+11 Київ
Москва втягує Білорусь та Іран у велику війну
– Марку, добрий вечір.
– Радий вітати.
– Навзаєм. Скажіть, будь ласка, що відбувається з атаками іранськими Shahed?
– Ну, безперечно, це щось нове за ці місяці війни. Усе ж таки з дронами було погано в Росії. Власні їхні БПЛА слабкі. Але знайшли вихід. І не випадково, що Іран є постачальником цієї взагалі-то смертоносної зброї, й у величезних кількостях. Загалом це, звісно, зараз проблема. Зважаючи на все, з відкритих джерел, Москва домовилася, і рахунок іде на тисячі таких дронів. І я думаю, що це в екстреному порядку, мені здається, і Україна, і Захід намагаються вирішувати. Скільки це забере сил і що саме буде потрібно – це поки що відкрите питання. Але в будь-якому разі, мабуть, це ще пов'язано й із Суровікіним, із його командуванням операцією. Тобто рефлексії поменшало. "Нумо бомбити мирне населення. Як добре, у нас Shahed на 1 тис. км літають, 200 км/год дають, долітають із Криму до Києва. Ну і далі, якщо потрібно". Тобто це буде проблемою. Складно сказати: чи дефіцитом, зокрема ракет, спричинене це масоване використання дронів, чи просто вони є – і чого б не використати? Але якщо раніше ми бачили ракети... Високоточні, не високоточні – для них це великого значення не має. Але дрон 50 кг вибухівки несе. Загалом, ми бачимо наслідки. Тому тут треба ухвалювати тактику, щоб із цим упоратися. Тому що самих заяв недостатньо, розриву відносин недостатньо. Потрібно якихось силових заходів вживати. Я думаю, що це зараз буде найважливішим завданням.
– Що світ може зробити з Іраном, щоб Іран припинив продавати Росії дрони?
– Що він може зробити стосовно України? Західні постачання можуть диверсифікувати. І крім засобів захисту, є зенітні установки, які можуть дуже ефективно боротися із цими дронами, враховуючи їхні якості, "тихохідність". Це, безумовно, потрібно форсувати, такі засоби мають надати, щоб захищатися вже від отриманих дронів, які використовуватимуть надалі для закошмарювання населення України. Я вважаю, що дуже важливо, щоб Україні передали такі самі дрони, але кращої якості. Тому що якщо у вас літають – отже, і в нас 1 тис. км до Москви долетить. Це і засіб стримування: або ви, або ми. Перепрошую, тоді нехай ми теж запустимо 1 тис. дронів – і вони полетять, і будуть забомблювати від Бєлгорода до Москви. Тисячу разів подумають.
Фото: Mark Feygin / Facebook
– Захід боїться давати Україні зброю, яка може бомбити Росію.
– Але ж, розумієте, тут ситуація гостра. Ніхто не знімає цієї гостроти. І цілком очевидно: щоб забезпечити захист територій України, доведеться давати не лише засоби захисту, а й засоби нападу. Бо інакше виходить нісенітниця якась. А якщо вони почнуть модифікувати Shahed, які вони "Геранню" називають. Вони робитимуть щось, щоб долати захист зенітних установок. І має бути щось у вигляді відповіді. Тоді це може бути ефективнішим. Є й міжнародний рівень тиску. Що Ізраїль, що Сполучені Штати мають усвідомлювати, що Тегеран натомість отримає або вже отримав. Говорили про літаки Су-35, нібито якийсь довгостроковий контракт. Я, щиро кажучи, у це не дуже вірю. Тому що не та ситуація, коли Москва зараз буде якісь військово-технічні постачання у відповідь здійснювати. Їй самій вони потрібні. А технології виробництва ядерної зброї, військові технології (лабораторії технології створення збагаченого урану) – тут бог його зна. Там же ж стоїть у Бушері недобудована німцями станція.
– Так.
– Ну добре, скажімо, ні. А це може бути надалі? А може, це співпраця двох країн-парій? Одна – країна – спонсор тероризму. Я маю на увазі Іран. Вона в усіх списках. Друга – як то кажуть, без п'яти хвилин. А чому б їм не співпрацювати у цьому напрямі? Знаєте, свого часу Сталін Мао [Цзедуну] передав ядерну бомбу. Мало хто знає. А звідки ж вона у Китаю з'явилася? Вона з'явилася з Москви. А чому ні? Що може перешкодити у переданні вирішальному якихось елементів, яких бракує?
– А я думаю, що російські фізики і так працюють в Ірані давно.
– Ну, ми цього не відкидаємо. Напевно, про це знає ізраїльська розвідка, яка дуже тісно працює у цьому напрямі. Напевно, це навмисно приховують. Можливо, це якісь особливі відносини Тель-Авіва і Москви. Теж не можна відкидати. "Там працюють ваші, але нехай вони погано працюють, слабко". Ізраїль постійно наполягає, що йому доводиться балансувати, що він ніби з радістю й допоміг би, але ж ви розумієте, у яких ворожих обставинах опинився. Це стандартна відмовка. Вона, звісно, має підстави, але ж світ змінився з початком війни, із 24 лютого. Це не те, що раніше можна було з маленькими локальними війнами, які то на Близькому Сході трапляються, то ще десь, маневрувати. Велика війна йде. І вона загрожує вилитися в більший масштаб: у ядерну війну, у термоядерну, за участю багатьох держав. І Москва якраз втягує Білорусь та Іран де-факто. Білорусь – зрозуміло. Що тут обговорювати? Іран ніби враховує... Це ж не якась країна абстрактна, яка ні з ким не конфліктує, яка мирно живе – і раптом: "Треба нам грошей заробити. Маємо право. Доправили таке обладнання". Іран сам є об'єктом потенційних ударів із боку ворогів. А в Ірану ворогів – вагон і маленький візок. Це не лише колективний Захід, Ізраїль, а й сунітські країни Перської затоки. Вони були б щасливі, якби Ірану не стало.
Союз Тегерана і Москви може бути дуже й дуже болючим для Ізраїлю
– Так.
– Тому насправді це дуже небезпечна гра. Тегеран передає ударні засоби країні-агресору. А сьогодні Кулеба розумно заявив: "А що зробила Україна Ірану? Вона завжди тримала нейтралітет. Якщо так – розрив відносин". Але цього мало. Напевно, має бути комплекс заходів, які я вище перерахував: засоби захисту і засоби нападу, і щодо Ірану якісь рішення ухвалювати. Якщо зрозуміють, що Москва зважилася на передання частини якихось технологій, ударів може бути завдано.По Ірану може бути завдано ударів. Чи йому перед цими ударами пояснять: "Або ви припиняєте постачання дронів, або тоді все піде, як піде".
– Ізраїль наважиться допомагати Україні чи ні?
– Ви розумієте, Ізраїль може надати захист у вигляді "Залізного купола". А що тепер? Я цього точно не можу зрозуміти. Це засоби захисту. Це не засоби, якими вбиватимуть російських солдатів.
– Очевидно, ізраїльтяни бояться Росії.
– Ну звісно, бояться. Нетаньяху відкрито заявляє. Там же вибори мають бути. А Яїр Лапід і всі інші ліві політики, звісно, по-іншому поводяться. Але вони відкрито заявляють: "Ми баланс довго вибудовували. Ми не лізли. Росія дала нам можливість у Сирії діяти вільніше щодо недопущення постачань певних видів озброєнь". Наприклад, С-300 "Хезболлі" у Лівані. Москва, точніше, закривала очі на те, що Ізраїль досить вільно діяв щодо Сирії. І щодо Ірану були домовленості. Точно були. Але світ змінився після 24 лютого. Проблема полягає в тому, що союз Тегерана та Москви може бути дуже й дуже болючим саме для Ізраїлю. Тому що змінюються пріоритети. Ізраїль – союзник Заходу. Москва із Заходом конфліктує. Усі розмови, що Путін компліментарно ставиться до євреїв, – це сьогодні так, а завтра не так. Це все дуже минуще, я б сказав... Завдання державного масштабу, геополітичні, завжди важливіші за емпатії. Тому ілюзій будувати не варто. І Ізраїль, який покладається на Путіна… Нібито вони йому допомогли, ще й полікували від раку, кажуть. До речі, ви знаєте, що Ізраїль навіть за радянських років приймав радянських керівників для лікування раку?
– Та ви що!
– Так. У радянські роки таємно виїжджали різні керівники. Ну, говорять про різних членів політбюро. Звісно, послуга, надана навіть ворожому керівництву якоїсь країни, із якою є конфлікти, непорозуміння, начебто дає якусь можливість для комунікацій. Тому я сказав би, що це стандартна зброя Ізраїлю. Медицина, окремі можливості, які часто експлуатували. Але зараз світ, повторюю, змінюється... І що? Якщо Ізраїль буде постійно то з колективним Заходом, то з Москвою? Ніфіга собі. Навіщо ставати у таке становище? Тобто розумно було б почати допомагати бодай засобами захисту, про які ми сказали. Будь-які "куполи", зенітні установки, які в Ізраїлю шикарні. Тут зараз показують фотографії установок, які виробляють у Південній Кореї. Вони не складні. Їх і в Америці виробляють. Але можна було б як жест доброї волі сказати: "Візьміть. Вам зенітки надамо". Це було б дуже доречно зараз. Тому що дрони вбивають цивільне населення, знищують цивільну інфраструктуру. Прагнуть зробити так, щоб узимку українцям було холодно у будинках. Вони ж невипадково критичну інфраструктуру знищують. А саме для того, щоб населення закошмарити – і воно благало перед владою: "Щось зробіть".
– Тактика цілком зрозуміла. Тобто розбити інфраструктуру, залишити українців без світла, води і тепла.
– Так, так.
– Уявімо ситуацію, що велике місто, обласний центр, залишається без світла, води і тепла. Далі що?
– Ну, якщо ми говоримо про Україну...
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Так.
– Я якийсь час працював у муніципальній системі, був віцемером. Ці речі можна локально вирішувати: підстанції встановлюють, буржуйки всякі. Тобто можна з теплом та електрикою вирішувати. Вода також залежить від насосів.
– Звісно.
– Теж усе живиться. Але подавання води – обмеження, подавання тепла – знижений градус. Не можна зупиняти – труби луснуть. Гаряча вода батареями має йти.
– Так.
– Ну, загалом, це якось вирішуватимуть. Захід може допомогти. Але проблема ж в іншому. Проблема в тому, що ти полагодиш або заміниш, а тут знову прилітають дрони. І все, що ти робив, налагоджував, – раз! – і знову нема. По тих самих цілях, по тих самих координатах ці дрони можуть літати нескінченно. Проблема полягає в тому, що хай яких зусиль докладає муніципальна влада в Україні – вони всі можуть піти прахом тільки тому, що ця історія нескінченна. І тому потрібно вирішувати її докорінно. Не можна врегульовувати лише наслідки. Потрібно першопричину врегульовувати.
– Скажіть, росіяни чухають потилиці взагалі? У Єйську впав на будинок літак із повним боєкомплектом.
– Так.
– Загинула купа людей, згорів будинок. Вони розуміють, що Путін у цьому винен?
– Зазвичай людина емоційно реагує... Це ж емоційна реакція: "Якщо він із боєкомплектом летів – отже, куди? В Україну. Він же не Воронеж бомбити летів". Напевно, на емоційному рівні – так. Але в них якась заглушка стоїть. Воно нікуди не йде далі. Навіть на тему мобілізації подивіться: все поцятковане, як ми й припускали, відеозаписами в пабліках: "Автомати іржаві, бронежилети страйкбольні, амуніції жодної, пожерти самі собі купуємо..." Навіщо ви їдете на цю війну? Чому ви нічого не робите? Схаменіться. Ви здохнете, як собаки. Стоїть заглушка – і все. Тобто невдоволення зупиняється десь на рівні "погано підготували армію, а якби добре підготували, ми, звісно, поїхали б". Немає відчуття: "Навіщо це все? Навіщо кудись їхати?" Це проблема. Часто мені дорікають, що я списую все на феномен. Але це ж справді феномен.
– Звісно.
– Безперечно, ми такого не бачили. Якісь залишалися надії, що є урбанізоване середовище, є якісь групи. Так, може, їх не більшість, але вони впливові. Тобто це, так би мовити, люди середнього класу, які можуть впливати на решту. Виявилося, нічого такого. Там ми бачимо з усіх страт людей із мозком, як я кажу, схожим на нервовий вузол комахи. Таке відчуття, що лобові частини видалили... Люди не розуміють, що вони роблять. І ми бачимо мішки: уже гинуть ці мобілізовані. Й однаково вони їх оплакують, по гроші стають, лають владу, але так, щоб це у щось колективне склалося, у невдоволення – ні. Та й влада маневрує. Тому що, звісно, мобілізації вони не припинять. Це все казки. Вони казатимуть, що припинили, але хапатимуть із повістками, так само на станціях метро клацатимуть людей до 35 років. Тому, я думаю, відповідь на ваше запитання – вони до кінця всього не розуміють і не приміряють на себе. Адже справді важливо: немає жодної емпатії. Людина у Владивостоці не думає, що в Бєлгороді люди теж можуть залишитися без тепла, загинути, а в Єйську можуть полетіти на той світ від літака, що впав... Немає цього взагалі. А чому люди десь у Бєлгороді чи Курську мають страждати? Або у Шебекині, цій підстанції, куди щось прилітає. "Яка нам різниця? Ми у Владивостоці. Нас же не бомблять". І немає відчуття колективності. До того, що тут часто говорять, що субстанція колективна, що народ як єдине ціле, але, чесно кажучи, із цього погляду вони не співчувають. Так, убили 14 людей, 100 людей, мільйон людей. Абсолютно позбавлені цього відчуття чужого болю. Не те що чужого стосовно українців, а й до своїх теж.
Очевидно, якусь частину мобілізованих Путін збирається скерувати до Білорусі.
– Агресивні раби, негативна селекція.
– Ми нічого не можемо вдіяти. Але поки що ми бачимо приклади цього. Я б із задоволенням хотів виявити якесь обурення, коли, байдуже, в окопах чи ще вдома, мобілізований сказав: "Нам обіцяли спокійне життя у частині гарантій права на це життя. Ви відібрали у нас громадянські права, політичні, та й частину соціальних". Пенсійний вік до 65 років піднято у Росії. У мене сьогодні родич помер. Йому 53 роки було. Упав у двоюрідної сестри чоловік… Вони не доживають. Я не знаю: чи то інсульт, чи що. Це не життя, а каторга. І раптом у якийсь момент [Путін] каже: "А ви ще на війну поїдете. Я так вирішив. Мені так хочеться повоювати з Україною..." Навіщо? Чому? Для чого? Вони не ставлять собі цих запитань. Це феномен і, безумовно, потребує серйозного вивчення. Лоботомії.
– Лукашенко і Білорусь. Логіка каже, що Білорусь не має напасти на Україну. Але логіка говорила, що й Росія не має напасти. У Білорусь перекидають великі сили та озброєння. Спокуса піти на Київ, я так розумію, є, і велика.
– Є.
– Підуть?
– Зараз питання стоїть як? Ми це неодноразово обговорювали. Путін уламує Лукашенка, щоб у цьому взяти участь. У цьому в мене немає сумнівів. Це видно з його суперечливих заяв. Один день так, інший – так. Ви ж із ним зустрічалися – розумієте, як він поводиться. Вам він узагалі дав антипутінське інтерв'ю за кілька днів до...
– Так, абсолютно антипутінське.
– Тобто ми розуміємо, що це за людина. Він до останнього вивертатиметься, до останнього уникатиме безпосередньої участі у кампанії, у поході на Київ. Щодо Путіна – мені здається, він має переконання, що треба спробувати ще раз. Вони кажуть, що 9 тис. сюди перекинуто. Очевидно, якусь частину мобілізованих він збирається скерувати до Білорусі. Просто тримати їх там і не використовувати цей резерв – це не дуже схоже. Якщо він у всьому світі шукає зброю, особовий склад шукав по зонах.
– Але він може тримати там людей, щоб відволікати сили, сковувати.
– Так. Він сковує, сковує, а потім... Він двічі передислоковував у 2021 році війська до кордонів України. Й однаково це зробив. Тому він із тих людей, які сковуватимуть, а потім у якийсь момент: "Так, 10–20 тис. шарахнемо, та й похрін". Усе ж і так заміновано, мости підірвані. Самі білоруси про це кажуть. Це прогулянкою взагалі не буде. Що там залишиться від усіх цих мобілізованих, мені здається, Путіна взагалі не хвилює. Таке відчуття, що переляк від наслідків мобілізації якось випарувався. Тому що були побоювання, проводити мобілізацію чи ні. Усі чекали, що він оголосить її 9 травня. Але логіка підказувала, що це може викликати напругу, тому що невідомо, як поведуться мобілізовані. Наразі таке відчуття, що вони переконалися, що мобілізовані бунтувати не будуть. Тому їх можна витрачати. Загине внаслідок невдалої операції відволікання чи безпосереднього вступу на територію України ще 9–10 тис. за тиждень, за місяць – мені здається, його не лякає. Це не буде мотивом, чому він відмовиться від операції. Тим паче із Суровікіним, м'ясником патентованим. Вони там усі такі, але цей точно.
– Одне прізвище про що свідчить. Суровікін...
– Таке відчуття, що він його спеціально поміняв, щоб іще гірше зробити. Ну, такий шахрай. Нині виходять публікації про його дружину. Ну, шахраї справжні. Будинки, палаци, якісь клініки швейцарські... Чого тільки нема...
Фото: Mark Feygin / Facebook
– Розкрадена армія. Ну звісно.
– Розкрадена, звісно. Тому я думаю, що таки Путін може зважитися на атаку знову на Київську область. Питання місця Лукашенка. Хай навіть армія Білорусі не братиме участі у цьому поході, то це вже з рук не зійде. Двічі пустити, отже... І Бучею скінчилося, і Бородянкою. Дозволити ще раз щось навіть віддалено схоже – ракети і дрони можуть прилетіти й у резиденцію Лукашенка, я думаю. Чого б тоді залишатися осторонь Польщі, Литві? Адже війська прямують саме до Білорусі. А ця стара ідея із сувалкським коридором до Калінінграда... Чому вони не мають боятися? Якщо щодо операції в Україні попередження Путіна звучать, то чого б щодо Білорусі діяти мають ті самі погрози? Чи він, так би мовити, позначає територію, як пес, сцить скрізь і потім вимагає: "Ви сюди не ходіть, не нюхайте"? Але це так не працює. Тому я думаю, що Лукашенко це теж усвідомлює і побоюється наслідків. Але йому вигідніше зараз сказати: "У мене іноземні війська, російські. Я намагався. Те, що стосується білоруських з'єднань, – вони не беруть участі". Кого влаштує це пояснення? Мені здається, нікого.
– А ви допускаєте, що війська НАТО, США чи Польщі можуть увійти на територію України і безпосередньо взяти участь у конфлікті?
– Так, таке можливо, я не відкидаю. У разі застосування ядерної зброї.
– Лише?
– Принаймні це безперечно. Тому що вступ військ НАТО припинить увесь конфлікт. Як ви з ними збираєтесь воювати? На них бомби кидатимете? Ніби зрозуміло, якщо дійшло до застосування ядерної зброї, то треба просто його припинити явочним порядком. Заходять війська і дають 24 години: "Знімайтеся. Інакше полетять ракети". А ракети зовсім інші полетять, від яких зовсім нічого не залишається. Полетять вони й у Крим, і Чорноморський флот буде знищено, як обіцяли. І те саме може статися з більшою частиною угруповання на півдні.
– А зараз це не можна зробити?
– Україна ж рухається у цьому напрямі, подавши заявку в НАТО. Якби вона була членом НАТО, то наступний логічний крок – ст. 5. Напевно, для цього мають скластися якісь особливі обставини. Тому що Захід, НАТО й Америка і далі говорять, що ми не хочемо залучатися. Тому що це призведе до третьої світової війни. Інше питання – а неучасть хіба не веде до третьої світової війни і розширення конфлікту? Уже Іран, Білорусь... Бог його знає, як далі повернеться. А якщо захочуть вони сувалкський коридор у Калінінград пробивати? Де впевненість, що це неможливо у принципі? Ну добре, 300 тис. мобілізував, а якщо мільйон мобілізує і пожене їх у шинельках із "мосінками"? Чесно кажучи, вступ НАТО і західних країн... А у них міцні армії... І польська, а про американську немає що говорити. Це має привести до припинення конфлікту – не до його розширення. "Томагавки" полетять – і що від "Томагавків" залишиться? Вони ж літають на тисячу з гаком кілометрів. Літаки прилетять, які розбомблять усе до бісової матері. Ми все це бачили в Іраку дуже добре кілька разів. Там практично нічого не залишається – голий простір. Інша річ – Америка має зважитися, НАТО має зважитися на такий крок. Можливо, вони чекають якогось приводу. Але їхня участь – це припинення війни, не продовження.
Путін бачить перед собою українську армію, з якою не може впоратися конвенційними засобами. Отже, треба переходити до наступної стадії. Потрібно зупинити його до стадії ядерної зброї
– Але надати Україні озброєння, скажімо, снаряди ATACMS, які летять на 300 км, можна?
– Я вважаю, що це обов'язково потрібно зробити. Інше питання, що ми чуємо публічно як аргумент про ненадання: використання цих снарядів може призвести до ударів по російській території, а та розцінить це як безпосередню зону відповідальності НАТО та США, і це призведе до термоядерної війни.
– США бояться участі Росії у термоядерній війні?
– Вони бояться своєї участі у війні. Вони не хочуть витрачати свій ресурс... Вони не хочуть загибелі своїх громадян. Вони не хочуть, щоб на них лежав тягар участі в черговій війні, де можуть загинути їхні громадяни, і гірше – цивільне населення, яке може стати об'єктом ядерних ударів із боку Москви. Можливо, немає розуміння того, що відмова від активної участі (хоча б надання цих видів озброєнь) таки веде до подальшої ескалації конфлікту. Тому що Путін бачить перед собою українську армію, з якою не може впоратися конвенційними засобами. Отже, треба переходити до наступної стадії. Треба зупинитися до стадії ядерної зброї. Щоб цього переходу не сталося. Адже він незворотний. І в цій незворотності є небезпека для всіх. Для Москви – зрозуміло, але ж і для Заходу теж.
– Так.
– Якщо ви дозволите йому дійти до застосування тактичної ядерної зброї в Україні, Захід потрапляє у ситуацію, коли треба щось робити. То може, якісь речі на випередження зробити? Там, напевне, бореться кілька ліній. Одна, можливо, більше схильна до радикальних кроків, які б рішуче вплинули на ситуацію. Інша – обережніша: "Він же непередбачуваний товариш".
– А він непередбачуваний?
– У всякому разі, він продає свою непередбачуваність дуже активно.
– Це ви добре сказали: продає.
– Він її продає. І в нього виходить. Він непоганий торгаш у цьому сенсі. Кримський міст. Здавалося б: вибух, ви вважаєте, що це українські спецслужби. Заради бога. Вважайте як завгодно. Але, отже, переходити до наступної стадії ескалації конфлікту у зв'язку із цим… Ви ж розумієте, що відповідь буде. І вона летить на прикордонні території. Краще не буде від того, що ви відповідь за відповіддю, відповідь на відповідь. Але він на це йде. Демонструючи тим самим, що він готовий підвищувати ставки. Він їх підвищує. Він же не намагається: "Ви нам цей міст підірвали, а ми вам інший міст зруйнуємо. Ну і гаразд, і квити". Ні, він розширює… Бомбить критичну інфраструктуру і центри ухвалення рішень. Тим самим демонструючи свою неадекватність, і далі переконуючи їх у тому, що від нього можна очікувати всього. Але Байден сказав в інтерв'ю: "Я дуже добре знаю Путіна. Коли він говорить про ядерну зброю, він не жартує". Це його слова у вільному викладі. Це свідчить про те, що Путіну вдається експлуатувати загрозу його непередбачуваності, неадекватності.
– В оточенні Путіна що зараз відбувається?
– Ну, ми про це можемо судити з окремих публічних виявів і якихось інсайдів, яким можна довіряти, а можна не довіряти. Що там відбувається – вони максимально намагаються контролювати вихід цієї інформації. Ну, зрозуміло, вона дуже чутлива. Але, безперечно, там є групи, які виступають на підтримку путінської стратегії, і ті, які набагато обережніші. Не те щоб вони виступають активно проти дій Путіна, але принаймні вони розуміють, куди це йде, і хотіли б, щоб це зупинилося. Я думаю, що це армійська частина, армійські групи, генералітет, який розуміє, що нічим добрим це не закінчиться. Я думаю, вони це набагато раніше зрозуміли. Армія у будь-якому разі крайньою виявляється. Програє – крайня, і якщо виграє (так, як вона виграє), стають воєнними злочинцями і співучасниками геноциду. Спробуй потім доведи, що ми виконували наказ. Кого це хвилюватиме? І це точно їм, напевно, не дуже подобається.
Фото: Mark Feygin / Facebook
Щодо ФСБ – там також неоднорідна ситуація. Я все-таки схильний думати, що всякі патрушеви хотіли б, щоб усе пом'якшувалося, вирівнювалося, щоб удалося домовитися. І я думаю, він протагоніст, він поступається саме тактиці домовитися, переконати Захід, щоб той вплинув на Київ, – і статус-кво якийсь плюс-мінус зафіксувати, чимось поступитися. Тому що ми з боку Путіна, принаймні у його поведінці і заявах, не бачимо жодної можливості до компромісу. Ми бачимо ту саму тупоголову тактику, принаймні публічно, – "ми хочемо все".
– Так.
– Капітуляцію України. Я думаю, що ця група, яка виступає за переговори, поки що страждає. І без того втрати і проблеми великі, пов'язані із санкціями. Санкції – зрозуміло, вже назавжди. Хай яка демократія настане в Росії, знадобляться десятиліття, щоб переконати, що "ми тепер не такі". Я бачу, як сахаються від Росії й усього, що пов'язано з Росією. Просто тікають на ревізійну відстань. Навіть у дрібницях я це бачу. Простий приклад. LRT, литовське телебачення... Написав мені один із редакторів каналу в Литві. Вони виявили позашлюбну доньку Шойгу, отже, у неї чи то новий чоловік: може, підставний, із двома громадянствами – литовським та російським. Департамент міграції розпочав процедуру відчуження від литовського громадянства... І доньку хочуть позбавити, і вигнати з країни, і позбавити власності. В інші часи це б на роки розтягнулося... якісь суди, не зрозуміло чого, одразу шахраї з'явилися б, які б за гроші допомагали. Зараз – ні. Зараз швидко все вирішують. "Збирайте манаточки – і в Москву". Це приватний вияв великої тенденції. І з цього погляду, звісно, якась частина влади від цього нещаслива. Вони хотіли успішно провести свою старість на морях, купаючись у розкоші, грошах та задоволеннях. А тепер це закрито назавжди. І я думаю, що якогось компромісу вони шукали б. У них для цього є бажання і відомі можливості через довірених осіб. Можливо, їм і ставлять якісь умови. Можливо, їх і спокушають цим. Ну що ж? Усе можливо. Але треба вирішувати питання з Путіним. А як його вирішувати? Це вже не наш головний біль. Це ви вирішуйте.
– Щодня приблизно о 7.00 я прокидаюся і чекаю розривів за вікном. І, як правило, дочікуюся. Але я не хочу скаржитися, бо харків'яни, миколаївці живуть у набагато гірших умовах, ніж кияни. Чи довго це все триватиме? Особливо з огляду на заяви Кирила Буданова, що війна закінчиться до літа. До того ж поверненням територій на момент 1991 року.
– Кирило Буданов керує військовою розвідкою, тому він має підбадьорювати народ незалежно від того, так це чи ні. Не може жоден із воєначальників, політичних керівників України вселяти невпевненість чи залишати бодай якусь двоїстість відчуття, що це буде вічно. Буданову справді не відмовиш в особливій поінформованості і розумінні ситуації. До нього більш поверхово ставилися ще торік, критикували... Занадто молодий, генералом став... Але війна все змінила, мені здається.
– Він був єдиним із керівників України, які казали, що війна почнеться 24 лютого.
– Так. Ну, це говорили й американці, звісно.
– Із наших керівників це говорив один Буданов.
– Що є то є. Я свій обережний прогноз висловлю. Я не люблю прогнозів, але вона наступного року має закінчитися. Чому? Тому що, загалом, вона вже за ці вісім місяців вичерпала потенціал і ресурс довготривалої війни. Усе набагато швидкоплинніше в тому сенсі, що Путін уже витратив передостанній ресурс – мобілізацію. Він може, звісно, кількісно збільшити, але він не може виграти якість. Адже правильно сказав Залужний: "Ми з професійною армією впоралися – впораємося і з аматорською". Із тієї простої причини, що вони не можуть виграти у справжніх технологій та заліза, які надає Україні Захід. Нехай недостатньо, нехай деяких видів немає, але однаково це перемогти неможливо. Неможливо дійти від притисненого до Дніпра Херсона знову до Києва. Це неможливо. І з півночі неможливо вже пройти. Бо це буде криваве місиво.
Я погодився б з оцінкою Буданова. Справді, наступний рік буде вирішальним
Можна, так би мовити, продовжувати і продовжувати війну, але у цього теж є ресурс вичерпний. Путін же однаково балансує на межі небезпеки: а раптом що всередині самої Росії? Чи то від мобілізованого народу, чи то від свого оточення. Враховуючи, що це довго триває, щось станеться непередбачуване і дуже небезпечне для нього самого. Він же боїться цієї перспективи. Навіть якщо її немає. Ми бачимо феномен, що люди надто довготерплячі. А щодо оточення – однаково все це залишається відкритим. Поєднання цих чинників з огляду на те, що Путін погодився воювати з усім світом… Він же каже, що воює з усім світом: із Заходом, Америкою. А чи можна виграти в усього світу? Гарне риторичне запитання. Здавалося б, на нього є проста відповідь: не можна виграти в усього світу. Це неможливо. Ні твій потенціал економічний, військовий, інтелектуальний (ми бачимо, що собою російські генерали являють) не дають цього зробити. Тому, мабуть, до літа цього й вистачить. А далі вже незрозуміло. Ну, лише мотиками воювати. Тому я погодився б з оцінкою Буданова. Справді, наступний рік буде вирішальним. Міг би бути і цей, але часу не залишається – починається зима. І тут можуть бути відомі у зв'язку з цим труднощі для ведення бойових дій. Але в принципі, я думаю, що наступне літо буде фінальною точкою.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Насамкінець. Закінчиться війна перемогою України. У вас такі чудові стрими з Олексієм Арестовичем, які очолюють хіт-парад YouTube. Іноді тільки мені вдається вас трошки потіснити, але рідко. Ви завжди на першому місці з Олексієм. І чим ви будете займатися після перемоги України?
– Якби мені сказали: "Віддай усе, всі канали, стрими, аби війна завершилася", – останнє б із себе зняв. Для мене це не дороге. Мені не шкода. Розумієте, це все інструменти. Це все лушпиння. Слава богу, не буде цих стримів – та й хрін із ними. Отже, займемося чимось іншим. Скільки у житті я – вимушено, щоправда, – змінив усіляких занять... Я займався весь час політикою так чи інакше, був депутатом, адвокатом, тепер я блогер. Буде ще щось. Я знайду собі застосування. Питання в тому, що мені сумно спостерігати за тим, що Росія гине. І якщо будь-які ілюзорні казки, що все обійдеться, не буде Путіна – буде щось інше... Люди не розуміють історичного масштабу того, що відбувається. А я це вже одного разу спостерігав. Я був свідком падіння колоса – СРСР.
Я вам розповім таку історію. Я ж був у "Демсоюзі" у Валерії Новодворської, очолював одну з радикальних організацій, яка входила в "Демсоюз". Надворі вже 1991 рік, ще до путчу. Мітинги проводимо, я до Москви їжджу... Поїздами тоді їздив із рідної Самари. Брав участь у всіляких з'їздах, заходах. Їду, опинився у купе. Зі мною ще офіцер був, двоє військовослужбовців, вони поверталися з Угорщини. І вони мені показують угорську листівку, яку ліпили на двері, стіни їхньої військової частини в Угорщині. Вона була дуже відома. Такий поголений череп, кашкет і написано щось на кшталт "Васю, додому" чи "Іване, додому". "Ти подивися", – кажуть мені,– "Як нас витрушують". Я кажу: "А ти?" – "Я добре там жив. Я отримував інвалюту..."
– Форинти.
– Форинти, так. Там дозволені були "Берізки". Чеки були в них.
– Так.
– І він каже: "Ти знаєш, насрати мені на КПРС, на радянську владу. Але як же мені там було добре... Я не хочу. Я плачу". Чоловік, дружина, діти. "А я повертаюся в цей бісів совок". Я хочу сказати, що тоді я й відчув цю всю пронизливість: насправді цей совок нікому не був дорогим.
– Так.
– Незважаючи на те, що зараз починають ностальгувати. Тоді він не був нікому дорогим, навіть тим, хто формально у східному таборі мав його захищати. Ми чекаємо на момент, коли люди усвідомлять, що триматися їм у нинішній путінській Росії немає чого. Там немає нічого, що було б дорогим. Там немає нічого, що варто було б із собою взяти в майбутнє. Мені гірко від того, що цей момент ще не настав.
– Коли Путіна не стане, ви до Росії повернетеся?
– Однозначно повернуся. Можливо, у момент, коли стане зрозуміло, що його можна буде повалити. У нас тут частина опозиції радикальної, я б її назвав. Це не дуже сильно відбиває, але ми, безумовно, повернемося, щоб його скинути, якщо така можливість випаде.
– Марку, дякую вам.
– Так. Дякую. І всім вашим глядачам також.
