0 Київ
26 березня 1944 року, неділя
Кам'янець звільнено! Тепер і ми знову стали вільними радянськими людьми. Але це все ще не доходить до свідомості. Та чи є слова, якими можна передати те, що ми відчуваємо? У мене немає таких слів. І я навіть не роблю спроби їх знайти. Постараюся тільки записати те, що було, якщо мені це вдасться.
Останніми днями напруга в місті перейшла будь-які межі. Чи встигнуть наші увійти в місто і запобігти його спаленню і вигнанню людей? Тільки про це думали і говорили всі. А бій біля Кам'янця, важкий бій, тривав уже всі останні дні. Безперервна канонада то наближалася, то віддалялася. І було враження, що бій іде навколо всього Кам'янця. Це було дуже схоже на стан, який був у серпні–вересні 1941 року у Києві. Тільки тоді ми були у відчаї, що наші можуть покинути Київ. А зараз усі нерви були напружені від очікування і надії, що наближається визволення. І тільки одне лякало всіх: встигнуть чи не встигнуть запобігти загибелі міста і людей. І ще мучило усвідомлення, що ось ми сидимо, нічого не робимо для фронту, а там б'ються і вмирають за нас наші воїни. І скільки ще життів потрібно віддати за наше визволення!
Усі ці дні з Кам'янця панічно тікали ті, хто боявся приходу більшовиків. Виїздили, хто як міг: машинами, підводами. Їхали, за чутками, у бік Дністра, Жванця, Хотина, тому що Кам'янець був уже оточений радянськими військами. Уранці вчора принесли звістку, поки що не перевірену, що звільнили Проскурів. Тож за поведінкою тих, хто тікає, і за чутками, які всі виростали в місті, шлях із Кам'янця міг бути тільки в бік Дністра. Ще казали, що вже кілька днів жодні поїзди від міста не відходили.
Це було дуже схоже на те, що відбувалося в Києві у вересні 41-го. Тільки все було у зворотній проекції. Тоді відходили наші, а зараз наші ось тут, близько
Ранок учора, 25 березня, настав сірий, похмурий, але було тепло і зовсім сухо. Увесь березень стояла тепла, майже весняна погода.
Можливо, у центрі міста було більш людно, але на Лагерній, де ми живемо, на вулиці нікого не було. Сусіди і ми виходили тільки у двори, тому що дедалі ближчою була гарматна стрілянина. І часом постріли важких гармат зливалися в суцільний гул, а потім затихали. Ніхто не знав, що відбувається. Іноді по вулиці пробігали німецькі чоловіки, притискаючись до парканів, тому що години до п'ятої вечора можна було почути свист куль, які пролітали.
Потім години після п'ятої пролунало три вибухи поспіль з боку центру міста. І все затихло. Було таке відчуття, що ми це вже пережили колись. Так, це було дуже схоже на те, що відбувалося в Києві у вересні 41-го. Тільки все було у зворотній проекції. Тоді відходили наші, а зараз наші ось тут, близько. І виснажливе очікування було змішане з найбільшим хвилюванням, від якого все тремтіло всередині.
Місто Проскурів. Весна 1944 року. Фото: reibert.info
Ніхто не розмовляв. Усі сиділи разом. І всі напружено слухали і чекали. Почало сутеніти. Раптом хтось голосно постукав у вікно, і чоловічий голос сказав:
– Німці відступають через Руські фільварки.
І вісник, який приніс таку звістку, побіг далі. Ось тоді я пішла. Незважаючи на вмовляння і занепокоєння навколишніх. Я вийшла з будинку одна. Вийшла тому, що це було нестерпне, нестримне бажання – побачити на власні очі відступ ворогів. Адже тоді, 19 вересня 41-го, я на власні очі бачила, як входили до Києва ці нелюди, а запечатані у броню машини, іменовані німецьким вермахтом, принесли нам стільки нескінченного горя. Адже і пристрасним бажанням усі ці роки було, якщо доживемо, побачити, як побіжать під натиском радянських армій ці синьо-зелені мундири. Побіжать із нашої землі. І знову, знову з почуттям провини за те, що я живу, провини перед усіма тими, хто загинув у бою або в катівнях гестапо, з невідступним баченням кривавого Бабиного Яру, я йшла туди, де повинна була побачити німців, які відступають.
Я бачила освітлені полум'ям охоплених вогнем машин перекошені тваринним страхом обличчя "світловолосих лицарів". Вони металися біля мертвих машин і кричали
Окрім мене, на вулицях, де я йшла, не було жодної людини. Ніхто не запалював вогню. Усі будинки були тихі й темні. Було так тихо, що дуже виразно було чутно свист куль. Деякі свистіли майже над головою. Але не було в мені навіть незначної крихти страху. І природа немов завмерла.
Коли я дійшла до парку, вже значно стемніло, і ліворуч із боку Петроградської вулиці було зовсім близько видно пожежу якогось великого будинку. Заграву від неї я бачила ще відразу, коли вийшла з дому. Якраз коли я підійшла ближче, очевидно, впав дах, і величезний стовп вогню і диму здійнявся до неба.
Із парку було видно, що щось горить і праворуч на вулицях Петроградській і Московській. Але ось я вийшла з парку і зупинилася, вражена надзвичайним видовищем: обидві вулиці були повністю забиті машинами, які горіли. Машини легкові і вантажні. Німецькі машини. Біля них не було жодної людини. Їдкий дим і запахи горілої гуми, бензину, чомусь горілої картоплі і капусти наповнювали безлюдні вулиці. З обох сторін будинки з темними вікнами. І тиша, в якій раз у раз лунали невеликі вибухи, і стовпи іскор здіймалися вгору. Це, очевидно, вогонь добирався до цілих ще машин. Навряд чи коли-небудь можна буде забути цю картину. Ззаду темні вулиці, зовсім темний парк. Абсолютна відсутність людей і незліченна безліч охоплених полум'ям нерухомих машин, які прагнули, мабуть, геть із міста в бік Могилевської або Пушкінської вулиць.
Відступ німців. Весна 1944 року. Фото: reibert.info
А далі ріг вулиці Шевченка. І ось воно те, через що йшла. Знову скупчені машини, серед них горять лише деякі. І німці, багато німців, солдатів і офіцерів, зі збожеволілими очима. Зрозуміло було, що вони нікуди не можуть рушити. Машини, збиті впритул одна до іншої, на бруківці і на тротуарах. І геть нерухомі. Цей "кортеж" закінчувався біля будівлі колишньої Маріїнської гімназії. І далі була темрява і тиша. Я стояла в заглибленні кутового будинку на розі Олександрівської вулиці і бачила все настільки чітко, немов присутня на виставі, яку грають перед самими очима.
Так, я бачила освітлені полум'ям охоплених вогнем машин перекошені тваринним страхом обличчя "світловолосих лицарів". Вони металися біля мертвих машин і кричали. Вони всі кричали, розмахували руками. О, це було гідне видовище панічної втечі і граничного страху. Можна було повертатися додому. Будинок на Петроградській вулиці вже догорав. Було зовсім темно і так само безлюдно, коли повернулася додому. Усі хвилювалися, а я ні. Жагуча радість переповнювала мене. І в мене немає слів, щоб передати її силу.
Ми з Галею... Кому розкажеш, не повірять: ми сміялися. Чому? Не знаю, але це був нестримний сміх, ніби безпричинний. І ми ніяк не могли зупинитися
Час минав. А приблизно о десятій годині знову постукали у вікно. І знову добрий вісник сказав:
– Спускайтеся до льоху. На вулиці танки.
Ми всі спустилися в льох, захопивши з собою каганець. Дійсно, незабаром вулицею прогуркотів танк. І, судячи зі звуку, зупинився далі від нашого будинку тут же на вулиці Лагерній.
Ще згодом ми почули звук гарматного пострілу з того боку, де він стояв. І досить скоро повторний постріл звідкись ліворуч від нас.
Агафія Хрисанфівна і Єлизавета Сидорівна плакали. Чоловіки сиділи мовчки. Нюся сиділа на сходах під самою лядою і слухала. А ми з Галею... Кому розкажеш, не повірять: ми сміялися. Чому? Не знаю, але це був нестримний сміх, ніби безпричинний. І ми ніяк не могли зупинитися. А Нюся злилася. Вона дуже сердилася на нас за те, що ми заважаємо їй слухати, який, чий танк стріляє. Ніби можна було визначити за звуком "національність" танка.
Підбитий у районі Хотина німецький танк. Весна 1944 року. Фото: reibert.info
Потім стріляти перестали. Танк знову прогуркотів повз наш будинок. Усе затихло. І після другої години ночі ми вибралися з льоху.
Звісно, було не до сну цієї ночі. І тільки-но почало світати, ми з Нюсею вийшли у двір. Повз нас швидким кроком йшло двоє чоловіків у темних куртках, із червоними пов'язками на рукавах і з автоматами.
– Що у місті? – запитали ми.
– У місті наші, – відповіли вони.
Так ми дізналися, що Кам'янець звільнено. Ознаменували ми наше звільнення тим, що серед багатьох мешканців сусідніх будинків вирушили по трофеї до покинутого німецького продуктового складу. Він містився у цегляному будинку на Резервуарній навскоси від будинку Кулаєвих. Звичайно, ми були не перші, хто зазіхнув на покинуте німцями. Але нам дісталося: великий паперовий мішок сушеної цибулі, дерев'яна діжечка кілограмів на дванадцять якогось білого жиру, і, найцікавіше, – ковбасні заготовки. Уперше в житті ми побачили ковбасний фарш, можливо свинячий, начинений в оболонку з якогось штучного матеріалу замість натуральних кишок. Але це було просто диво – розжитися ковбасою. І Єлизавета Сидорівна одразу ж узялася за приготування трофейної їжі.
А ми з дідусем Андрієм Семеновичем пішли в місто. Знову той самий шлях, яким ішла вчора. Але тепер всюди було багато веселих, радісних людей. На вулицях, де вже догоріли німецькі машини, панувало пожвавлення.
Народ розбирав уміст уцілілих машин. Усі боки сусідніх будинків, тротуари та бруківка були заляпані повидлом, тушкованою капустою і ще всякою їжею. Виявляється, серед машин були і кухні, і ось, коли це все горіло, ці "страви" від радіаторів, що вибухнули, "доварювалися", вибухали і розбризкувалися навколо. Дідусь залишився у машин, а я знову вийшла на Шевченківську вулицю. Там групами стояли люди і повідомляли один одному сумну новину. Один із командирів дивізії, що визволяла Кам'янець, розраховуючи, що він уже в радянському місті, збирався голитися в кутовій кімнаті будинку на Шевченківській вулиці. І раптом куля, яка незрозуміло звідки взялася, вбила його на місці.
Лагерною вели полонених. Як швидко зіскочив із них увесь їхній блиск! Брудні, зарослі, жалюгідні, вони брели, не піднімаючи очей, не дивлячись на нас
Дізнавшись, що комендатура була розташована у приміщенні колишньої Маріїнської гімназії, пішла додому. Дорогою якась жінка дала мені мішечок білого борошна. А дідусь повернувся додому з такими трофеями: він приніс підкладку, очевидно, від офіцерської шинелі з дуже доброго сірого сукна, та два хромові чоботи, жаль тільки, обидва на одну ногу.
А далі події понеслися зі ще більшою швидкістю. Насамперед, ми всі побачили німців у новому образі: Лагерною вели полонених. Як швидко зіскочив із них увесь їхній блиск! Брудні, зарослі, жалюгідні, вони брели, не піднімаючи очей, не дивлячись на нас. На солдатах були намотані на голови хустки. Офіцери також значно потьмяніли. А найдивніше для нас було те, що конвоювали їх молоді хлопчики у кожушках, у вушанках, з автоматами в руках, такі всі міцні, дужі, здебільшого невисокого зросту. І такі всі молоденькі, наче хлопці зі шкільної лави. Знову який разючий контраст: людей двісті, як нам здавалося, полонених вели дванадцять-шістнадцять наших хлопців. Ми ще не знали, які саме війська звільняли Кам'янець.
Була середина дня. У кімнаті, що виходила вікнами на Резервуарну та на Лагерну, стояло стареньке піаніно. І ось Галя почала грати (адже у всіх був піднесений, збуджений стан). Вона грала одну за одною улюблені радянські пісні. Коли ж вона заграла "Ведь не даром много песен о любви поется", її гру перервав різкий стук у вікно. І двоє військових, наших, радянських, попросили дозволу увійти.
– Ми прийшли на пісню, – сказали вони.
Як усі ми були раді! Але сумні вони були. Той, що старший, і більший, Василь, виявився начальником розвідгрупи. Молодший, тоненький Саша – боєць із цієї групи. Вони розповіли: їм належало йти в розвідку. Ніхто не знав, що велике угруповання німців ще перебувало в районі базару. Було їх п'ятеро. Нічого не підозрюючи, вважали, що йдуть по звільненому місту. І раптом опинилися майже в самій гущі німців. Коли побачили небезпеку, обнялися всі п'ятеро і, подумати тільки, заспівали саме цю пісню, яку щойно грала Галя: "Ведь не даром много песен о любви поется".
Кам'янець-Подільський навесні 1944 року. Фото: reibert.info
Ось розкажи кому-небудь, не повірять, що може бути такий збіг.
Дуже сумно і страшно. Трьох їхніх товаришів убили на місці. А їм двом удалося втекти. Таке було важке перше знайомство з нашими визволителями. Василь попросив чогось випити. Шинель у Саші була розірвана на боці. Їх посадили, чим могли пригостили. Галя стала зашивати Сашкову шинель. А ми з Нюсею пішли в комендатуру.
Німці вивезли все обладнання і весь інвентар лікарні. Абсолютно порожні палати, без жодного ліжка і тим більше матраців, подушок, ковдр, постільної білизни
У комендатурі юрмилося багато народу, військового і цивільного. Були молоді й літні чоловіки. Коли ж ми підійшли до столу, то капітан, який сидів за ним, не знаю, комендант міста чи ні, сказав:
– А ось і перші жінки прийшли.
Нас запитали, хто ми за фахом. Коли дізналися, що я художниця, відразу ж хотіли доручити мені писати гасла на стінах будинків. Але нас це не влаштовувало. Ще на самому початку окупації ми дали слово, якщо доживемо до звільнення, йти працювати у госпіталь, на найважчі роботи. Тільки так я можу у своєму стані. Ну а Нюся ще у липні 1941 року працювала в госпіталі і ніколи не забувала про обгорілих у танках, яких привозили і відвозили в перші дні війни. Тому ми відразу сказали, що просимо відрядити нас у госпіталь.
– Будь ласка, – сказали нам. – Там дуже потрібні люди, ідіть у приміщення міської лікарні, у ній організують госпіталь.
І ми пішли. Знову повз згорілі машини.
У майбутньому госпіталі поки ще повна розгубленість. Річ у тому, що німці вивезли все обладнання і весь інвентар лікарні. Абсолютно порожні палати, жодного ліжка і тим більше матраців, подушок, ковдр, постільної білизни. Підлоги в палатах порівняно чисті, фарбовані і чомусь усі засипані соломою. Але зовсім порожньо у всіх приміщеннях.
Ми прийшли, коли там поспіхом писали в багатьох примірниках звернення до населення із проханням допомогти госпіталю ліжками, ковдрами і необхідною білизною. Нас узяли санітарками. Завтра до восьмої ранку ми повинні вийти на роботу.
Зараз, коли я дописую ці рядки, вся наша добровільна комуна розбрелася по своїх місцях. Не знаю, хто засне, а хто ні. Пройшов перший день нашого визволення. А серце ніяк не заспокоїться. Воно стукає весь час не тільки у грудях, але і у скронях, і в горлі.
Попередній запис у щоденнику від 18 березня. Наступний запис від 2 квітня 1944 року.
Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікуємо у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику і журналісту Олександрові Зінченку.
