Нардепка Дмитрієва: Мені здається, настав час, коли в сім'ях варто обговорювати питання донорства G

Оксана Дмитрієва – народна депутатка від партії "Слуга народу", заступниця голови комітету Верховної Ради з питань охорони здоров'я. Вона здобула медичну освіту у Дніпропетровській медичній академії. Працювала стоматологинею у клініках Дніпра та Києва. Із 2015 року керувала компанією "Статус Дент".

Після обрання в парламент Дмитрієва зайнялася питаннями розвитку високотехнологічної медичної допомоги і виступила одним з ініціаторів внесення змін до законів, що регулюють процеси пересаджування органів. Завдяки цьому вдалося розблокувати проведення трансплантації в Україні. За минулий рік кількість операцій зросла в кілька разів, а держава взяла на себе зобов'язання з фінансування такої медичної допомоги.

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" депутатка розповіла, що зайнятися цією тематикою її підштовхнула історія близького друга, який потребував пересадження нирки і ледь не загинув в очікуванні операції. Західні медики відмовили йому в допомозі, але українським лікарям вдалося врятувати молоду людину.

– За освітою і практикою ви стоматологиня. Як вийшло так, що ви дійшли до захисту і просування трансплантології?

– Випадково. Коли ми зібралися у Трускавці напередодні парламентських виборів, розбилися по комітетах, знайомилися, уже тоді кожен зайняв свою нішу. Я думала, який напрям узяти. Раптом згадала свого друга, у якого мама померла від ниркової недостатності. Він сам переніс дві трансплантації нирки. Літав за кордон. Там йому прямо сказали, що він уже не жилець. Мене вразила його розповідь про повернення в Україну. Йому було так зле, що він молився тільки про одне: не померти в літаку, щоб не налякати людей. Тут, у нас, йому зробили трансплантацію. Він вижив. Тому я обдзвонила знайомих лікарів поцікавитися, що в нас із трансплантацією. Усі в один голос говорили: проблема величезна.

Ще до того, як я очолила підкомітет із трансплантації, я поїхала в Центр серця до Бориса Тодурова, потім до Миколи Полякова, який провів трансплантацію нирки моєму другові. І вони мені розповіли про всі проблеми. Нещодавно вони мені зізналися: "Коли ти прийшла вперше, ми тобі не повірили". Я справді нічого не знала про трансплантацію, але занурилася в тему.

Я не обмежилася написанням одного закону, далі розвиваю цей напрям. Особливо зараз це стало актуальним, коли через карантин ми не можемо спрямовувати своїх людей за кордон. Уся система побачила, що ми в Україні маємо поставити трансплантацію на потік.

– Скільки людей потребує?

– Приблизно 5 тис. – трансплантації органів, понад 300 – трансплантації кісткового мозку. У грудні ми літали до Туреччини, щоб обмінятися досвідом у сфері трансплантології. У них усе поставлено на потік. На тиждень лише в одній лікарні проводять від 10 трансплантацій нирки. І нам треба до цього прагнути.

– До того, як ухвалили закон, трансплантація в Україні була рідкістю. А впродовж минулого року як змінилася ситуація?

– Закони, які ухвалювали раніше, були непоганими, але щось увесь час заважало. Я зібрала лікарів, яким потрібно було працювати за цим законом, міністерство, громадські пацієнтські організації. Ми врахували всі зауваження. Перше, що зробили, – розділили реєстри, куди вносять дані донорів і реципієнтів органів та кісткового мозку. У нас була єдина державна система, і закон дозволяв їй співпрацю тільки з державними реєстрами. Але, наприклад, у Польщі один державний реєстр і чотири недержавні.

Тепер у нас працює недержавний реєстр донорів кісткового мозку, він має доступ до іноземних реєстрів, успішно здійснює пошук донорів та процедуру, необхідну для доправлення кісткового мозку в Україні.

Чому все так складно? Тому що бувають випадки, коли в усьому світі не можуть знайти донора кісткового мозку. Зараз кілька дітей, яким за всіма світовими реєстрами (а там уже 38 млн потенційних донорів) не можуть знайти відповідного донора. І що швидше ми наповнимо наш реєстр, то більша ймовірність, що люди зможуть вчасно одержати необхідну допомогу. Адже ми, українці, між собою більш генетично схожі і більше шансів, що саме серед нас знайдуть для наших українських дітей донора.

З органною трансплантацією все по-іншому. Там у реєстрі щодо кожного органа свої параметри, вимоги до пошуку реципієнта, трансплант-координатора тощо. Тому трансплантацію кісткового мозку в нас запустили швидше. Щодо органної трансплантації з 1 січня 2021 року електронна система почала працювати в тестовому режимі.

Далі. Лікарі в один голос говорили, що їм краще не робити трансплантації взагалі, ніж зв'язуватися з нашими правоохоронцями. Тому внесли зміни до Кримінального кодексу – що за ненавмисне порушення порядку трансплантації лікарів не карають. Ми прописали додатково порядок проведення трансплантації. Окрім того, ввели вимогу, що постановку діагнозу смерті мозку може проводити тільки консиліум лікарів. Не хтось один ухвалює рішення, а команда. Кілька лікарів, судмедексперт за необхідності. Якщо консиліум неможливо зібрати, може приїхати бригада із сусідньої лікарні. Це нам реально допомогло.

Протягом минулих майже 30 років незалежності зробили всього вісім пересаджень серця. А з кінця грудня 2019 року – 10 трансплантацій серця, 94 операції з пересадження нирок, 20 – печінки. У грудні в Інституті імені Шалімова зробили трансплантацію нирки трирічній дівчинці. Трансплантації органів дітям – велика рідкість. Тобто результати за минулий рік колосальні. І лікарі постійно телефонують і просять: давайте рухатися далі.

– Хто оплачує трансплантацію?

– Уперше в історії держава взяла на себе обов'язок фінансування всіх операцій із трансплантації. Ми запустили пілотний проєкт і на сьогодні в нього внесено 19 центрів органної трансплантації та шість центрів трансплантації кісткового мозку. У нас зараз відгону немає від заявок на участь у проєкті.

Оксана Дмитрієва (друга ліворуч) і кардіохірург Борис Тодуров (крайній праворуч) у клініці в Туреччині. Фото: Оксана Дмитриева / Facebook

– Пілотний проєкт, про який ви сказали, у чому полягає і хто в ньому бере участь?

– Беруть участь центри з Києва, Львова, Харкова, Запоріжжя, Одеси, Рівного, Ковеля, Черкас. Загалом 19 лікарень.

Після одержання необхідних ліцензій лікарні укладають контракт із Міністерством охорони здоров'я та отримують фінансування. Центри прорахували, у яку суму обходиться трансплантація. Ці цифри в рази менші, ніж рахунки за кордоном. Лікарі почали активно працювати. І ми вже розглядаємо долучення до проєкту приватних лікарень. Але їхні послуги будуть оплачувати за державними розцінками. На моє переконання – ми маємо розвивати трансплантологію в нас, а не вивозити гроші за кордон. Тут ми вкладаємо ці кошти в нашу медицину і в наших лікарів, рятуючи більше пацієнтів.

– Ви хочете, щоб у кожній області був центр, який займається трансплантологією?

– Так. Чи вийде це, не знаю. Але навіть якщо в 10 регіонах з'являться центри трансплантації – буде чудово.

– Як відбувається фінансування, якщо, скажімо, людина, яка потребує трансплантації в Києві, а донор відповідний у Львові?

– Гроші отримує центр, у якому проводять трансплантацію.

– А чи не буде тоді ситуацій, коли лікарі не захочуть віддавати свого пацієнта іншому центру?

– У нас немає такої проблеми. Лікарі щиро хочуть урятувати своїх пацієнтів.

Сума фінансування покриває конкретну операцію із трансплантації і витрати на реабілітацію. Лікарні мають право між собою укладати договори. Якщо пацієнт після пересадження вирушив на реабілітацію у свій регіон, то гроші перекидають тій лікарні, де він продовжує лікування.

До того ж зараз, після запуску єдиної інформаційної системи трансплантації, повністю прибирається людський чинник під час вибору реципієнта – система автоматично (як це відбувається в усьому світі) добирає пари донор – реципієнт. І донорський орган отримає той, кому він найбільше підходить і відповідно до критичності стану пацієнта. Хтось може почекати кілька місяців, а комусь трансплантацію необхідно провести протягом місяця. Система вибере того, кому потрібніша трансплантація.

– Цікаво, що багато лікарень у регіонах занесено у проєкт. Раніше здавалося, що всі передові кадри працюють у столиці...

– Насправді регіони долучилися швидше, ніж Київ. Першу трансплантацію після ухвалення закону провели в Ковелі. Активно працює центр у Черкасах – вони одними з перших почали проводити трансплантацію кісткового мозку, а тепер узялися і за органну й уже пересадили нирку.

Трансплантації кісткового мозку багато людей потребує, особливо діти. Починати було нелегко. Перша трансплантація, яку мали проводити в "ОХМАТДИТі" однорічному хлопчикові, припала на жорсткий карантин, коли всі кордони закрили. Скасувати нічого не можна, тому що перед трансплантацією пацієнт проходить хіміотерапію – убивають його клітини. І потрібно кістковий мозок наповнити новими клітинами. Ми розв'язали цю проблему. Нам передали клітини. Усі здивувалися, говорили, що ми показали приклад, як можна діяти, коли, здавалося б, усе у світі зупинилося.

Трансплантацію оплатили я та мій колега Артем Дубнов. Це була дуже складна ситуація. Мало того, що почався карантин, то ще через зміни в міністерстві не було зрозуміло, хто, коли і як зможе провести оплату. А часу на очікування не було зовсім. Мені говорили: ти що, не бачиш, що відбувається, а ти з дитиною щодо трансплантації носишся. А я навіть не знала, що за дитина, скільки їй років, хлопчик це чи дівчинка. Я просто розуміла, що необхідно вирішити ситуацію. Тільки в аеропорту, коли прибув цей кістковий мозок, запитала, для кого посилка.

Дмитрієва: Мені здається, настав час, коли в сім'ях варто обговорювати питання донорства. Фото: Оксана Дмитриева / Facebook

– Кістковий мозок доправили з-за кордону як посилку?

– Спеціальний контейнер прибув із Німеччини службою DHL, а в ньому – два невеликі пакетики. Коли привезли, перевірили цілісність, збереження, температурний режим. Брав вантаж власник реєстру Роман Куц. Ми підписали всі документи і відвезли посилку в лікарню. 1 квітня 2020 року почали трансплантацію. Нещодавно Назару, якому проводили тоді пересадження, виповнилося півтора року. Він здоровий. Цей унікальний випадок демонструє, як може змінитися життя. У сім'ї перша дитина померла через таку саму хворобу. Назар практично з народження був оточений лікарями. Але його вдалося врятувати.

Після цього я провела акцію у Верховній Раді. Показала, що в нас є український реєстр донорів кісткового мозку, закликала, щоб усі охочі наповнювали його. І після цієї акції він поповнився 500 добровольцями.

До слова, реєстр донорів кісткового мозку недержавний. Його створив мій колега, стоматолог Роман Куц. У нашій країні часто виходить, що багато питань починають розв'язувати тільки після того, як хтось особисто зіткнувся з бідою. Дружина Романа Юлія кілька років тому захворіла, і єдиним шансом на життя для неї стала трансплантація кісткового мозку. У нас їх не проводили. Юлія пройшла лікування в Польщі. Вона здорова. Роман же після цього дізнався все про реєстри, що за система, як вона має працювати, повернувся в Україну і сам тут зробив такий реєстр. Він одержав усі дозволи за кордоном і в Україні, його реєстр визнано в усьому світі.

– У нас до трансплантації кісткового мозку дуже насторожене ставлення. Люди все ще думають, що це моторошна і хвороблива процедура, коли тобі великою голкою колють у хребет...

– ...і мало не ложкою з кісток кістковий мозок викопують. Насправді все не так. Щоб стати потенційним донором кісткового мозку, досить здати мазок із внутрішньої сторони щоки. Якщо колись трапиться так, що ваш мозок комусь підійде – то тоді ви стаєте донором.

Є два способи здати клітини кісткового мозку: або здати кров із вени, або під наркозом проводять забір клітин кісткового мозку з тазостегнової ділянки. Як здавати, обирає сам донор. Наприклад, студент із Німеччини, який став донором для нашого Назара, здавав кістковий мозок із тазостегнової області. Це був його особистий вибір, ніхто жодних умов йому не ставив.

Нічого страшного в цій процедурі немає: донор чотири години лежить в операційній під наглядом фахівців, поки відбувається забір матеріалу. Ділянку, із якої беруть кістковий мозок, знеболюють. До того ж це поновлюване донорство і за тиждень-два організм повністю відновлюється. Водночас важливо пам'ятати, що це для когось може бути єдиним шансом на життя.

Люди все ще побоюються ставати донорами кісткового мозку. Але вони проти доти, доки в їхньому оточенні не з'явиться хтось, кому потрібна допомога. Як сказав в одному з інтерв'ю Тодуров, треба розуміти, що кожен із нас навіть після банального грипу може почати потребувати трансплантації.

– Для розвитку трансплантології ще мають бути люди, згодні після смерті пожертвувати свої органи, і їхні тямущі сім'ї. У нас же до цього ставляться з великою недовірою й упередженням. Тільки страх перед чорними трансплантологами чого вартий...

– Десь когось по голові вдарили і нирку забрали... Це ж міф. Я особисто в серпні була присутня на операції з трансплантації у Львові і бачила кількість персоналу, задіяного в роботі. Спочатку працює консиліум із постановки діагнозу "смерть мозку", потім долучається трансплант-координатор для розмови з родичами, після цього проводять необхідні аналізи (адже далеко не кожен, хто помер і кому поставлено діагноз "смерть мозку", може бути донором).

Далі, якщо аналізи в нормі – шукають реципієнтів, і під кожного реципієнта працює бригада із забору органа в донора, а потім вони відразу роз'їжджаються по різних операційних. Це великі колективи лікарів. Це робота, яку неможливо приховати. До того ж в органів є час, коли їх можуть використовувати після вилучення. Скільки мають тоді коштувати операції, щоб таке по-чорному провернути? Це навіть економічно недоцільно.

Операція з трансплантації у Львівській лікарні швидкої допомоги. Фото: Оксана Дмитриева / Facebook

– Уже в багатьох країнах є таке явище, коли в паспорті (або навіть на сторінці у Facebook) людина вказує, що готова після смерті пожертвувати свої органи. А що в нас?

– У країнах, де цей принцип працює, не набагато більше згод на донорство, ніж у країнах, де такого немає. Ми не прописали презумпції згоди в законі. Ми розуміємо, що наше суспільство до такого ще не готове. Ми маємо спочатку показати прозорість, безпеку цього процесу, стерти зі свідомості українців міфи про чорних трансплантологів, підвищити довіру до трансплантації. І коли люди зрозуміють, наскільки це важливо, скільки одна людина може врятувати життів, ми будемо говорити про презумпцію згоди.

– Щоразу, коли знаходять потенційного донора, лікарі запитують дозвіл у рідних?

– Так. І навіть коли буде презумпція, ми будемо зобов'язані запитувати. Можливо, померлий і заповідав щось, але його родичі можуть бути проти. Ми зараз думаємо над тим, як у системі "Дія" прописати позначку про згоду на донорство, щоб координатори могли використовувати цю інформацію для розмови з рідними.

– Наскільки важко говорити з родичами?

– Переговори з близькими ведуть не лікарі, а трансплант-координатор – спеціально навчений фахівець. До цього процесу також можна залучати священників, щоб вони допомагали і підтримували рідних.

Є моменти, коли рідні погоджуються і навіть раді такій можливості. Наприклад, нещодавно в Києві загинув молодий чоловік у річницю свого весілля. Його вагітна дружина побажала, щоб його серце й далі билося. Завдяки цьому вдалося врятувати людину, яка потребувала пересадження серця. Мені дуже важко себе уявити на місці дружини, але це дуже благородний вчинок.

Розумієте, зараз у багатьох українських сім'ях є рідні та знайомі, які потребують трансплантації або не дочекалися операції. Тому ставлення поступово змінюється. Мені відомий випадок, коли хлопець розповів мамі, що не дозволив узяти донорський орган у своєї померлої дружини. Матір йому сказала: "Ти з глузду з'їхав? Твій двоюрідний брат чекає на нирку, а ти забороняєш?" Що більше ми будемо про це говорити, то більше людей дізнається про це. Мені здається, настав час, коли в сім'ях варто обговорювати питання донорства.

У релігійній Іспанії, де діє презумпція згоди, у костелах священники, звертаючись до пастви, щоразу кажуть: не забирайте свої органи на небеса, вони там нікому не потрібні, нехай вони тут допомагають людям. Ми теж маємо цьому навчати людей у найрізноманітніших інституціях.

– Пересадити орган – частина справи. Для того, щоб людина могла далі нормально жити, потрібно ще розвивати систему реабілітації. Це питання розв'язують?

– Ми хочемо, щоб у допомогу із трансплантології входили всі етапи: до, під час та після трансплантації. Річ у тім, що після трансплантації люди довічно вживають певні ліки. Міняти їх не можна. І зараз ми робимо все можливе, щоб ліки були доступними.

Доброю новиною є те, що буквально минулого місяця ухвалили закон про реабілітацію, який допоможе забезпечити підтримку всім пацієнтам, не тільки тим, хто переніс пересадження органів. Реабілітації потребують люди після інсультів, інфарктів, онкологічних операцій, травм, бойових поранень тощо.

У нашій країні цей напрям допомоги до останнього часу не розвивали взагалі. Пацієнтів виписували з лікарень, і їх віддавали на власний розсуд. Ми відстали в цій сфері від країн Заходу на пів століття. Найменший розрив у підходах до реабілітації у нас з Естонією – років на 25. Тож давно назріла необхідність створити цивілізовану систему, яка забезпечить кожному конкретному пацієнту допомогу з відновлення й адаптації до життя після операції. Так працює весь світ. Але вся бюрократія ще вимагатиме від нас часу та зусиль. За цим напрямом ми найближчі рік-два будемо напрацьовувати всю необхідну базу, відпрацьовувати на практиці дії мультидисциплінарних команд, щоб повноцінно запустити систему реабілітації в Україні.

– Могли б ви розповісти про випадок, який вас вразив?

– У серпні я була на трансплантації у Львові. Був момент, коли бригада чекала перших ударів серця. В операційній зависла тиша. Увесь персонал затамував подих. І коли пролунав перший удар і на моніторі побігла крива, – це був найнеймовірніший момент. Такого ніколи не забудеш.

Той унікальний випадок, коли один донор урятував одразу п'ятьох людей. Узяли серце, дві нирки, печінку та підшлункову залозу. Треба сказати, що мультиорганна трансплантація можлива не завжди. Багато що залежить від родичів. Нещодавно був випадок, коли родичі дозволили взяти всього одну нирку.

На операцію в лікарні швидкої допомоги Львова приїхали колеги з Німеччини – українські лікарі, які кілька років тому через неможливість професійного розвитку виїхали із країни. Вони побачили у Facebook, що ми почали займатися трансплантологією, давали поради. А головлікар "швидкої" Львова написав, що поради не потрібні, приїжджайте і допомагайте. Вони з радістю відгукнулися. Усі разом проводили трансплантацію підшлункової залози. Порівняно з нирками чи серцем це найскладніша операція. Річ у тім, що підшлункова – чутливий орган. Варто її зачепити, вона вже має панкреатит. На жаль, пацієнт помер за тиждень. У нього був цукровий діабет, ниркова недостатність. Тиждень після операції все було нормально, а потім сталася гостра криза відторгнення.

– Родичі засмутилися?

– Я спілкувалася з усіма реципієнтами й родичами, бачила, як вони переживали і чекали на результат. Я розмовляла і з самим пацієнтом. Його попереджали, що він може не вижити. І сам пацієнт це розумів. Він відповів: "А в мене є інший шанс, інший варіант"?

Потрібно розуміти, що будь-яка операція – це ризик. Люди після трансплантації помирають у всіх країнах світу, у найбільш передових клініках. І в нас теж, на жаль, будуть такі ситуації. Але знову-таки, що краще: нічого не робити й уникнути проблем, чи докласти зусиль і все ж дати людині шанс жити далі? Як на мене, гуманніший другий варіант, хоч він і ставить лікарів у більш уразливе становище в разі невдачі.

– Хто може бути донором?

– Зазвичай це люди, які перенесли інсульт, потрапили в аварію, дістали травму голови (тут долучаються судмедексперти, які підтверджують, що це був нещасний випадок, а не вбивство).

Смерть настає у двох випадках – смерть мозку і зупинення серця. Потенційний донор – це будь-яка людина, якій діагностовано смерть мозку. Загибель клітин мозку – незворотний процес. Для підтвердження потрібні газоаналізатор і доплер. Консиліум лікарів проводить дослідження і констатує смерть. Рішення ухвалює не один медпрацівник, а кілька, щоб унеможливити зловживання та помилки.

Якщо пацієнт може бути потенційним донором, його під'єднують до апаратів і тримають, поки тривають переговори з родичами та підготовка до операції. Довго тримати не можна. Що більше часу від моменту смерті, то менше органів можна взяти для трансплантації. Тому ми ведемо мову про розвиток санавіації. Але бюджету на це не виділено. Добре, що додали кошти на трансплантацію – 500 млн грн на 2021 рік. Це гарна сума в бюджеті, з огляду на те, що 2020 року було всього 112 млн грн на такі операції.

– Стаття витрат на медицину в Україні однаково залишається катастрофічно маленькою.

– Міністр фінансів сказав, що COVID-19 провів аудит нашої системи охорони здоров'я. Я з ним згодна. Можливо, не можна так говорити, але, зізнатися, я втішена, що люди, які можуть собі дозволити лікування за кордоном, залишилися в Україні і побачили, у якому стані охорона здоров'я. Ми вибивали і вибили бюджет на медицину – нам додали більше ніж 5 млрд грн. Але цього однаково недостатньо. Наша система побивалася довгі роки. Ми не зможемо її в один прийом змінити. Але ми маємо крок за кроком піднімати планку.

Однак у всіх наших національних планах, векторах розвитку медицина та освіта – найостанніші пункти. Моєму обуренню немає меж. Я порушувала це питання на зустрічах із прем'єр-міністром: як ми хочемо розвивати країну, якщо в нас фінансування медицини та освіти на останньому місці?

Вдячна, що нам уряди-годи цього року дали більше грошей. Дуже дякую. Сподіваюся, цифри будуть збільшуватися. Нам потрібні інвестиційні проєкти в медицині, потрібно розвивати не тільки високотехнологічну допомогу, а й систему профілактики. Сьогодні ми не обстежуємо людей, вони вдаються до самолікування, ми втрачаємо час, а потім витрачаємо просто божевільні гроші, щоб лікувати запущені випадки. Нам екстрено потрібно відновлювати довіру до медицини, щоб пацієнти не відкладали візит на діагностику.

– Ми змушені жити в епоху коронавірусу. Як епідемія вплинула на трансплантологію?

– Деякі лікарні це обмежує. Лікарі бояться через пацієнтів. Але залишається запитання: чи краще, коли людина помирає від іншого захворювання? Є пацієнти, які потребують екстреної трансплантації, наприклад, на її порятунок є всього місяць. Вона просто не дочекається закінчення пандемії. Ризики є завжди й усюди. Але хтось боїться, а хтось і далі продовжує рятувати життя. Тим більше, що в багатьох лікарнях коронавірусні відділення виділили окремо, пацієнти і персонал не перетинаються.

Дмитрієва: Виникає запитання: чи потрібно спрямовувати гроші на розвиток приватних клінік в інших країнах, замість того щоб розвивати свої? Фото: Оксана Дмитриева / Facebook

– Відомо, що в частини пацієнтів із COVID-19 може настати смерть мозку внаслідок інсульту. Чи можуть вони бути потенційними донорами?

– Ні.

– А люди, які перенесли COVID-19, у яких серйозне ураження легень, чи можуть розраховувати на трансплантацію?

– Безумовно. Тому зараз активно почали говорити про трансплантацію легень. Система вже готується і до цього виду операцій. Тим більше, що в нас є пацієнти, які в Індії вже більше ніж два роки чекають на таку трансплантацію.

– У зв'язку з розвитком трансплантології в Україні лікування за кордоном як можливість закривається?

– Ми поки не можемо відмовитися від нього, тому що ми ще не поставили трансплантацію на потік, щоб допомогти всім, хто потребує. Але поступово починаємо від цього йти. Ще залишаються Білорусь, Туреччина, Ізраїль, Іспанія. Але вже зараз низка країн не хоче наших людей брати, тому що вони рятують своїх громадян.

Наприклад, в Індії застрягли українці. Уже кілька років двоє людей чекають на пересадження легенів. Ми домовилися, що більше не будемо їм скеровувати пацієнтів. Одна жінка сама повернулася в Україну, сказала, тут у неї більше шансів одержати допомогу.

Операцій ми не дочекалися, а гроші проплачували наперед. Тепер міністерство буде вирішувати, як повернути гроші. На закордонних рахунках накопичилися невикористані кошти – приблизно мільярд гривень.

Навіщо витрачати гроші за кордоном, якщо ми можемо допомогти своїм громадянам тут? І ціни в нас у кілька разів менші. Уявляєте, скільки людей тут можуть прооперувати за ці гроші!

Я розумію, батьки хочуть своїм дітям кращого і наполягають на трансплантації за кордоном. Навіть не розглядають Україну як варіант. Але потрібно і державу розуміти: вона виділяє на конкретну операцію конкретну суму. Ми все робимо тут за тими самими протоколами, що й за кордоном, і лікуємо тими самими препаратами.

Виникає запитання: чи потрібно спрямовувати гроші на розвиток приватних клінік в інших країнах, замість того щоб розвивати свої?