+25 Київ
Штурмувати противника, безумовно, важко. Важко психологічно звикнутися з думкою, що твій вихід на бойове завдання може бути останнім
– Павле, доброго вечора.
– Доброго вечора.
– Ви командир 93-ї бригади, однієї з найкрутіших механізованих бригад України. Вам 39 років. Де ви народилися?
– Я народився у сім’ї військового в Білорусі. У перший клас пішов у Москві, так як батько у цей час навчався в академії. Після завершення батькового навчання ми переїхали в Україну, тому що батько вирішив після розвалу Радянського Союзу продовжити свою службу у Збройних силах України.
– У вас батько – полковник. Рідний брат – заступник командира 30-ї бригади. Так?
– Так, усе вірно.
– Ви із братом часто спілкуєтеся на тему війни, на тему того, що треба робити військовим під час війни?
– Час від часу, так, радимося. Деколи він ділиться досвідом, деколи – я. Але в короткі моменти спілкування хочеться розмовляти про щось більш далеке [від війни].
– Що ви закінчили?
– Я закінчив Львівський інститут сухопутних військ у 2007 році.
– Ви на війні з 2014 року. Пройшли й АТО, і весь Донбас виходили своїми ногами. Які спогади у вас про цей час?
– Спогадів багато, як приємних, так і не дуже. Донбас – напевно, особливий регіон України. І до того, як у 2014 році я потрапив до складу сил антитерористичної операції, я навряд чи завітав би сюди. Я собі так думаю.
– Чому?
– Я уявляв собі Донбас як степ із мережею териконів і відвалів. Хоча насправді, потрапивши сюди, побачив безліч гарних пейзажів. Шкода, звичайно, що за таких обставин.
– Що ви зрозуміли, коли опинилися в АТО?
– Чомусь у мене була впевненість, що це прев'ю до якихось більших подій, до великої війни по факту.
– Ви вчилися у США військовій справі. Де?
– Мені пощастило бути студентом у United States Army Command and General Staff College, форт Лівенворт, штат Канзас. Це була стандартна програма співпраці США зі збройними силами інших країн. Я пройшов конкурс, співбесіду із представниками посольства, поліграф – і був обраний.
– Поліграф?
– Так.
– Цікаво.
– І був обраний як кандидат. А потім уже з посади командира 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї бригади я поїхав на навчання. Хоча насправді на той момент не хотів. Уже тоді батальйон утримував район оборони у Пісках Донецької області, і мені дуже не хотілося покидати свій колектив, поки ми б не вийшли на ротацію чи відновлення.
– Що там, до речі, за диво-церква у Пісках?
– Ближче до донецького аеропорту стояла церква, яка протягом багатьох років витримала купу артилерійських, танкових обстрілів противника. На церкві була дзвіниця, на якій, незважаючи на всі руйнування, висіли дзвони. І у військових, які несли службу по обороні Пісків, було таке повір’я: "Піски будуть наші доти, доки стоять дзвони на церкві". І неформальні прийом та передача району оборони командирами батальйонів здійснювалися якраз біля церкви. Ми передавали один одному дзвони.
– Чому головному вас навчили американці?
– Головному... Насправді там безліч речей. У першу чергу це чудовий досвід спілкування з військовими інших країн із кардинально іншим досвідом, можливість навчатися у найбільшої, найміцнішої армії у світі, вивчати їхні підходи, вивчати їхні способи виконання завдань... Навіть методику навчання, я б сказав… Їхній досвід в Іраку, Афганістані.
– Що, на вашу думку, треба калькувати з армії США в армії України, а що ні?
– Напевно, у першу чергу модель освіти. Я б багато чого взяв... Звичайно, доповнив би нашу модель.
– Військової освіти, ви маєте на увазі?
– Звичайно. Ну, і від нашого світу я б, напевно, додав навчання сержантів і офіцерів у військових інститутах, де вони здобувають початкову освіту, предмет чи напрям – те, як запалювати в очах підлеглих вогник, я б так сказав.
– Ви закінчили навчання у Сполучених Штатах якраз напередодні повномасштабного вторгнення російського. А як проводжали вас американці на війну?
– Насправді я не закінчив навчання у коледжі. Я виїхав на два місяці раніше. Хоча пройдений матеріал, здані заліки і обов'язкові роботи дозволили мені отримати диплом про завершення коледжу. Хоча магістерську роботу я все ще планую написати після завершення бойових дій.
– А як проводжали?
– Я був не те щоб здивований, а скоріше вражений. Проводжали з розумінням. Хоча завершити навчання і просто зібратися... Керівництво коледжу попросило мене так не робити, а витримати повну процедуру, як воно мало б бути відповідно до протоколів…
Якось я піднімався з перерви в аудиторію. І біля входу зустрів двох військових студентів, власне, з армії США. І з ними була у цивільному людина, яка була схожа на викладача. Запитали: "Are you leutenant-colonel Pasha?" – "Yes, I am". А вони стояли із двома такими великими баулами. Кажуть: "Слухай, друже, ми чули, ти повертаєшся в Україну. Ми б хотіли тобі презентувати дещо". І вони фактично забезпечили мене екіпіровкою, яку я використовую і по сьогоднішній час. Я був розчулений цим. Я їм надзвичайно вдячний. І взагалі співчуття для них притаманне.
– Це правда, що саме ви формували перший в Україні штурмовий полк?
– Так, я мав честь бути першим командиром 5-го окремого штурмового полку, який у подальшому став 5-ю окремою штурмовою київською бригадою.
– Що роблять штурмові полки на війні?
– Їхня задача безпосередня – проводити штурмові наступальні дії, пробивати оборону противника.
– Цьому навчають окремо?
– У теперішніх умовах, я б сказав, так.
– Важко, у першу чергу психологічно, штурмувати противника?
– Безумовно. Важко психологічно звикнутися з думкою, що твій вихід на бойове завдання може бути останнім. І мова не тільки про штурмовиків. Такі думки притаманні будь-якому військовому, який виконує задачі безпосередньо на лінії зіткнення.
Вагнерівці дуже неохоче здавалися у полон. Їх більше влаштовувало покінчити життя самогубством, ніж здатися у полон
– Які слова ви як командир знаходите для хлопців, яким треба йти на штурм?
– Як правило, це не щось так, як ми бачили у фільмах, коли перед великою битвою полководець на коні скаче і каже, що ми всіх переможемо, – "ура!" – і побігли. Не так відбувається насправді. Хлопцям, які виконують задачу, дуже важливо дати зрозуміти, що вони на всіх рівнях будуть підтримані і забезпечені. Це у першу чергу працює через певний цикл підготовки. У першу чергу щоб солдат був упевнений у своїх силах, знав, що йому дали повний набір навичок і вмінь, які забезпечать йому виживання на полі бою і виконання бойового завдання.
– Є хлопці, які в останню мить бояться йти на штурмові дії?
– Так, є.
– Що ви їм кажете?
– Найперше, ми їх старалися одразу прибирати у сторону, у менш агресивне середовище, щоб із ними могли попрацювати психологи. Як правило, після розмов і роздумів людина сама приходить до того, що "я готовий".
– Зараз підпорядкована вам бригада під Бахмутом. Як там?
– Гаряче і холодно одночасно.
– Важко?
– Важко.
– Багато росіян протидіють вам?
– Хотілося б, щоб їх було менше.
– Це ж ваша бригада вагнерівців перемолола там?
– Справді, 93-тя окрема механізована бригада "Холодний Яр" з усіх бригад Збройних сил у битві за Бахмут простояла найдовше. Із перервою у півтора місяця, але у фінальній стадії битви за Бахмут вона була хедлайнером оборони міста. І безпосередньо мала справу тривалий час із ПВК "Вагнер", так.
– Чим вагнерівці відрізняються від інших росіян, які служать у бойових частинах?
– Найперше – це був незручний і добре навчений противник, який дуже "філософськи" відносився до втрат.
– Їм було начхати, загинуть вони чи ні?
– Так. Хвиля за хвилею. Навіть випадки були, коли противник, я так розумію, із метою виявлення наших вогневих точок відправляв поперед штурмових груп абсолютно беззбройних воїнів. Можливо, це були якісь штрафники чи зальотчики, або бійці, які відмовилися виконувати завдання і змушені були під загрозою смерті йти вперед. Після того, як вони були знищені, приходили нові, і нові, і нові.
– Мені хлопці розповідали, що вагнерівці вставали у повний зріст і йшли на наші окопи. Це правда?
– І такі випадки бували. Але взагалі ПВК "Вагнер" – це був, якщо відверто, серйозний противник. Із ними було важко воювати, але в той же час бригада отримала неоціненний досвід боротьби з найбоєздатнішою одиницею збройних сил ворога.
– Це була найбоєздатніша одиниця?
– Я вважаю, так. Вони добилися найбільших результатів, які могли на той час мати збройні сили РФ. Це моя особиста думка. Хоча й ціною величезних втрат.
– У радянській армії під час Другої світової війни перед атаками давали воїнам 200–300 грамів горілки. Кажуть, що вагнерівці йшли на штурми під наркотою. Це так чи ні?
– Аналізу крові я їм, звичайно, не робив, але деякі їхні дії спонукають до такого висновку.
– Ви багато брали вагнерівців у полон?
– Усе відносно. Брав. Вагнерівці дуже неохоче здавалися у полон насправді. Їх більше влаштовувало покінчити життя самогубством, ніж здатися у полон.
– Я спілкувався з вагнерівцями у таборі для російських військовополонених. Мене вразив просто рівень їхньої освіти. Здебільшого неосвічені й тупі. Що ви думаєте про них, коли з ними спілкувалися?
– Я думаю, що більшість тих, кого набирали з виправних закладів, були найбільш здатні до виживання у дуже недружньому середовищі. І саме це забезпечувало їм певного роду результативність. Бездоганний людський матеріал, який давав можливість противнику реалізовувати свої задуми шляхом закидання м'ясом оборонних позицій Збройних сил України. Цих людей ніхто не буде шукати, чекати. Дешевий отгруз.
– Сьогодні ПВК "Вагнер" на бахмутському напрямку вже немає?
– Зустрічаються подекуди підрозділи, які відносяться до приватних військових компаній, у складі яких є колишні бійці ПВК "Вагнер". Але масового характеру це не має.
– У вашій бригаді сім Героїв України.
– Посмертно.
– Усі сім посмертно?
– Загалом 10. Сім – посмертно, на жаль.
– За які вчинки на полі бою дають сьогодні звання Герой України?
– Крайній військовослужбовець бригади, який отримав звання Героя України з рук президента України, – це військовослужбовець протитанкового підрозділу, який підтверджено знищив 18 танків. Але насправді ця цифра більша. Там, окрім танків, було безліч інших броньованих і не броньованих цілей противника.
– Один?
– Так. Розрахунок під його керівництвом.
– Фантастика. Що таке у сучасних умовах командир бригади? Я чому запитав? Тому що сьогодні усе тримається на командирах бригад.
– Насправді усе тримається на неймовірних колективах, на людях, для яких немає слова "неможливо", які безмежно вірять у те, що вони роблять. Завдяки таким людям і тримається фронт. Завдяки волонтерам, які, незважаючи на те, що важко, продовжують допомагати і підтримувати підрозділ і бійців окремо. На таких людях і тримається все. А сучасний командир бригади – це здебільшого невиспаний, замучений військовий, який займається менеджментом різного діапазону.
– Скільки ви спите за добу?
– Тут усе залежить від обстановки на ділянці відповідальності. Були часи, коли я міг і по кілька діб не спати. І зараз знаю командирів бригад, яким теж обстановка не дозволяє повноцінно відпочивати. Чотири години, а деколи не чотири години. Буває, під час переміщення можу в машині подрімати.
– Що зараз відбувається на фронті? Як ви розцінюєте ситуацію?
– Зараз Збройні сили України продовжують вести оборонну стратегічну операцію шляхом стримування противника і за можливості ведення активної оборони на певних ділянках. По факту противник із дня у день здійснює спроби штурму позицій раніше втрачених, захоплення нових, перегруповується і без кінця намагається рухатися вперед. Слава богу, безуспішно.
– Лінія фронту незмінна?
– На тій ділянці, де працює 93-тя бригада "Холодний Яр", незмінна.
Мені б хотілося, щоб у законі про мобілізацію взагалі не було потреби. Щоб кожен свідомий громадянин прийшов у ТЦК і запитав: "Де я можу бути корисним?" Зрештою, набагато розумнішим було б для багатьох, хто ще не долучився до Збройних сил, змиритися з тим, що війна його не омине
– Вам не здається, що росіяни вже не мають такого потужного наступального потенціалу, який мали раніше?
– Я б не став недооцінювати противника. Ресурс – людський у першу чергу – у противника величезний. Його неможливо порівняти з нашим. Тому я думаю, у противника наступальний потенціал зберігається, і досить потужний.
– А як росіяни взагалі воюють? Як би ви охарактеризували це?
– Це теж залежить від підрозділу. За час ведення бойових дій на цій ділянці ми зустрічали різних. Зустрічали досить стійких. Той же самий "Вагнер", який навіть при значному вогневому впливі на позицію або на підрозділ, при втратах більше ніж 50%, усе ще залишався боєздатним і чинив завзятий опір. У той же час зустрічали підрозділи, які після нанесення вогневого впливу залишали позиції, рятувалися втечею, або які взагалі тікали до початку вогневого впливу чи вогневого контакту.
– Чого не вистачає росіянам на полі бою і чого не вистачає нам?
– Я б не хотів говорити, чого не вистачає росіянам. І слава богу, що їм чогось не вистачає.
– Я маю на увазі техніку і зброю.
– Техніки і зброї, я думаю, росіянам вистачає. Стосовно Збройних сил України, найперше хотілося б мати впевненість у забезпеченні, у першу чергу боєприпасами. Не тільки снарядами, а й боєприпасами різних номенклатур, щоб мати належну можливість підтримувати підрозділи, у першу чергу ті, які ведуть безпосередні бойові дії на передньому краї.
– Снарядів не вистачає?
– Так. Брак їхній відчувається. Я б не хотів говорити про цифри, але суто у певних порівняннях, із певними періодами ведення боїв на цій ділянці – є із чим порівняти.
– Чого ще не вистачає?
– Не вистачає, напевно, людського ресурсу. У першу чергу для того, щоб мати можливість змінювати бійців, які докладають просто титанічних зусиль, щоб лінія зіткнення була статичною. Я розумію, вони довший час перебувають на позиціях. Вони і морально вигорають, і банально їм треба дати відпочити хоча б деякий період. Одночасно треба проводити бойову підготовку, постійно тренувати й удосконалювати навички бійця, щоб його ефективність підвищувалася й у нього було більше шансів залишитися живим і виконати бойову задачу. Час на тренування, час на відпочинок. А так доводиться такими речами, як відпочинок, жертвувати.
– У якій техніці чи в якій зброї ми переважаємо росіян? Чи немає такого?
– Моя особиста думка: ми стабільно розвиваємо технології дальнього ураження противника за допомогою безпілотних систем. Ми не маємо тотальної переваги, але на тій ділянці, де працює наш підрозділ, я б сказав, ми контролюємо ситуацію. У плані FPV-дронів, розвідувальних комплексів. Ну, і в першу чергу, я думаю, ми маємо перевагу в людях, для яких слова "неможливо" немає.
– FPV-дрони замінюють артилерію?
– Мені важко спрогнозувати, яке буде майбутнє у цьому протистоянні, але вони однозначно між собою вже конкурують. Це набагато дешевший спосіб вирішення вогневих задач. В умовах дефіциту боєприпасів це дуже хороша альтернатива.
– FPV-дронів вистачає?
– Хотілося б більше. Більше FPV-дронів – більше знищеного ворога.
– Сьогодні два найпопулярніші слова – "мобілізація" і "демобілізація". Що ви думаєте про законопроєкт про мобілізацію, який будуть невдовзі голосувати у Верховній Раді, і про демобілізацію?
– Розпочну, із вашого дозволу, із кінця. Демобілізація – на мою думку, це те, що нас повинно очікувати після завершення війни. Мобілізація... Кожен громадянин України має виконати свій обов'язок, у першу чергу моральний, по захисту Батьківщини. Колись вважалося, що це не обов'язок, а привілей – захищати свою державу зі зброєю в руках. І якщо глянути в історію, цей привілей був не всім даний. І мені дуже прикро, коли я дивлюся у стрічці новин, як люди тікають, уникають мобілізації. Збройні сили України потребують фахівців різного профілю. І це абсолютно не означає, що якщо тебе мобілізували, то через дві доби ти побіжиш штурмувати посадку. Ні. Кожен громадянин може принести користь для пришвидшення перемоги. Люди ламаються, люди хворіють, люди отримують поранення, люди гинуть. Їх треба кимось замінювати. Чим швидше суспільство із цією проблемою справиться, тим швидше ми зможемо завершити війну і повернутися до мирного життя, за яким ми всі (і повірте, бійці навіть дуже) скучили.
– Якого б закону хотіли ви?
– Мені б хотілося, щоб у законі про мобілізацію не було потреби. Щоб кожен свідомий громадянин прийшов у ТЦК: "Де я можу бути корисним? Я вмію то, я вмію то". Зрештою, набагато розумнішим було б для багатьох, хто ще не долучився до Збройних сил, змиритися з тим, що війна його не омине, і краще обрати собі професію і підрозділ, у якому ти хочеш служити, за власним вибором, а не за примусом, куди призначать чи куди вийде відповідно до розподілу.
– Яким, на вашу думку, буде для Збройних сил і для вашої бригади 2024 рік? Чого ви чекаєте?
– Я думаю, це буде важкий рік. Я думаю, це буде черговий рік боротьби, черговий рік титанічних зусиль, рік випробувань. Ми зобов'язані наближувати завершення цієї війни. Має бути ґрунтовний внесок протягом цього року.
– Ми багато говоримо про перемогу України. А що для вас перемога?
– Перемога вирішиться на полі бою, однозначно.
– На полі бою?
– Її будуть вирішувати Збройні сили, 100-відсотково. Якою вона буде – це вже будуть вирішувати, я думаю, дипломатичні, економічні, інформаційні напрями. Але з останнім пострілом перемога для нас ще не настане. Перемога для нас настане тоді, коли ми зможемо виключити повторення цих подій у майбутньому. Після останнього пострілу буде багато роботи. Перемога попереду. І для неї треба робити багато-багато.
– Кожного дня і кожної ночі ви ризикуєте життям. На ваших очах ідуть на небеса наші герої. Ви бачите і поранення важкі, і смерті бачите на власні очі. Ви щаслива людина?
– Хороше запитання. Напевно, у якійсь мірі і так, і ні. Я, напевно, щасливий у першу чергу через те, що моя робота – то моє хобі, і я все життя мріяв бути військовим. Я щасливий, що можу стати в нагоді у такий спосіб своїй країні. Нещасний через те, що розумію, скільки горя і сліз це приносить людям. Але це наша реальність, і нам треба працювати з тим, що маємо.
– Якби у вас була можливість загадати бажання і була б гарантія, що воно б здійснилося, чого б ви побажали?
– Можна все?
– Будь-що.
– Навіть смерть якоїсь людини?
– (Сміється) Я навіть знаю, якої.
– Ну, я б загадав.
– Ви думаєте, що все змінилося б із його смертю?
– Можливо, не все, але було б легше.
– Ну що ж, хай здохне. Дякую вам за те, що ви робите для України. Дякую вам за вашу мужність. Слава Україні.
– Героям слава. Дякую, Дмитре Іллічу.
