Панін: Я вже все просрав. І ось коли просрав, утратив усе, я відчув свободу G

Люди, яких я жодного разу в житті не бачив, писали мені: "Олексію, ми до вас дуже погано ставилися або вважали дебілом, але після інтерв'ю з Гордоном хочемо попросити у вас пробачення".

– Льошо, добрий день. Наче й не розставалися. Перше інтерв'ю ми записали років 11 тому у Києві, торік зустрілися у Стамбулі. Ти до Києва не їдеш, я до Москви не їду, тому – у Стамбулі.

– Зараз люди скажуть, що це явка одна провалена – змінили дислокацію.

– Так.

– Стамбул провалили – тепер до Іспанії перебралися.

– Потім зробили інтерв'ю через Skype. І тепер зустрічаємося в Іспанії. Тут приголомшливо. Випиймо за тебе, за зустріч.

– Дімо... Я можу сказати з порогу, я тобі й до мотора це сказав, до того, як камеру ввімкнули: ти, напевно, один із небагатьох людей, журналістів, із якими я зустрічаюся як уже з рідною людиною. Уже не просто з добрим знайомим, а ніби вже якийсь член родини.

– Я тільки, Льошо, засмутився. Знаєш чому? Я от дивлюся на тебе: ти переїхав до Іспанії – видно, зйомок мало: у тебе дірки такі на штанах, що здається, штанів уже немає. Ти так зносився. Скажи, так усе погано?

– Добре (сміється). Штанці просто були менш порвані, але вони... Я якось виклав у Instagram фотографію у цих штанах, і всі пишуть: "Які круті штани". Я збирався їх викинути, не носив їх. А потім думаю: ну от поки зовсім не розвалилися, носитиму. Ось зараз, щойно остаточно розірвуться...

– Торік, коли ми...

– Почекай.

– Так.

– Дивися, зараз для людей скажімо. Перше інтерв'ю – де я був зовсім-зовсім юним.

– Юним. Так.

– Зовсім-зовсім, із тарганами в голові.

– Я б сказав, із мишами.

– Із мишами.

– Так. Із тарганами це пізніше. Там – ще з мишами.

– На той час у мене було багато роботи, багато гастролей, багато зйомок. Я був ще трошки, напевно, із зірваною кукухою, із зірковою хворобою, напевно, ще не вилікувавшись від неї. І ось якось я так... Зараз для себе я його прокидаю. Потім було інтерв'ю, яке перевернуло... Я не знаю, як для тебе, але для тебе, напевно, меншою мірою. Для мене це інтерв'ю було, не те щоб знаковим, але воно для мене дійсно було дуже важливим, тому що мене питали, скільки Гордон заплатив.

Я ось хочу всім сказати: Гордон нічого не платив. Працював я за їжу. (Сміються.) Мене дуже смачно погодували, я був щасливим. Інтерв'ю було для мене знаковим, тому що, Дімо, найважливіше, що після цього у Стамбулі мені в Instagram писали люди, яких я жодного разу в житті не бачив. І це була не одна людина, не дві, не три.

– Три. Три.

– Ні, їх було багато. І писали вони приблизно один і той самий текст: "Олексію, ми до вас дуже погано ставилися або вас вважали дебілом чи ще кимось". Але вони писали найголовнішу фразу: "Після інтерв'ю з Гордоном ми хочемо попросити у вас пробачення, що ми про вас так погано думали". Тобто, блін, я узагалі поняття не мав, хто про мене як думає...

– Знаєш, ти був щирим, ти був справжнім. Ти добра людина за натурою. Можна говорити все що завгодно: про мишей, про тарганів. Це не має значення. Ти добрий, від тебе віє доброта, від тебе не віє агресія.

– Але це було круте інтерв'ю.

– Це рідкість. Ну погодься.

– І досі люди про це пишуть. І я можу сказати абсолютно чесно: мені загалом абсолютно начхати на гидоту, яку мені пишуть. Звісно, буває неприємно. Але гарні речі, які мені написали після цього інтерв'ю, – вони для мене дійсно цінні. І я тобі в цьому вдячний абсолютно щиро.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Льошо, ми коли у Стамбулі говорили, ти сказав: "Усе. Їду з Росії в Торрев'єху, в Іспанію". Ти поїхав остаточно?

– Так.

– Ти вже живеш в Іспанії?

– Так.

– Ти громадянин Іспанії?

– Ні. Я резидент Іспанії.

– Резидент?

– Так.

– Поки що не президент?

– Ну, я не знаю, що відповісти. Не знаю, як відповісти на цей жарт.

– Як тобі Торрев'єха? Скажи.

– Дімо, це окрема історія. На жаль, у нас – ось бачиш? – не вийшло зробити таке інтерв'ю в режимі live. Я б тобі показав Торрев'єху, я б тобі показав справжню російську діаспору, до якої я, на щастя, не маю стосунку.

– А багато росіян у Торрев'єсі?

– Страшенно багато. Я передусім не хочу образити всіх людей, які живуть в Іспанії з російськомовних: українців, росіян... Я зараз сказав "росіян" – мав на увазі, наших, радянських. Торрев'єха – це, за американськими поняттями, Брайтон-Біч (Торрев'єху називають "найросійськомовнішим" містом в Іспанії. – "ГОРДОН").

– Це небезпечно, тому що, якщо там багато росіян, Путін може захопити Торрев'єху. Врятувати росіян.

– Путін у Торрев'єсі, наскільки ти знаєш... А якщо ти не знаєш, то загугли.

– Не знаю.

– Я про це дізнався, коли тільки переїжджав у Торрев'єху. Це перше, про що мені сказали. Коли Путін ще не був президентом і не був, по-моєму, ще прем'єр-міністром, а був іще ось кимось там у Ленінграді, коли він там очолював щось, він зі своїми друзями приїжджав у Торрев'єху. Я навіть знаю людину, з якою він працював. Я з нею теж познайомився. Він будував тут котеджні селища і торгував ось цієї фігнею. Тобто тут, у Торрев'єсі, навіть є будинок Путіна.

– Точно прийде і забере. Я б на твоєму місці переселявся кудись південніше.

– Ну, це Путін. Гаразд, хрін із ним. Ну, в сенсі, Володимире Володимировичу, живіть довго. (Сміється...) Перше, що я можу сказати: звісно ж, коли ти живеш у Росії й уявляєш собі еміграцію, як ти житимеш в іншій країні, це не зовсім так, як те, що потім відбувається. Тобто фантазії і думки – вони трошки не зовсім потім із реальністю збігаються. Реальність дещо інша.

– Гірша чи краща? Чи взагалі не так просто?

– Не так. Це не означає, що всі люди, які їдуть в еміграцію, – вони якісь дуже... Ось розумієш, це російська діаспора. У мене є друзі, є люди, з ким мені приємно спілкуватися. Ми так чи інакше спілкуємося.

Але основна частина емігрантів – і особливо у Торрев'єсі – це Брайтон-Біч: плітки, скандали, інтриги, розслідування. І з усіма краще не спілкуватися.

– Але містечко гарне?

– Краще вибирати собі.

– Гарне містечко?

– Я радий усьому.

– Чим ти займаєшся?

– Я всьому радий. Але, певна річ, я не уявляю, що моя донька буде там жити все своє життя.

– Чим ти займаєшся в Торрев'єсі?

– Нічим. Я нічим не займаюся в Торрев'єсі. Я прокидаюся…

– І лягаю.

– ...Уранці, їду на море. Ну, не щодня, але намагаюся. Знову-таки, там мої всі ці ось філософські буддистські...

– Нудистські...

– Нудистські – це безумовно. Без цього взагалі не може бути.

– Тобто буддистсько-нудистські.

– Я тато. Розумієш? Нюся ходить у школу, слава тобі, господи.

Я іноді вожу дочку до школи (коли погана погода). Але зазвичай ні хріна я її нікуди не відводжу. Вона прокидається і пішки пиляє до школи свої 20 хвилин.

– Гарна школа?

– Звичайна школа. Не платна, не якась крута. Звичайна школа, як і всі.

– Ти її відводиш?

– Ні. От шкода, Нюся не приїхала. Вона б зараз тобі сказала, який тато ледар. Ні, я іноді воджу її у школу (коли погана погода – або дощик, або ще щось.) Але зазвичай ні хріна я її нікуди не відводжу. Вона прокидається і пиляє до школи свої 20 хвилин... Просто 20 хвилин.

Панін із донькою. Фото: Панин Алексей / Instagram

– Пішечки.

– Пішечки.

– Так...

– Їй пропонували велосипед, але велосипед у нас украли. І тому без велосипеда. Скейт теж не канає. Нюся довго просила скейт – я кажу: "Ну ось, будеш до школи на скейті". Стоїть.

Тому йде вона у школу. Я в цей час прокидаюся вже, від'їжджаю на море. У мене там зустріч із простором. Потім я повертаюся, у мене працює внутрішній годинник, я не можу спокійно перебувати сам, тому що я розумію, що дитину треба годувати. Хоча дитині не завжди це потрібно. Я приїжджаю додому, готую обід. Нюся поїла, випили вина. Ну я. Сієста, поспав. Ну, таке...

Коли я приїхав у Торрев'єху, мене намагалися заманити в російську діаспору, у цей Брайтон-Біч. Якщо ти туди потрапиш – усе, це кранти.

– Так і день минув, так?

– Так і день минув. Це Іспанія, Дімо, усе – маньяна і транкіла (сміється). Усе – завтра і вранці. Їздимо в гості. Я ще раз кажу: слава тобі, господи, що є прекрасні люди, із ким нам пощастило познайомитися, із ким ми раді спілкуватися.

Просто коли я приїхав у Торрев'єху, мене намагалися одразу заманити ось у цю російську діаспору, у цей Брайтон-Біч. Якщо ти туди потрапиш – усе, це кранти. Я іноді не розумію взагалі, навіщо вони виїхали з Росії чи з України. Я взагалі не розумію навіщо. У більшості людей такий менталітет, що їм не треба нікуди їхати. Навіщо ви їдете? Вони не готові ні перебудовуватися, ні вчити іспанську мову...

– Може, моря захотілося просто.

– Я взагалі не розумію, навіщо вони тут.

– Ти іспанську вчиш?

– Намагався.

– (Сміється.) Так.

– Чесно, відповідально. Приїхав і займався. Але, розумієш, у мене проблема з іспанською, у мене проблема взагалі з навчанням. Я не можу за правилами. Знаєш, ось відмінки, дієслова, відмінювання, звороти...

– Ти взагалі жити за правилами не можеш.

– Ну так. Мені б ось вчити на рівні ось спілкування. А так як у Торрев'єсі, ти куди не плюнь, усюди росіяни. Але в магазині я можу порозумітися: "Уна сервеза, пор фавор".

– Смачна їжа?

– Ні.

– Та ну...

– Іспанія – це не Італія.

– Та ну...

– Ні. В Іспанії є їхні страви: якісь короночки. Смачна паелья... Якісь речі. Решта – це ні. Нюся знову... Я ж якось терплю, я можу сосиски. А вона все "вішається", не любить іспанської їжі.

– Добре. Повітря особливе? Ні, скажи? (Сміється.)

– Ні. Тут море. Тут класно, Дімо. Я щиро кажу. Я дуже радий, що знову простір всесвіту почув мої прохання. Я дуже хотів переїхати. Я переїхав. Я щасливий.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ти кайфуєш?

– Кайфую.

– Ти не хочеш кудись іще переїхати?

– А грошей немає.

– А якби були?

– Так.

– Куди?

– До Італії.

– Ось так?

– Так.

– Там дорожче?

– Там дорожче. І розумієш, зараз кидатися – ми тільки переїхали, тільки влаштувалися у школу, почали асимілюватися, якось звикати... Куди зараз зриватися? На що зараз зриватися? Знову щось продавати, щоб там якось щось утискати, якісь копійки [рахувати], зводити кінці з кінцями?

– Ти в Москву періодично приїжджаєш?

– Так, приїжджаю.

– Приїжджаючи до Москви, бачачи те, що ти любив раніше, – спосіб життя, богему, широту, простір, потужність таку, у тебе не виникає бажання все-таки повернутися назад?

– Ні, Дімо. Хай що трапиться, хай як мені буде тяжко (сподіваюся, мені не буде настільки тяжко), я все-таки вірю, що буде все добре, і я знаю, що все буде добре... Але мене ніщо не змусить повернутися в Москву. Я приїжджав до Москви за цей рік на зйомки, у мене було кілька знімальних днів. Потім померла мама.

– Так.

– Потім я приїжджав ще на зйомки. І для мене дім уже тут.

Я шкодую тільки про одне: що я не можу зараз попросити вибачення в матері і що я був таким дебілом.

– І нічого не кевкає?

– Дімо, навпаки, мені там важче. Після смерті мами мені взагалі важко. У мене там минуле. У мене там любов одна, друга, мама. Ти під'їжджаєш до магазину, де ми з мамою були... до "Азбуки вкуса" – а ми саме рік тому з мамою там стояли, їли на капоті, про щось розмовляли, обговорювали... Мама їхала в село, а я їхав у своїх справах. А ми з Нюсею ось знову приїжджаємо до цього... Я не можу там перебувати. Мені стає важко, я починаю там пити, запивати, мене починає все це... Важко, дуже важко.

– Скільки років мамі було?

– Вона з 55-го. Скільки, виходить? 65?

– 66.

– 66.

– Від чого вона померла?

– Слухай, виходить, що... Я зараз не намагаюся копатися в теорії змови, але мама була... Усе було гаразд. Вона взагалі у лікарнях надто не лежала. І вона буквально у грудні [2020 року] потрапила до лікарні, до того ж за нею стежили наші знайомі лікарі – нічого там особливого не виявили. Навпаки, говорили про те, що мама сама себе накручує. Вона тільки виписалася – і знову потрапляє до лікарні. Вона збиралася їхати в село зустрічати Новий рік, у мене було куплено квитки на 5 січня, що я прилечу до мами. І просто буквально ось за два дні – як вони кажуть: коронавірус.

Я розмовляв із лікарями... Я відрекомендувався, що це актор Олексій Панін, тири-пири, вісім дірок. Лікар, який зі мною розмовляв: "Так, Олексію, я вас знаю". І він мені сказав, що через те, що він мене знає, триматиме мене в курсі. І вони мене заспокоювали, і ми саме... ще Новий рік, і вони мені говорили, що "Льошо, там стільки-то відсотків ураження легені, але із цим можна боротися". І це все – ось просто за одну секунду.

– Ти сильно переживав?

– Дімо, взагалі про це навіть говорити не варто. Ну як? Мама – вона для мене зробила... Я зараз не робитиму трагічного обличчя перед камерою тут. Мама – це для мене... Це мама. Якби не було моєї мами, я б невідомо де, на якому смітнику я б зараз опинився, і що б узагалі зі мною сталося, і чи був би я живим узагалі. Моя мама готова була прокинутися о будь-якій порі дня і ночі та поїхати до Антарктиди, щоб рятувати свого сина.

На жаль, я, з огляду на, знову ж таки, свою, бл...дь... довбонутість і... Блін, я так хотів би зараз попросити вибачення за те, що ми встигли одне одному іноді наговорити! Тобто ми не лаялися, ми ніколи... Ну, в сенсі, ми сварилися мільйон разів. Ми ніколи не тримали зла одне на одного, ніколи... Ми вранці прокидалися, мов нічого й не було.

Я зараз відмотую плівку назад і розумію, що, бл...дь, я знову не встиг... я не встиг зробити най... Коли мене запитують: "Про що ви шкодуєте?" – я шкодую тільки про одне: що я не можу зараз попросити вибачення і що я був таким дебілом.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Мама не хотіла сюди переїжджати?

– Мама вперта, як трактор. У нас навіть у думках не було в голові у Нюсі, щоб маму залишити в Москві.

– Угу.

– Вона не хотіла нікуди переїжджати. Моя мама – розумієш, вона з розряду тих людей, які... Вона найкраще знала, як лагодити карбюратори, як літають космічні ракети. Ось вона все знала найкраще. Вона не хотіла. Але ти розумієш, моя мама жила мною і Нюсею. І мене дратувало щось, що вона останнім часом робила, іноді. У побутовому плані. Мені бракувало мудрості... Ось після смерті мами я виріс у чомусь. Не в усьому, звісно, але в чомусь.

– Мама хоч наше інтерв'ю подивилася?

– Так-так-так.

– Що вона тобі сказала?

– Мама тебе дуже любила. Я зараз не пам'ятаю дослівно, але що для мене ти зробив... Ну, вона побачила в тому інтерв'ю, де ти мене на щось розкручував, а на чомусь, навпаки, оберігав. У мене мама – розумна жінка. Вона все завжди бачить і вона все завжди розуміє.

Ми ніколи з Нюсею не думали про те, що ми поїхали, маму покинули. Коли мама вперлася рогами: "Я нікуди не поїду", я втомився з нею боротися. Я намагався їй пояснювати, як в Іспанії добре, що люди, які навіть після інсульту в 90 років опиняються тут, і вони однаково стають на ноги й радіють життю, що... Я намагався їй усе пояснити, але ось... трактор. Якби не було цієї довбаної пандемії, ось цієї всієї історії, було б простіше.

Панін із мамою і дочкою. Фото: actor_ap / Instagram

Я вже просто вирішив, що ми більше маму ні про що не запитуємо – ми просто ось зараз, щойно вона зможе сюди приїхати, ми її перевозимо, садимо на наш балкон і більше ми її нікуди не відпускаємо. Ну хто б міг подумати, що це станеться за три дні? Вона не збиралася помирати.

– Пандемія. Скажи, ти вакцинувався?

– Ні.

– Чому?

– Узагалі немає логічного пояснення цьому. Просто не вакцинувався.

– Ну, будеш робити щеплення?

– Дімо, я ще раз кажу: я не проти і не за. Мені просто по барабану.

– Ти не боїшся захворіти?

– Ти знаєш, я такий упевнений, що я так довго буду жити. Ні, я боюся, напевно... Зараз у Москві коли вилітав, тест здав. І замість двох годин уже третю годину його роблять – я так напружився, думаю: може, захворів? Потім дали [результати]. Начебто ні: нормально все. І полетів. Немає у мене жодних ні проти, ні за.

– У Москві ти зустрічаєшся з колегами, з артистами? Вони запитують тебе, як там справи, що в Іспанії?

– Дімо, ти знаєш, ось як із колегами, з артистами?.. Приїхав, ну з Микитою Джигурдою [зустрівся], хоча, ми з ним і телефоном спілкуємося. З Олегом Комаровим. А так, у принципі, і ні.

– Як Микита?

– Зараз не знаю, але, здається, усе як завжди. (Сміється.) У нього, на мою думку, усе стандартно.

– Усе добре?

– Ну так. Здається, у стандартному все режимі. Ти знаєш, ну я приїхав зараз на зйомки... Розумієш, це ж не те, що я приїхав у Москву – і у мене просто почалося: кіно, робота...

– Вино і доміно.

– Ось, навпаки, це більше. Я прилетів до Москви, відзнявся, потім якісь побутові справи, з кимось зустрівся, з кимось випив, якісь справи вирішив. Ну, тобто це такий ось вир. Для мене Москва зараз, коли я приїжджаю, – вона якась – брр!

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

Повернувся сюди і думаєш: "Фух, що це було?" Така низка подій. Там немає якогось звичного життя у мене. Тут уже звичніше життя.

– Ти знаєш, я зараз на тебе дивлюся – ти у прекрасній формі. Колір обличчя чудовий. Зуби красиві.

– У Москві почистили безоплатно (сміється).

Балабанов – геній. Він не від світу цього був.

– Узагалі форма гарна. Життєрадісний, очі такі. Так? Саме час зніматися, напевно, у гарних фільмах. Ми ось постійно дивимося "Піжмурки". Ну, неможливо. Ось тільки потрапляємо на "Піжмурки" – усе, зупинитися неможливо. І дивимося.

– Дімо, але це Балабанов.

– Але це ж і Панін.

– Та ми, здається, з тобою на цю тему говорили. Тут акторська заслуга, на мою думку, всіх акторів.

– Та годі.

– Менша, ніж Льоші Балабанова. Тому що він був таким режисером, що він точно знав, що він робить. У нього було все... Він ще не встиг зняти кіно, а він уже його зняв. Якби не було генія Балабанова... Хоча я сьогодні – ти не повіриш – дивився за годину до виїзду до тебе...

– "Піжмурки"?

– Ні. Інтерв'ю з Олександром Гордоном у Дудя. І я подивився буквально перші 20 хвилин.

– Цікаво?

– Не знаю, я не додивився. Я добре ставлюся до Сашка Гордона, тому що не намагаюся колупатися в його особистості...

– Але він розумник.

– Просто ми з ним знімалися разом у кіно як актори. Ми з ним не близькі друзі, але досить добре знайомі. Він мені симпатизує. Може, у житті, якщо з ним жити, він повна сволота, я не знаю.

– Але ти з ним жити не пробував?

– Ні. (Сміються.) І якраз він говорив про Балабанова. Він говорив якісь правильні речі, напевно, і він саме говорив про Балабанова, про те, що мистецтво все-таки має або кудись тягти людей, змушувати на якісь такі серйозні речі.

– Я пам'ятаю обговорення у нього в студії фільму "Вантаж 200".

– Ось про це і була розмова. І він саме про Балабанова говорив... не те що він Льошу ображав і принижував. Ні, він говорив просто про свої розбіжності з ним. От саме через фільм "Вантаж 200".

– Балабанов – геній. Я впевнений у цьому.

– Я теж так вважаю.

– Упевнений у цьому.

– Я ось із Сашком у цьому плані не згоден.

– І я. Упевнений: Балабанов – геній. І що далі момент його смерті від нинішнього часу, то більше він здається вищим, більшим, масштабнішим.

– Ти розумієш, він не від світу цього був.

– Так. Ну звісно. Так у нього на обличчі це було написано. Ось я подивився нещодавно...

– Дімо, я це точно знаю. Дуже просто з боку... Ось я зараз не про Гордона і не про Балабанова. Я зараз про себе, про те, що я намагався зняти своє кіно.

– Так.

– Щось мені подобається в цьому кіно, щось не подобається, але я точно знаю, яка це абсолютно важка праця. І зовсім це різне: акторська професія, режисерська. Люди, які щось коментують, критикують і які самі не намагалися нічого ніколи в житті зняти, – мені здається, вони взагалі, у принципі, важко розуміють, як важко це все робиться.

– Льошо, але ти знаєш, про що я? Ось я почав говорити, який ти добрий маєш вигляд. Про те, що у тебе зараз, можливо, найкращий період для актора, розквіт, форма прекрасна, творчий розквіт. Тобі зараз загалом 10 фільмів на рік треба випускати.

– Це у мене було вже.

Я дуже хочу зніматися в кіно. Але не хочу зніматися в усьому лайні, у якому знімався раніше.

– У тебе немає зараз жалю через те, що ти не затребуваний і не зайнятий у кіно так, як було б правильно?

– Дімо, а чого жаліти?

– Ну чесно.

– Я ж не можу стрибнути вище... Немає жалю, що я не затребуваний. Але знову-таки, що ми вкладаємо в слово "незатребуваність"? Недооціненість зараз?

– Так.

– Недозрозумілість зараз?

– Так.

– Ну, я багато в чому сам, напевно, винен, багато в чому винна, як ми з тобою говорили, жовта преса, яка – до моїх подвигів – ще це все розкрутила.

– Ну, я тоді запитання інакше тобі поставлю. Ти хочеш зніматися в кіно зараз?

– Я зараз до цього і вів.

– Давай.

– Я хочу зніматися в кіно. Я дуже хочу зніматися в кіно. Але якщо на побутовому рівні: по-перше, я не хочу зніматися в усьому лайні, у якому я знімався раніше. Я не хочу збирати все на себе. Я не хочу, як божевільний, грати в усіх спектаклях: гарних, поганих...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Так у тебе навіть епізоди... Навіть у "ДМБ" епізод один вартує цілої ролі. Ну слухай.

– Дімо, тобі пощастило, ти не бачив шедевра українського кіновиробництва "Ангел-охоронець". Ти подивися, загугли. Це ж... це ж просто... Раїса Рязанова, Мішка Горьовий, Лев Дуров...

– О!

– Дашка Поверінова. Кого там тільки не було...

– І гарне кіно?

– Гірше не буває. 250 серій. Мене вбили на 150-й, бл...дь. Я... бо вже не витримав. У Києві знімали. Коли почалися ці конвеєри. Ну, в Росії саме. Річ не в тім, що Київ відрізняється від Москви.

– Зрозуміло. Зрозуміло. Зрозуміло.

– У нас своїх там діячів було. У вас – Опалєв. Там усе...

– Опалєв?

– А хто? До того ж, розумієш, цинізм цих продюсерів у тому, що Опалєв чудово розбирається в кіні. Але я тоді був молодим і в мене в той час було підвищене почуття справедливості. Я намагався Опалєву доводити, що... ну як же можна людей годувати ось цим ось? А це бізнес. А я теж не вибирав особливо. Ну пропонують – ну давайте зніматися.

– Зараз є пропозиції, Льошо?

– Мало. Є пропозиції, як я зараз знімався: два-три знімальні дні в ролі гест-стар, типу Олексій Панін засвітився, привернути до цього увагу. Серйозних, драматичних ролей немає.

– А є гарні фільми російські сьогодні?

– Ти знаєш, я не дивився. Є, напевно. Я якось упустив останнім часом, що там знімали.

– Тебе зараз, напевно, дивиться багато російських режисерів, до того ж гарних російських режисерів... Ти готовий зніматися в їхніх картинах, якщо вони запросять?

– Так.

– І ти їм це говориш зараз ось? Ось на камеру. Що ти готовий зніматися в їхніх картинах...

– Ну, у Шахназарова – ні.

– Ну, він негідник.

– Навіть не будемо.

– І талант його пішов у дупу через те, що він став таким негідником. А може, і був.

– Перше, що спало на думку, – Шахназаров.

– І цей ще – Кеосаян теж. Був гарним режисером.

– Тобто розумієш, яка історія? Це ж мало хто знає. Я не пам'ятаю: ми з тобою говорили на цю тему? Тигран Кеосаян був для мене дуже близькою людиною.

– Так.

– А коли я знявся у фільмі "Зірка", це був мій перший "Кінотавр"...

– Державна премія Росії.

– Одразу премію вже дали.

– Путін вручив.

– Уже Путін... Я вже помацав. Що ти? Постояв.

– Давай так: постояв. Помацав – не треба. (Сміються.)

– І Тигран на цьому "Кінотаврі"... Ми ж були дуже близькими людьми. Він зібрав компанію – у мене навіть є обкладинка журналу "ТВ-Парк" того часу.

– Так-так. Так Так.

– У якому стаття мала назву "Від зірки до зірочки". Я пам'ятаю цей заголовок. У нас була компанія: Владик Галкін, Оля Дроздова, Оксана Фандера, Тигран, Олена Хмельницька (зрозуміло), рудий "Іванушка", Стасик Дужніков.

– Гарні хлопці та дівчата всі.

– Тигран був душею, був людиною-святом.

– А у нього гумор був тоді?

– Так. Гумор був.

– Я зараз дивлюся іноді те, що він веде на НТВ.

– Дімо, навіть не розумієш. Тигран випромінював його.

– А куди подівся гумор?

– Я не знаю. Ти розумієш, у чому річ? Я з Тиграном не бачився із того часу, як ми ось тоді розійшлися. Минуло вже хрін знає скільки.

– Слухай, але він зняв же непоганий фільм "Заєць над безоднею", ще щось. Я дивлюся іноді – кілька випусків подивився – цієї "Сміхопанорами"... Чи як вона називається?

– Дімо, це не обговорюється.

– Херня ця на НТВ. І я думаю: а сміятися де? Це все так погано... Людина без гумору.

– Ти розумієш, Тигран у той час випромінював. Він був людиною-святом, він не був політизованим, він не викачував, напевно, за певною схемою бабло з російського бюджету. Так. Я ж не стояв там – я уявляю, як це було.

– Але Навальний же написав усе.

– Маргарита Симоньян. Розумієш, я упустив той момент. Я з Тиграном розійшовся – у нього була дружина прекрасна і красива Альона Хмельницька, з якою ми досі переписуємося в Instagram. Потім я раптом відкриваю Instagram і бачу Маргариту Симоньян.

– Страшна пара гнідих.

– Ти розумієш, Тигран був людиною-святом. А зараз перетворився... Знову-таки, я впевнений, що, якщо Тигран зараз сяде з нами ось тут без камер, він тобі скаже: "Дімо, ну ти ж розумієш, треба на щось жити. Ну ти ж розумієш, у якій країні ми живемо".

– Але це жахливо.

– Я впевнений, що він так скаже. Я це знаю на 100%. Я тобі скажу більше: можливо, є один дурник, але всі російські медійні обличчя, яких зараз ми можемо з тобою згадати, у ресторані, якщо ми заговоримо про Путіна, про політику, про опозицію – про все, вони тобі також скажуть: "Льохо, ну ти що, дурень, чи що? Ну, ти ж чудово..."

– Льошо, але не було ще б так прикро, якби він, навіть воюючи з Україною, випромінював би свято. Це було б іще зрозуміло – талант.

– Він не воює з Україною.

– А так – сумовите гівно якесь.

– Тиграну потрібно було в ті часи добудувати будинок у Барвисі. Мабуть, добудував. Знову-таки, не засуджую.

Під час зйомок "Форт Боярд" Симоньян улаштувала скандал грандіозний. Вона, виявилося, дуже боїться вертольотів.

– Так.

– Але зараз інші. Маргарита Симоньян... Ну, я пам'ятаю цю прекрасну дівчину. У нас була геніальна з нею історія – досі згадую. Ну і коли я надивлюся вкотре, сидячи в Іспанії, якихось програм у YouTube, я весь час думаю: "Може, записати, розповісти?" Потім забуваю. Ми полетіли на "Форт Боярд".

– Удвох?

– Ні, слава богу.

– Так.

– Там було людно. Там же потоком усе знімають. Не просто одна команда приїхала – там одні відзняли, інші полетіли, ці прилетіли. Російська команда була єдиною командою, якій заборонили в обід привозити вино. Тобто японцям, американцям можна було. А російській команді заборонили в обід привозити вино, тому що до нас були Вова Пресняков і Михайло Єфремов.

– (Сміється...)

– І долучився ще до них Єгор Титов. Не знаю, що вони там влаштовували, але, коли ми вже грали на "Форті", вина нам не давали – ми проносили його у штанях. А я був в одній команді з Маргаритою Симоньян. Вона тоді була якоюсь журналісткою з якогось каналу – я нічого про неї не знав. Я випивав. До мене – Єфремов, тут Титов, тут іще гурт "Премьер-министр" під'їхав, Єгор Ковальчук із НХЛ.

– Так.

– Там узагалі веселуха. І на форт Боярд, де ми жили в місті Ла-Рошель, нас возили автобусом до пристані, а потім катером – до форту. А на другий знімальний день розпочався шторм. Не дощ, але сильний вітер. І нас вертольотом хотіли закинути.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

І Маргарита Симоньян влаштувала скандал грандіозний. Вона сказала: "Я не полечу вертольотом, мені начхати на ваші зйомки. Я не вилетіла б із Росії, якби знала, що мене посадять..." Вона, виявилося, дуже боїться вертольотів. Вона сказала: "Категорично я не полечу вертольотом". Вона влаштувала шалену, скотську істерику.

Уявляєш обличчя Маргарити Симоньян, тільки ще розлючене? Вона кричала на всіх продюсерів, крила всіх матом. І продюсери з російського боку – а мені заборонили пити напередодні – і вони до мене підійшли і сказали: "Льошо, роби з нею що хочеш. Хочеш – пий із нею, тільки нехай вона сяде у вертоліт". І я взяв її за комір... Ну як? Так обійняв і кажу: "Ми підемо в барчик". Ми з нею так нажерлися! І потім сіли у вертоліт і полетіли на "Форт Боярд". Це ось єдиний мій... Я просто не хочу ображати жінку.

– Так, звісно.

– Вона мені відверто неприємна. Я не розумію, що сталося з Тиграном, тому що в нього не просто гарна дружина – а для мене його дружиною однаково досі залишається Альона Хмельницька – у нього дружина просто очманіти. Що в нього там сталося з головою? Ну, я не знаю. У Тиграна був роман із Наталією Ветлицькою. Ти розумієш? Наташа Ветлицька – красуня. І Маргарита Симоньян. А коли ти дивишся програми на кшталт ось цього Соловйова твого улюбленого, де вона є, – ну, тут узагалі хочеться застрелитися.

– Так, там два в одному.

– Так.

– Там узагалі чудово. (Сміється.) Соловйов сам собою шедевральний, але коли ще Симоньян до нього приходить, це взагалі бенкет духу.

– І тут я хочу, щоб глядачі зрозуміли, що це я говорю зараз не тому, що Дмитро з України, а я з Росії. Я в жодному разі не хочу зараз підлизуватися перед Дмитром. Це просто по-людськи. Коли ти це все спостерігаєш, це якесь Кащенко (сміються).

Я намагаюся в Іспанії не вмикати, але однаково іноді біс тягне. Тому що я починаю дуже заводитися на цю тему і, як Свєтлаков, розмовляти з телевізором.

– "Меня сегодня бес водил по городу Парижу" – пам'ятаєш? Висоцький.

– Ні, не пам'ятаю.

– Та пісня в нього така була.

– Я починаю, правда, розмовляти із Симоньян і Соловйовим.

– (Сміється.) Що ти їм казав?

– Ой. Нічого доброго. Краще не говоритиму.

– Не знаю. Я Соловйова люблю: він мене часто показує.

– Ні, я все це теж бачу.

– Зміцнює мою популярність. Це добре.

– Але ти знаєш, я б на твоєму місці... У тебе іноді теж буває, що ти починаєш якось надто на нього реагувати.

– Ні-ні, я його приколюю. Я його приколюю – він ведеться.

– Так. Але я б, знаєш... Я б узагалі про нього забув.

– Та ні. Ти що? Це друг мій. Як можна? Він незабутній. Льошо, отже, ти в чудовій акторській формі.

– Вибач.

– Так.

– Можу тобі сказати, що наше телебачення намагається всім доводити щодо ворогів: Заходу, Америки, Європи. Я можу сказати тільки одне: в Іспанії глибоко начхати, що там відбувається в Росії, Україні...

– Так, звісно. І не тільки в Іспанії. Усім глибоко начхати.

– Вони займаються своїми податками, справами, роботами.

– Так.

– У нас кав'яренка поруч... Я у простому будинку живу, у простому районі, там немає нічого олігархічного. Там сидять старигани, вони п'ють своє вино.

– Вони пам'ятають Франко.

– Франко? (Сміється.) Я до того, що якихось інвалідів привозять на інвалідному візку і за ними доглядають. А вони сидять і п'ють каву зранку: о дев'ятій ранку. Вони не як у нас, у пострадянському просторі, нікому не потрібні.

Сусідів, навпаки, бентежить, що я іноді голий виходжу на балкон.

– У тебе велика квартира, до речі?

– Ні, вона маленька.

– Ну скільки метрів?

– Метрів – не знаю. Вона по-російськи трикімнатна.

– Так.

– Але за метражем вона не дуже велика. У нас дві спальні, зал із кухнею як студія, два туалети. Але один туалет – просто ось із раковиною...

– У спальні.

– Ні, він між спальнями. Ось туалет...

– Так.

– Один туалет із ванною, балкон і щось на зразок патіо: це внутрішній дворик такий маленький. Але це просто ось закуток, куди можна...

– Але однаково гарна квартира.

– Вона звичайна для тата з донькою.

– Ти купив її чи зняв?

– Купив.

– Купив.

– За €73 тис.

– Узагалі подарунок.

– Так. Але в мене навпроти арабський будинок. Я не розумів, що це таке. Вони не заважають...

– Але й не допомагають. (Сміється.)

– Але просто краєвид хріновий. Тобто в мене не виходять вікна на море, у мене... І коли мені квартиру мої знайомі продавали – ті, хто займається нерухомістю, – вони мене не обманули. Мене попереджали: "Льошо, не бентежить арабський будинок навпроти?" Я ніколи не жив у Москві з арабським будинком навпроти – подумав: "Та хрін із ним".

– Арабський будинок ще ніколи не жив із тобою навпроти. (Сміється.)

– Ні, їх бентежить, що я голий виходжу на балкон іноді. А я забуваю, що вони неподалік, можу з душу вийти, собакам пелюшки якісь...

– Показати їм трохи, еге ж?

– Мені це незручно, я ловлю себе на думці, що, ну, араби – можливо, не варто.

– Льошо, повернімося. Ти в чудовій акторській формі і маєш дуже гарний вигляд. Ось що таке Іспанія, до речі. Сьогодні б тебе навантажувати кіно, ролями, ролями... Ну?

– Ну, навантажуйте. Але я ще раз кажу: я не готовий змінити зараз свій спосіб життя в Іспанії на те, щоб, як раніше, як проклятий, 26 днів на місяць потягами, літаками зі знімального майданчика... Ну, для мене ідеальний варіант – це два тижні. Навіть махнув: для мене ідеальний варіант – 10 днів працювати й усю решту часу проводити з дитиною і в Іспанії.

– На що ти живеш?

– Залишилися гроші від проданої квартири в Москві моєї. Ну, у нас не буває "моєї".

– Ти продав свою квартиру, так?

– У нас було дві.

– Так.

– Одна залишилася. Її здають.

– Так.

– Одну квартиру продано, ще коли мама була жива, а від неї залишилися гроші. Я періодично приїжджаю... Але це крихти – про це навіть не варто говорити. Я щось роблю – мені платять за зйомки, за якісь інтерв'ю, за кіно, яке буває рідко. Тому зараз про роботу, ось саме про мою професію, тут навіть говорити не варто.

– Тобто ти здаєш квартиру...

– Я здаю квартиру, у мене залишилися гроші від проданої квартири. І продали будинок.

– Угу.

– Але це теж копійки. Дмитре, це не будинок на Рубльовці. Це теж крихти. Ну, тобто на життя на звичайне, скромне нам вистачає. Ну, можемо собі дозволити в ресторан сходити... Ну, тобто ми не голодуємо, але такого життя, як раніше, немає поки що. Але сподіваюся, що воно повернеться.

– Після того, як ти виїхав із Росії, після нашого інтерв'ю, де ти сказав якісь слова про Росію, про Україну добрі слова сказав, не було такого, що хтось із режисерів або високопосадовців сказав тобі: "Усе, про кіно забудь, не буде тобі запрошень"?

– Дмитре, про це сказали давно. Водночас Вовка Єпіфанцев – він же сказав...

– Ото актор класний, до речі, еге ж?

– Гарний.

– Чудовий.

– Для суспільства – ми всі збоченці. Божевільні, збоченці. Усе, що виходить за межею...

– Я просто "Жуки" подивився. Ти бачив цей серіал? Він там грав одну з головних ролей.

– Ні.

– Яка міць! Я його тата ще пам'ятаю.

– Гарний артист. Він і знімався в моєму фільмі.

– Так-так-так.

– Єпіфанцев – артист.

– Я ще тата його пам'ятаю.

– Дмитре, просто, на жаль, розумієш, ми з тобою стрибаємо – усе хочеться сказати...

– Ну, скажи.

– Ти розумієш, на жаль, доводити щось нашому радянському суспільству – я навіть не говорю зараз "російському" – марно.

Люди зараз почнуть говорити: "Ну, ось якщо без трусів або ось це – отже, це свобода". Вони не розуміють. Знаєш, в Іспанії, у Європі червень – це гей-паради. Я був нещодавно в маленькому місті, де на балконах люди (не геї) просто вивішують прапори ЛГБТ. На знак солідарності. У Росії намагаються пояснити: "Ми – країна... скріпи, цінності..."

– І водночас стільки п...дорів у владі! У прямому сенсі слова.

– Цього не обговорюють. Про Володіна ми зараз не говоримо.

– (Сміється.) І не тільки про нього.

– Але ти розумієш, Європа різна: Німеччина, Франція, Іспанія... Це не означає, що Європа – усе в одну купу. Ніхто не збирається руйнувати наші цінності. Я не розумію, про які цінності говорять у Росії, але тут не ставляться до геїв і до лесбіянок як до цінностей. До цього ставляться як до даності. І ніхто на це не зважає. Це не цінності. Тут ніхто не пропагує це як цінності. Цінності хоч у Росії, хоч в Америці, хоч у Китаї – вони мають бути одними й тими самими.

– Права людини...

– Це добро, любов передусім.

– Так.

– Права людини – це вже суспільство. Дмитре, це вже ніби ось соціум.

– Добро і любов, згоден.

– А людські цінності – добро і любов.

– Угу.

– Про які цінності ви говорите, якщо Ваня Охлобистін запропонував спалити всіх гомосексуалістів? Бл...дь, із якого перепою? Танька Лазарєва після цього перестала з ним спілкуватися. Заблокувала його в Instagram.

– А він що, дебіл?

– Ти розумієш, я ось зараз приїздив до Росії, знімався з Ванею.

– Так.

– Він знає, що я в Іспанії, ми з ним не бачилися хрін знає з якого року. Я до Івана Івановича Охлобистіна постійно ставився з великою-великою повагою.

– Ну, талановита ж людина.

– Але ось ми з ним зустрілися... Я теж думав про це. Я так подумав: "Ваню, оскільки ти знаєш, що я в Іспанії, то, напевно ж, ти знаєш про всі мої інші подвиги". Жодного слова мені про це не сказав. Про мою доньку він запитав, він із нею обійнявся. Нормально зі мною вітався, спілкувався, обіймався і розмовляв. Тобто я не розумію: це таке...

– Гра така.

– Гра така чи що? Не знаю. Просто, на жаль, Греф про це – ти знаєш, так? – сказав.

– Так.

– Ось цей відомий його...

– Щодо Грефа я знаю багато. А що він сказав?

– Ну, щодо того, що, якщо людям дати інформацію, вони всі будуть освічені, як ними можна керувати? Зрозумів, про що я кажу?

– Зрозуміло.

– Коли він говорив: "Як? Ви що?" На жаль, більша частина суспільства в Росії – і в Україні, напевно, так само... Я зараз просто не хочу, щоб нам говорили, що я ображаю росіян. На жаль, і в Україні, і в Росії, і в Білорусі...

– Зашорені.

– А як ними керувати, якщо вони всі будуть розумними, просунутими, освіченими? Керувати можна натовпом. Тому просто пояснювати, що Америка – ворог, нам намагаються... Ось ця фраза: "гей-Європа". Де? Дмитре, ми з тобою сидимо – ти бачиш, щоб тут... Та ні, просто якесь інше ставлення – усе інше. А в нас – День ПДВ.

– Так. Це і є духовні скріпи.

– А ось наші духовні скріпи – це День ПДВ.

Брехню можна десь у тайзі розповідати. Але всім же зрозуміло, що жодного референдуму у Криму не було.

– Ти кажеш про акторів, які грають: думають одне, кажуть інше. Але я знаю досить багато й акторів, і громадських діячів російських, які загалом ліберали, розумні, просвітлені, освічені. І вони одне одному говорять таку хрінь: "А якби ось у Крим не увійшли наші війська і ми не забрали б його, там би вже американці були. Тому правильно зробили".

– Я це теж чув, так.

– Цілком серйозно. Тощо. Це тільки мала дещиця всього.

– Так вони на Макаревича тоді гнали. Великою мірою це ж усім людям, у яких макітра варить, зрозуміло: брехню можна десь у місті Бодайбо, десь у тайзі розповідати. Але всім же зрозуміло, що жодного референдуму у Криму не було.

– Ну, звісно.

– Ми з тобою говорили на цю тему ще у Стамбулі.

– Так.

– Так, дійсно, коли... Я у Криму з 98-го року. Моє перше кохання, моя перша дівчина з Ялти. Я дійсно спостерігав протягом багатьох років, що кримчани хотіли в Росію.

– Так.

– Це було так.

– Так.

– Я не знаю, я не можу відповісти за всіх кримчан, але ось із ким я спілкувався... До того ж вони зі мною спілкувалися не просто як із випадковим російським актором, а ми разом там шашлики смажили...

– Так-так, особливо севастопольці, узбережжя.

– Так.

– Так.

– Це так. Але після того, як усе це сталося, я знову-таки спілкувався з тими самими кримчанами. І мені розповідали, як мало не силоміць примушували змінювати паспорти... Я зараз можу бути неточним, але я можу сказати одне точно: люди, виявляється, не всі хотіли в Росію. І зараз там вони не щасливі, що вони стали Російською Федерацією.

– Ну, мають поліцейську державу.

– Мають. І в них відібрали те, що в них... Як відбирають ці пляжі, як відбирають їхні землі, як їм не дозволяють... Це я зараз не хочу голослівно говорити: я просто побачив... Ось коли я із прапором кричав... Що я там кричав? Ну, я підтримав усе це. А потім я побачив зовсім інше. Я побачив, як насправді все це відбувалося.

– Ти знаєш, тобі вистачило чесності – одному з небагатьох – сказати, що ти помилявся. Ти сказав ось у нашому інтерв'ю: "Українці, вибачте мені".

– Абсолютно чесно.

– Так. А ти мав з України зворотний зв'язок?

– Ти маєш на увазі повідомлення людей?

– Так-так-так.

– Ми почали із цього. Ті, які до мене погано ставилися... Не тільки з України. Наше інтерв'ю з тобою просто мені допомогло відкритися для людей, які про мне знали тільки із жовтої преси, таким, як мене подавали. Я навіть не ділю зараз Україну, Росію, Білорусь: в Instagram пишуть усі. І українською мовою пишуть... Узагалі не ділю. У мене немає російського телебачення.

– А як ти живеш?

– У мене є телевізор, YouTube. І я обираю, що хочу дивитися.

– Ага. А то як жити без російського телебачення? Це ж узагалі...

– А, ну так... (Сміється...) І ти розумієш, воно все вийшло так несподівано, що ось ми з тобою заговорили про Балабанова, я буквально сьогодні подивився Гордона. А позавчора – Макаревича про Крим, усю цю історію. Хтось його намагався обісрати... А, Михалков. Ось що! Це був "Бесогон". Це взагалі дно.

– Гнав біса.

– Так, гнав. Я завжди говорив, що Микита Сергійович Михалков – великий режисер.

– Абсолютно.

– Безумовно.

– Та він і актор грандіозний.

– Так.

– Ти з ним знімався у "Жмурках".

– Так. Він уміє зачарувати всіх. Але коли я зараз подивився "Бесогон", я відразу згадав слова Шарикова із "Собачого серця", але коли він ще був собакою, під столом лежав. А професор Преображенський щось там гнав про розруху... І Шариков – це його думки: "Першокласний ділок, йому просто б на мітингах виступати..."

Микита Сергійович Михалков примудрився в одній своїй програмі обісрати цього, цього, цього, підлизати дупу цьому, потім вирулити так, що це було не так, потім кудись перейти.

І я розумію, що люди, які дивляться це, – вони йому вірять. Щодо Макаревича. Це заїжджена фраза. Але Макаревич сказав правильно: про який референдум можна говорити під дулами автоматів?

Олесю...

Олеся Бацман: Уявляєш, тобі ніколи ще такий офіціант не наливав.

– (Сміється...) Це високооплачуваний офіціант.

– Мені наливає вино дружина Дмитра Гордона.

– (Сміється.) Льошо.

– Заїжджені фрази. Але жодного референдуму не було. Так, можливо, багато людей дійсно вірили в те, що зараз прийде Росія – і все зміниться.

– І пенсії зростуть.

– І пенсії...

– Вони і зросли, напевно.

– Але референдуму не проводять за три дні. І він, напевно, інакше якось відбувається.

– Ти знаєш, Микита Сергійович Михалков (ми з ним, до речі, в один день народилися, що цікаво) – неймовірно талановита людина. Ну, безумовно. Навіть думки іншої немає. Але класичний приклад такого пристосуванця, унікальний пристосуванець. Тобто якщо завтра буде потрібно сказати, що Путін – наволоч і все було помилкою...

– Дмитре, це абсолютно мої слова, про які я подумав, коли я дивився цю програму "Бесогон". Один в один.

– Він буде в перших лавах. Він скаже: "Ви помилялися, а я вже тоді знав і зараз кажу: наволоч, усе було помилкою". Приголомшлива людина.

– Ти розумієш... Як тобі пояснити? Тобі це буде трішки складно... Не те що складно – ти зрозумієш. Ось сидиш ти в Іспанії, зробив свої справи там, усе це... Увімкнув цей YouTube. Я намагаюся не часто це робити, але коли засмоктує, ти починаєш дивитися: ти підсідаєш на цю голку. Починаєш дивитися Навального, Фонд боротьби з корупцією, тебе. Ось усе, що стосується...

– Михалкова.

– Михалкова. Ось усе.

Це ми тут, за кордоном, войовнича еміграція. А більшості жителів Росії по барабану. Вони нікуди не встануть і нікуди не підуть.

– Так.

– До того ж їх ти дивишся з погляду того, щоб їх більше ненавидіти, щоб лютішим бути. А це – щоб почути те, що тобі подобається. Щось, із чим ти згоден. Тобто це мастурбація така. Не знаю, як правильно дібрати слова.

У мене, безумовно, є своє розуміння, що мені подобається, а що ні. Ось я приїжджаю з Іспанії в Росію – навіть ці поїздки, які в мене були, – починаю з кимось спілкуватися і, з огляду на ті програми в інтернеті, ось розповідають про протести, про якісь невдоволення, я думаю: ну, напевно, уся країна така. Я зараз приїду в Росію і... А приїжджаю – і виявляється, що їм, щиро кажучи, – більшості – по цимбалах.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Звичайно. Звісно.

– Це ми тут, за кордоном, войовнича еміграція. Ну, у сенсі, войовнича всередині.

– Та аби хліб був на столі... Так, звісно.

– Хліб. Так, так, так. А їм, щиро кажучи по цимбалах. Вони нікуди не встануть і нікуди вони не підуть.

– Ген рабства.

– Так. Бачиш, а в Україні? Давай я тобі поставлю запитання: чому Україні вдалося тоді?

– Географічно...

– Якщо братній народ. Якщо...

– Мені Нємцов це пояснив. Географія: що західніше, то більше свободи. Географічно. Я не думав так.

– Ну наскільки ж там західніше?

– Україна західніше.

– 800 кілометрів до Києва.

– Навіть якщо ти поїдеш від Донбасу в бік Західної України...

– Я просто собі це запитання ставив.

– А я зараз відповім.

– Якщо ми всі однакові, радянські, братські, то чому ж Україні щось вдалося?

– Ні-ні-ні, ми не однакові. Якщо ти навіть у межах України поїдеш машиною від Донбасу до Західної України, ти побачиш, як будуть будинки змінюватися: краще, чистіше, гарніше. Ось ти побачиш: географічно що ближче до Заходу, то буде західніше життя. Це цікаво, це фантастика.

– А білоруси чому тоді повстали?

– Ну, тому що білоруси не схожі на росіян також. Це різні народи. Білоруси – це нордичний народ.

– Ми зараз коли розмовляли із твоєю дівчиною щодо твоєї книги...

– Угу.

– Вона мене трішки так загнала у глухий кут. Вона запитала: "Ось Путін сказав, що ми – братній народ". І я насправді не можу на це запитання відповісти. Але з одного боку...

– Він сказав, що ми – один народ.

– Один народ.

– Ми – братні народи.

– Що він має на увазі, я розумію.

– Так.

– У нього суто свої цілі.

– "Ми – один народ. І треба об'єднуватися".

– Так.

– Так.

– А з погляду "один народ"... Ну, ось ми з тобою... ми ж, у принципі, один народ. Ми ж із тобою не різні.

– Ти знаєш, учора раптом у мене склалися ці слова в голові в одне речення – і я зрозумів: Боже, як точно! Росія – це країна негативної селекції, яка перемогла.

– Іще раз.

– Росія – це країна негативної селекції, яка перемогла. Я раптом це зрозумів. Знаєш чому?

– Зачекай. Розклади.

– Розкладу. Я маю на увазі зараз весь пострадянський простір – і Україна, і Білорусь, зокрема, теж. Я тобі поясню чому. Історія цього простору. Почнемо з 1914 року, із Першої світової війни. Перша світова війна – мільйони вбитих. Далі: революція. Громадянська війна – мільйони вбитих. До того ж найкращих. Мільйони тих, хто виїхав, мільйони засланих. 33-й рік – Голодомор. Мільйони закатованих людей від голоду елементарно. 37-й – 39-й роки – сталінські репресії. Мільйони людей замучено, відправлено в табори, убито тощо.

Друга світова війна – мільйони, як правило, найкращих – гинули завжди найкращі... Ти ж знаєш, хто перший ішов на фронт добровольцем тощо. Мільйони – у топку. Після війни і ось до перебудови та донині – мільйони виїхали, просто переселилися в різні країни.

У підсумку – перемогла негативна селекція. Тому що найкращих убивали, засилали, найкращі виїжджали – виживали найгірші. Ось тобі негативна селекція. Вона перемогла, на жаль. Ось тобі стан суспільства, коли для людини важливіший шматок м'яса на столі. Вона раб усередині. Якщо їй м'ясо важливіше за все інше і хліб, вона раб. Рабам кинули шматок м'яса – жеріть і мовчіть. Вони жеруть і мовчать.

– Ти розумієш, не можу зараз говорити "так", "ні", тому що, ну, я розумію, про що ти говориш.

– Я тобі свій погляд виклав.

– Так-так. Ми ось зараз були у друзів в Іспанії: тут, у гостях – і до моєї подруги приїздив хлопець – француз. Він росіянин, але він народився у Франції, він виріс у Франції. Він француз. І зараз, коли Макрон сказав про обов'язкове щеплення, Франція вийшла на вулицю – він почав говорити свої думки щодо французького менталітету. Як до цього французи ставляться? Він каже: "Я звик із дитинства, що я вважаю, що я сам і мій голос може вплинути на щось, що відбувається у країні. Мені свобода подарувала..." Тобто він звик жити з дитинства з почуттям того, що "я – це особистість, що я маю право вийти на площу і заявити про свою незгоду".

– Так. Так.

– "І я звик, що на мою свободу мають зважати".

– Гарно сказав.

– Це каже мені француз.

– Так-так. Гарно сказав.

– Але він російськомовний, та він народився там. У Росії цього немає. І ніколи не буде.

– Ну, звісно, немає. І боюся, ніколи не буде.

– Ніколи не буде. На жаль, ніколи не буде, тому що, якщо ми переглянемо, проаналізуємо всю історію від Бориса Годунова – я не знаю – від чорта лисого, а чого, колись у Росії інакше було? Ніколи. Шариков? Ну, блін, Булгаков усе про це написав.

– Так. Додати нічого. (Сміється.)

– Додати: читайте "Собаче серце".

– І Швондер.

– Так, і Швондер.

– І Швондер, так.

– Преображенський, Швондер і Шариков.

– Так. Преображенський не виживає в цій історії.

– Ні.

– Скажи, будь ласка, як в Іспанії із сексуальною свободою?

– Я намагався тобі раніше про це заговорити, але...

– Я ж спочатку про головне...

– Я випередив час.

– Так, ти випередив час. Ти випередив час.

– Ще раз хочу тобі сказати: мені дуже прикро, що російські пропагандисти всю Європу, все в одну купу валять: гей-Європа, ні цінностей, ні того, ні сього... Люди тут просто живуть. Тут ніхто не ображає нікого... Та я не бачив, щоб тут геї і лесбіянки качали свої права й намагалися насадити якісь цінності. Я не бачу цього. Тут узагалі цього немає. Пам'ятаєш, блін... Як же пояснити щось ну, образно? Пам'ятаєш фільм Тодоровського "Стиляги"?

– Так, звісно.

– Обов'язково, якщо монтуватимеш, якщо тобі дозволять, встав це. Вони були стилягами...

– Так, я пам'ятаю добре.

– Вони там усі тусувалися, носили...

– Дуже гарне кіно.

– І був кадр, сцена, коли ось син Янковського, якого грав чоловік...

– Філіп. Так.

– ...Чоловік Боярської. Коли він уже злітав до Америки і до нього вже приїхав назад, до Росії, і він каже: "Я тобі відкрию секрет: там немає стиляг".

– Так.

– "Так, як ви ходите, – це вважають..." Я тобі відкрию секрет: тут немає жодної гей-пропаганди. Просто тут є чудові нудистські пляжі. Ми ось зараз були.

Удома я ходжу в одязі, але з душу до спальні можу дійти голим. Я не кричатиму: "Нюсю, принеси мені рушник".

– Ти ходиш на нудистські пляжі?

– Я тільки туди й ходжу. Дімо, куди я можу ще ходити? Подивися на мене (сміються). Ви про що? Звісно. Я живу в цій культурі все своє життя.

– Багато людей там: на нудистських пляжах?

– Дмитре, я можу поділитися з тобою кадрами, але боюся, що тобі просто не дозволить YouTube це показати. Я можу показати тобі фотографії, відео. "Вера Плая" – це нудистське поселення.

– Віра Брежнєва.

– Це ціла нудистська урбанізація, котеджні селища. Це люди молоді, старі, худі, діти, дорослі, гомосексуалісти, лесбіянки. Тобі не потрібно в барах одягатися. Це ось барчики. Ти ходиш... там немає жодної розпусти.

– Ти ходиш голий постійно...

– Так. І це щастя. Ось ти знаєш, тут і зараз ти щасливий, радісний та позитивний. У тебе немає часу на агресію, злість. Ти просто насолоджуєшся.

– Поясни мені, щоб я розумів. Ось ти вийшов у такий бар, припустімо.

– Так.

– Поруч із тобою гарна дівчина. Твій організм реагує на неї?

– Я її бачу, але організм не...

– Не реагує?

– Не реагує. Звісно, Дмитре. Це твоє запитання, на жаль, не перше.

– Банальне.

– Воно банальне. Дмитре…

– Не реагує.

– Дмитре, ти не ідіот. Ти бачиш гарних жінок, ти бачиш гарні тіла, ти бачиш некрасиві тіла. Але коли ти перебуваєш... Це інша культура, Дмитре. Пояснити це людині, яка не в цій темі, неможливо. Але ти зрозумій... Знаєш, нудистських пляжів простих дуже багато. Де люди приходять, постелилися, сіли... А тут... Це складно передати. Цей стан щастя.

– Свободи.

– Свободи не тільки фізичної, а й головешка звільняється. Тобто в тебе можуть бути проблеми вдома, ще десь, але, приїжджаючи туди, ти живеш тут і зараз.

– Навіть якщо в тебе негарне тіло, якщо ти огрядний...

– Дмитре, у мене не дуже гарне тіло.

– Я не про тебе. Якщо ти…

– Дмитре, у мене не дуже гарне тіло, повір мені.

– Ти маєш чудову форму.

– Я прикритий, Дмитре.

– (Сміється.) Навіть якщо в людини негарне тіло, якщо вона огрядна, потворна, узагалі...

– Ніхто не зважає. Люди приходять для іншого. І розумієш, у Росії і в Україні... У вас є Гідропарк у Києві.

– Там теж бавляться цим?

– Нудистський пляж.

– Невже? Серйозно? Я не знав.

– Гідропарк. Ну, Дмитре, ну що ж ви? Це інша культура. Розумієш, жінки, вони, можливо, не юні, але водночас, знаєш, вони прикрашаються якимись ланцюжечками... Це все – у ритмі танцю. Люди щасливі. Ніхто не морочить голову дітям. Це ж ми, дорослі, починаємо насаджувати якусь... Ми ж народжуємося-то всі, у принципі...

– Ти доньку береш туди?

– А в Нюсі інша історія почалася.

– Так.

– Нюся у Криму на нудистському пляжі провела величезну кількість часу.

– Так.

– Ми з нашими друзями з Білорусі з дітьми жили з наметами. Звісно, ми голі купалися, засмагали, усі. У Нюсі почався перехідний вік – вона почала соромитися свого тіла. Вона спокійно раніше купалася на нудистському пляжі, а зараз вона спокійно приходить на нудистський пляж, але ходить у купальнику.

– Ти не соромився перед донькою з'являтися...

– Ніколи. Я ніколи не ходив перед донькою... Ну як? Не копаймо зараз знову російську жовту пресу. Ти розумієш, на нудистських пляжах величезна кількість дітей. Не треба це все валити в одну купу. Секс... Там немає сексу. Це просто інша культура поведінки.

Фото: Панин Алексей / Instagram

Я ніколи не соромився перед донькою купатися. Удома я ходжу в одязі. Пляж і наше життя там – це одна історія. Удома, ну, я можу вийти з душу, якщо в мене, наприклад, рушник десь загубився, дійти до спальні. Я не кричатиму: "Нюсю, принеси мені рушник". Ні, я вийду спокійно голий, пройдуся та одягнуся. Удома ми так не ходимо. Але на пляжі – так, я ходжу спокійно голим. І мої дружини так само ходили.

– Ти розповідав мені в інтерв'ю про досвід групового кохання. Розповідав, як ви будинок винаймали – 120 осіб.

– Дімо, краще, щоб інтригу зберегти, відправмо людей до того інтерв'ю.

– Так. Як в Іспанії із цим?

– Тут, як я дізнався, це абсолютно нормально. Тут є…

– Групове кохання?

– Ні, Дмитре, я тут ні з ким не зустрічався, ні в яких свінгерських компаніях... Я просто знаю, що в Аліканте є великий свінгер-клуб. Навіть більше, мені мої знайомі розповіли, що навіть у невеликих містечках є свінгер-клуби. Для людей це не якась подія. Ну, це нормально: чоловік і дружина пішли, захотіли свіжого якогось...

– Вітру.

– Свіжого вітру, енергії. Вони помінялися парами, потрахалися й розійшлися.

– А якщо протягне?

– Треба берегтися.

– (Сміється.) Так.

– Ти розумієш, навіть у секс-шоп тут коли заходиш... Тут, в Аліканте, наприклад, величезний секс-шоп, схожий на наш... Який зараз у Києві великим супермаркет вважають?

– Ну, я знаю...

– Я маю на увазі, не секс-шоп, а взагалі продовольчий. Ну, тут – "Меркадона".

– "Мегамаркет".

– "Мегамаркет". Це гігантський секс-шоп, от гігантський просто. Я таких не бачив у Росії. І люди туди приходять, як по хліб. Тобто ти заходиш, там дівчинка із хлопчиком молоденькі – продавці – у них запитують, ніхто не соромиться, на якому режимі це куди пхати, як це працює, які задоволення це дає. Люди інші.

– Захід, який загниває.

– Вони хочуть просто, розумієш, ось цією своєю поведінкою, цими секс-шопами – вони просто хочуть знищити наші цінності.

– Так, звичайно. Це диверсія. Це пряма диверсія.

Найбільша диверсія, як мені здається, – це впровадження християнства в суспільство.

– Не знаю навіть, як про це говорити. Ти ж розумієш, що...

– Вібратори проти духовних скріп.

– Духовні скріпи, так.

– Так (сміються). Ударимо вібратором по духовних скріпах.

– Дімо, ти розумієш, коли зациклюєшся на цьому, коли людина починає говорити лише про секс, це, напевно, теж не все добре з головою. Але тут до цього інакше ставляться. Нічого не заважає ходити до церкви, на нудистський пляж. І власне кажучи, незрозуміло чому... А, Михалков, знову-таки, по весіллю Ксенії Собчак проїхався.

– Так.

– Стосовно... у якому храмі вони вінчалися, що це була заздалегідь підготовлена театральна постановка, що це спочатку було все – як ти говориш? – диверсія. Я розумію, що більшість людей не зрозуміє, про що я кажу. Друзі, найбільша диверсія, як мені здається, – це було взагалі впровадження християнства в суспільство. Для того щоб вірити в Бога, тобі не потрібні попи.

– Звичайно.

– І християни-гностики, яких піддали анафемі, про це говорили. Кому потрібна була християнська віра? Імператору Костянтину, якщо я не помиляюся? Виправте мене. У 320-му якомусь році нашої ери. Тому що потрібно було якось це все [суспільство], яке розповзалося, зібрати.

– Організувати.

– Згадаймо про пап римських – педофілів. Друзі, а чому? Бог – це простір, всесвіт. Він живий.

– Ні, ти зараз...

– Яка різниця – голий я купаюся чи мені тілогрійку на себе одягнути? Що, я від цього інакше вірю, чи що?

Фото: Панин Алексей / Instagram

– Але в Росії б наділи на тебе тілогрійку. Із номерком іще (сміються). Ти заговорив про Микиту Михалкова. Я поставив же йому запитання, коли інтерв'ю у нього брав.

– Я подивлюся. Не бачив.

– Чи не є він гомосексуалістом.

– Я знаю тільки чутки.

– То ж і я знаю такі чутки. Я йому сказав...

– Але ми ж не можемо про це говорити.

– "Чутки це?" Ні, ну я йому сказав. Я поставив йому запитання це – він на нього відповів.

– Що сказав?

– Відповідав довго.

– А у нього не буває коротко. (Сміються.) Я не буду відповідати за Микиту Сергійовича Михалкова. І прямої відповіді теж не дам, бо мене там не було. Мені по-різному говорили про Микиту Сергійовича Михалкова. Я якесь чув інтерв'ю з ним, де він категорично засудив усе це. Я не знаю, кому вірити – чутками чи Микиті Сергійовичу Михалкову.

– Микиті Сергійовичу Михалкову. Скажи, будь ласка... Стосовно групового кохання ми з'ясували. А як тут іде справа із собаками? Багато хто цікавиться. (Сміється.)

– Вау! Із собаками... Ну, розумієш, у мене, в принципі, тут...

– Собак немає?

– Ні. Тут, в Іспанії, у мене залишилися тільки собаки. Тому що моя дочка спить у спальні, а я – з Моті і Лукасом.

– Із собаками.

– Із собаками. Власне кажучи, із собаками я тільки і сплю.

– Загалом, як жив ти із собаками, так і живеш далі.

– Нічого не змінюється. (Сміються.) Ось так. І прямо цілуємося, обіймаємося. Так.

– А вони великі?

– Ні, маленькі. У мене два чихуашки: Моті і Лукас. Ми коли з Люсею розлучалися, розділили собак. Їй залишився один собака, мені – інший.

– Їй – великий?

– Ні, у нас були обидві чихуашки. Потім ми купили Лукаса. Ось тепер ми і спимо втрьох. Це правда, Дімо. Я тобі відкрию ще один секрет.

– Не треба.

– Він мене вб'є. Я думаю, він зрозуміє жарт. Як це правильно? Я до Левка ("Бі-2") приїхав до Марбельї, а у нього чудовий собака, лабрадор.

Коли була пандемія, сім'я була тут, а Левко був... Я не думаю, що я розповідаю щось таке, що не можна розповідати. А Левко був у Москві. Вони не могли вибратися. І Льові подарували собаку. Цього лабрадора.

– І ти...

– Та ні. Мої собаки ж сплять зі мною. Я зараз приїхав до Левка і кажу: "Льово, а де він спить?" А я знаю, як Льова його любить. Він каже: "З нами". Уявляєш?

– Тобто не один ти спиш із собаками.

– Я не самотній. Розумієш? Льова зі своєю дружиною Асею теж сплять із собакою. Льово, прости. Я сподіваюся, я нічого не сказав поганого.

Фото: Панін Олексій / Instagram

– Запитавши про собак, я не можу не запитати про ногу. Тому що ти знаєш, яка фраза з нашого інтерв'ю стала крилатою? Коли ти запитав мене: "Ти мені тепер руки не подаси?" – я тобі сказав: "Руку подам, ногу – ні".

– Так?

– Так. А скажи, сміливі експерименти в сексуальному житті тривають?

– Дімо, я все-все-все те саме люблю. Усе-все залишається, але просто тут у Торрев'єсі...

– Таких ніг немає?

– Тут... Я якось став якимось приземленішим.

– Може, зледащів?

– Так, ти думаєш? (Сміється.) Спекотно.

– Впливає. Спекотно. Добре. А що цікавого ось після ноги відбувалося ще у твоєму сексуальному житті? От чим можна було б похвалитися?

– Я не знаю, Дімо, що говорити.

– Але найяскравіше?

– Ти прямо серйозно хочеш?

– Так, абсолютно.

– Прямо серйозно-серйозно?

– Абсолютно.

– Ну прямо нічого такого, щоб аж ось підірвати суспільство, немає. Ну, звичайний...

– Але підірвати злегка?

– Так: із груповушки. Ну, так: потрахалися – розбіглися. Хлопчики, дівчатка. Усе в тому самому режимі.

– Багато хлопчиків?

– Не в Торрев'єсі. Не в Іспанії.

– У Москві знову?

– У Москві. Ну...

– Столиця розпусти.

– Ти ж розумієш, так? Як заїдеш, так потім не виберешся.

– Багато хлопчиків і дівчаток одночасно?

– Так це ж усе – пари, сімейні... Це ж усі абсолютно тематичні люди.

– І тільки ти один без сім'ї прийшов? Чи з дівчиною?

– Ну, було багато разів по-різному. Десь – із дівчиною, десь – без неї.

– Ну ось зараз у Москві коли був, як воно було?

– Ну, було щось, але так. (Сміється.) Ні, нічого цікавого. Не провокуй мене. Ну що я тобі розповім?

Льоша Панін увесь час живе один. Я один. Моя сім'я – це моя дитина.

– Добре. Коли ти приїжджав у Стамбул, із тобою була дуже гарна така, цікава, розумна дівчина Єва.

– Так. Вона тебе дуже любить. І Олесю теж.

– Але це взаємно. Ні, вона дуже хороша.

– Так.

– Скажи, вона є?

– Вона є, але просто, розумієш, якщо почати говорити про мої стосунки із жінками, то потрібно кожній буде присвячувати окрему історію. Люди від цього, певна річ, збожеволіють.

– Але вона досі з тобою? Чи періодично?

– Ми ніколи не були разом і ніколи не були порізно. Мені пощастило в житті, напевно, ідіоту, що мене завжди оточували порядні жінки.

– І гарні.

– Гарні. Але гарні – це не професія. Мене оточували порядні люди. Розумієш, ми і того разу з тобою розмовляли, у тому інтерв'ю, і ми говорили про мою дружину Люсю. Кожна жінка в моєму житті, яка щось для мене означала, гідна окремої програми, окремої теми. І не можна сказати двома словами про когось.

– Але ти збирався з Євою жити в Торрев'єсі.

– Так ми навіть розписалися.

– Розписалися?

– Так, звісно. Вона за паспортом моя дружина.

– Так. Вона живе з тобою тут?

– Ні.

– Чому?

– Тому що Льоша Панін увесь час живе один. Я один. Моя сім'я – це моя дитина і...

– Двоє собак.

– Звісно. Це моя дитина. Не виходить у мене ні з ким жити. Я один.

Фото: Панин Алексей / Instagram

– Але вона приїжджає?

– Вона приїжджала якось, і ми зробили... Ну, ми і розписалися для того, щоб зробити документи. Це в жодному разі не применшує того, що вона близька людина, вона назавжди залишиться близькою людиною. Але я ...банутий. Я егоїст, я не ціную того, що відбувається. Я в усьому завжди винен. Так само, як із Люсею, так само, як із моєю Лією, так само, як із Євою. Я – це... Я не знаю, що казати, Дімо.

Єва завжди на зв'язку. І вона ось зараз нещодавно написала, що "ти ніколи мені не пробачиш, що ти через мене не повернувся до своєї Лії. Ну ось, у нас немає сім'ї: я хотіла сім'ю, а ти мені цього дати не можеш". Дуже складно все. Розумієш?

– Ну, сумно.

– Так якось я звик уже, знаєш. Нічого нового.

– А ти з попередніми дружинами бачишся?

– Так у мене попередня дружина одна була – Люся. Вона в Америці.

– Хочеш побачитися з нею?

– Ні, уже ні. Вона всюди в татуюваннях.

– Ти так заплакав минулого разу, коли ми про неї заговорили...

– Я хотів би з нею побачитися, якби мені зараз сказали, що "Льошо, а хочеш зараз машину часу відмотати у 2000 такий-то рік, і щоб усього цього жаху не було, і щоб ви були знову разом?" – я б сказав: "Так, зітріть їй пам'ять".

– Добре.

– Я розумію, що божевільна прірва років, подій сталася. Дуже хотів би повернути. Дуже хотів би. Хотів би до своєї Люсі на колінах поповзти. І через це просрав Лію, яка мене кохала, а я, як дебіл, бл...дь, говорив про те, що кохаю мою Люсю. І коли ми з Лією спали в одному ліжку, фотографія мене з Люсею висіла над нашою головою. Я дебіл. Розумієш? Дитина ненормальна, дебіл. Розумієш?

Жити з людиною, яка тебе кохає, а над твоєю головою висить фотографія іншої жінки, і татуювання цієї жінки, і їй весь час говорити про те, що "ти ж розумієш, що, якщо Люся повернеться, я тебе кину".

А потім, коли ось ця жінка, яка тебе покохала і яка готова була все своє життя тобі віддати, і ти її просрав. І тільки коли ти її просрав, ти зрозумів, що це була жінка, яку ти кохав.

– А Люся – це найбільше кохання у твоєму житті?

– Вона не найбільше. Тепер я розумію, що вона якась – як це називається? – трагічне... Як це називається?

– Трагічне кохання?

– Як це слово називається? Воно стільки руйнувань завдало!

– Ви спілкуєтеся?

– Ні-ні-ні.

– Узагалі нічого?

– Узагалі. Вона і була гарна, а зараз вона ще дуже гарна. Нічого. Зі мною не переписуються жінки, з якими в нас було велике кохання. Це як пожежа. Це, знаєш, як цей...

– Відпилила.

– Німецька армія, бл...дь, коли пройшла – і вогнями все спалили, напалмом. Ні з ким. Ні з Мариною Александровою більше ніколи не бачилися...

– І не знімалися?

– Ти розумієш, парадокс, що з Маринкою ніколи більше після того, як ми з нею розійшлися, не бачилися навіть у коридорах "Мосфільму". Я зустрічався з ким завгодно, от блін...

– А ти сумуєш за нею?

– За Маринкою?

– Так.

– Ні. Це ось якраз – "тут і зараз". Це дитяче щастя, бризки шампанського.

У мене немає в Іспанії коханок. Я сплю з двома собаками.

– Дівчата у тебе є періодично? Ось тут, у Торрев'єсі.

– Ні.

– Єва поїхала, раз була і після неї нікого не було?

– Ну, давай Єву сюди не приплітати. Ти хочеш запитати, чи займався я сексом тут?

– Так.

– Ну так, займався.

– Із нашими колишніми дівчатами, так?

– Нашими...

– Ну, з Росії, з України.

– Так-так-так.

– Так?

– Так-так. Ні, не нашими колишніми. З однією.

– З однією.

– Так.

– Тобто ти займаєшся сексом з однією дівчиною?

– Я не займаюся. Я... Це сталося – і все.

– А хлопчики?

– Хлопчиків немає. Дімо, я не гомосексуал. Будь ласка, не треба мене до цього приписувати.

– Тобто ти живеш без сексу?

– У мене купа порносайтів.

– І?

– Усе чудово.

– Не зрозумів.

– Дімо, я не маю тут коханок. У мене немає тут...

– Скажи: "Я сплю з двома собаками".

– Я сплю з двома собаками, бл...дь – і все.

– І закрили цю тему. (Сміється.)

– У мене є люди, які мені тут подобаються. Я б із задоволенням, можливо, потрахався, але поки цього не сталося.

– Чому?

– Тому. Тому що я сплю з двома собаками. (Сміються.)

– Тобто дві собаки замінюють тобі дівчат.

– Так. І порносайти.

– Ти дивишся порносайти – і вони в тебе викликають якісь емоції?

– А ти – ні?

– Ні.

– Ось сидить і бреше.

– Ні, чесно. Не викликає емоцій.

– Дмитре, ми не можемо з вами цю розмову продовжити удвох – треба покликати вашу дружину. (Сміються.) Олесю, скажіть, будь ласка...

Олеся Бацман: У нього ці емоції викликаю я. Йому не потрібні порносайти.

– А одне іншому заважає?

Олеся Бацман: Ні. Напевно, не допомагає і не заважає.

– Бракує емоцій на порносайти вже, так? (Сміється.)

Олеся Бацман: Так.

– Добре. Ні, ну стоп, почекайте. Ну а чого?.. Якщо з такої позиції підходити, то тоді й секс-шопи не потрібні.

– Розумієш, просто біда в тому, що Олеся боїться собак.

– Ми про собак уже все – відклали.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

Ні, ну виходить, якщо з такої позиції підходити, то якщо чоловік і жінка живуть разом, їм двох вистачає – отже, тоді потрібно закрити всі секс-шопи. Так це ж додаток. Можна ж купувати всілякі іграшки, усілякі штучки. Це ж теж прикольно. Ні?

– Напевно.

– Я не думав, що Гордон такий закомплексований.

– У багатих своє життя. (Сміються.) Льошо, скажи, море, клімат, Торрев'єха... Ми, до речі, не в Торрев'єсі, для глядачів скажімо. Ми зараз у Кальпі.

 – Ми спочатку це сказали з тобою. Кальп – чудове місто, авжеж, так.

– Ось скажи, ось гарно все, добре, YouTube у тебе є, так, книжки, напевно, якісь ти читаєш... Так?

– Дімо, я дуже мало читаю книжок, тому що, на жаль, у мене завжди так було. У мене, знаєш, чогось у голові шарахає – і мені терміново потрібно читати. Я читаю, читаю, читаю, читаю, потім відкладаю – і велика-велика пауза. Я можу "Майстер і Маргарита" перечитати 11-й раз. І мені люди кажуть: "Льошо, але ти ж не читав ось там ось цього, ось цього. Тобі не набридло?" А я не хочу.

– Ти весь час нове там знаходиш?

– Просто, знаєш, я не читав "Старий і море" до дуже дорослого віку. Як і "Майстер і Маргарита", власне кажучи. Але "Майстер і Маргарита" я прочитав [раніше]. А "Старий і море" – буквально три роки тому. Після цього я перечитав його разів 50. І після цього я ще й аудіокнигу примудряюся поставити собі проти ночі.

– Ого-го...

– А мені розповідають про "Злочин і кару" Достоєвського, а я все ніяк не можу здужати. Ось прочитаю два абзаци...

– Важко.

– І він мені просто – Достоєвський цей – поперек горла. Я не можу його подужати взагалі. І всі кажуть, що він великий письменник, а я ось читаю два абзаци – і не можу.

– Ти думав про те, у якому кіно ти б хотів сьогодні знятися? Ось ти ж дивишся напевно нові фільми.

– Я навіть тобі просто... навіть договорити не дам.

– "Старий і море".

– У мене що було 20 років тому, що зараз, що, напевно, помирати буду – усе це залишиться. На жаль, я не знявся в такому кіно. І на жаль, у мене це не вийде, тому що я не він. Якби я зміг би хоч наближено бути схожим на Даля в "Качиному полюванні", це було б...

– "Відпустка у вересні".

– "Відпустка у вересні". Можна було б узагалі закінчити, бл...дь, усе це кіно... Даль був дуже незадоволений цією роллю, він був незадоволений режисером.

– А хто режисер, не пам'ятаєш?

– Не пам'ятаю прізвища. Я чув. І в нього були [ролі] ну, ось за моєю психофізикою, за тим, що я б хотів. Так, звісно, ось те, що Даль зіграв.

– Чим він грав? Ти як актор розумієш ось специфіку? Що це було? Звідки він брав це?

– Ну, по-перше, якщо ти... Почнімо із цього: якщо ти зараз прослідкуєш великих акторів 80-х – так? – манера гри дуже змінюється. 70-ті, 80-ті...

– Так-так.

– Крючков, Рибніков...

– Так. І кіно змінюється.

– І кіно змінюється.

– Так.

– І зараз навіть коли дивишся на Даля, ти трошки зараз ось, розумієш... Ну, ти розумієш: Андрюха Паніна поставити з Далем поруч – хто...

– Ні, Даль хороший.

– Хто з них правдивіший?

– Органічніший. Так.

– Панін.

– Панін, певна річ.

– А Даль більше...

– Невловна глибина якась, так?

– Глибокий. Він, звісно, божевільний.

– І магія, правда? Ось...

– Його очі...

– "Відпустка у вересні" – магія. Так.

– Я зараз просто кадри в голові кручу. А згадай, як вони з Висоцьким "Погана хороша людина", де це єдина картина, де вони разом знімалися.

– Хейфіца, по-моєму.

– По-моєму, так. Не пам'ятаю. Дві абсолютно протилежності, але водночас кожен зациклений на тому, що він найбільший геній. І ось вони на майданчику зійшлися. І там не було... Якщо Висоцький усе життя тягнув на себе ковдру, тому що він завжди був генієм і він вважав себе: "Висоцький і решта – хто це тут?" А тут двоє рівних суперників. І ось коли вони вийшли удвох: Даль і Висоцький – це ж круто. Люди, на жаль, не так дивляться на кіно.

– Авжеж.

– Люди не звертають на це уваги.

– А ти коли бачиш...

– І Папанов там ще був.

– Так-так-так.

– На додачу.

– Третій геній. А ти коли дивишся фільми, ти проникаєш у деталі ось чужої акторської гри: як це він робить? Чи ні? Ти читаєш це?

– Не розбираю. Я про це багато разів говорив: якщо просто ось вдивлятися через лупу, як він оцінив, як він це зробив, як він це, то це невдячно. Просто поганого артиста одразу видно. А коли ти дивишся на Янковського, на Даля, тобі взагалі не хочеться в цьому колупатися.

– Магія. Магія.

– Ти просто ось... Ну, ти розумієш як професіонал, що там на плівку знімали, 85-й об'єктив, фокус-пуллер тобі рулетку простягнув на стільки-то сантиметрів. Ти розумієш, що ти з фокуса можеш не вивалити. Я розумію, що Янковський не може ось так це сказати. Але зрозуміло, що є професійні речі.

Але коли ти дивишся таких людей, ти не звертаєш на це уваги. Ти звертаєш увагу на фігню, коли ти бачиш не талановитих людей. Ось усі помилки в не талановитих людей ти бачиш. А коли ти бачиш талановитих людей, тобі не хочеться ці помилки помічати.

– Янковський – великий актор?

– Великий. Безумовно. І великий актор, і великий... І жив він талановито.

– Ви спілкувалися?

– Так. Мало. Мало. Ну ти що?

– Але знімалися разом?

– Ні, я знімався в Романа Балаяна, нашого улюбленого.

– Так.

– І я багато знаю про Олега Івановича. Я з Олегом Івановичем не знімався в жодному фільмі, але ми були знайомі. І Олег Іванович про мене навіть якось примудрився ляпнути на телебаченні добрі слова. Ну, так: із нього витягли, йому не залишалося нічого робити, як сказати про мене добрі слова. (Сміються.) Він просто випадково опинився під рукою.

– Подивися моє інтерв'ю з Балаяном.

– Я дуже... Так, ось це я обов'язково подивлюся.

– Подивися. Він, звісно, грандіозний.

– А Роман Гургенович – це не тому, що я в нього знімався. Він величний. Він сам може визнати... Я якось із ним сидів, коли ми знімали кіно, і щось він розповідав про кіно з Машковим. "Два місяці, три сонця", по-моєму. Ну, це в перекидання, отож – на майданчик. Там камеру переставляють, ми щось із Балаяном розмовляємо, і він каже: "Погане кіно". Про себе. Тобто він чудово усвідомлює, де він...

– Тверезий.

– ...Великий, а де не вийшло кіно. Його улюблене кіно – "Каштанка".

– А ти знаєш, Гурченко який його фільм виділила?

– Який?

– Ось теж цей, напевно...

– Так і ми з Гурченко якраз познайомилися на фестивалі у Виборзі, де я був у журі. Це був банкет. І Балаян, і Гурченко – усі там були. І Людмила Марківна розповідала...

– Ти знаєш, цікаво: на одну з останніх наших зустрічей Людмила Марківна приїхала із чоловіком – Сергієм Михайловичем Сеніним, я вчора з ним розмовляв, він телефонував якраз. Якийсь фестиваль тоді був і після нього в ніч збиралися їхати в наш улюблений ресторан. Роман Гургенович з'явився теж. І вона каже: "Візьмімо Рому". Ну звичайно. Ми сіли в машину з водієм. Нас було там людей шестеро, напевно. Набилися в машину, Людмилу Марківну вже на перше сидіння посадили. І ми сидимо в ресторані, ніч – вона каже: "Ось усе, що він зняв, – усе клас. У нього є найгеніальніший фільм, один із найкращих фільмів радянського кінематографа, у якому немає слів: "Бірюк".

– А я не бачив.

– "Бірюк".

– Назву я знаю, але не бачив його.

– Ось вона сказала, що це найгеніальніший фільм Балаяна й один із найкращих фільмів радянського кінематографа.

– Ти знаєш, Роман Гургенович – він став зараз як продюсер виступати в Києві. Ну, і не зараз, а давно вже.

– Угу.

– Він уже робив проєкти як продюсер. І...

– Ні, "Бірюк" – це, напевно, 70-ті або 80-ті роки.

– Я подивлюся. Дімо, я назву пам'ятаю.

– Подивися наше інтерв'ю з ним. Велике, цікаве.

– Я обов'язково подивлюся.

– Угу.

– Балаян – це, на жаль... Я зараз не намагаюся записувати себе до стариганів, але дуже шкода, що багато людей навіть не розуміють, про кого ми зараз говоримо. Коли ми навчалися в театральному інституті ще 20 років тому, мені запропонували на вибір... А там не на вибір, а паралельно було: Сурикова, Балаян, Масленніков. Я знімався в них у підсумку паралельно в п'яти картинах.

– Ну, усі гарні.

– Я в усіх знявся. І ще Федір Попов – "Чотири таксисти і собака", знову-таки.

– Знову-таки, собака. (Сміється.)

– Без собаки нікуди. І розумієш, якби мені запропонували від когось відмовитися, щоб бути в Балаяна, якби він не звів графіка, я б, певна річ, відмовився б від усіх, щоб знятися в Балаяна. Розумієш, Балаян уже може нічого не знімати. І зрозуміло, що йому подобається "Каштанка". Я зараз згадую "Каштанку" – з погляду мови кінематографа це, можливо, круто. Я просто її дуже погано пам'ятаю. Я пам'ятаю Табакова там із Каштанкою. А "Польоти уві сні та наяву" – це... Там Олег Іванович навіть капець надіває...

– Так.

– Він встає з ліжка, як у Радянському Союзі, і камера під стільцем, де ми бачимо цю ногу, яка не потрапляє в капець.

– "Польоти уві сні та наяву" – це взагалі фантастика. Це фантастика.

– Ми з тобою заговорили про кіно. Дімо, знову-таки, зараз не пам'ятаю [автора слів]: "Називаючи мене кимось, ви мене автоматично відрубуєте від усього іншого". Я до чого тобі це кажу? Так, актор, мені багато [про мене] пишуть: "Ось був такий актор, а зараз – нудистський пляж або ще щось".

Друзі, життя – набагато ширше. Чому ми всі зациклюємось на тому, що я зірка, актор – ось, бл...дь, аплодуйте мені? Ми всі це пройшли. Так я просто хочу бути звичайною людиною, хочу, бл...дь, на нудистському пляжі, хочу зніматися в кіно... Але я не хочу себе ставити в ці межі.

Напевно, втративши у своєму житті все, ти можеш... Я тобі навіть це не поясню, Дімо. І ти зараз не готовий навіть будеш це зрозуміти. Коли в мене була дорога BMW X5, я насилу міг собі уявити, як я сяду в якісь "Жигулі", "Ладу Калину". Я не знаю, як вони називаються.

– А зараз?

– Ні, зараз усе гаразд, навпаки. Але був момент. Знаєш, коли в тебе гонорар, грубо кажучи, $100 тис., $70 тис. на місяць і ти звик до цієї зарплати – раптом тобі кажуть: "Ні хера – ти одержиш $20 тис." – у тебе трагедія. Як це? Я ж звик ось до цих грошей, у мене ж стільки роботи в кіно, у театрі, у мене ж такі гонорари... Як це я буду жити на $20 тис.? А коли ти опиняєшся, коли в тебе немає грошей на те, щоб оплатити щось, усе на місце стає.

Мені просто пощастило, напевно, тому що я однаково вважав, що все буде гаразд. Зараз розповім історію. Ми з Женькою Мироновим знімалися "У серпні 44-го".

– Угу.

– Історія навіть не особливо про Женю Миронова. Сидимо в мікроавтобусі, місто Слонім, Білорусь. Женька Миронов – уже зірка. Звісно, дядько Вітя Павлов... А мене ніхто не знає. В автобусі Женька обличчям до нас. А на вулиці за його спиною люди. І Женька каже: "Упізнали – зараз зірку ввімкну" – і повертається, робить зірку, сміється.

Він до цього з іронією ставився. Але, на жаль, наші артисти й багато публічних людей, зокрема, напевно, і ти... Я не впевнений, що це когось може оминути. Ми однаково на себе навішуємо популярність, вагомість: "Я – Дмитро Гордон", "Я – Олексій Панін", "Я – Йосип Кобзон". А можливо, просто зняти із себе одяг, сісти десь на озері й забути про це про все?

– Льошо...

– Я зараз не про тебе.

Від чоловіків-режисерів очевидні знаки уваги. Але не докучання. Навіть у штани не залазили.

– Я розумію. А ось скажи, помер Олег Павлович Табаков. І Олена Проклова почала на весь світ розповідати про те, як він її брудно домагався в 15 років тощо. Що ти відчув, коли прочитав?

– По-перше, я цього не бачив. Я почув це десь віддалено: уривки із соцмереж. Я навіть, власне кажучи, особливо не розумію (задумався). А скільки їй було років?

– 15.

– Домагався дійсно жорстко?

– Ну, не грубо, вона пише, говорить там, але там деталі є, подробиці.

– Я не читав цього.

– Вони й жили певний час.

– Вони разом?

– Так.

– Я не читав цього.

– Ну як? Він приходив до неї.

– Ні, Дімо.

– Щодня, вона говорить.

– Дімо, вона ж його не гнала.

– (Сміється.) Так це ж головне запитання.

– Я чув віддалено, що Проклова розповідала про те, що Табаков залицявся. Про те, що вони жили разом, я навіть не чув. Але оскільки Проклова була не проти – ну і прикольно. Ну, Лоліта набоковська.

– Гарна жінка Проклова, правда?

– Зірка. І талановита акторка. І розумієш, знову-таки, ми зараз забули про Проклову. Ну, я маю на увазі, не нас, а молодь. Ми не забули. Проклова – вона знімалася з яких років? Вона талановита акторка. Навіщо вона почала розповідати про Олега Павловича, незрозуміло. Ну, жила – і жила.

– А хто не жив?

– А з ким я тільки не жив?

– Так. Були акторки, із якими ти не жив?

– Та боюся навіть розповідати. У мене все гаразд. У мене ось чоловіків не було, із ким я жив. Я ось думаю, можливо, щось упустив у своєму житті. У мене були можливості піти іншими кар'єрними сходами.

– Пропонували режисери пожити з ними? Чоловіки.

– Ні.

– Ні?

– Були просто очевидні знаки уваги.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Від чоловіків-режисерів?

– Так.

– А від кого?

– Не скажу.

– А які знаки?

– Ні, не залицяння. Навіть у штани не залазили.

– Злегка погладив, доторкнувся?

– Ні, навіть такого не було. Було просто очевидно, що якщо я зараз скажу "так", то ймовірний подальший розвиток подій. Жодних брудних... Фу, сам собі суперечу. У сексі взагалі не буває брудного. У сексі все чисто. Просто розвиток подій міг відбуватися по-іншому. Але жодних домагань.

Андрій Харитонов, коли я був молодим, виявив мені якісь знаки уваги. Я навіть не розумів, що таке гейські стосунки.

– Ось домагання режисерів або акторів поважних щодо молодих акторок...

– Ні, було одного актора домагання. І я з ним потім грав.

– Щодо тебе?

– Так. Але він злякався. Мені було 18 років, а він був зіркою радянського кіно. І я його до смерті закохав. І найбільше – що я вперше в житті цієї людини... Розумієш, Дімо, усе, чого ми з тобою зараз торкнемося, – це потрібно присвятити окремі передачі.

– Угу.

– Я цю людину... Моя мама його любила, і я до нього... Я з ним знімався в першому своєму кіно. І більше з ним не спілкувався. Він був дуже відомим.

А потім я вперше в житті ховав живу людину.

– Як це?

– Він сидів у себе у квартирі. Ми гуляли, ми випивали й опинилися в гостях.

– У нього?

– Ні, не у нього. Ми опинилися в сусідній квартирі – у сина Михайла Горевого. У Горевого у квартирі. А Андрюха жив у сусідній квартирі. І в нього вже було п'ять операцій, і він мав померти. І він чекав просто своєї смерті й пив.

Я запитав: "А він зараз там?" Я боявся зайти. Він був зіркою радянського кіно, якого любили всі жінки.

І о четвертій ранку я говорю: "Ходімо зателефонуємо йому". І ми зайшли. І вони там сиділи зі своїм другом, і вже кілька місяців не в адекватному стані, тому що він знав, що йому лікарі сказали: "Тобі залишилося або три дні, або тиждень". Він знав, що він зараз помре. У нього були трубки всюди. Це був Андрій Харитонов.

Харитонов помер у червні 2019 року, знімок зроблено у 2015-му. Фото: andrey-haritonov.ru

– "Овід".

– Я ховав живу людину. Я зараз не можу стримати сліз, тому що я ховав живу людину. Дуже порядну, дуже культурну. І зараз, щоб преса не розносила: "Харитонов домагався Паніна". Ні, це було зовсім у 18 років, коли Андрюха був ще на піку.

– Так. Який це мало вигляд?

– Ти маєш на увазі, коли ми ховали Андрія?

– Ні. Як він домагався?

– Ні, він не домагався. Дімо, просто от забудь це слово "домагався". Тому що зараз у всіх...

– Ну, якісь знаки уваги виявляв, так?

– Ні. Ну, Андрійко був геєм. Це всі знали. Мені в той час було 18 років, я нічого не розумів. І коли ми знімалися, жодних домагань не було. І ось зараз він дивиться на нас із небес, і він розуміє, що я вкладаю в це все гарне.

Потім я став зіркою, я знявся вже у "Піжмурках", Андрюха став менше зніматися, і він уже не був мачо і не був улюбленцем усіх. І в нас був спектакль разом. І Андрюха колись, коли я був молодим, виявив мені якісь знаки уваги...

Я навіть не розумів, що таке гейські стосунки. Можливо, десь у голові в мене були якісь запалені свідомості, що мені хочеться, але я цього дуже боявся.

Ні, це не домагання – навіть не вимовляй цього слова. Це були знаки уваги, які я зрозумів тільки потім.

Але просто найцікавіше – що в цій квартирі, коли я... Ми тільки знялися у фільмі Гліба Панфілова "Романови. Вінценосна родина", і Харитонов для мене... Ти розумієш, мені 18 років. А це "Овід".

– Звичайно.

– "Людина-невидимка". Це Андрій Харитонов. "Зірка і смерть Хоакіна Мур'єти". Ти розумієш? Харитонов! І він ніколи... Я ось ще раз кажу вам: цього можна нічого не вирізати, але ось слово "домагання" – це зараз наша, сука, преса переверне. Це були знаки уваги. Коли він побачив перед собою 18-річного дебіла, він нічого далі не дозволив собі зробити. Він – навпаки.

І коли вже я був відомий такий, в Андрюхи зникла його зоряна хвороба. Він же був дуже зіркою, коли йому було 40. А потім у нього, як у мене зараз, вона минає, виліковується.

Просто перед його смертю випадково ми опинилися саме в цій квартирі, де я був у 18 років. Я його намагався підбадьорити. Це було менше ніж за місяць до смерті. Я мамі ще зателефонував, говорив: "Андрюха Харитонов зараз помре".

А він сидів і пив горілку відрами, без зупинки. І я забрав у нього штани, сорочку... Я сказав: "Андрюхо, пам'ятаєш, у тебе гарний гардеробчик був? Ти ж помреш зараз. Може, мені віддаси?"

– Ай...

– Це був жарт. Ми розуміли, що він помирає. І він розумів, що вмирає.

"Ти ж однаково помираєш", – кажу. Ми іржали, ми намагалися його стримувати, щоб він тільки не отямлювався.

Я якось гонорар одержав – збігав у магазин на Гоголівському бульварі, купив якийсь віскі. Потім у мене репетиція була в театрі з Джигурдою – прийшов і кажу: "Я щойно від Андрюхи Харитонова, він помре". І поки ми репетирували виставу, Андрюха помер.

– Льошо, а багато артистів мали не просто зіркову хворобу, а огидну зіркову хворобу?

– Напевно, так.

– Ну ось ти бачив когось з огидною зірковою хворобою? Що було соромно просто.

– Дімо, бачив точно, але я зараз не можу пригадати. Не тому, що не хочу тобі говорити, а просто, напевно, я так трошки від цього абстрагувався, і коли це по гарячому – пам'ятаю.

Я дуже сильно лаявся на якихось артистів, просто дуже сильно. І бл...дь, мене колотило від того, що вони так поводяться. Але зараз, напевно, просто вже минуло.

Ти розумієш, у якийсь момент у Льохи Маклакова вона почалася.

– Він у Києві довго жив.

– Так. Але розумієш, він талановита людина.

– Так.

– Просто, я не думаю, що Льоша образиться. Напевно, акторові, який стає популярним у дорослішому віці, не те що складніше... Розумієш, коли ти молодий хлопчик, тобі 18 років, звалилася слава і ти поводишся як придурок, це можна пробачити. Ти молодий. Ну, дурень. А коли доросла людина ловить зіркову хворобу. А ловлять її всі. Але просто дивитися на дорослу людину... Я зараз не тільки про Маклакова. Навіть я не бачив у нього зіркової хвороби.

Я пам'ятаю, що мені хтось розповідав на серіалі "Солдати", що Маклаков якось поводиться, що це комусь не подобається. Але, знову-таки, про мене теж розповідали, що виявляється, я посилаю водія за кормом для своїх собак в "Азбуку вкуса". Цього не було.

Я не відкидаю, що Льоха Маклаков зловив зірочку в якийсь момент.

– Краще зловити зірочку, ніж білочку.

– Ну, це так. У нас ніколи не було конфлікту з Маклаковим. І я до нього ставлюся... Ми з ним навіть розмовляли, якісь гарні слова один одному говорили. Ти мене просто запитав про зіркову хворобу. Я сподіваюся, думаю, що він не ображається. Ну це, знаєш, напевно, більше шоу-бізнес зазнає цього.

– Так.

– Типу Діми Білана, напевно. Ну, можливо, не Діми. Але, мені здається, актори драматичні в цьому плані все-таки пройшли школу театру й театральну взагалі підготовку. І передусім професія, а не зірковість.

Є чітка установка у світі кіно: я зараз зніматися не буду. Мене можуть запросити на один-два знімальні дні, хайпонути.

– Льошо, ти знаєш, про що я думаю? Ось дивлюся на тебе – і я повторю втретє вже – ти в чудовій формі зараз. Мені дуже хочеться, щоб ти зіграв у класному кіно і багато зіграв у класному кіно. Тому що потенціал божевільний. Розумієш? Ну давай на гарній ноті ось такій...

– Ти ж розумієш, що це зараз не може спрацювати. Це знову-таки не пов'язане з нашим цим урядом, із нашим Путіним або ще з кимось.

Розумієш, сталося стільки подій у моєму житті, якісь із них правдиві, якісь із них... Це все накопичувалося, щось придумали про мене, щось було насправді. Але є чітка установка у світі кіно: я зараз зніматися не буду. Мене можуть запросити на один, на два знімальні дні, хайпонути завдяки мені, заплатити мені добрий гонорар.

– На головну роль – ні?

– Я для суспільства не їхній.

– Але є ж і режисери, які не схильні до суспільства. Є ж великі... Є Звягінцев, наприклад. Я не знаю. Є Прошкін.

– Я не знаю. Я просто знаю ставлення до мене людей, у яких я знімався і які до мене добре ставилися.

– І що вони говорять?

– "Ми б із задоволенням знімали Паніна, але зараз ми це робити не можемо".

– Ну, "зараз не можемо, а завтра зможемо". Правда?

– Дімо, дивитимуся завтра і сподіватимуся. Я знаю точно, що цього зараз не буде. На один-два знімальні дні. Дімо, це інший світ. Це кіно. Коли ти потрібен усім, тебе рвуть. Потім тебе опустили кудись нижче за плінтус.

І навіть неважливо. Річ у тім, що всі ці люди до мене погано не ставляться самі.

Це те, про що ми з тобою говорили щодо Путіна. Ці всі люди, які зараз підуть за нього голосувати й підтримувати його політику, – вони нам будуть із тобою в ресторані Будинку літераторів говорити: "Льошо, ну ти ж розумієш, у мене тягота. Куди я можу піти?" Я це на власні вуха чув.

– Так, я розумію це. Я це розумію.

– Мені Стасік Дужніков розповідав, як вони балотувалися кудись десь у депутатські історії. І коли я казав: "Стасе, але ти ж не розумієш. Ну як це можна? Це ж злочинці". – "Льошо. У мене МХАТ, у мене це..." Про що ти говориш?

– Я розумію це.

– І вони всі такі. І вони зараз підуть на вибори і будуть усім розповідати...

– ...Що "Единая Россия" – це круто.

– "Единая Россия". А вдома – це не просто мої домисли – вони будуть сидіти й говорити: "Ну, звісно, так. Але нам же..." Це по-іншому відбувається. Я був під час цих розмов.

Це цинічність, неправда, брехня. Розумієш, у цьому житті або потрібно все... Я не знаю, як би я поводився, якби мені було що втрачати.

Я все просрав.

– Угу.

– Я вже все про...бав. І ось коли про...бав, утратив усе, я відчув свободу.

– Але ось бачиш: ти чесний. Ти говориш про це.

– А коли в людей є що втрачати, вони можуть не втратити. Вони можуть 300 разів подумати.

– Я розумію.

– Це я зараз такий вільний і щасливий.

– Я розумію, Льошо.

– Я в Іспанії, я все просрав – у кіно на мене не чекають.

– Таланту не просрав. Ти не все просрав. Талант із тобою.

– Ну, розумієш, ми з тобою зараз говоримо... Ну, це навіть не інтерв'ю – це ми зараз із тобою говоримо... Я навіть забув, що тут камери.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Угу.

– Я просто не хочу підставляти цих людей, називати їхні прізвища, так?

– Не треба. Не треба. Не треба.

– Стасік Дужніков, звичайно, сказав прізвища. І він мені особливо нічого не сказав. Він не балотувався до Держдуми, і він там...

– Я розумію. Не треба. Прізвищ не називай.

– Але це...

– Льошо, знаєш, що я хотів би наостанок? Величезна кількість людей тебе любить. І в Росії, і в Україні, і в Білорусі, і в Іспанії – та по всьому світу, де лунає російська мова.

Люблять тебе за те, що ти талановита людина, за те, що в тебе оголений нерв. І знаєш, ще за що? За те, що ти добрий. Це так важливо сьогодні, коли такий агресивний світ навколо! Скажи їм що-небудь. Дивись, ось твоя камера. Скажи їм щось добре.

– Друзі, я навіть не буду нічого вигадувати. Найголовніше – цей ось простір, ось звідси (показує на серце) звідкись викидати добро й любов. До людей, до оточення. Нікого не засуджувати, нікого не лаяти, нікого не намагатися ображати.

Так, вам щось не подобається, ви можете із чимось бути незгодними, але, блін, ну, ці ж люди можуть бути теж незгодними з вами. Не судіть... О! Хто про це сказав?

– Не судіть, і не судимі будете?

– Так. Хто це? Чия це фраза?

– Боюся, це з Євангелія звідкись.

– Чи не Ісус випадково?

– Цілком можливо.

– Друзі, ось щойно я випадково придумав фразу, яку, виявляється, до мене бовкнув Ісус (вираз походить із Євангелія від Матвія. – "ГОРДОН"). Не судіть – і не судимі будете. Просто любіть одне одного, будьте щасливі, усміхайтеся. Я зараз говорю не буденні слова. (Витримав паузу й усміхнувся.) Я все сказав.

Відео: В гостях у Гордона / YouTube