ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Єлізаров: Відмовитися від Криму неможливо, а роззброїтися – тим більше. Інтуїтивно я припускаю, що ми озброїлися і це надовго

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Єлізаров: Роззброюватися українці не будуть. Безглуздо
Єлізаров: Роззброюватися українці не будуть. Безглуздо
Фото з особистого архіву Павла Єлізарова
Олена ПОСКАННА
журналістка, редакторка

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" продюсер, керівний партнер "Савік Шустер Студії" Павло Єлізаров розповів, чому на другий день війни пішов добровольцем у територіальну оборону Дарницького району Києва, як формували батальйони тероборони та хто їм допомагав, які завдання доводиться виконувати на новому місці та як кияни реагують на те, що відбувається у країні й місті.

Тилові процеси, які люди у військових інститутах вивчають по п'ять років, нам доводиться опановувати з нуля у стислі строки.

У кожного в Україні 24 лютого життя кардинально змінилося. Що сталося у вашому житті?

– Як і всі, о четвертій ранку я почув розриви снарядів. Те, що здавалося неймовірним, стало реальним. Перший день війни був днем переосмислення. 25 лютого я із самого ранку пішов до свого Печерського військкомату. А там – гігантська черга. Тільки щоб зайти в будівлю треба було відстояти п'ять – сім годин. Я заходився обдзвонювати знайомих. Один із них уже був у територіальній обороні (ТрО) Дарницького району. Отак ми з друзями, всією своєю командою потрапили до Дарницької ТрО. Це трохи дивно, але так склалося і я зовсім не жалкую.

І що ви робите у теробороні?

– Наш батальйон – повноцінний армійський підрозділ, який підпорядковується Міністерству оборони України. Люди отримали форму, автомати, сучасні спеціальні засоби, які реально допоможуть дати відсіч армії противника. Наші люди несуть вартову службу, стоять на блокпостах та організували ці пости.

У мирному житті ви керували великим колективом "Савік Шустер Студії". А зараз як змінився ваш статус?

– Колектив зараз у нас більший, ніж телестудія. Функція у мене схожа – якщо так можна назвати, заступник керівника. Недалеко відійшов від основного виду діяльності. Але все влаштовано зовсім не так, як у мирний час мого життя. Я навіть у страшному сні не міг собі уявити, що працюватиму в такому режимі. Вибудовуючи свій бізнес, ти поступово досягаєш такої культури стосунків, яка є комфортною для тебе. Скажімо, спати п'ять годин на день мені некомфортно. У мене мрія зараз – просто вісім годин поспати. Якщо це вдасться, здається, більше нічого не треба.

Цілий день ми зайняті розв'язанням організаційних питань. Ми ж будуємо з нуля всю структуру. Ті тилові процеси, які люди у військових інститутах вивчають по п'ять років, нам доводиться опановувати з нуля у стислі строки. Не всі мають військову спеціальність, тому такі речі ми вивчаємо на ходу.

Цивільні люди за три-п'ять днів мають інтегруватися у військову структуру і зробити це максимально якісно – це стрес для всіх.

 Хто ці люди  учасники ТрО?

– Добровольці, яких ще не встигли призвати у військкомат. Є відставні кадрові військові, які виявили бажання захищати свій район. Люди дуже мотивовані. Нещодавно сказали, що почнуть платити зарплату членам ТрО, так вони стали обурюватися: "Ми, – кажуть, – не по зарплату сюди йшли!" Але ми запропонували альтернативу: переказувати заробітну плату на армію та благодійність.

На жаль, на таких об'єктах не можна знімати документальні фільми. Уявіть собі безліч чоловіків різного віку, з різними інтересами, соціального та життєвого рівня. Але не було ні лайки, ні бійок, не було такого, щоб хтось випив. Люди між собою не сперечаються, не сваряться, не штовхаються. У перші дні люди, щоб отримати автомат, спали на кахельній підлозі два-три дні, доки не було карематів та облаштованого побуту, – настільки вони хотіли захищати сім'ю та свій район, що погоджувалися на такі умови. Я цим процесом просто милувався. Ось майбутнє України.

Усі в нашій ТрО прийшли захищати країну. І це не пафос, а стан душі. Я пам'ятаю свою строкову службу, Радянську армію – там не було такої атмосфери. У нас же всі допомагають один одному, один з одним діляться, ніхто не обурюється, якщо чогось бракує. Усі розуміють, що вони зібралися задля однієї мети.

Усе необхідне є для діяльності тероборони?

– Усього ще немає. Усе, що є у нас, – волонтерське. Тільки зараз починаємо переходити на постачання з армії. Не знаю, як у решти, але нам, мабуть, пощастило. У секторі з'явився офіцер (не солдафон, який кричить: "Ви повинні", – і не пояснює, як), нормальна людина, яка розповіла та показала, як подавати заявки. Так, в армії є ще дубоваті офіцери запасу, які виповзли, щоб здобути чергове звання, але мозку ще не придбали. Із ними складно спілкуватися. Вони вбивають будь-яку ініціативу. Бували дні, коли послухаєш такого – і вже нічого не хочеться. Але нам пощастило. Тепер усе налагоджується.


Фото з особистого архіву Павла Єлізарова

Елізаров: Волонтери дали можливість швидко відреагувати на події, перезавантажитися й вийти вже на наступний рівень – це було важливо. Фото з особистого архіву Павла Єлізарова


А перші два-три тижні ми виживали на волонтерстві. Самі свої гроші витрачали, купували все – від банальних вимикачів, розеток, калориферів, канцтоварів, комп'ютерів. Ми заїхали до нашої студії – і, як я кажу, сталося збройне пограбування (сміється) – зняли всі точки доступу Wi-Fi, забрали п'ять-сім комп'ютерів, телевізори, усе, що траплялося, забирали для організації діяльності ТрО. І всі нашому батальйону так допомагали.

Потрібно було будувати багато укріплень. Як я вже казав, ми 25 лютого чекали на напад. У нас не було часу, щоб заявки надсилати. Тому я зателефонував главі будівельної компанії КАН Ігореві Ніконову. Він створив штаб зі своїх людей, усі відпрацювали, як годинник: увечері подали заявку на блоки, пісок, їжаків, кран, навантажувач, екскаватор – наступного дня все облаштували.

Так працювали перші 10 днів. Потім з'явилося високе начальство, яке почало рухати пости. Ну, це вже процес.

Журналісти, засновники видання "ГОРДОН" Дмитро Гордон та Олеся Бацман дуже допомогли знаходити навантажувачі й усе інше для організації оборони, коли рахунок ішов на години, а треба було реагувати дуже швидко.

Мій товариш із Norven Олег Лущик дав свої машини для перевезення вантажів та харчування – незамінна допомога. Сашко Громико з компанії "Сатурн" одразу пригнав шість машин, віддав ключі – користуйтеся, адже в теробороні без транспорту ніяк. Зідзвонилися з акціонерами WOG – нам сказали: "От заправка, під'їжджаєте та заправляєтеся". Наші машини досі там заправляються. Екснардеп Дмитро Добродомов доправив нам тепловізори.


Фото з особистого архіву Павла Єлізарова

Мер Києва Віталій Кличко та Павло Єлізаров. Фото з особистого архіву Павла Єлізарова


Ось так це працювало протягом перших тижнів. Тільки зараз ми починаємо переходити на заявки та постачання від держави. І це правильно. Якщо конфлікт затягнеться і будуть тривалі воєнні дії, теробороні мають постачати, як професійній армії. Волонтери дали можливість швидко відреагувати на події, перезавантажитися й вийти вже на наступний рівень – це було важливо.

Місцеве населення розуміло всю серйозність ситуації– у нас черга стояла: приносили каремати, спальники, їжі стільки, що кухарям логістику було складно організувати. Кожен хотів щось дати.

Дарницький район як місто середнього розміру. Яка зараз атмосфера у районі?

– Сталося неймовірне єднання жителів району і членів ТрО. Із першого дня нам телефонували з найближчих ресторанів, кафе і пропонували везти гарячу їжу. Мене це дивувало, адже вони взагалі нічого не хотіли, навіть не хотіли брати у нас продукти, з яких можна готувати. Привозили гарячі сніданки, обіди, вечері. Ми самі спочатку не могли готувати на таку величезну кількість людей, і це була чудова підмога.

Із 25-го до 28 лютого було дуже напружено. Наш район межує із Броварським районом. У повітрі пахло війною. Я, наприклад, був настільки напружений і сконцентрований, що три дні взагалі не хотів їсти.

Місцеве населення розуміло всю серйозність ситуації – у нас черга стояла: приносили каремати, спальники, їжі стільки, що кухарям логістику було складно організувати. Кожен хотів щось дати. Але не можна взяти багато їжі, ти ж не можеш усе з'їсти, потім доведеться викидати.

Незвичайний стан взаємодії. Усе працювало, як годинник. Прийшли жінки із сусідніх будинків і питають: "Чим можна допомогти?" Попросив їх просто щодня мити підлогу. У нас усі бігають, стрільби почалися, на вулиці сльота і банально просто немає кому прибрати. Їхня робота так нам полегшувала життя!

Відразу з'явилися електрики, сантехніки, й усі вони абсолютно безплатно допомагали нам облаштувати побут. Ми зі свого боку розуміємо, що до нас прийшли жителі Дарниці – вони прийшли захищати свої будинки, свої сім'ї і так дбайливо ставляться до свого району.


Фото з особистого архіву Павла Єлізарова

Павло Єлізаров і Дмитро Добродомов. Фото з особистого архіву Павла Єлізарова


Випадки мародерства були?

– У нас є група реагування. Коли надходять дзвінки на гарячу лінію, якщо хтось поводиться неадекватно, хтось підозрілий ходить – група відразу виїжджає та перевіряє. Таких випадків не так багато. Було кілька викликів. Але зазвичай побутові розбірки. Такого, щоб винесли двері та пограбували квартиру, у ці дні не було в нашому районі.

Люди серйозно ставляться до комендантської години чи порушують обмеження?

– Через роботу я їжджу багато і по району, і між районами, і в комендантську годину. Дуже рідко коли люди виходять у двір під під'їзд із собакою. Більшість намагається дотримуватися обмежень. Вони розуміють, що це й навіщо потрібно.

Жінки й діти мають виїхати з міста, а чоловіки всіх виродків мають зачистити.

Як ваша сім'я сприймає все, що відбувається?

– На щастя, я сім'ю встиг відправити за кордон за 10 днів до початку обстрілів. Моя дружина – суперпатріотка, довго не погоджувалася їхати. Тільки завдяки моїм партнерам, які знайшли переконливі аргументи на тлі розмов про ймовірний напад РФ, вдалося переконати її поїхати на кілька днів у відпустку. Вона взяла квиток і полетіла з дітьми. А коли почали стріляти і закрили повітряний простір, уже технічно не було можливості повернутися. У нас четверо маленьких дітей, і це добре, що вони в безпеці, а я можу спокійно займатися своєю роботою.

У мене друг відправляв дружину 27–28 лютого, у самий пік. Я бачив, який стрес це був, коли є воєнна робота, яку дуже важливо робити, а твоя дружина з дітьми не змогла потрапити на евакуаційний поїзд і сидить із дитиною на вокзалі, телефонує йому і плаче. Це неправильно. Я вважаю, жінки й діти мають виїхати з міста, а чоловіки всіх виродків мають зачистити.

На ваше відчуття, що відбуватиметься далі, чого чекати?

– Розуміючи параноїдальний стан... Його навіть президентом називати не хочеться, слово "х...йло" – найліпше. Я розумію, що країну ми більше не роззброюватимемо. Безглуздо. Ми вже одного разу Будапештський меморандум підписували. Визнавати Крим російським ми теж не будемо. Тож ця подія триватиме якийсь час. Завдяки вмотивованості українського народу ми переможемо. Ми знаємо, за що воюємо: не за гроші, не за славу. Це наша земля і стосовно нас вчинили несправедливо.

Підписати мирову угоду... Загинули наші співгромадяни у Маріуполі – місто зрівняли із землею. Тисячі смертей в інших містах. Як на цьому тлі сказати, що ми за мир із росіянами? У мене в голові це не вкладається. Я не знаю, який мирний договір у таких умовах можливий. Хіба що вони виплатять величезні репарації за завдані збитки та компенсації постраждалим людям. Хоча це не скасовує та не перекриває людських трагедій.

Відмовитися від Криму неможливо, а роззброїтися – тим більше. Це абсурд. Отже, інтуїтивно я припускаю, що ми озброїлися і це надовго.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації