання або взагалі серйозна медична допомога, відправляли у лікарню Донецька. Тих, хто не потребував постійного лікарського нагляду, вивозили до Оленівки.
– Ти провів у Донецьку півтора місяця. Як до вас ставилися, чи там було хоч якесь лікування?
– Так, лікування було. Воно було дуже формальним. Це лікування не з метою вилікувати нас або зробити краще – це було лікування з метою не допустити смерті. Усе, не більше того. Я дивом не втратив зір на обидва ока. Бо у Донецьку моїм оком не займалися. І якби я почав втрачати зір, ніхто б мене не оперував, нічого не робилося б. Обміняти можна буде [на полонених росіян]? Можна. От і добре.
Постійно був брак якихось медичних препаратів. Знеболювальні були малоефективні – анальгін з димедролом і всякі такі дрібниці. Постійно не вистачало перев'язувальних матеріалів. Це був не те, що дефіцит, а мінімальна кількість – ось трохи не вистачало, щоб нормально перев'язати. Тобто економили все – бинти, пластирі.
Дуже погані санітарні умови. Так, мили підлогу щоранку, але півтора місяця ми спали на одних простирадлах. Тому я не можу назвати це якимось високим рівнем медицини. Це була якась медична допомога. Формально вона була. Думаю, росіяни відзвітували б, що допомагають нам, навіть якби там замість медицини запросили якогось знахаря із травами. Вони б сказали: "Це ж допомога, ми вважаємо це медициною. От і все".
У полонених росіян разова порція їжі була така сама, як нам давали за добу
Те саме було і з харчуванням. Формально воно було. Нас чимось годували, інакше за півтора місяця ми просто померли б. Годували нас чотири рази на добу – шикарно. Але зважаючи на розмір порцій – узагалі не шикарно. Я побачив відео, як в Україні ставляться до військовополонених росіян – то в них разова порція їжі така сама, як нам давали за добу… Ми в Донецьку жартували, що нас годують рівно стільки, щоб у нас серце не зупинилося. Тобто хлопців морять голодом. Це констатація факту.
Зараз ніхто з них не повернеться здоровим, навіть якщо був таким до того, як його евакуювали. Це просто знищене здоров'я. Хлопцям знадобиться багатомісячна реабілітація, щоб прийти до якоїсь більш-менш нормальної форми. Вони зараз отримують хронічні проблеми зі здоров'ям. І це жахливо. Це показує, як противник ставиться до питань гуманності. Ми до їхніх солдатів добре ставимося. А з їхнього боку ставлення, як до звірів.
– Скажи, будь ласка, з оком тобі вже допомагали на вільній території, наші лікарі?
– Так-так. Я був прооперований в Україні, у Києві. Мене прооперувала Пінчук Єлизавета Андріївна. Вона повернула мені якийсь відсоток зору. Так, око фактично не функціонує. Дивитися ним я практично не можу. Мені зручніше носити пов'язку, і тоді воно не заважає здоровому оку. Але по факту вона врятувала мені око – наскільки це можливо. І це реальне диво. Бо я вже думав, що нічого не вийде.
– Які перспективи відновлення зору цього ока?
– Дуже низькі. Я розумію реальність. Але дивлячись на характер моїх поранень… Можливо, щось і вийде відновити. Я жартую, що якщо вдасться трохи відновити рогівку, то я зможу на це око повісити тепловізор і таким чином модернізую собі зір.
– Там, у Донецьку, вам влаштовували допити, наскільки знаю. До кого застосовували тортури? Чи катували всіх підряд без розбору?
– Із того, що я бачив, – це були формальні допити, щоб з'ясувати особисті дані, хто з якого підрозділу. Із моєї палати, найімовірніше, нікого цікавим для них не знайшли. Допитали – як звати, хто за професією, чим займався? Були формальні запитання – хто командир батальйону, хто командир полку? А були дивні запитання типу: "Так что, кто стрелял по гражданским колоннам в Мариуполе?" Що можна відповісти людині зі зброєю, яка стоїть і питає тебе: "Хто стріляв?" Ми всі знаємо, хто стріляв. І вони знають, хто стріляв.
Усе вказує на те, що в Оленівці тіла після теракту допалювали
– Оленівка. Знаю, що для тебе це важка тема – ти втратив там друзів, але маю поставити кілька запитань… Ти теж вважаєш, що цим терактом ворог хотів приховати свої злочини щодо українських військовополонених? Чи у цього варварства могли бути інші мотиви?
– Я розглядаю багато варіантів цього варварства. Противник заявив, що це був прильот ракети HIMARS, і показав її уламки. Мовляв, от бачите! А я бачу, що деякі тіла просто вплавлені у ліжко, обгорівши настільки, наче вони смажилися там кілька годин. А поруч лежить зовсім цілий матрац. Це ненормально. На ліжку, де згоріло тіло, не злізла фарба. Це також ненормально. Ліжка стоять у рядок, як і стояли. Значить, це не був фугасний підрив, який би просто розкидав ліжка. Це не був постріл з якогось вогнемету. Усе вказує на те, що тіла після цього допалювали.
Жайворонок не відкидає, що в Оленівці стався неконтрольований підрив. Фото: ЕРА
Очевидно, що це не HIMARS. Отже, росіяни взяли уламки ракети в іншому місці і спробували сфальсифікувати. Можливо, це взагалі був неконтрольований підрив.
– До речі, ось ми говоримо про "Азовсталь", Донецьк, Оленівку... У цьому контексті твоє ставлення до міжнародних організацій – Червоний Хрест, Amnesty International, ООН. Чи була від них хоч якась користь бодай на одному з етапів? Чи вони зовсім безглузді й імпотентні?
– Я суджу так: я як військовий свої завдання виконую – і моя совість чиста, і моя ефективність не нульова. Я як кадровий військовий отримую зарплату, соціальні дивіденди. І я сумлінно виконую свою роботу… Так взагалі має працювати система держави. Але що бачу у випадку з міжнародними організаціями? Зарплату вони отримують, але замість того, щоб щось робити, вони пишуть десь у Twitter, що їх кудись не пропустили і вони не можуть працювати. Ці організації імпотентні у будь-якому сенсі. Вони нічого не роблять.
Мене жаба давить, що в нас в Україні якісь медсестри отримують зарплату в 50 разів меншу, ніж умовні медики у Червоному Хресті. Але наші медсестри працюють, м'яко кажучи, а там – ні. У Першу світову санітарки з Червоного Хреста під обстрілами рятували солдатів, а зараз: "Ой, можна ми туди не підемо, бо нас не пустили?" Смішно просто. Я не намагаюся їх образити, а констатую факт.
На мою думку, їх треба звільнити і те фінансування, яке йшло комітету Червоного Хреста, віддати тій організації, яка буде щось робити. Якщо цих міжнародних організацій не буде – нічого не трапиться. Бо вони нічого не роблять. Є вони чи ні – немає жодної різниці. Водночас вони не намагаються тиснути на противника, а починають сперечатися з нами, коли ми питаємо, чому вони не працюють. І ще за весь час, поки я перебував у полоні, зі мною не зв'язався жоден представник Червоного Хреста… Їх не було ні в Оленівці, ні в Донецьку. Той мізер медикаментів, що ми отримували, були російського виробництва. То навіщо тоді взагалі існує Червоний Хрест?
Я вже бачу Україну майбутнього. У всьому світі тепер відрізняють українців і росіян
– Як ти оцінюєш процес свого відновлення? Маю на увазі і фізичну, і психологічну реабілітацію.
– Потреби в якійсь психологічній реабілітації я не бачу. Щодо фізичної, то я проходжу лікування у найкращих, як мені здається, лікарів. Я відновлююся. У мене взагалі немає питань до лікарів на підконтрольній Україні території. Навпаки, я здивований рівнем – наскільки це все гарно працює.
– Як просувається підготовка до протезування? Чи допомагає держава у вирішенні цього питання?
– Так. Я, найімовірніше, отримаю протез державним коштом. Він зараз готується. Я готую документи для цього.
Жайворонок (третій ліворуч) у складі делегації Асоціації родин захисників "Азовсталі" та полку "Азов" на зустрічі з представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста у Вашингтоні, вересень 2022 року. Фото: Асоціація родин захисників "Азовсталі" / Telegram
– Я знаю, що ти фанат безпілотників. Чи хотів би у мирний час працювати на заводі Bayraktar, який буде побудовано в Україні? Та й узагалі, які в тебе плани на майбутнє?
– Мої плани не працювати на заводі Bayraktar, мої плани – створити наш завод, який буде допомагати Туреччині, коли їй це буде необхідно. Нам треба розвиватися далі. Мені хотілося б вірити, що колись наша українська компанія допомагатиме тій країні, якій це знадобиться. Ми маємо перейняти естафету.
– Якою ти бачиш Україну майбутнього – Україну, за яку ти у прямому сенсі віддав частину себе?
– Я її вже бачу. Я бачу ставлення народу до війни. Росія хотіла прийти на нашу землю, заявити про "демілітаризацію" – і цивільні подумають: "А, так це росіяни тільки наших військових хочуть вбити – ну, хай, головне, щоб нас не чіпали". Але у нас люди почали допомагати військовим, збирати на ті самі Bayraktar по 5 грн – і доволі успішно. Ми вже живемо у новій країні. На жаль, для цього знадобилося повномасштабне вторгнення, загинули сотні тисяч українців. Але ж ми стали нацією.
У мене купа знайомих, які підтримували РФ або мали сумніви впродовж цих восьми років. Зараз у них немає сумнівів. Зараз всі вони працюють на перемогу. Усі вони тепер у тому чи іншому сенсі волонтери.
Тут уже не стоїть питання виживання нації. Ми заявили про себе як про українців. У всьому світі тепер відрізняють українців і росіян. Увесь світ знає де цивілізована сторона конфлікту, а де Росія. У Європі росіяни вже мімікрують під українців, купують обкладинки для паспортів із гербом України. Це вже сюрреалізм, але це правда.
Я вже живу у країні, у якій хочеться жити. Я пишаюся цією країною. За неї варто боротися, і я робитиму це далі. І багато хто зробить так само – якщо не переважна більшість.
– На завершення, що б ти сказав українцям, які не воюють? Твоя порада, повчання, побажання.
– Я як військовий люблю настанови… Хлопцям у будь-якому разі треба готуватися до війни. Ви не знаєте, в який момент вам доведеться взяти зброю до рук. Можливо, це буде мобілізація, а може, ДРГ – та що завгодно. Ви не можете передбачити, коли вам це знадобиться. Як казав мій загиблий друг Сєвєр, також боєць полку "Азов": треба вчитися, коли в тебе на це є час, бо дуже погано вчитися користуватися зброєю під вогнем противника. Добре, якщо ця навичка вам не знадобиться, але якщо знадобиться – ви будете вдячні самі собі.
Узагалі робіть те, що у вас виходить. Працюйте на перемогу. Може, ви вмієте плести маскувальні сітки та в'язати светри – скоро зима. Ви зв'яжете один светр якомусь бійцю ЗСУ – і вже будете спати спокійно. Ви самі це відчуєте – що зробили не нуль, а хоч щось. І ось що більше цього буде, то швидше закінчиться війна. То більше хлопців повернеться додому. І то краще буде для вас самих.
– Владе, я дякую тобі за цю бесіду, за те, що ти зробив для нашої країни. Ми всі у вічному боргу перед захисниками "Азовсталі". Особисто від себе хочу побажати тобі яскравого та щасливого майбутнього в тій Україні, про яку ти сказав трохи раніше. Дякую!
– Дякую вам.
– Слава Україні!
– Героям слава!
