Лауреатка Пулітцерівської премії Степаненко: Нас урятувала звичайна маріупольська родина, яка взяла до себе в машину 

–Емоції складні — мені не хотілося б узагалі, щоб була війна і щоб був саме такий привід для премії

– Як ви дізналися про нагороду та де були в той момент?

– Я тоді була в Києві зі своїми колегами, ми разом дивилися трансляцію Пулітцерівської премії і побачили все. Треба зазначити, що українські фотографи отримали також премію якраз за висвітлення теми України, і там велика кількість знімків і такі різні фотографи. Серед них і наш Євген Малолєтка, але там і наші колеги з-за кордону. І потім ми отримали нагороду за служіння суспільству. Дійсно, я дуже зраділа. Але перш за все я раділа, бо під час церемонії дуже багато говорили про Україну.

Прозвучали назви міст – Маріуполь, Буча. Ось це найважливіше – що світ про це пам'ятає, світ про це знає, що війна триває. І мені здається, що саме це було для мене найважливішим у той момент. Коли ми вже зрозуміли, що ми номіновані і стали переможцями, звісно, це теж перемога в тому, що голос у кожного українця є, його чують, ми як журналісти можемо його транслювати на весь світ. І в цьому я, звісно, отримала величезне щастя. Хоча в той самий час були такі емоції складні – мені не хотілося б узагалі, щоб була війна і щоб був саме такий привід для премії. Але, з іншого боку, в цих обставинах бачити підтримку світу дуже важливо.

– Розкажіть, як ваші колеги, журналісти, фотографи, відеокореспонденти в Європі та США сприймають усе, що відбувається в Україні зараз, наскільки їх це торкається, наскільки їм теж болить Україна?

– Декілька разів ми їздили за кордон на вручення інших премій, куди нас запрошували як переможців, і це були і Сполучені Штати, й Італія, й інші країни. Але саме у США я побачила, наскільки люди етично ставляться до України, до українців і до цих кадрів, які вони бачать. Коли в нас є захід, церемонія, ми завжди показуємо фото й відео і говоримо про війну, і я бачу, як люди плачуть, як люди сумують разом із нами, відчувають цей біль. Після цього зазвичай дуже багато людей підходять і розпитують. Вони підтримують, кажуть: "Ми не уявляємо, наскільки це страшно і боляче". І також вони питають про людей, які на цих знімках, на відео, які втратили своїх дітей, які втратили своїх рідних, вони питають: "Як та чим можливо їм допомогти?" Тому я дійсно відчуваю велику підтримку.

Також у нас була прем'єра фільму нашого "20 днів у Маріуполі" у США, було п'ять показів, і кожного разу зала була повна, хоча фільм дуже важко дивитися, бо там є все, що ми самі бачили, дійсно важкі кадри, з важкими пораненнями, зі смертю. Але люди дивилися, вони не пішли із зали, вони плакали. Ось таку реакцію я бачу у світі.

– Один раз побачити в житті те, що ви побачили в Маріуполі на початку вторгнення, – це дуже великий виклик. Але ж вам доводиться на це дивитися знову, знову і знову, коли ви презентували фільм. Як ви все це тримаєте?

– Знаєте, коли ми були в Маріуполі, ми бачили це на власні очі, і просто здавалося, що це все – жахливий сон. Пам’ятаю, коли померла перша дитина, її доставили до лікарні, як кричала її мама в коридорі, а потім виходили лікарі зі сльозами на очах, тому що дитину не вдалося врятувати… Ось тоді я дійсно зрозуміла весь жах війни. Ідеться про людей. От у чому винна дитина, чому вона так померла? І потім ставало все більше, більше і більше жертв… Дійсно, кожен день був страшний, жахливий, але ми – українці, ми були поруч із людьми, які це переживали і бачили.

Я сама втратила свій будинок, я із Харкова. Моя родина евакуювалася, вони живі, вони вціліли, а хтось втратив свою дитину... І в Маріуполі таких людей були сотні. Це було дуже страшно, боляче, я навіть пам'ятаю, що вночі, коли був час поспати, сни були дуже яскраві, а реальність була дуже жахливою. Це було все дуже так насичено і жахливо. І потім, коли ми це все знімали, монтували, намагалися відправити, потім зв'язок узагалі зник, але ми все одно намагалися знайти десь останній зв'язок, щоб надіслати відзняті матеріали, показати, що відбувається в місті.

Дійсно, ми десятки, сотні разів переглядали ці кадри, коли їх монтували, і потім, коли робили багато розслідувань, пов'язаних із Маріуполем. Коли ми поїхали й авіаударом розбомбили драмтеатр, ми зрозуміли, що там не було журналістів і про цей злочин ніхто ніколи не дізнається. Ми почали робити розслідування, збирати свідчення, робити модель драмтеатру, щоб показати масштаби трагедії, яка відбулася. Тому ми продовжували працювати і з кадрами, і з відео, і з людьми. Це були багаточасові інтерв'ю – люди просто плакали, і я з ними плакала. Було дуже складно.

Зараз я можу сказати, що війна триває, і мені здається, щодня відбуваються такі жахливі події, і, дійсно, мені як людині це, напевно, важко, але коли ти дивишся на це крізь свою професію, є розуміння, чому ти це робиш і чому це важливо. Коли ти бачиш такий відгук від світу, і коли ти бачиш, що люди це відчувають і хочуть допомогти, хочуть це зупинити, – це дає сили, щоб упоратися і продовжувати далі працювати. Кожен із нас продовжує працювати щодня, навіть, коли дуже складно, і підтримка людей, підтримка світу важлива. І я відчуваю, що це місія журналіста, а ми отримали нагороду саме за служіння суспільству, і це мотивує, дає сили рухатися далі.

Коли ми виїхали з Маріуполя, лікарі дзвонили і казали: "Велике вам дякую за те, що ви зафіксували, задокументували ці злочини і нашу роботу"

– Ви працювали в команді з фотографом Євгеном Малолєткою, відеорежисером Мстиславом Черновим. Яку функцію в цій команді виконували ви?

– Під час нашої роботи в Маріуполі я була продюсеркою нашої команди і відеопродюсеркою. Спочатку займалася організацією роботи, плануванням, роботою з героями. Коли вже ми втратили зв'язок і світло, стало набагато важче шукати людей, інформацію. І також ми разом монтували відео. Наша робота була – якнайшвидше все відправити.

Після того, як ми виїхали з Маріуполя, я продовжила працювати над розслідуваннями разом із Лорі Гінант, кореспонденткою Associated Press, яка займається розслідуваннями і разом із нами також премію отримала. Потім я почала ще знімати, коли ми продовжили працювати в Харкові, тому зараз я вже і відеожурналіст також. Це важка робота – бути продюсером у такій команді й у такий час. Треба ж знайти людину, домовитися з нею, щоб вона щось розповіла та дозволила себе знімати.

– Ви знімали такі болючі кадри. Як люди реагували взагалі?

– Іноді дійсно було важко. Наприклад, у лікарні, де ми провели дуже багато часу, куди привозили поранених. Спочатку лікарі відмовлялися, досить важко було домовитися, щоб ми могли знімати. Але потім ми вже стали частиною цієї лікарні, були з усіма знайомі. Коли ми виїхали з Маріуполя, а лікарі з лікарні виїхали, вони дзвонили і казали: "Велике вам дякую за те, що ви зафіксували, задокументували ці злочини і нашу роботу". Вони дякували після, але в моменті, коли це відбувалося, дійсно було важко. Люди були налякані і дуже знервовані. Люди втрачали своїх рідних. У такі моменти домовлятися важко, але ми намагалися пояснити, чому це важливо. Тому все й вийшло…

Цінності дуже змінилися за цей час. Зараз просто розумієш, що найважливіше – це життя і люди

– Ви вже згадали, що втратили свій дім у Харкові. Але ви повернулися в місто, щоб працювати. Яким ви побачили його в той час?

– Пам'ятаю перший раз, коли я приїхала до Харкова, це було після Маріуполя, у квітні. І я вперше побачила своє рідне місто таким порожнім. Коли ми заїжджали в місто, я бачила дим і розуміла, що це були прильоти. Дуже страшно.

Узагалі, я пам'ятаю, після Маріуполя в мене був страх ходити по вулиці, був страх стояти біля вікон. Вражало, що я не можу вільно ходити по своєму місту, як я раніше там ходила. Важко було уявити, що в районах, де ти звик спокійно гуляти зі своїми друзями, зараз ідуть бої і постійно обстріли.

Ми неодноразово потрапляли під обстріли у Харкові. Саме мій район, де я жила, П'ятихатки, він узагалі… Він знаходиться приблизно за 30 км від кордону з Росією. Туди якраз у перші дні заїхали танки їхні, їхня техніка. І мені було дуже важко прийняти, що я не можу поїхати додому, зайти до своєї квартири, оскільки там було небезпечно.

Тільки в жовтні десь, коли ми вже приїжджали до Харкова працювати, я змогла вперше піти до свого дому. У мій дім потрапила ракета, але саме моя квартира вціліла. Повибивало скло, речі розкидані, усе розтрощене, засипане землею, земля і скло були на моєму ліжку. Але цінності дуже змінилися за цей час. Зараз просто розумієш, що найважливіше – це життя і люди. Матеріальне відійшло на інший план.

– Війна в нас почалася 2014 року. Чи тоді ви вже відчували, що може бути так страшно, як ви потім побачили?

– Ні, мені здається, я не розуміла. Мені було тоді 22 роки, я раніше працювала на місцевому телеканалі у Харкові, навчалася, була студенткою, і тому я не відслідковувала війну і бойові дії. Я не розуміла, що таке війна. Напередодні вторгнення я дійсно не вірила, що може статися саме так жорстоко. Ніхто з моєї родини також у це не вірив.

До речі, я почала працювати в команді Associated Press десь за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. Тоді ми працювали саме у Харкові. Якраз були оці новини, і ми робили історію про те, як люди переживають цей період, як вони реагують на ці новини. Але я тоді в це не вірила. Потім після Харкова ми поїхали в Донецьку область, до Бахмута. Там ми вже побачили, що все стає складніше і складніше, і зрозуміли, що дійсно війна може розпочатися. Тому вирішили поїхати до Маріуполя. І ось до Маріуполя ми приїхали в ніч із 23-го на 24 лютого, за лічені години до початку вторгнення.

Ми просто вийшли на вулицю, почали знімати, фільмувати, документувати все, що відбувалося. У перші дні, мені здається, дійсно пекло було у Києві, у Харкові й по всій Україні, у Маріуполі це почалося тільки за кілька днів. Було страшно і важко, але ми працювали і як журналісти виконували свою роботу. Ми розуміли, що ми робимо та чому – це був усвідомлений вибір.

– Як вам вдалося організувати виїзд з оточеного вже Маріуполя?

– Це було дуже ризиковано. 14 березня перші люди поїхали з Маріуполя, і 15 березня поїхали ми. Нас урятувала звичайна маріупольська родина, яка взяла нас до себе в машину. Ми втратили свою автівку – вона потрапила в оточення. Ось ми сіли в цю розтрощену уламками автівку, вона повністю була в дірках, розбите скло, і поїхали. Ми сховали всі наші диски, сховали всі картки, ноутбуки, тому що розуміли ризик. Після матеріалів зі зруйнованого пологового будинку в російських медіа писали, що журналісти, які всі ці жахи показали, – інформаційні терористи, що це фейкові новини, що жінки з пологового будинку – актриси. Тому ми дійсно мали бути дуже обережні. Дивом проїхали всі блокпости і дісталися Запоріжжя.

– Над чим ви зараз працюєте, що для вас зараз головне?

– Я продовжую працювати як відеожурналіст. Досить багато часу проводимо в Донецькій області. Саме зараз я у Києві, ми продовжуємо працювати і над щоденними новинами, і, звісно, працюємо над великими проєктами і розслідуваннями.