Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Омельченко: Ми продовжуємо злобу вносити між людьми на мовному рівні. Не треба за мовою вирішувати, хто любить цю землю

Чому Володимир Кличко поїхав на Олімпіаду в Атланту замість Віталія, як Леоніду Черновецькому вдалося виграти вибори на посаду мера Києва і чи існує у столиці будівельна мафія? Про це, а також про те, за що на нього образився Віктор Янукович, в авторській програмі Дмитра Гордона в ефірі телеканала "112 Україна" розповів мер Києва (1999–2006), голова Київської міськдержадміністрації (1996–2006), колишній народний депутат України Олександр Омельченко. Видання "ГОРДОН" публікує повну текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Омельченко: Всі говорили про Черновецького "Льоня-космос" тощо. Ні! Він з хитринкою. Але хитринкою лукавою. А хитрий не може бути дурним
Омельченко: Всі говорили про Черновецького "Льоня-космос" тощо. Ні! Він з хитринкою. Але хитринкою лукавою. А хитрий не може бути дурним
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
Засновник проекту
Сьогодні, можливо, хлопці та дівчата із цікавості могли б спробувати, яка на смак акація, коли цвіте, або конюшина, або щавель... А ми їли! І гарненько їли

– Сан Саничу, добрий вечір.

– Вітаю!

– Завжди радий бачити вас і радий бачити сьогодні! Скажіть, ви пам'ятаєте війну і голод?

– Звичайно. Війну – менше, голод – більше. Бо від ранку до вечора хотілося їсти. У 1943 році мені було п'ять. Я пам'ятаю дощ, бруд, наш танк упав на дерев'яному місточку... перевернувся на люк – урятувати неможливо було танкістів... Потім після війни хлопчиками пішли купатися до літака. Це річка Здвиж, там літак упав...

– Це Вінницька область?

– Так. Літак упав у багно, довго лежав... Стали розміновувати підбиті танки, цей літак, іншу техніку... Працювали дуже серйозно: до 50-го року практично всі наслідки [Другої світової війни] прибрали, розмінували. Але були випадки, коли на полях орали або збирали врожай, то ще попадалися там снаряди, міни...

Сьогодні, можливо, хлопці і дівчата із цікавості могли б спробувати, яка на смак акація, коли цвіте, або конюшина, або щавель... А ми їли! І гарненько їли... Цвіт акації солодкий їли, конюшина червоненька квітла – їли... Бігали на луку – їли щавель. Навесні із 46-го на 47-й, коли зійшов сніг (у колгоспі картоплі багато садили, але збирали її так, що багато залишалося), ми збирали картоплю, удома матір сушила, промивала... Було смачно.

– А підривалися хлопці на снарядах?

– Були випадки. Бабієнко Ігор утратив на правій руці всі пальці, окрім великого. Він був в одному класі зі мною. Писав лівою рукою, але каліграфія була одна з найкращих! І Пузенко Микола... Він старший, 34-го року [народження]; утратив зір і одну руку майже до ліктя. Чому він? Тому що розбирав [снаряд], а ми, молодшенькі, сиділи поряд – усе попало йому й Ігорю Бабієнку. Ось такі випадки були... Але нам забороняли, попереджали... Ми не тільки гільзи, набої шукали. Папіросами цікавилися (посміхається). Пацани є пацани.

– Сан Саничу, сьогодні в нас міністрами стають люди з вулиці – хто голосніше закричить "Слава Україні!" або гімн заспіває. Ви, перш ніж стали мером Києва, пройшли всі щаблинки. Якщо коротко, ким ви були?

– Я закінчив Київський гірничий технікум, відслужив у армії, у Ленінграді і Кронштадті... Військова частина 74906-Е – запам'ятав як своє ім'я, на все життя. Після повернення працював бригадиром, майстром на заводі ЗБК-1, ДБК-1, головним технологом, головним інженером, директором заводу...

– Тобто пройшли всі щаблинки?

– Навіть був начальником цеху №1. А у 36 років так сталося, що я став директором. Колись була газета "Прапор комунізму"...

– Так.

– Так ось, у цій газеті на другій сторінці (вона в мене є) фотографія, а під нею написано: "Наймолодший директор у Києві". Потім чотири роки [працював] ДБК-1, потім вісім років у "Київміськбуді". Потім 15 місяців в Афганістані, у Кабулі. Повернувся, захистив дисертацію і 6 березня [1989 року] – на землетрус у Вірменії. Очолював будівельників України. Повернувся, був начальником головного управління Держбуду України, став міським депутатом, заступником голови, першим заступником голови, а потім 10 років був першою особою у столиці. Ось така трудова біографія.

– Що ви робили в Афганістані?

– На околиці Кабула був побудований домобудівний комбінат. Радянським Союзом, звичайно. Головною була московська команда, а підживлювали її ленінградці і кияни, тому що домобудівництво розвивалося в Радянському Союзі одночасно: "Главмосстрой", "Главленинградстрой" і "Головкиївміськбуд" – це три організації на правах міністерств були. Головне там [в Афганістані] було будувати. Швидко. Відновлювали мости, дороги, будували (три-чотири поверхи) житло. Сейсміка – вісім балів.

– З афганцями спілкувалися?

– Звичайно. Вони нормальні люди. Я потрапив туди в жовтні 1988 року, був увесь 1989-й і поїхав у березні 1990-го, коли посольство вже відлітало. Посольство вони не чіпали, воювали між собою, ну і з нашими... Кого вони поважали?

– Лікарів?

– Лікарів, геологів і будівельників.

– Сан Саничу, це правда, що в день вашого 50-річчя, коли ви були в Афганістані, у будинок, де ви жили, влучила ракета?

– Так, це було дійсно так. Три ракети впали: дві – на стадіоні (були жертви) й одна – у торець будинку...

– Ви були в будинку?

– Так, тільки не в цьому торці, а далі. Але ще ось що хочу сказати: спочатку, коли ми приїхали, довго звикали [до вибухів]... наче грім... а потім звикли – і не дуже якось так боялися і поспішали в бомбосховища. Людина звикає до всього...

Я думаю, ніяка інша держава чи нація не повинна втручатися в інтереси іншого народу. Якщо взяти коротенько так на прикладі Афганістану: пробували англійці – жах, пробували американці – жах, пробував Радянський Союз – жах. І сьогодні там складно... Потрібно знаходити такі форми взаєможиття на цій божій землі, щоб не нав'язувати, не заходити на чужу територію. Хто міг 1015 років тому передбачити, що може трапитися таке з Росією?

– Так і п'ять років тому, напевно, ніхто не міг передбачити.

– Ну, напевно, уже тоді нагніталися відносини... Хоча дружба народів була... Я впевнений, що цю дружбу між людьми ніхто не може зруйнувати.

– Лужков, який так хотів, щоб Севастополь був російським, їздив до вас у гості?

– У нас із Юрієм Михайловичем була цікава історія... Найбільше часу Криму приділяв Леонід Данилович Кучма. Згідно з його указом, було створено штаб, формально штаб очолював голова Адміністрації Президента. У Даниловича помінялося їх багато, як ви пам'ятаєте...

– Так.

– Був і Білоблоцький, і Литвин, і покійний Євген Кушнарьов...

– Табачник.

– Так. Леонід Данилович любив ето дєло (сміються). Прем'єрів – вісім за вісім років.

Одного разу Лужков виступав у Севастополі і конкретно дав зрозуміти, що Москва має інтерес і претензії на нього... Потім журналісти мені кажуть: Юрій Михайлович так висловився... А я відповідаю: бачте, Юрій Михайлович не служив у Севастополі, а я служив у Кронштадті, але претензій на Кронштадт не маю

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Шукав кращого.

– Можливо, так і треба. Якщо за рік-півтора не показав почерк, то вже не покаже... Так от, усі голови обласних адміністрації та мер Києва були у штабі. Вони мали або закріплений корабель, або військову частину. Київ був закріплений за Севастополем – кожного року ми приїжджали і вручали їм квартири. Але цікаво інше: ми вручали квартири і передавали [у власність], а Лужков завів свій ЖКГ... Чи не був він первинним уже в той давній час, що він ЖГК організовував, будував школи, дитсадки... надавав, але не у власність

– Звичайно.

– Одного разу він виступав [у Севастополі] і конкретно дав зрозуміти, що Москва має інтерес і претензії...

– На Севастополь.

– Так. Потім журналісти мені кажуть: Юрій Михайлович так-то висловився... А я кажу: бачте, Юрій Михайлович не служив у Севастополі, а я служив у Кронштадті, але претензій на Кронштадт не маю (посміхається).

– Сан Саничу, ви були мером Києва з 1999-го до 2006 року. Чим найголовнішим зі зробленого за цей період на посаді міського голови ви найбільше пишаєтеся?

(Затискає палець на руці). Ну з одного пальця не вийде, Дмитре Іллічу (посміхається).

– Давайте з двох – трьох.

– Постараюся.

– Що особисто вам удалося зробити за цей період? Головне.

– У 1999 році було ухвалено закон "Про столицю України – місто-герой Київ". Згідно з Конституцією. Бо в Конституції окремим рядком – Київ і Севастополь. Це принципове питання. І за цим законом, звичайно, Київ мав право на бюджет, комплексну розбудову, пріоритети на метрополітен... Без цього ніяк. Ми ж тоді за 10 років побудували 12 станцій. Друге дуже важливе питання – кадрове. Сьогодні я можу сказати, бо час пройшов: Леонід Данилович Кучма за вісім років свого президентства мені і директора школи не порадив. Одного разу в офіційній бесіді каже: Сан Саничу, дай мені три-п'ять твоїх замів або голів районів на міністрів. Кажу: не дам, а я що буду робити? Дуже сильний кадровий склад був. Дмитре Іллічу, я вам зараз скажу відверто: коли кажуть, що перші особи бояться сильних заступників, для мене це дикість! Я ніколи не боявся. 

– Тому що самі сильним були.

– Я пишався. [Станіслав] Сташевський – міністр [палива та енергетики], перший віце-прем'єр. [Іван] Плачков – міністр [палива та енергетики]. [Іван] Данькевич – двічі міністр [транспорту]. [Валерій] Бідний – міністр (Бідний був заступником міністра охорони здоров'я.  – "ГОРДОН"). Особистості! Працювати легко.

Пишатися можна всім... Це Успенський собор...

– Михайлівський Золотоверхий...

– Михайлівський, церква Пирогощі, церква, де відспівували Тараса Шевченка, Різдва Христового на Поштовій площі, собор Володимира в Херсонесі – це все ми зробили в ті часи. Ніде такого немає, а треба продовжувати – чиста артезіанська вода. 235 свердловин ми зробили. На жаль, уже 12 років після цього ніхто жодної... Але людям подобається.

– Сан Саничу, у мене до вас є одна особиста претензія.

– Говоріть.

– Прекрасний майдан Незалежності, це місце називалося Рулетка. Туди запрошували на побачення, там збиралися люди, там було дуже красиво. За вас, вибачайте, це спотворили, на мою думку. Вам самому подобається, що там зробили?

– Я скажу вам цікаву річ: первинний проект був зовсім іншим. Я знаю, що мене критикують і критикували... Але 12 років я вже не керую Києвом, [після мене мером] і [Леонід] Черновецький, і [Олександр] Попов, і [Віталій] Кличко... Що б я зробив? Поміняв би! Мені кажуть: поробили скляні теплички. Треба їх прибрати! Тоді неможливо було, а сьогодні можна! За красунею (українки всі такі), яка стоїть там у вінку і стрічках, склом відгородили торговий комплекс. Критикують? Критикують. То поміняйте!

– Тобто момент є такий?

– Зараз там теж є начинка, але вона не працює. "Глобус" не працює, а треба, щоб працював, із правої сторони, де козаки, фонтани не працюють, а треба, щоб працювали. Хоча я визнаю... Але сьогодні в мене немає влади – я б цю критику зупинив за півроку! Поміняв би те, що не подобається!

– Ваших наступників часто критикували за те, що за них із бюджету міста крали гроші. Скажіть, будь ласка, за ваших часів із бюджету крали?

– Давайте, Дмитре Іллічу, назвемо ті часи нашими.

– Так.

– 1520 років тому, можна було б сказати, трошки брали (сміються). Знаєте, як мельник у борошні: у кишені нічого не бере, але додому прийшов, потрусив одяг – і борошно є. Так, були не без гріха, але такого свавілля – я вам правду кажу – наснитися не могло. Те, що робиться сьогодні в державі, те, що робиться, на жаль, і в Києві, те, що вже за Петра Олексійовича [Порошенка] п'ять років головний біль, головний сором наш і тривога – це корупція... І ми з нею боремося... А тепер люди придумали: щоб побороти корупцію, її треба...

– Очолити.

– Так. Звичайно, у світі є тільки один святий, і ми знаємо, що Син Божий Ісус Христос, але подібного... Був такий Михайло Олексійович Потебенько... Не подарунок...

– Так, серйозний чоловік.

– Усі вважали, що в нас із Кучмою негарні відносини... Гарні! Ділові. Рибалка, охота – цього не було, бо ми різні трошки. Але відносини були ділові, державні і поважні. Так ось, Михайло Олексійович зізнався... Він старший за мене на рік, за часів Радянського Союзу був членом колегії прокуратури, тобто...

– Серйозна людина.

– Так. Зайшов у кабінет, привітався, каже: буду чихвостити. Кажу: "Нема проблем". Прийшов один раз, сів і каже: що будемо робити з вашим замом? Не буду прізвище називати. 


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Так.

– "А що?" – питаю. Каже: "Переступив межу".  "Серйозно?" – "Мілкувато, але переступив". Кажу: "Можна на мене віддати?" – "Пробуй". Я покликав [заступника] до себе, кажу: "Жінка вдома плакати буде, двоє дітей без батька, сиротами... На папір..."

– Читай...

– Думаю, [цього вистачило на все життя.

– Цікаво. Вам хабарі носили?

– Був випадок. Надіслали в конверті (сміється). На першому поверсі була кімната для прийомів. Так було заведено: міський голова приймав тоді, як хтось із замів моїх приймав і не в його компетенції було вирішити питання; зами приймали, коли голови районів...

– ...Не могли вирішити питання.

– І це правильно. Були райдержадміністрації, виконкоми, районні депутати. Але за 10 років ситуація змінилася настільки, що я диву даюся. У Кучми так було: губернатори, з областей яких надходило найбільше скарг, діставали "гвоздєй" (посміхається). Зараз такого немає!

Коли запитують, брав я хабарі чи ні, кажу: "Не брав". – "А чому?" – "Тому що не давали". – "Чому не давали?" – "Тому що знали, що я не брав би"

– Зараз просто "гвоздєй" немає!

– Так! Ми старалися, щоб від нас далі не йшло, щоб людина більше не писала жалобу... Так от, ми сидимо, поруч зі мною, звичайно, юрист, листи. Вона каже: "Сан Саничу, тут для вас конверт якийсь товстий". –  "Відкривай". Там лежало, здається, дві тисячі. Невелика сума, звичайно. Думаю, що хтось провокував. Трапилося так, що цей конверт не потрапив до мене на другий поверх...

– А так, щоб мішками носили або валізами?

– Та якими мішками?! Якщо по-чесному (так було і зі мною, і з іншими), максимум, що могли зробити, але не принести наперед, а вже після того, як ти до нього поставився по-людськи...

– Пляшку...

– Так. Віскі або ще щось. Коли мене питали, чи я брав хабарі чи ні, кажу: "Не брав". – "А чому?" – "Тому що не давали". – "Чому не давали?" – "Бо знали, що я не брав би". Але не тільки я. Не брали ні мої зами, ні голови районів. Ну, за те, що людина робила по добру, не протизаконно – за це могли, так би мовити...

– Віддячити.

– Так.

– У чому найяскравішому вас звинувачували? Що ви про себе таке чули, чого насправді не було?

– Найтяжче, що я переніс (це було не тоді, коли я був міським головою, а коли був народним депутатом), – коли преса стала приписувати мені, що я був за кермом, коли машина, яка належала мені (Volvo, нею користувався мій помічник і водій), збила людину. Це була груба, цинічна [провокація] газети "Вести"... Я на них не ображаюся! Я пережив цю неправду, органи розібралися... Чому я акцентую на "Вестях"?..

– Таких випадків було кілька? Чи один?

– Ні, це було, коли я був народним депутатом... Так от, я випадково виявив на другій сторінці газети, що головний редактор – Оксана Омельченко. Однофамільниця, родичка? Бог його знає... Я зателефонував, кажу: ви знаєте, що завдаєте такої образи, яка буде довго-довго гоїтися?.. Розказав їй трошки. Не знаю, чи зрозуміла вона, що так не можна робити. Це й до сьогодні для мене образа... А якщо говорити про часи, коли я був міським головою, то це (можливо, це буде чистоплюйством), коли Кучма мене звільнив.

– Я пам'ятаю (сміються).

– Причому на рівному місці! Відлітає Леонід Данилович у Росію на п'ять днів, я його проводжаю, як годиться за протоколом. І Данилович, як ніколи, через плече каже: "Ти там ознайомишся з документом". – "Добре, – кажу. – Ознайомлюся". Я приїжджаю в кабінет із Борисполя, приїжджає прем'єр-міністр Анатолій Кінах, відкриває папку, зберіть, каже, заступників і голів районів. Я зібрав, він читає...

– "Звільнити".

– Так. Кажу: дайте мені течку в руки. Він гарна людина, ми з ним були в добрих дружніх відносинах і залишилися. Я відкриваю папку – немає підпису Кучми. Кажу: підпису ж нема, указ недійсний. Він відповідає: підпис на першому екземплярі. Ні, кажу, я такого не визнаю. Візьміть, будь ласка, цю течку з указом і їдьте на роботу, а я дочекаюся президента і з'ясую причину. Повернувся. День не приймав, другий. На третій чи четвертий день прийняв. Видно, йому сказали, що і президент може робити помилки.

– Ви сьогодні багата людина?

– Заможний. Забезпечений.

– Ну щось є?

– Усе є для життя. Є квартира, дача, машина, а я багатий дітьми й онуками. Кожна сім'я, кожна мати і батько багаті і щасливі своїми дітьми. Я людина середнього достатку. Ніколи не хотів бути багатієм і не пробував. Не мав приватних або спільних підприємств. Коли чую про олігархів, я вам правду скажу: я їх не розумію. Не можу зрозуміти. Складається враження, що п'ять, може, сім-вісім людей, наче вони спортсмени...

– Змагаються! (Сміється.)

– Наче змагаються, хто кого пережене... Куди, чого і для чого?!

– І де фініш... Кияни пам'ятають ваш запеклий двобій за крісло мера з Григорієм Суркісом. Що ви сьогодні більше згадуєте з того періоду?

– Ми з Григорієм Михайловичем були знайомі ще з часів, коли [Валентин] Згурський був мером, були в добрих відносинах і залишилися після тієї гонки.

– Ви друзі сьогодні?

– Звичайно! Я всіх президентів поважаю по-різному, але те, що Леонід Макарович [Кравчук] пішов до Григорія Михайловича довіреною особою і роздавав футболки...

– Ну, вони ж дружили.

– Дружити можна. Але він і себе підвів, і Гришу підвів. Я переконаний у цьому. Його просто неправильно скерували. Якби він [Суркіс] пішов у мери років через шість-сім... Із його розвитком, інтелектом, досвідом...

– Був би гарним мером?

– Був би хазяїн. Точно.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Перемога Черновецького на виборах мера Києва – перший в Україні випадок продуманої виборчої піраміди

– Чи могли ви собі уявити, що вас переможе Леонід Черновецький, та ще й удруге обереться мером на дострокових виборах?

– Бачте, це теж цікава частина історії...

– Думаю, ніхто не міг уявити.

– Я, мабуть, переоцінив себе. Не створив штабу. Узагалі штабу не було! Геройчиком таким був: третій термін...

– Усі люблять, поважають.

– Так! У Києві все добре – штаб не потрібен! (Усміхається.) "Заступники, хто хоче стати народним депутатом?" Дав дорогу – ідіть! Троє стали народними депутатами. Але я не міг подумати, що наші люди, кияни, люди похилого віку, приблизно 300 тис., підуть по пайки. Черги були! Це був перший випадок в Україні продуманої [виборчої] піраміди: старший, сотник, десятник...

– Сітка.

– Так! Ці люди, можливо, і не думали, що так закінчиться. Вони йшли, брали пайки, потрапляли у залежність: брав – отже, треба голосувати.

– Ви образилися на киян за те, що вони так проголосували?

– Спочатку так.

(Сміється.)

– А потім ні. Знаєте чому? Потім ходив Києвом 10 років і всі кажуть: "Сан Саничу, ми гречку не брали!" (Сміється.) Я ж не питав, а вони самі виправдовуються.

– Що відчули, коли ви, така поважна людина, дізналися, що Черновецький переміг?

– Я в паніку не впав, мене турбувало тільки одне...

– Не заплакали?

– Ні-ні (сміється).

– Серце стукотіло?

– Образа була, я вже сказав. Але що мене турбувало? Що Леонід Михайлович не мав життєвого досвіду. Банкір-то він добрий, без сумніву.

– Ви просто не знали, що в нього є молода команда (сміється).

– Але коли він набрав так звану молоду команду і я побачив, куди це все йде, було трошки смутно. У чому була його помилка? Треба було залишити стару гвардію на два роки, під них – молодих, середніх, і передати досвід... Було б усе плавно і добре. А вийшло ніяк.

– Він талановита людина? Який він узагалі?

– Нормальний. Усі говорили "Льоня Космос" тощо – ні! Він із хитринкою. Але хитринкою лукавою. А хитрий не може бути дурним. Ось така моя думка про нього.

– Завдяки чому він двічі виграв вибори? Якщо коротко.

– Тоді, до речі, уперше в голосуванні взяло участь 53% виборців. Дуже мало. Коли я йшов на вибори, було приблизно 70%. І прийшли якраз ті [виборці], які були до нього прихильні через пайки... Як він говорив, "мої бабусі".

– Ну молодець!

– Молодець. І друге. Не знаю, чим тоді керувався Віталій Кличко...

– Якби він вас підтримав...

– Йому достатньо було не реєструватися (усміхається). Ми поділили з ним один електорат. Ви подивіться, як виграв Черновецький: 29% у нього, 27% у Кличка, 24% у мене. Такого ще не бувало. Ми розірвали суспільство.

– Цікаво.

– Ну, це вже історія.

– Олександр Попов був гарним мером?

– Нормальним. Але він був не мером, а головою [Київської міської державної] адміністрації. Олександр Павлович мав досвід щодо Комсомольська, у нього був досвід міністра ЖКГ, але не було свободи. Єдина і головна помилка Саші (я його й сьогодні поважаю, і мені шкода, що в нього досі тривають судові процеси)...

– Він прекрасний господарник, правда?

– Абсолютно нормальний. Я ж тоді був народним депутатом, мав доступ до [тодішнього прем'єр-міністра Миколи] Азарова, до міністрів... Що вони зробили? По-перше, [Попов] заявив, мовляв, я чистий регіонал і нікуди не відступлю. Не треба було цього робити...

– Тим більше в Києві.

– Так. Йому треба було сказати: я був у Партії регіонів], але з моменту, як став [мером], я киянин.

– "Я мер усіх киян".

– Так. І друге: йому призначили заступником Анатолія [Голубченка] і він був головою Партії регіонів у Києві... Такого бути не може! Партійна залежність на нього дуже серйозно впливала. Ну, я сподіваюся, що він ще молодий і спливе (усміхається).

– Ви багато допомагали братам Кличам ще у спорті. Чим?

– Цікава історія. Її не всі знають. У 1996 році на Олімпійські ігри повинен був летіти Віталій.

– В Атланту.

– Так. Віталій прихворів, приймав ліки... Це правда... Жодних там наркотиків... Але коли брали аналіз крові (розводить руками)... Кого відправляти?

– Володю.

– Володимира Володимировича. І Володя стає олімпійським чемпіоном. Я даю їм телеграму, офіційно підписану... Зателефонував Кучмі, кажу: Леоніде Даниловичу, олімпійський чемпіон – це все одно що Герой України. Так, каже, я з тобою згоден. Я, кажу, дав телеграму. Яку? Золота медаль – квартира в Києві, срібна медаль – гостинка в Києві (сміється). Він засміявся. Прилетіли, я їх зустрів у колонній залі...


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– І дали квартиру.

– Усім! Приходить Володя, чемпіон, я йому даю квартиру, підписую... Ну що значить, я даю? Ми даємо! Рішення сесії, усі підтримали. За кілька тижнів приходить із біленькою дівчинкою, ось така (показує рукою, що вона невеликого зросту). Хоча порівняно з ним – будь-яка така (сміється). Каже, ви знаєте, мені треба цю однокімнатну здавати. Здай, кажу, отримаєш двокімнатну. Але із сім'єю у нього не склалося, не знаю чому. Так однокімнатна за ним і залишилася. Через Володю я познайомився з Віталієм, через Віталія – із батьком, генерал-полковником... Ми його скеровували в Польщу військовим аташе...

Історично так склалося, що темношкірі весь час у тяжі були [чемпіонами]. А тут двоє білих, гарних. Та ще й брати (усміхається).

– Пам'ятаю, як після однієї з перемог ви підхопили Віталія Кличка на руки і якийсь час міцно утримували в повітрі. Це ж яку силу треба мати, Сан Саничу?!

– Бачите, я фізично гарно підготовлений був із дитинства. І зараз не скаржуся. Віталій тоді навіть не міг здогадатися, що я зможу відірвати його від землі, та ще й потримати. (Сміються.) Ми обидва були задоволені.

Київ не розвивається. За сім років жодної станції метрополітену. Останні п'ять – шість років не будують квартир для малозабезпечених людей. Тільки для інвалідів АТО – і то насилу

– Чи подобається вам Віталій Кличко на посаді мера міста? Які у вас зараз із ним особисті стосунки?

– Стосунки ділові. Подобається мером набагато менше, ніж чемпіоном світу з боксу. І це реалії. Не зовсім його це справа. Бачте, господар – не тільки той, хто вміє говорити. А самому робити, щоб інші робили, і контролювати. Півбіди – його недосвідченість. А друга половина біди – змінили закон про місто Київ у 2010 році в гірший бік. Київ отримував 100% бюджету ПДФО (податок на доходи фізичних осіб. – "ГОРДОН"), став [отримувати] 60%, а цього року – 40%. Це принципово. Відсутні районні ради.

– А вони потрібні?

– Потрібні тільки з однієї причини. Максимально передати їм подвір'я, озеленення, роботу з комунальним сміттям, дороги, бордюрчики. Нехай райони все це роблять, а місто стратегією повинне займатися.

– Чия команда була сильнішою – ваша, Черновецького, Попова чи Кличка?

– Можу здатися нескромним, але заради об'єктивності... Може, це моя самовпевненість, але я хочу правди. Така команда, яка була в ті часи (я навіть себе не враховую), мої заступники, голови районів... Це були польові командири. Я вже казав, що Кучма просив три-п'ять осіб міністрами [призначити], я сказав: "Не дам". Сильнішої команди не було після того.

– У вас особисто в Києві досі, у вашому віці, дуже високий рейтинг. Чому?

– Ніколи не цікавився. Уперше чую... Для мене незрозуміла опозиція. "Я в опозиції"? Що це означає? Це дуже легка робота. Це не так, те не так...

– Працюй?

– Працюй, говори як і допомагай робити. У нас у фракції міськради "Єдність", яку я, як і партію "Єдність", очолюю, 15 депутатів – готові голови районів. Добра половина. Упевнений, що мінімум п'ятеро піде у Верховну Раду, бо мають великий досвід депутатської роботи в Києві. Столиця є столиця, це держава в державі. Якщо ми критикуємо, то справедливо. Не з гумором таким, знаєте, щоб образити, а об'єктивно. І відразу даємо пропозиції. Щорічно наша фракція вносить поправку про збільшення бюджету, і щорічно це виправдовується.

– Питання на засипку: хто, на вашу думку, був найкращим мером Києва у повоєнні часи?

– Думаю, що Володимир Олексійович Гусєв. Я так думаю, тому що я тоді був молодим директором заводу [залізобетонних виробів] і в [домобудівному] комбінаті, і в главку...

– ...і все бачили...

– ...бачив усе і відчував. Він був особливою людиною.

– Чи подобається вам, як зараз розвивається Київ?

– Дмитре Іллічу, кажуть, гірка правда краща за солодку брехню. Не розвивається. За сім років жодної станції метрополітену. Останні п'ять-шість років не будують квартир для малозабезпечених людей. Тільки для інвалідів АТО, і то насилу. А це ж питання дуже і дуже принципове. Сміттєпереробний завод (проводить рукою по шиї) ось так потрібен. Нам не треба досвід Львова, а ми до цього йдемо із П'ятим полігоном.

– Метро на Виноградар і Троєщину?

– Метро на Виноградар уже три роки відкладається. Міст, біля якого ми з вами святкували ялинку у 2002 році, на 80% готовий, 12 років його розкрадають. Крадуть із нього кольорові метали, редуктори, усе, що можна вкрасти. Тому розвитку, урбанізації Києва в останні роки я не бачу.

– Сьогоднішня забудова Києва, потужна така забудова, вам подобається?

– Подобається, що він будується. Але дуже не подобається, що не будуються школи, дитячі садочки. Черги на п'ять-сім років у дитячі садочки. Сьогодні породілля в Києві народжує, на п'ятий день виписується і відразу стає в чергу на дитячий садок. Усе повинно бути в комплексі, особливо школи й дитсадки.

– Чи є в Києві будівельна мафія?

– Коли ми були при владі 10 років, тільки й чули про себе: "будівельна мафія". (Усміхається). Але я чую, що є аналогічне поняття, "мафія", і в медицині. Якщо вона злочинна, антидержавна, антинародна, я б і називав її мафією. В останні роки в будівельному комплексі велика порука. Сьогодні приблизно 100 будинків, розпочатих за Черновецького, Попова, уже за Віталія, не добудовані. Крани стоять. Повтікали, розорилися, банкам винні, а люди страждають.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Чи згодні ви, що так звані активісти займаються здирництвом та рекетом щодо забудовників?

(Зітхає). Відстають у нас, на жаль, законодавство і законотворчість щодо забудовників. Треба всі права повністю передати місцевим органам влади.

– І тоді?..

– І тоді нехай несуть за це відповідальність. А сьогодні є на кого списати.

– Усе ж рекет та здирництво є з боку активістів, які приходять на майданчики до забудовників?

– Якщо, наприклад, приходять і кричать, що цей детальний план їм не годиться, а потім ми дізнаємося, що вони вимагають у забудовника...

– ...$50 тис...

– ...так. А ті кажуть: "Ми вже дали один раз $40 тис., вони звикнуть і будуть часто приходити". Так не можна робити.

– Сьогоднішні підвищені тарифи – це злочин?

– На рівні держави?

– Так.

– Уважаю, що це дуже велика помилка всіх державних керівників, починаючи від президента, прем'єрів, депутатів Верховної Ради, усіх, хто має до цього стосунок. Чому? Треба дивитися європейський рівень. У Німеччині [комунальні послуги] – 11% від доходу...

Зібралися депутати. Питаю радикалів: "Чому хочете вулицю Кутузова перейменувати? Адже він спалив Москву?" Не треба, кажу

– Прив'язка до зарплати має бути.

– Звичайно! Нехай для заможної людини з високою зарплатою, окладом і премією і "комуналка" буде високою. А поняття дотацій через субсидії, по-перше, розхолоджує людей. Дотацію отримаю, не буду платити, спишуть... Не можна людям до такого звикати. По-друге, ці дотації треба спрямовувати тим, хто видобуває нафтопродукти. По-третє, програма утеплення житла не працює, хоча закон вийшов.

– Вірно.

– Усі будинки п'яти-, семиповерхової забудови, відомі як хрущовки радянських часів... Є таке поняття – "дельта теплопровідності". Замерзання 35–40 см – не годиться. Потрібно утеплювати. Закон є, а програми не діють. Я не прибічник, не знаю чому... Мені кажуть, що такий обов'язок перед [Міжнародним валютним] фондом. Але у Фонді живі, нормальні люди, їм треба просто показати.

– Як колишньому комуністу результати декомунізації в Києві вам подобаються?

– Бачте, Дмитре Іллічу...

(Усміхаючись). Складне запитання?

– Складне, але я відповім. Декомунізацію почали ми, коли я ще був заступником голови [Київської міськдержадміністрації]. Я керував знесенням матросів на майдані Незалежності, пам'ятаєте?

– Поганий пам'ятник, до речі, був.

– Це було понад 20 років тому. Декомунізація повинна бути в розумі людей. У літературі, у вірші, у мистецтві, у пісні. Наше, національне, українське – згоден. Але коли декомунізацію використовують злочинно, як дерусифікацію... Росія – агресор п'ять років, президент Путін, який очолює Росію, не є представником російської нації...

– ...звичайно...

– великого російського народу, його культури, біди і горя, такого народу, як наш. І перейменовувати вулиці? Перший генералісимус...

– ...Суворов?..

– ...перейменувати його вулицю?..

(Усміхаючись). Він ні до чого.

– Вулицю Кутузова перейменувати? Один випадок був. Зібралися депутати. Питаю радикалів: "Чого хочете Кутузова [перейменувати]? Адже він спалив Москву?" Не треба, кажу. (Сміються). Хіба можна таке робити?

– Якщо коротко, що потрібно Києву найближчим часом? Перше, друге, третє, четверте, п'яте.

– Місту Києву, по-перше, потрібно повернути закон про місто Київ, який був до 2010 року. Кращого конституційного права для столиці не було. По-друге, провести вибори в районні ради депутатів, повернути голів райрад і дати їм бюджети. У тих самих двірників, не хочу їх образити, якщо немає сьогодні бюджету, отже, немає прав, вони ніхто. Це принципове питання. Третє – екологія. Потрібно припинити потрапляння стоків через маленькі озера й річки у Дніпро. Уважаю це дуже важливим. По-четверте, будувати метрополітен. Історично й географічно Київ не може без метрополітену, а ми цього, на жаль, не робимо. І ще я назвав би – може, це моя любов – артезіанські свердловини. Одну ми подарували білорусам, у Мінськ, я 20 років тому їздив відкривати, одну – в Ташкент. Я думаю, що потрібно брати чисту воду, тому що людина з води, вона повинна пити чисту артезіанську воду.

– Я був депутатом Київради...

– ...так...

– ...чесно скажу, я там не витримав.

– Я шкодую, що ви пішли.

– Стільки падлюк і дурнів навколо. Як ви витримуєте у вашому поважному віці?

– Зроблю вам зауваження, не комплімент.

– Давайте.

– Ви втекли від горя і чужої біди. Мені шкода, що ви пішли. І не тільки мені. Не перебільшую. Зі 120 депутатів більшість згадує вас, особливо після випадку з пожежею на Подолі, коли хотіли знести "Жовтень"...

– ...кінотеатр.

– Тільки ваша воля, кажу як воно є, і ваша турбота... Усі вас підтримали.

– Була й підтримка з боку Кличка, слід сказати.

– Віталій спочатку трохи невпевнений був, але потім зрозумів, що по-іншому не вийде.

– Я вдячний вам за підтримку, тому що тоді я практично залишився сам. Хотіли все зносити.

– Я пам'ятаю, пам'ятаю...

– Сан Саничу, ви народилися одного дня і одного року із Леонідом Кучмою.

– Так, 9 серпня 1938 року.

– Гороскоп однаковий.

– Так.

– А ви з ним однакові?

– Є один фактор. Він народився в далекому, тоді забитому – не в образу буде сказано – селі в Чернігівській області...

– ...Новгород-Сіверський район...

– ...так, а я на Вінниччині, село Зозів Липовецького району. Що в нас спільного? Він виріс сиротою, без батька, а мій батько прийшов із війни інвалідом і помер молодим. Він не знав про мене,= тільки те, що я служу в армії. У всьому іншому... Знаєте, як кажуть? Скільки пальців, стільки відбитків.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Але ви схожі.

– Схожість є. Я Даниловича і сьогодні поважаю. Йому багато необ'єктивно намагалися приписати.

– Так.

– Особливо ганебним було "Україна без Кучми", "Кучму геть". І хто це робив? Ті, хто його хрещеним батьком називав. [Віктор] Ющенко його так називав, я чув. А потім кричав. Чого ти кричиш на хрещеного батька?.. Є спільні риси, є й відмінності, звичайно. У нас ділові стосунки були. Так, як шанував і цінував Київ президента Кучми... Я відверто скажу. Те, що у Вінниці день міста, це добре. Але й Петро Олексійович, і Володимир Борисович на Дні Вінниці, аж удвох. За п'ять років на Дні Києва жодного разу не були ні президент, ні прем'єр.

(Усміхаючись). Тому що вони у Вінниці.

– Так не можна, розумієте.

– Хто кого першим вітає з днем народження, ви Кучму чи він вас?

– Завжди було так, що першим вітав я. А потім кілька разів Леонід Данилович опинявся в Італії, любить там воду пити. Знаючи, що я не зможу [зателефонувати], кілька разів він [телефонував] звідти.

Говорити з Ющенком приємно. Грамотний економіст, фінансист, банкір. Україну любить. Цього всього в нього не відняти. Але ось на посаді президента – ніякий. Це не його

– Коли-небудь ви разом святкували дні народження?

– В один день – ніколи.

– Щоб разом сісти і відсвяткувати дні народження?

– Жодного разу. Його 9-го [святкували], а мій – 10-го. А 9-го числа я тільки у своєму колі рідних і близьких.

– Із ким вам краще працювалося, з Кучмою чи з Ющенком?

– Із Кучмою добре. Із Ющенком ніяк.

– Ніяк?

– А як можна було? За той час, що він був президентом, він приїхав тільки один раз – відкрити Ляльковий театр, який ми зробили за рік. Це я пам'ятаю, удячний йому, що він приїхав. А Київ узагалі, щиру правду кажу, ні Ющенко, ні Янукович, ні Петро Олексійович не сприймають. Чому? Байдужі вони до столиці. Байдужі, розумієте?

– Чому ви якось сказали, що Ющенко не мужик? Що ви мали на увазі?

– У народі кажуть: "Ти баба". Це не я придумав. Не хочу жінок кривдити, я до них дуже добре ставлюся. Через мою матір, сестер, дружину, онучок (їх чотири). Але в народі так кажуть. Якийсь він... (зам'явся) ніякий. На рівні президента. А ось поговорити...

– Але ж людина приємна, добра, красива?

– Говорити з ним – так, приємно. Грамотний економіст, фінансист, банкір.

– Україну любить.

– Любить. Цього всього в нього не відняти. Але ось на посаді президента – ніякий. Це не його.

– Із Януковичем ви часто зустрічалися?

– Офіційно – два-три рази на нарадах, коли я посаду голови комітету Верховної Ради обіймав. А в побуті – не доводилося.

– Нічого навіть згадати, так?

(Пауза). Був один випадок серйозний, ризик тоді для мене був великий. Коли Янукович і Ющенко пішли у президенти, я на офіційній нараді в Леоніда Даниловича Кучми сказав при них... Усі губернатори тоді були, Толя Матвієнко це пам'ятає... Сказав: "Не готові ні Віктор Андрійович, ні Віктор Федорович у президенти". Усі подумали, що я хочу. Кучма питає: "А кого?" І заусміхався. Я кажу: "Леоніде Даниловичу, я вашого віку. (Показує на себе). Ні. Вам треба підготувати [наступника], а потім здавати [посаду]". Це був мій виступ. Але пішли обидва. Телефоную Кучмі, їду до нього. "Леоніде Даниловичу, – кажу, – Київ – столиця, я голова Асоціації мерів України. Ні один Віктор, ні другий, у моєму розумінні, не готові бути президентами України". Він мені каже: "А ти теж іди".

(Здивовано). Так?

– Присягаюся. Він думав, що це жарт. А я цей жарт використав. Зареєструвався. Нічого не робив, нікуди не їздив. Набрав 1,7% (за даними ЦВК, Омельченко посів восьме місце з результатом 0,48%. "ГОРДОН"), узагалі не займаючись виборами. Але ні за кого не агітував. Нормальне рішення було прийнято.

– Янукович не затаїв образу?

– Був один жарт. Виступав я, мені кажуть: "Бачите, що сталося з Віктором Федоровичем? Яйцем його вдарили, трохи не вбили". "Мене, – кажу, – навіть яйцем страуса не вб'єш". Після цього була образа в нього. А другий випадок – Людмила, його дружина...

– Усі кажуть – гарна людина...

– ...гарна, порядна жінка, до церков нормально ставилася...

– Проста.

– Але одного разу їй технологи сказали, що на Хрещатику під час Помаранчевої революції...

– ...наколоті апельсинки?

– Так. Пам'ятаєте це?

– Звичайно.

– Я відкрив мерію. Їдальня, аптеки... Заходьте, бо холодно, адже всі живі люди.

– Пам'ятаю це.

– Усі кричали: "Сан Саничу наш!" Читаю, що Людмила [сказала] – це не вона придумала, вона молодчинка, гарна, а технологи – про наколоті апельсини. Я кажу: "Та ні, чарку коньяку наливаю, ними закушую – слава богу, живий!"

(Сміється).

– І теж образа була. Ну, це таке, життєве.

– Хто, на вашу думку, був найкращим президентом України за всі роки незалежності?

– Якби відпрацював повний термін Леонід Кравчук, хоча б п'ять років, не три, або два терміни, як Леонід Данилович, то я б гадав. А так – Кучма Леонід Данилович.

– Те, що зараз в Україні відбувається, вас як людину засмучує?

– Слова "засмучує" не приймаю. Турбує. Я в турботі, у роздумах. Не в розпачі.

– Поки що?

– Я оптиміст від природи. Однак треба виважено, спокійно всім нам разом продумати. Бо такий стан, у якому ми знаходимося, в історії України був, мабуть, двічі. Громадянська, Велика Вітчизняна і сьогодні. Ми втратили території, географічну цілісність. Шкода й біда!

– Людей.

– І людей. Але для мене найголовніше, що ми продовжуємо злобу вносити між людьми на мовному рівні. Не треба на мовному рівні вирішувати, хто любить і береже цю землю. Не той випадок.

– Чи на релігійному рівні.

– А на релігійному – ще гірше, ніж на національному. Ми не об'єднуємо націю. Ми чомусь роз'єднуємо її. Мирити розсварених треба часу набагато більше, ніж на те, щоб посварити. Вибачте, Дмитре Іллічу, але я зобоязв'аний бути перед собою і перед вами щирим. Як я це розумію? Можна повернути землю Донбасу. А людей? Як їх переконати, що ми такі от, давайте ж обнімемося, подамо руку як брат братові?

– А Крим і поготів.

– Як це зробити? Я не бачу. А Крим – ну, я прошу вибачення, поганий Путін, адже ніхто не каже, що його політика когось влаштовує в Європі й у нас. Але не давати їм воду питну?! Кому? Там що, родичі Путіна? А якби навіть і родичі, далекі? Ми їм воду й електроенергію не давали. Що це за політика?

– Сан Саничу, уже зовсім незабаром в Україні президентські вибори. Якому кандидату ви особисто симпатизуєте?

– Я всіх знаю, і давно.

(Усміхаючись). Краще деяких і не знати.

– Точно. Що я вам скажу? Може, через те, що я старшого віку, можливо, тому що пам'ятаю себе таким задирякою... Був-був. Як уже говорив, не хвалюся, що у 36 років став директором заводу, це факт, трудова книжка.

– Уявляю собі.

– 1700 осіб, 140 ІТП (інженерно-технічні працівники. "ГОРДОН"). Не згоден із тим, що начебто Володимир Олександрович Зеленський блазень і клоун. Це нерозумно і безпардонно. Клоуни в цирку грають свою роль. Блазні – при королівських дворах. Він режисер і актор, він виконує роль гумориста. А пам'ять? Усе це промовляти? Я колись читав, що з такою пам'яттю на вірші й пісні може бути тільки людина, обдарована музичним хистом. Тоді все збігається. Бо математики і хіміки зациклені, таблицю Менделєєва їм, розумієте...

– Зеленський подобається?

– Подобається.

– Тоді давайте спробуємо спрогнозувати, хто ввійде до другого туру.

– Думаю, що Зеленський Володимир Олександрович – буду тепер уже так його [називати] – і Порошенко Петро Олексійович. За повною біографією, щоб не образити. (Усміхаються).

– Прогнозуємо далі. Хто стане президентом?

– Можу сказати вам, Дмитре Іллічу, далі один Бог знає. Тільки Бог. Як нам до нього...

– ...достукатися?

– Далеко.

– Я просив вас прийти на програму із зіркою Героя України. Коли ви прийшли, я запитав вас, де зірка. Ви сказали: "Та навіщо, я скромна людина". Не носите?

– Не тому, Дмитре Іллічу. Я дисциплінований. Мені сказали – я взяв її. (Дістає з кишені піджака футляр).


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Та що ви! (Сміються).

– І думав: якщо ви будете наполягати, може, і підкорюся. А, може, і ні. Ви не наполягали, а тільки запитали.

– Якщо вже принесли, давайте покажемо.

– Скажу, коли її надіваю. На 1 Травня, моє свято ще з піонерів-комсомольців, на 9 Травня...

– ...День Перемоги...

– ...на День Незалежності, День Конституції і, по-моєму, бувало, що й на день народження. (Омельченко розкриває футляр із відзнакою). Показати? Немає проблем. Зберігаю її. Носиться вона ось так ось. (Прикріпив медаль до піджака).

– Красиво! У вас багато друзів сьогодні, Сан Саничу?

– І було багато, і, на моє щастя, їх не стало менше. Із ким вчився, завжди дружив. Але їх усе менше й менше. Багато хто вже пішов до Бога. Із ким працював – з усіма. Я думав: що мені робити, 80 років, дата така гарна. А мені кажуть: "Сан Саничу, через газету". Я відповів: "Я вам скажу, 20–30 людям, а ви іншим". Не підписував жодних листівок. Було, як кажуть, людей із 300. Прийшли всі друзі, із різних рівнів виконання обов'язків.

– Запитань ще багато, попрошу за можливості швидко відповідати.

– Добре.

– Особисті запитання. Вас досі до молодих дівчат тягне?

– Дивлюся (сміються).

– Що відчуваєте?

– Найкращі спогади.

– Ви досі проводите час із бджолами?

– Однозначно. Мабуть, уже до самого завершення. Хочу похвалитися. Думав, сюрприз для вас. Приїхав до вас із пакетом, із банкою меду.

– Дякую! Смачний мед?

– Гатунок високий.

– Ви досі багато палите?

– Менше. Є прогрес. Раніше дві пачки...

– ...На день?

– Так. Зараз одну. (Показує під столом пачку сигарет). Ось вона.

– Пам'ятаю, колись ви могли добряче випити. Одного разу ми з вами сіли – і горілка, і пиво, чимало було. Сьогодні ви як?

– Я завжди був задоволений собою, тому що міг добре випити-закусити, але ні Людмила моя, ні діти мене п'яним не бачили. Напідпитку бачили, а п'яним ні . Зараз за станом віку і здоров'я став обережним. Делікатніше до цього ставлюся. Але в компанії, із друзями можу чарочку випити і закусити.

– Після трагедій, які сталися з вами, коли ви були за кермом, водите машину? Чи ні?

– Воджу. У тому було багато, м'яко кажучи, неточностей.

– Ви були президентом Федерації хокею України, піднімали український хокей. Сьогодні цікавитеся ним?

– Коли я був біля керма, ми були 11-ми у світі. У вищій лізі. Був "Сокіл", на базі якого все розвивалося.

– А раніше і "Динамо" (Харків).

– Так. Сьогодні ні "Сокола", ні хокею. На превеликий жаль. Із Брезвіним Анатолієм Івановичем (президент Федерації хокею України із 2006 року. "ГОРДОН") говорив кілька разів. Із Віктором Миколайовичем Колесником говорив. Давайте, це ж наше, чоловіче...

У їжі мені все подобається, окрім олів'є. Колись замолоду був на весіллі в селі. Я скромним був. Стояло олів'є і самогонка. Я самогонку закушував олів'є. На олів'є алергія, а на самогонку ні

– Який у вас був розпорядок дня, коли ви були мером, і який він зараз? Коли ви прокидаєтеся? Коли на роботі?

– Тоді я в машину сідав о пів на восьму, без двадцяти восьма, не пізніше. А коли треба було, то міг і о сьомій ранку. Зазвичай тоді працював до половини десятої, до десятої.

– Ух!

– Так-так. Це правда, хто нас чує і бачить, я не блефую. Ніколи в житті на роботі, ні сидячи, ні боком, навіть півгодини не дрімав. Каву пив.

– А зараз?

– Зараз спокійніше. І вранці на годинку-півтори [пізніше]. Коли зараз як депутат і голова фракції щоденно їду в адміністрацію... Напевно, уже по життю стало рисою характеру: якщо приблизно дев'ята година, соромно стає, що люди подумають, наче кудись спізнююся.

– Ви дуже підтягнутий. Як ви харчуєтеся, є дієта?

– Я не примхливий. У їжі мені все подобається, окрім однієї страви – олів'є.

(Усміхаючись). Воно й не корисне.

– Колись замолоду був на весіллі в селі. Я скромним був. Стояло олів'є і самогонка. Я самогонку [закушував] олів'є. На олів'є алергія, а на самогонку ні(сміються).

– Одного разу я бачив, як ви на стільці робили стійку на голові.

– Так. Це був коронний номер.

– Досі на голові стоїте? Причому це було, коли ми вже випили, і так чимало. А ви стали на стільці на голову. Вам було 65 років.

– 63. Той випадок я пам'ятаю. Зараз складніше. Щоранку займаюся фіззарядкою. Басейн. Не хвалюся, але... (Розстібає піджак).

– Так, бачу.

– Відчуваю себе чудово. Але тієї спритності, що раніше, уже немає.

– Вам іде 81-й рік, ви, як і раніше, депутат, голова фракції в Київраді. Свій вік відчуваєте?

– У розумовому плані – ні. Не хвалю себе, але сотні прізвищ, імен, по батькові... У мобільному телефонної книжки немає й сьогодні. А фізично є різниця порівняно з віком 70–75.

– Є все-таки?

– Є.

– На скільки років ви себе відчуваєте?

– Дивлячись на моїх знайомих, людей, із якими я бачуся, які молодші за мене років на 10–12, вони, думаю, не випереджають мене. Я з ним рівняюся.

– Озираючись назад, у чому секрет вашої активності і життєвої мудрості?

– А щодо мудрості – дякую за комплімент, Дмитре Іллічу. Є два фактори. Перший – генна система. По батькові не знаю, бо після фронту він був покаліченим і помер дуже молодим. А мама, царство їй небесне, яку любив, люблю і пам'ятаю, прожила 93 роки. І це в тих умовах – праця, праця і праця. Вона 1908 року. Голодомор 1932-го, 1946-го, війна, норма буряків тощо.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– На буряках працювала?

– Так, на колінах увесь час. А другий чинник... Я все-таки вважаю, що це не класичний спорт, а життєвий. Фіззарядка, басейн, улітку – вода. І ще, скажу вам, починаю вірити у бджіл. Можливо, наука доведе, що бджолярі живуть довго, тому що вони міцні. Бджоли літають навколо тебе, пахне медом, воском. Потім є бджолине молочко, маточне молочко, прополіс, перга.

– Я все зрозумів. Усі помремо, залишитеся ви і Віктор Андрійович Ющенко. Завдяки бджолам.

– Дай Боже Віктору Андрійовичу здоров'я. Але він такий самий бджоляр, як і президент був.

– Та що ви?

– Він на пасіці ніколи білу сорочку не знімав. Якщо жарко, то піджак знімав, віддавав його водієві або охоронцеві. Я не критикую, інтелігентна людина від природи, що й казати. (Сміються). А у мене всі поламані нігті. (Витягає руки долонями вниз). Це все від пасіки, від вуликів. Дуже люблю цим займатися. Воно допомагає для здоров'я.

– Дякую за розмову, Сан Саничу, бажаю вам довголіття, натхненної праці!

– Спасибі!

– Після інтерв'ю буду куштувати ваш мед і буду вас згадувати добрим словом!

– Добре! До зустрічі!

ВІДЕО
Відео: 112 Україна / YouTube

Записали Дмитро НЕЙМИРОК і Микола ПІДДУБНИЙ

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Шановні читачі! На нашому сайті заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства. Коментарі, що порушують ці правила, ми будемо видаляти, а їх авторам закривати доступ до обговорення. Редакція не вступає у листування з коментаторами щодо блокування, без серйозних причин доступ до коментування модератори не закривають.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 

Публікації

 
усі публікації