Киянка Хорошунова у щоденнику 1943 року: За стінкою сусідка милицями гуркотить. Кожен стук – наче вже гестапівці по мене йдуть G

4 березня 1943р., четвер

Уранці о шостій годині Нюся прийшла. Домовилася ввечері до Елеонори Павлівни завести мене. На роботі Нюся повинна сказати, що нічого про мене не знає і хвилюється, чому мене немає. Але поки що нічого не каже. Може, щось з'ясується. Пішли на роботу. Мене замкнули. Сусіди начебто не знають, що я у квартирі. За стінкою сусідка милицями гуркотить. Кожен стук – наче вже гестапівці по мене йдуть. І думки, як розпечені голки. Серце огидно терпне.

Удень Аня прийшла. Заарештована вся родина Давидових. Із дітьми, робітницями, гостями. Усіх забрали. Тільки одна з них, Соня, продавала м'ясо у дворі і, як була без документів, без одягу, по горі втекла. Урятувалася. Переконують мене, що річ у спекуляції, яку Степан покривав. Але не вірю я. Знаю, він був пов'язаний. Писати не можу. У поліції заарештовано дев'ятнадцять слідчих.

День, як ніч. Кожен стук – ідуть по мене. Олександра Георгіївна рано прийшла. Нюся мала просто на Андріївський іти. Там сарай зламають. Щоденник мають вийняти. Прошу негайно спалити його. Шафи зламати в Леліній кімнаті. Квартира відімкнена. Мають увійти. Так страшно, так страшно! А раптом там є хто? Краще мені самій іти, а не їм. Усе одно мені жити вже неможливо.

Прошу Олександру Георгіївну піти сказати, щоб не ходили до квартири. Пішла вона, й немає її. Шість годин немає. Антоніна Федорівна не обідає, чекає. Серця більше немає. Зовсім завмерло. Чверть на шосту – ні. Половина сьомої. Сьома. Чверть на восьму.

– Я піду туди.

Антоніна Федорівна не пускає:

– Якщо їх забрали, навіщо тобі туди?!

За двадцять восьма – приходять. Немає більше ні серця, нічого. Нічого не зробили. Шифоньєрку надламали, а відімкнути не можуть. А головне – сарай зламати не можна. Міцний. До квартири Марія Іванівна з Дунею увійшли. Відкрита, немає нікого. До книжок кинулися. Забули, яку сказала. Від смутку заплакала Марія Іванівна. Подумати тільки: такий ризик – і нічого не зробили. Темно надворі. Чорно зовсім. Мені краще так. Немов безпечніше.

Повз гестапо йдемо. Там вони, а я, як звір, якого ловлять. І нічим, нічим не можу допомогти! Тільки зірки горять, як смолоскипи. Вони здаються напрочуд яскравими. І так безглуздо, що на них зважаєш, коли страшно так життя закінчилося. Оріон хрестом сяє. Його бачать наші люди на тій стороні, проте немає сили, яка могла б урятувати їх — Таню, Шуру, Лелю.

В Елеонори Павлівни мене не знає ніхто. Ніч знову. Елеонора Павлівна, не вагаючись, мене прийняла, свою кімнату мені віддала. І сидить зі мною. Знову нескінченна ніч. І замість серця – затверділий, як камінь, біль.

Попередній запис у щоденнику від 3 березня.

Про особистість автора мемуарів щодо окупації Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте в розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику й журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.