"По моїх руках текли мізки мого батька... Я відчув, як із людини йде душа". Повна текстова версія інтерв'ю Руслана Щербаня G

Батько розповідав, що його тричі завалило в шахті – у забої газ вибухнув

– Руслане, добрий день. Я дуже радий, що ми сьогодні зустрічаємося. Перед ефіром ми з тобою почали говорити, і я подумав, що ми знаємо один одного з 1997 року – 23 роки вже.

– Так.

– І ніколи ще ґрунтовно не говорили.

– Добрий день, Дмитре. Дуже радий бачити тебе. Так, 23 роки ми знайомі. І правда, напевно, це вперш, коли ми відверто поговоримо про моє життя. Я думаю, що час настав. Настав час розставити всі крапки і розповісти правду про ці 23 роки мого життя. І я дуже радий насправді з'явитися у твоїй передачі.

– Починаємо розставляти крапки. Твій батько, відомий український політик і підприємець Євген Щербань родом із селища в Харківській області, із простої багатодітної сім'ї, де було дев'ятеро дітей. Він був наймолодшим у сім'ї?

– Він був четвертою чи п'ятою дитиною в сім'ї.

– Усі живі, окрім батька?

– Ні, уже дуже багатьох немає. Я думаю, що залишилося тільки троє з дев'яти.

– Батько щось про своє дитинство розповідав?

– Так, він розповідав багато. Він розповідав, як виживав, як його зі школи вигнали, як йому доводилося вугілля збирати ночами, як вони продавали його... Це повоєнний час... Усі виживали... Переїжджали багато. Його матір вела дитячі будинки, інтернати з дітьми. І вони із цим інтернатом переїжджали. Тобто у нього було насичене дитинство...

– Але це правда, що батько змушений був працювати з 10 років? Збирав на териконі шматки вугілля і продавав селянам, які приїжджали торгувати в місто.

– Він був небагатослівним, звісно, але іноді розповідав.

– Твого батька відрахували з п'ятого класу як злісного прогульника. У звичайну школу він уже не повернувся – вступив у вечірню, одразу в сьомий клас. І після восьмого, кажуть, вирушив в гірниче училище, звідки дістав направлення на шахту. Батько ніколи не шкодував, що не здобув ні гарної середньої, ні гарної вищої освіти?

– Я не чув такого. Він це вважав школою життя, яка дала, мабуть, йому сил сильно прогресувати і рости. Тому що 1987 року, по-моєму, він дійшов до посади заступника директора шахти, а в той час це було досить поважне місце. Він це все залишив і пішов займатися кооперацією. Тобто він не змирився із ситуацією, а пішов далі розвиватися.

– Ми зараз поговоримо про це. Твій батько багато років працював на найбільшій донецькій шахті "Кіровська". Остання посада – заступник директора з господарських питань. У дитинстві батько розповідав тобі про своє шахтарське минуле і про те, що означає спускатися в забій?

– Він розповідав, що його тричі завалило – у забої газ вибухнув. Я його, напевно, років із дев'яти пам'ятаю, коли він почав займатися бізнесом.

– Ти ніколи, до речі, сам у шахту не спускався?

– Спускався.

– Страшно?

– Моторошно. Моторошно і дуже неприємно. Це таки справді дуже моторошний стан. Я був у вугільній шахті й у соляній. У соляній, звісно, легше...

– Хотілося швидше вибратися?

– Хотілося швидше звідти піти... Температура... Відчуття таке – нікому не побажаєш.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– 1988 року батько пішов із шахти "Кіровська" і зайнявся бізнесом. Узяв в оренду занедбаний яблуневий сад і, зібравши команду з родичів та друзів, виростив урожай, який переробив на сік та вино і продав на північ Радянського Союзу. Тебе теж залучали до роботи в саду?

– До роботи на баштані.

– Так.

– Я як зараз пам'ятаю баштан. Мені було 9–10 років – я хотів купити собі мопед. Батько каже: "Якщо хочеш мопед, то йди працюй. Іди на баштан, працюй, урожай продасте – і заробиш". Я реально замість піонерського табору поїхав на баштан. Там був я і мій двоюрідний брат, який був на рік молодший за мене...

– Він теж хотів мопед.

– Так. Але теж хотів жити.

– (Сміється).

– Він, до речі, молодець. Реалізував себе в житті. Так ось, ми все літо відпрацювали, продали врожай – і я купив собі мопед, на якому щасливо потім їздив по квартирі всю зиму.

– Ти збирав кавуни?

– Так, ми вирощували кавуни й дині.

Батько був і жорстким, і добрим одночасно. Він міг допомогти будь-якій людині, яка в цьому мала потребу. Не в сенсі дати грошей, а допомогти розвиватися

– Яблуневим садом твій батько не обмежився – узяв в оренду приміщення придорожнього кафе на трасі Донецьк – Маріуполь і відкрив перший у Радянському Союзі нічний ресторан. Навіть більше, Євген Щербань власноруч нарізав салати, готував другі страви, обслуговував відвідувачів, а вдень, коли клієнтів не було, торгував мінеральною водою, сидячи біля траси. Ти в дитинстві був у цьому ресторані? Тато дійсно сам готував?

– Дійсно. Це був ресторан "Криниця". Він був на трасі. Знаєш, що для нього було найважчим? Що цією трасою їздили ті шахтарі, у яких він був свого часу керівником. І він навіть розповідав цю історію: він продає соки, а трохи далі – риночок при трасі... Відчиняються двері автобуса... А шахтарі їздили на море цією трасою...

– На Азовське море, так.

– Азовське море і Крим. І вони всі зупинялися там нужду справити, попити. І відчиняються двері, виходять його робітники, які з ним працювали в забої. Ну, він каже: "Звісно, я пережив страшні відчуття, тому що вони на мене з таким презирством дивилися, що я торгую соками..."

– Презирством?

– Це 1988–1989 рік. Тоді все, що пов'язано з бізнесом, вважали фарцою... Загалом, не було заведено в нашому суспільстві. Він сказав: "У мене були страшні відчуття".

– Соромно було?

– Так.

– У дуже короткі строки батько зі звичайного радянського кооператора став одним із найбагатших підприємців України, у сферу діяльності якого входили заводи, металургія, сільське господарство, банківська справа, будівництво, торгівля бензином, медикаментами, автомобілями і багато ще чого. Завдяки чому або кому батько домігся такого успіху і впливу всього протягом кількох років?

– Завдяки власному бажанню жити і рости. Він так хотів вирости, він так хотів, щоб країна розквітала і прогресувала, що я другої людини з таким величезним бажанням не зустрічав. У нього були досить надійні партнери, які з ним ішли по життю, які підтримували один одного. Цьому допомагав внутрішній стан душі... Я думаю, це дуже важливий момент.

– Він був неординарною людиною?

– Ординарна людина такого не досягне. Тобто людина зі звичайним мисленням просто ходитиме на роботу. А він спав на добу дві години щонайбільше.

– Так?

– Так. Він спав з 11-ї до 12-ї, а потім – із п'ятої до пів на сьому. Плюс-мінус.

– І йому вистачало?

– Це, мабуть, звичка. Ще шахтарський гарт. Плюс він мислив глобально. Він із шахти пішов, коли йому був 41, а в 50 уже загинув – протягом дев'яти років він домігся колосальних результатів.

– Якою людиною був батько?

– Якою ще? Душевною насправді. Він людина, яка допомагала всім, хто цього хотів. Він був і жорстким, і добрим одночасно. Він міг допомогти будь-якій людині, яка в цьому мала потребу. Не в сенсі дати грошей, а допомогти розвиватися, допомогти ставати на ноги. Людям, у яких було бажання, – він допомагав усім. Усім без винятку.

– Яким було твоє дитинство до того, як батько став бізнесменом, і твоя юність, коли батько зайнявся бізнесом і політикою?

– Я можу сказати, що моє дитинство не було дитячим, знаєш. Я не дружив зі своїми однолітками, я спілкувався чомусь завжди з людьми старшого віку, постійно намагався перебувати з ними, мені це дуже було цікаво. Починаючи з 10–11 років я постійно намагався перебувати з ними. Батько мене скерував на ринок торгувати...

– Чим?

– Цукром, рибою, вином... Тоді з величезних машин продавали все. Брали двотонник, "газон" або ЗІЛ, виїжджали на ринок і з борта торгували.

– Скільки років тобі було?

– 11–12, напевно.

– І ти вже сам торгував?

– Ну так. І на мене поклали відповідальність. Якщо у мене вкрали, недоторгували – із мене відраховували, я відпрацьовував. Якщо заробив – добре. Я міг заробити дуже багато в той період. Зрозуміло, що за мною дивилися, але я вважав, що я самостійний. Їздив у Геленджик по цукор, їздив в Астрахань по рибу, у Молдову – по вино. У сенсі як експедитор. Мій старший брат теж їздив – нас усіх намагалися привчити до праці. "Ось гроші – розважайся", – у нас такого не було.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Яке найяскравіше враження про батька з тих часів у тебе збереглося?

– Його усмішка. Він коли був добрим... Це не часто було, але це був, знаєш, ексклюзив великий. Він не хвалив, припустімо, відкрито, як дітей звикли хвалити... У нас такого не було заведено. Може, тому що пацани. А може, тому що не було на це часу. А може, тому що він свого часу не одержав цього... Але коли він усміхався і називав сином, для мене це було великим щастям. Я знав, що це означає, що він мене визнав, отже, я багато для цього зробив.

– А тобі було важливо, щоб він тебе визнав?

– Мені це було важливо, звісно. І я завжди рівнявся на нього. Я завжди вчився у нього.

– Посвячував тебе батько у свої бізнес-справи, з огляду на те, що тоді ти був юним?

– Він мене завжди брав на всі зустрічі. Я просто з усіма знайомився. Тому що мені було цікаво. Я, може, відсотків на 50–60 не розумів навіть, про що йдеться. Але мені був цікавим сам процес. Мені були цікаві бізнес-зустрічі, мені були цікаві розрахунки, досягнення, розчарування. Я ці емоції переживав разом із ним. Я міг сісти за кермо і везти його, коли він відпочивав...

– Скільки тобі років було?

– 12–13...

– У 13 років ти їхав за кермом?

– Він мені тоді допоміг із правами. [Указав] трохи старший вік.

– І він не боявся?

– Він довіряв. Ну, тобто засинав у машині... Ми їхали, припустімо, із Маріуполя в Донецьк, а він у цей час спав.

У день убивства, коли ми на руліжку зайшли в аеропорт, там стояла біла "дев'ятка". Батько каже: "Це по нас". А вона реально була по нас... Він сказав: "Головне – щоб без наручників". Я досі думаю, краще б із наручниками приїхали

– Що за машина була?

– Це була перша машина. "Жигулі", здається...

– Тобто у 12–13 років за кермом "Жигулів" ти вже батька возив?

– Так, мені це було необхідно. Я цим жив. Я міг чекати по три – п'ять годин у машині, поки він десь на зустрічах...

– Як його бізнес-партнери, на зустрічах із якими ти був присутнім, до тебе, маленького пацана, ставилися?

– Не було антагонізму до мене. Я, напевно, тому й залишився. І знаю всіх його партнерів. Ми якось стали спілкуватися далі. Я без проблем спілкувався далі і з Йосипом Давидовичем Кобзоном, із яким навіть дружив довго, і з Рінатом Леонідовичем Ахметовим, і з багатьма людьми...

– У своїй книжці спогадів тодішній голова Донецької області, однофамілець і партнер твого батька Володимир Щербань, писав, що, виступаючи на нараді в Донецьку за участю підприємців, правоохоронців, податківців та керівників місцевих органів влади, Євген Щербань сказав: "Стає очевидним, що під гаслами боротьби з мафією і корупцією відбувається планомірне послаблення провідних комерційних структур, усунення політичних та економічних лідерів у донецькому регіоні з метою оволодіння ринком збуту газу, електроенергії та нафтопродуктів. Коротше кажучи, відбувається прихована інтервенція в політичному й економічному аспектах. Що робити? Вихід один: боротися. За себе і своїх дітей, свою сім'ю та свою землю".

Газети в 90-х писали, що за півтора місяця до вбивства твій батько казав: "У мене ворогів у бізнесі немає – я вітаю своїх конкурентів, які виявляють велику винахідливість і сміливість, щоб узяти гору наді мною. Отже, вони сильніші за мене. І якщо коли-небудь мене вб'ють, це буде чисто політичне вбивство". У такої людини, як твій батько, не могло не бути ворогів. Хто вони – вороги твого батька?

– Вороги мого батька... Неможливо окреслити одну людину...

Йосип Кобзон із сім'єю Щербанів. Фото надав Руслан Щербань

– Їх було багато?

– Я думаю, було досить багато людей, які не хотіли, щоб і він, і його партнери, і Донецька область як така розвивалася й на щось впливала. Були протистояння постійні. Розумієш, окреслити бізнес і політику мені складно... Я не можу щось конкретне сказати про період до 1996 року, тому що моє життя до 19 років та після 19 – абсолютно різне життя. І відповідальність різна. І розуміння зовсім різне. Я знаю, що за 24 роки слідства Павла Івановича Лазаренка було повністю затверджено як замовника вбивства. Матрос, Павло Лазаренко, Кушнір, Любой та Урик – п'ятеро осіб, які в цій кримінальній справі присутні.

– Про це ми ще поговоримо. Стеження за собою батько помічав?

– Він і стеження помічав, і його розстрілювали до цього.

– Так?

– Так він говорив.

– Так.

– Це він потім зізнався.

– Тобто був і замах?

– Був замах, так. Я знаю, це було на трасі між Маріуполем і Донецьком. Він був на броньованій машині, і вони на здутих колесах назад доїхали. У нього така була звичка: він не хотів хвилювати сім'ю... Тому, може, якщо хтось про це знав щось конкретніше, то це була Надія Миколаївна Нікітіна, яка з ним загинула.

– Тобто стеження було?

– Так, було.

– Погрози на адресу батька надходили?

– Я знаю, що були. Тому що до 3 листопада він не перебував в Україні, він був в Америці, у Лондоні, у Франції, у Москві – якраз через те, що йому погрожували. Хто – я не знаю. Цього він не встиг сказати.

– Він коли-небудь тобі казав про те, що йому погрожують?

– Знаєш, Дімо, ми коли 3 листопада летіли літаком – він, я і Надія Миколаївна Нікітіна, він сказав, що, якщо ми до кінця року доживемо, усе буде добре.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Просто в літаку сказав?

– Так, просто в літаку. Ми коли на руліжку зайшли в аеропорт, там стояла "дев'ятка" біла. Він каже: "Це по нас". А вона реально була по нас... Він каже: "Головне – щоб без наручників". Я досі думаю, краще б із наручниками приїхали... Цією "дев'яткою" виконавці поїхали з льотного поля... До цього він не був в Україні, по-моєму, місяців п'ять.

– Батько передчував смерть?

– Так, він дуже яскраво передчував свою смерть. Він багато чого передбачав і в житті, і в бізнесі, і в розвитку...

– Він тобі коли-небудь говорив: "Руслане, якщо мене вб'ють або коли мене вб'ють, роби те-то й те-то"? Були такі розмови?

– Я думаю, навряд чи він розраховував, що вб'ють і Надію насправді. Тобто комусь він, мабуть, говорив, але це був не я. Він мені говорив, якими є люди, кому можна довіряти, кому не потрібно, хто гарна людина, хто не дуже. Але так конкретно, що робити і куди бігти, – цієї інструкції не було, на жаль.

За день до вбивства ми були в ресторані. Я дуже сильно сварився з батьком щодо поїздки в Донецьк. Із ним сварився і я, і його партнери, і його друзі, і Надія. Він категорично відмовився когось слухати, і ми полетіли в Донецьк

– Надія Нікітіна була його третьою дружиною.

– Так.

– І за відгуками, це була дуже серйозна жінка, його бізнес-партнерка, яка його безмежно любила і на яку він покладався цілком. Це так?

– Ну, бізнес-партнеркою я б її не називав. Вона була жінкою, яка була йому дуже віддана. Вона ніколи його не кидала, завжди з ним перебувала, терпіла все, що можна було витерпіти. Вона досить трепетно ставилася до нас, і я її поважаю до сьогодні. І вона загинула разом із батьком. Це єдина людина, яка в аеропорту закричала: "Допоможіть!" Й обійняла кілера...

– Кинулася на нього.

– Так, кинулася. Тому я й поховав їх разом. У них одна могила на двох. Саме із цієї причини. Я її поважав і тоді, поважаю й зараз. Бізнес-партнерка – ні. Він довіряв їй... І вона знала більше, ніж усі інші. Вона була дуже відданою йому.

– 3 листопада 1996 року, у день убивства, твій батько власним Як-40 із дружиною і тобою повертався з Москви, де був гостем на срібному весіллі Йосипа Кобзона та його дружини Неллі. Між іншим, того самого дня застрелили і директора московського готелю "Редіссон Слов'янська", де відбувалися урочистості. Ти знав, що директора вбили цього самого дня?

– Я потім дізнався про це.

– Це збіг?

– Так. Усі намагаються це схрестити, але я не знаю, як це можна схрестити. Зв'язків у батька було досить багато. Але не знаю, як це можна пов'язати.

– 3 листопада 1996 року вбивці в'їхали на територію донецького аеропорту "дев'яткою" і розстріляли батька з дружиною просто на трапі літака. Що ти пам'ятаєш із тих страшних подій? Чи можеш хронологічно відновити цей трагічний день із самого ранку?

– Я тобі скажу, що за день до цього ми були в ресторані. Я дуже сильно з ним сварився щодо поїздки в Донецьк. Із ним сварився і я, і його партнери, і його друзі в ресторані, і Надія. Він категорично відмовився когось слухати, і ми полетіли в Донецьк.

– Були варіанти не летіти в Донецьк?

– Ну звісно. Він до цього не був в Україні п'ять місяців.

– Знаєш, що цікаво? Відомий поет Юрій Рибчинський мені розповідав, що твій батько пропонував йому летіти разом.

– Так, я читав буквально нещодавно це інтерв'ю...

– Дивом не полетів.

– Так, він кільком друзям пропонував летіти разом, так. Був цей момент.

– Отже, 3 листопада. Що було зранку?

– Та нічого примітного. Ми вилетіли, по-моєму, десь о 10.30...

– Це був літак батька?

– Так, це був літак батька, Як-40. У нього було ще два літаки, якими він переміщувався Україною, фракцію перевозив до Верховної Ради. Він досить уже серйозно почувався. Ми перебували в літаку, і він чомусь мені про всіх усе розповідав. Як відчував... Про того, про того, про одного партнера, про другого, про третього, про четвертого, хто як поводиться, хто на що здатний, кому вірити можна, кому – не можна. Просто коли він загинув, я це все згадав. Це я зараз розумію, чому він мені розповідав. Тому я й пішов із його партнерами спілкуватися – він мені чітко сказав, кому можна, а кому не можна довіряти, із ким можна спілкуватися, із ким не можна. Розумієш? Він ніби інструкцію дав. Я тоді не звернув уваги... Мені 19 років, у мене гарний настрій... У нього начебто теж більш-менш. Він задумливий, але настрій нормальний. І ось ми летіли...

– Ви приземляєтеся. Він побачив цю білу "дев'ятку".

– Так. Сказав, що це, найімовірніше, по нас. Пожартував: "Аби без наручників".

– Кілери переодяглися у форму працівників аеропорту, так?

– Ми вийшли з літака. У Як-40 вихід через хвіст...

– Так-так.

– Під хвіст під'їхала наша машина. Ми вийшли з літака...

– Яка машина?

– Chevrolet, броньований. Там був тільки водій. Ні охоронців, нікого. Ми вийшли з літака. У нього була така звичка: він усім керував, порядкував. Він вийшов із сумкою і поніс у багажник. Дійсно, під літаком перебували борттехніки. Але в підсумку виявилося, що це кілери, але вони були одягнені як борттехніки...

– Ти теж вийшов із ним?

– Так, поруч із ним стояв. Я чую постріли, і, поки я повертався на 360 градусів, він падає. Поки він падав, я його підхопив. Поки я його підхоплював, підбігла Надія. І...

– Кинулася на кілера.

– Так. Вона стояла метрів за п'ять... Вона розвертається, біжить на кілера, кричить: "Допоможіть!" Він її розстрілює, я ловлю батька, він падає за машину. Поки це все відбувається, падає Надія. Потім кілер розвертається, побіг у літак. Знаєш, якийсь хаос. Потім побіг за мною... Ми навколо машини бігали.

– Бігали просто?

– Звісно.

– Він хотів тебе теж убити?

– Ну, я так зрозумів, що йому вже було однаково. Потім почав стріляти прикордонник. Поки цілився прикордонник, вони на нього переключилися. І ось такий безлад... Болотських, який стріляв у батька, поранили... Я його бачив, як тебе, можна сказати. Очі в очі. І вони швиденько пошкандибали в "дев'ятку". "Дев'ятка" підлетіла – вони сіли в "дев'ятку" і швидко поїхали. Плюс-мінус така історія вийшла.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

Міліція на місце вбивства не дуже поспішала. Вони приїхали години за дві. Знаєш, яке перше запитання мені поставили? "Де валіза батька?" Він завжди із собою возив валізу з документами – я її сховав

– Ти зрозумів, що батько загинув?

– Звісно, я зрозумів.

– Ти відразу все побачив?

– Ну так. Усвідомлювати було важкувато, але я відразу все побачив. Багато хто дивується, що я залишився при здоровому глузді та пам'яті, але однак... Тобто я відчув... Знаєш, передати неможливо... І пережити вдруге я не хотів би. Але я відчув, коли по моїх руках текли мізки мого батька... Я відчув, коли з людини йде душа. І коли тіло з теплого, гарячого перетворюється на холодний камінь... Я з ним так і сидів. Надію ми завантажили в машину, тому що вона ще була живою, але непритомною – підлетів, по-моєму, водій Діма... Вона померла дорогою в лікарню.

– Вона говорила щось?

– Ні, вона вже була непритомною, задихалася. Її поранили в легеню і, по-моєму, у живіт. Потім за кілька годин приїхали міліція, прокуратура.

– За кілька годин?

– Вони не дуже поспішали. Вони прилетіли, оточили аеропорт... Знаєш, яке цікаве мені поставили запитання? "А де валіза батька?" Батько із собою возив валізу з документами завжди. А я, відповідно, цю валізу сховав. Як він мене попереджав, я так і зробив, переважно. Тому що вони були важливі. Я даю портфель, вони відкривають – там відеокасети. Каже: "Та це ж не той". – "Не знаю, іншого не було". Тобто це було перше запитання: не як я почуваюся, а ось таке запитання. І тоді ми почали боротися. Переродилися і почали боротися.

– Дві години ти перебував поруч із батьком.

– Так.

– Ти поклав його на землю?

– Він лежав на землі. Рухати його було безглуздо.

– Ти пам'ятаєш свої думки в ці хвилини?

– Дімо, це порожнеча. Цілковита порожнеча і нерозуміння того, що сталося. Знаєш, розповідати, що я був якимось героєм... Ні. Я бігав там, як усі нормальні люди, від куль ховаючись. Теж не розуміючи... Коли я сів і взяв його на руки, я теж не розумів насправді, як далі і що буде. Усвідомлювати було дуже складно, важка сама подія й те, що його вже немає.

– Допити були цього дня?

– Ні, запитань як таких не було.

– Де ти ночував?

– Удома. Мене хтось із його співробітників забрав і відвіз додому. Але це було вже годині о сьомій вечора, тому що весь цей час я просидів в аеропорту.

– Ти розумієш: те, що тебе тоді не розстріляли, – це неймовірне диво, друге народження?

– Так, зараз я розумію це дуже добре. Це було реальне диво. У мене є два життя: до та після 19 років. Абсолютно різні життя.

– У тебе двоє братів. Один брат Євген, старший за тебе, – йому тоді було 26 років.

– Так.

Сини Щербаня: Євген і Руслан – на одному із засідань суду у справі проти Юлії Тимошенко. Фото: УНІАН

– Мами у вас різні, батько – один.

– Так.

– Сина Надії Нікітіної теж звали Євген. Де вони перебували в цей момент?

– Старший брат Євген, якому було 26 років, перебував в Одесі на лікуванні, на примусовому. Для батька це була величезна трагедія, тому що він лікувався вже не перший рік. А молодший брат перебував в Америці на навчанні. Батько всіх дітей транспортував в Америку, і я там теж навчався...

– Після вбивства батька Йосип Давидович Кобзон, у якого ви були на срібному весіллі, із тобою зв'язався?

– Звісно.

– Того самого дня?

– Знаєш, у мене місяць був важкуватим для усвідомлення... Я не можу правильно сконцентруватися щодо дат, щодо часу.

– Що він тобі говорив, ти пам'ятаєш?

– Він мені говорив, щоб я приїхав до нього, що він мене повністю підтримає і закриє всі мої запитання, повністю захистить мою сім'ю.

– Ти поїхав до нього?

– Так, ми з ним зустрілися тижнів за три.

– Які він слова знайшов для тебе?

– Сповнені підтримки й розуміння. Він мені сказав, що він мені буде батьком і що максимально допомагатиме в моєму житті.

– І він дійсно став батьком?

– Він дійсно став другим батьком і дійсно допомагав до останнього подиху... Ми дружили всі 22 роки. Я дружив із його сім'єю, дружив із ним. Він жодного разу не відмовив ні в чому й ніколи.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Згідно з офіційною версією, безпосередніми виконавцями вбивства твого батька було двоє злочинців, які, імовірно, належали до так званої банди Кушніра і Солнцевського ОЗУ. Вадим Болотських на прізвисько Москвич, громадянин Російської Федерації, і Геннадій Зангеліді на прізвисько Звір. Що за банда Кушніра?

– Ну, банда Кушніра – це ж не солнцевські. Це донецькі.

– Так.

– Вони входили в орбіту... Лурік, Рябий, Кушнір. Був якийсь у них злодій у законі, якого вбили 1991-го чи 1992-го. Їхня ідея, наскільки я потім розбирався, була в тому, щоб захопити владу в Донецьку. Типу на тлі цього, я так розумію, вони почали займатися вбивствами людей. Тому що вони ж не тільки нашого батька вбили. Вони, наскільки я знаю, і вбивство Аліка (Олександра Сергійовича Брагіна) брали на себе. І Момота, по-моєму. Коли був суд щодо Болотських у Луганську, у нас усе це в одному кейсі розглядали.

З убивцею батька Болотських я зустрічався у в'язниці 2012 року. Він розплакався, як дитина

– Убивство Брагіна – це коли його підірвали разом з оточенням на стадіоні "Шахтар"?

– Так-так.

– Теж ці хлопці виконували?

– Ну так. Вони і щодо кримінальних справ, і те, що я знаю... Вони всім цим займалися.

– За чотири роки після злочину в Росії заарештували й екстрадували в Україну одного з убивць – Болотських. Другий убивця, Зангеліді, на той час був уже мертвим. Болотських дістав довічне. Ти наживо чи по телевізору бачив убивцю після трагедії?

– Звісно. Ми з ним зустрілися вперше 2003 року, по-моєму, у суді в Луганську. Він мене відразу впізнав, як і я його.

– Що ти відчував тоді?

– Знаєш, це складно описати словами... Ти бачиш перед собою людину, яка вбила твого батька, – і вона знову на тебе дивиться.

– А як він дивився?

– Із жалем, насправді. У нього був жалюгідний погляд – як у людини, знаєш, яка не розраховувала на таку долю. Він не думав, мабуть, що так станеться, і він, мабуть, думав, що буде зовсім по-іншому все в його житті.

– Він же був вихідцем зі спецслужб, із ФСБ, наскільки я розумію.

– Наскільки я знаю, він був вихідцем із КДБ. Наскільки я знаю з матеріалів кримінальної справи, він закінчив Вищу школу КДБ СРСР десь на півночі. По-моєму, спеціалізувався на антитерорі, підривній справі.

– Це було вперше, коли ви побачилися.

– Вперше.

– Він тобі сказав щось чи ні?

– Ні. Ну, він сидів у клітці в суді.

– Вдруге?

– А вдруге ми з ним зустрілися – це був 2012 рік. Він уже сидів на довічному і його привезли на давання якихось свідчень у Київ. Я дуже наполягав на тому, щоб ми з ним зустрілися. Ми з ним довго розмовляли. Мої почуття до цієї людини було складно описати... Я кажу: "Вадиме, ситуація проста. Те, що ти зараз перебуваєш тут, – це не зовсім правильно. Ти вбив мого батька, убив Надію Нікітіну. Але оскільки ти перебуваєш тут, я тебе дуже прошу: розкажи мені відверто, хто замовив це все, хто в цьому брав участь". І він розповідав, кого він бачив. Він розповідав про Кушніра, Рябого, Гурика, Матроса і Лазаренка. Він мені сказав: "Ти знаєш, я вже відсидів і мені далі сидіти". Ще ніхто не знав, що він утече. Утече або випустять – я не знаю, як там сталося... І він каже: "Я тобі розповім усе, що знаю. Я нікого обмовлювати не буду категорично. Усе, що можна було, я вже втратив". А коли я йшов, він взявся за ґрати і пустив сльозу: "Пробач мені за те, що я зробив. Я не знав, що це так. Мені сказали, що це людина, яка псує життя України". Я кажу: "Навіщо ти вбив жінку?" Він каже: "Мені сказали, що це його охоронець, дуже небезпечний". І реально людина розплакалася, як дитина. Видно, що він говорив відверто. Я реально розумію, хто до цього причетний. Тому що людина, яка сидить на довічному ув'язненні і яка розуміє, що вона звідти ніколи не вийде, – її слова по-іншому сприймаєш...

– Тобто він був ідейною людиною? Він вважав, що вбиває нечисть якусь? Чи що?

– У його розумінні... Тобто в його розумінні він вершив долі людей і чистив країну. Він мені й щодо Брагіна так обґрунтовував підривні дії. Він сказав, що він мінував стадіон і керував вибухівкою. Він назвав ще Кушніра з Рябим. Говорив, що й убивством Момота займався.

Я кажу: "Що тобі заплатили? Що пообіцяли?" Він каже: "Нічого не платили. Мені купили костюм та оплатили квитки. Кілька тисяч дали і сказали: зараз очистимо нашу землю, прийдемо до влади, і ти теж будеш із нами". Усе.

– Він психічно нормальним був, на твою думку?

– Ну як я можу описати?

– Ну, із розмови.

– Із розмови – рівний. Оскільки він закінчив Вищу школу КДБ, то, у принципі, він готовий був до будь-якої розмови. Тобто він досить рівно й дивлячись в очі розмовляв. Тобто він не ховав очей, не відвертався. Розмовляв як адекватна людина.

– Він попросив у тебе вибачення?

– Так, він говорив: "Пробач мені за те, що я зробив".

– Ти його пробачив?

– Як я можу пробачити ту людину, яка вбила мого батька? Як я можу пробачити ту людину, яка змінила докорінно моє життя і життя дуже багатьох людей? Ніяк.

– Ваша зустріч відбулася 2012 року. Ні ти, ні він не знали тоді, що почнеться війна 2014-го і що Луганськ, де він відбував ув'язнення, перестане бути українським. Це правда, що його чи то викупили, чи то випустили з Луганська і він не відбуває покарання?

– За моєю інформацією, це правда. Тобто викупили, випустили – я не знаю. Але в'язниця, у якій він відбував довічне ув'язнення, опинилася з того боку, і, так, його там зараз немає. Це за моєю інформацією – офіційно прокуратура підтвердити не може.

Я як потерпіла сторона мав право підозрювати кожну людину. Я мав перевірити. І я знаю на сьогодні, що Павло Лазаренко був реально замовником убивства, а Юлія Тимошенко жодного стосунку до вбивства не мала

– Пробач за це жорстоке, напевно, запитання, але навіть у бандитському середовищі не заведено втягувати в розбірки сім'ю. Чому замовники та виконавці вбивства не вибрали іншого часу й місця, коли твій батько був сам, а розстріляли його разом із дружиною і мало не вбили тебе?

– Знаєш, у мене таке було відчуття, що їм було однаково, кого вбивати. Усі, хто там був, – вони мали всіх покласти. Мені просто дуже пощастило. Мабуть, сила, вища за мене, від цього відгородила. По-іншому я навіть пояснити не можу. Думаю, це диво, що я взагалі залишився живим.

– Тобі снилося коли-небудь те, що сталося в донецькому аеропорту?

– Ти знаєш, минуло 24 роки – а я досконально пам'ятаю, що сталося в аеропорту. Слава Богу, воно мені не сниться, але я досконально пам'ятаю й у будь-яку секунду можу цю пам'ять оживити. Воно постійно стоїть перед очима... Це ситуація, яку неможливо стерти. Я нікому більше не побажаю це пережити.

Євген Щербань у будівлі Верховної Ради, 1994 рік. Фото: УНІАН

– У квітні 2012 року було оприлюднено твій лист до посла США в Україні Джона Теффта, у якому ти безпосередньо звинуватив Лазаренка і Тимошенко в замовленні вбивства батька. Ось фрагмент цього листа: "Я багато разів особисто був присутнім під час бізнес-переговорів мого батька з Тимошенко і Лазаренком. Останні весь час вимагали від мого батька поступитися своїми бізнес-інтересами в інтересах компанії "Єдині енергетичні системи України", неодноразово погрожуючи батькові розправою". У листі ти писав – цитую: "Із рахунків Тимошенко і Лазаренка організаторам убивства Щербаня було виплачено кілька мільйонів доларів США, що повністю доведено вироком суду. Я тривалий час мовчав, поки Лазаренко і Тимошенко були на волі й обіймали високі державні посади. Але сьогодні у мене є шанс довести провину замовників убивства мого батька Тимошенко і Лазаренка, захистити честь нашої сім'ї". Слідство навіть за часів Януковича так і не змогло довести цю версію. Сьогодні ти шкодуєш про цей лист чи, як і раніше, вважаєш, що все там викладене є правдою?

– Ні, я не шкодую ні про що. Насправді я писав не щодо того, що вони причетні до вбивства, а просив перевірити причетність до вбивства таких-то людей. І там ще був список із 20 осіб. Лазаренко як був причетним до вбивства, так і залишився. А щодо Тимошенко немає жодних питань. Вони ж провели дуже багато опитувань, і реально щодо Юлії Володимирівні Тимошенко немає жодних питань.

– Тобто спочатку вони виникали?

– Так, але це... Розумієш, я як потерпіла сторона мав право підозрювати кожну людину. Це тільки мої припущення. І я припустив... Я мав перевірити. Тобто я знаю на сьогодні, що Павло Іванович був реально замовником убивства. Я знаю, що Юлія Володимирівна жодного стосунку до цього вбивства не мала.

– Не мала?

– Не мала. Тому що немає жодного матеріалу... Кримінальну справу провели, подивилися всі звіти, оплати... Після цього всього ми з Юлією Володимирівною зустрічалися...

– Так.

– Ми з нею години три проговорили, відновили в пам'яті повністю, що відбувалося в 1994–1996 роках, і я можу сьогодні з упевненістю сказати, що Юлія Володимирівна Тимошенко взагалі до цього жодного стосунку не має.

– Вона на тебе образилася тоді?

– Та ні. Ну, вона реально глобальна політикиня, із величезним розумінням. Вона чисто по-материнськи зрозуміла мої почуття в цій ситуації... Вона вважала за потрібне мені пояснити і розповісти, що було і як було: відносини, час зустрічей, узагалі що і як відбувалося. Тому я на сьогодні можу чітко сказати, з огляду на те, що я знаю, і з нашої розмови з Юлією Володимирівною, що вона до цього стосунку не має.

– Скажи, будь ласка, у чому була суть конфлікту Павла Лазаренка, який, нагадаю, був прем'єр-міністром України, і твого батька?

– Я наскільки розумію, ділили ринок газу. І плюс до цього Павло Іванович Лазаренко був винен гроші. І винен досі.

– Він був винен батькові гроші?

– У мене є векселі його "Геобанка" на $50 млн, які було виписано моєму батькові як забезпечення боргу. Я був присутнім під час розмови, коли вони конфліктували щодо цього.

– Тобто ти його бачив?

– Коли він був ще губернатором. Я його й після цього бачив. І я знаю, що був конфлікт, який намагався залагодити Йосип Давидович. Тобто були недомовки.

– Що за людина був Павло Іванович, з огляду на те, що ти бачив і як ти з ним спілкувався?

– Ні, я з ним не спілкувався – просто бачив... Я один раз був присутнім...

– Ти був присутнім під час спілкування батька.

– Так, я просто був присутнім під час зустрічі. Це було, коли він був губернатором Дніпропетровської області, по-моєму. І вони зустрілися на трасі. Ми виїхали з Донецька – я був із ним. Вони на трасі зустрілися і досить жорстко поговорили.

– Жорстко?

– І роз'їхалися.

– Як це "жорстко"?

– Ну як? Ну, покричали один на одного й роз'їхалися. Я тоді не надавав цьому великого значення.

– Ну, покричали – і покричали.

– Так...

– Із матом, із наїздами?

– Ну, я не буду цього коментувати. Я, чесно, не пам'ятаю.

– Так.

– Я пам'ятаю, що така була розмова. Батько сів у машину роздратований.

– Тоді говорили про протистояння донецьких і дніпропетровських. У Донецьку тоді було чимало серйозних хлопців, які успішно вели бізнес і які претендували на серйозні місця в Україні. І у Дніпропетровську було чимало серйозних хлопців – ми бачимо навіть з олігархів, які вийшли із цього регіону. А насправді було протистояння дніпропетровських та донецьких?

– Я не був на той момент бізнесменом. Я зайнявся вже після смерті батька бізнесом у Донецьку. У Дніпропетровську я ним не займався. Я можу судити тільки з відкритої інформації – не більше.

Після смерті батька дуже багато людей відвернулося від нас. Із тих, хто реально допомагав, я можу назвати Йосипа Давидовича Кобзона і Ріната Леонідовича Ахметова. Переважно, усе

– Думка про те, що Лазаренко є головним і єдиним замовником убивства твого батька, у тебе не змінилася?

– Не змінилася, тому що це все є в матеріалах кримінальної справи. Чи був він єдиним – незрозуміло, тому що справи досі не закрито. Але дійових осіб – п'ятеро. Це я знаю із кримінальної справи, яку мені подарував Болотських – убивця, безпосередній виконавець.

– У вересні 1997 року, майже за рік після вбивства твого батька, було скоєно замах на твого старшого брата Євгена. Невідомий обстріляв машини його та його супутників з автомата Калашникова. Що це було?

– У мого батька був... Як це зараз модно називати? Малий партнер...

– Молодший партнер?

– Молодший партнер, так. Ну, партнер – не партнер... Він мав певні стосунки з батьком – Юрій Миколайович Дідух. 1995 року він сильно прокрався перед моїм батьком і перед Рінатом Леонідовичем. І мій батько його попросив виїхати з України. Попросив його розрахуватися. Він розраховувався дуже довго й нудно всяким майном. Після чого виїхав. Батько сказав: "Це ворог". Коли батька не стало, то він повернувся. Я його не пустив на похорон...

– А він хотів прийти?

– Ну, він приїхав, квіти привіз. Я навіть із ним не спілкувався ніколи. Після похорону він якось підібрався до мого брата Євгена, і вони разом чимось займалися. Він то кредити брав, то якось перешкоджав... Знаєш, згущав хмари. Але це я зараз уже розумію. Щоб щось із цього дістати. Те "папери підпишіть, давайте майно переділимо"... Причому це все зафіксовано документально. Досі є папери...

Після цього розстрілу він утік. Ну в сенсі ми його відвезли до Києва – він успішно виїхав, залишивши нам купу геморою з кредитами, і з підприємством, і з усім іншим. А розстріл цей, наскільки я знаю, ніяк не пов'язаний із бізнесом. Наскільки я знаю, це було пов'язано з його особистими взаєминами з жінками на тлі ревнощів. У нього був партнер, який забрав його дружину, і там ось таке все перекаламучене...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Завзяті хлопці у вас були.

– Так, завзяті. А коли Дідух повернувся в Донецьку область, його дуже багато хто не любив, ненавидів, бо він дуже багато капості людям робив. І якось це все було закручено... Тому що ми довго із цим розбиралися...

– Євген просто перебував у машині?

– Ну, він – за кермом, а [Дідух] сидів поруч. Ззаду ще йшла машина з охороною – охоронець загинув. Тобто така ситуація. Потім знайшли виконавців – закрили. А це досить відомі були хлопці...

– Як ти зараз вважаєш, убивство батька було економічним чи політичним?

– Розумієш, Дімо, економіку від політики за тих масштабів відокремити вже неможливо. Я знаю, що робив заяви: політичне вбивство, економічне... Але це тому, що мені довелося з 19 до 43 років пройти певний життєвий шлях. Сьогодні я можу сказати чітко: за тих масштабів влади, із тими можливостями заробляти гроші відокремити економіку від політики неможливо. Тобто або ти мав займатися всім, або нічим. І тому він та його партнери спільно намагалися заробляти, рости, розвиватися і захищати область. Я так розумію.

– Справу про вбивство твого батька, на твою думку, розслідували до кінця?

– Ні. Досі не поставили крапки. Знаєш, що найгірше в цій справі? Що кожна людина, яка приходить до влади, цю справу намагається проти когось використовувати. А в цій ситуації вже і мій брат використовував цю справу для якогось шантажу, для мене незрозумілого. І я дуже сильно хочу поставити крапку. Я поки не розумію, як це зробити юридично, але я розумію, що потрібно цю справу закрити – дорозслідувати й поставити величезну крапку і припинити її постійно смикати.

– Але Павло Лазаренко, якого ти називаєш замовником убивства, багато років уже перебуває у Сполучених Штатах. Як ти вважаєш, він коли-небудь сяде на лаву підсудних за вбивство твого батька?

– Це може відбутися тільки за однієї умови: якщо цією справою почнуть займатися. Якщо реально розслідувати, тоді можливо. Якщо кожна сповнена гідності людина буде її діставати й шантажувати когось, то це неможливо.

– У перші тижні, місяці після розстрілу батька були люди, які були з тобою поруч, які тобі допомагали, які з тобою хоча б розмовляли?

– На жаль, таких людей не багато я можу назвати. Знаєш, у таких ситуаціях бачиш реально, хто друг, а хто тебе ненавидить.

– Багато відвернулося?

– Дуже багато людей відвернулося. Із тих людей, які реально допомагали, я можу назвати Йосипа Давидовича Кобзона й Ахметова Ріната Леонідовича. Правду кажучи, усе.

– Усе?

– А решта псевдопартнерів кудись розсмокталася. Вони зникли. Хтось не брав слухавки, хтось забув. Що ж зробиш? Були деякі люди, які безпосередньо допомагали, але вони більше переживали за себе. У мене були різні ситуації, не дуже приємні, про які я сьогодні можу сказати. Хтось підходив і говорив: "Я там був винен, у мене є папірець – мені його віддай, а я вже розрахувався". Ну ось такі, знаєш, ситуації. Їх було досить багато. Були люди, які працювали з нами і продовжили працювати в міру своїх можливостей та сил. На жаль, зі смертю батька ми не тільки батька втратили, а втратили імперію... Це ж 90-ті роки – юридично фіг що фіксували.

– Звісно. Особистість є...

– Домовилися й пішли. Вони теж не розраховували, що його життя різко обірветься. І, відповідно, коли його не стало, багато чого не стало. Тому що воно все було основано і зав'язано тільки на ньому.

Я пережив п'ять розстрілів у своєму житті

– Одна людина, яка дуже добре тебе знає, ось що про тебе мені сказала: "Руслан живе, як і личить синові одного з найвідоміших людей в Україні. Влаштоване дитинство – батько вводить у курс справ, хоче поступово передати бізнес-процеси йому. Усе йде за планом – попереду безхмарні перспективи й щасливе, успішне життя. Але раптом стається непоправне. Руслан стає свідком жорстокого вбивства батька. У 19 років він не просто переживає трагедію – він змушений зробити те, до чого не був готовим: швидко і в один момент подорослішати. Ще вчора юнак, сьогодні він змушений ухвалювати самостійні рішення і брати на себе повну відповідальність за них. Руслан стає спадкоємцем батька і главою сім'ї, але він успадковує не тільки бізнеси батька, але і його зобов'язання перед партнерами та родиною, зокрема турботу про братів, молодшого і старшого, що бореться з тяжкою недугою і відмовляється дорослішати". Після смерті батька і після того, як ваша сім'я втратила колишній вплив, погрози на твою адресу, вимоги мовчати й не розказувати про побачене надходили?

– Надходили, але були, знаєш, провокаційні дії з боку правоохоронних органів. Вони більше якимось шантажем займалися... Я навіть виїжджав, приїжджав, переховувався. Вони чомусь за мною стежили, намагалися відібрати документи. Обшук у батька в офісі відбувся за пів години після того, як його вбили. Я, чесно кажучи, потім про це дізнався. Із чим це було пов'язано, я не знаю, тому не можу тобі сказати... Був Лазаренко єдиним замовником чи їх багато, тому що така машина спрацювала, яка, блін, від однієї людини не залежить. Це ж глобальна машина, яка робила все одночасно.

– Я сказав на самому початку, що знайомі ми вже 23 роки. Ми були сусідами по будинку на вулиці Микільсько-Ботанічній, 14 у Києві. Це був один із найкращих будинків у Києві тоді.

– Так.

– І я добре пам'ятаю, як ти заходив у під'їзд, – я взагалі не зрозумів, що відбувається. Ти заходив у кільці охорони...

– Так.

– Люди бігли сходами, перекривали весь рух, рації, автомати тощо. Я тебе тоді пожалів, чесно скажу. Тому що я уявив: не дай боже таке життя. Тобі самому себе було шкода тоді?

– Шкода? Та мені було страшно! (Сміється.)

– Ти йшов у кільці охорони, і я помітив: у тебе навіть шия втискалася.

– Ну, по-перше, я пережив п'ять розстрілів у своєму житті. Просто про це ніхто не знає. Вони, може, були не такі, як їх люди розуміють, але це було неприємно. Уперше мене розстрілювали, коли мені було, по-моєму, 16 років. Мене коли батько побачив, він сам собі не повірив (сміється)...

– Як це було?

– Був конфлікт, я з хлопцями поїхав розбиратися – нас там розстріляли. Ми, щоправда, повернулися...

– Розстріляли, але не влучили?

– Так. Ні в кого не влучили, слава богу. Знаєш, такі були дрібні капості.

– Які гарні часи були!

– Так.

– Не те, що зараз. Нудно.

– Так, знаєш, такі часи змушують задуматися про багато що і змушують дуже швидко дорослішати. Я з 19-річного хлопця, напевно, за кілька тижнів так подорослішав, що досі зупинитися не можу.

– "І далі дорослішаю".

– Так, і далі дорослішаю від того, що відбувається.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Руслане, це два розстріли, виходить. Ще три розстріли було?

– Так... мінували машини... Тобто я досить багато пережив. Хлопці, яких ти бачив, мені, до речі, свого часу допомогли... Мене тоді прикривав Йосип Давидович. Він дуже переживав, і він реально мені допомагав. Він у Києві тоді перебував. Вони навіть мені машину розмінували. Відбувалися, знаєш, дивні речі, які складно описати.

– Неймовірно.

– Так, вони змушують задуматися.

– Така посилена охорона у тебе довго була?

– Довго. Напевно, до 2005-го.

– І ти весь час жив у страху?

– Ну так. Це був страх людський. Ти реально як загнане вовченя. Я не розумів навіть, як упоратися з цим. Ще у мене характер досить запальний. Мені дуже складно дослухатися до людей, і, відповідно, у мене була своя думка щодо цього. Поки я розбирався, хто друг, хто ворог, теж пішов час...

– Тобі не хотілося поїхати за кордон?

– Ну в якихось ситуаціях я їхав ненадовго за кордон, але повертався назад. Мені хотілося продовжити справу, якою займався батько. Мені дуже не хотілося кидати те, що він робив. А тим паче, що в мене було дуже багато зобов'язань: потрібно було старшому братові допомагати, лікувати, молодшого – учити... У старшого діти народжувалися – теж потрібно було займатися. У нас залишилося дві мами – мама старшого брата і моя. Купа родичів, зобов'язань...

– Це правда, що твоя мама всиновила сина Надії Нікітіної?

– Так, після смерті Надії Нікітіної всиновила. І їй було насправді нелегко, мені потрібно було її вмовляти... Ти знаєш, це, напевно, перше інтерв'ю за 24 роки, у якому я відверто кажу, що відбувалося. До цього мені було складно це визнавати, але через певні обставини я не хочу, щоб якась брехня була і хтось грався на почуттях і на тому, що відбувається в моїй родині. Тому я хочу відверто все пояснити і розповісти.

– Руслане, коли ти на Микільсько-Ботанічній заходив до квартири, страх однаково був? У тебе були думки про те, що можуть стріляти у квартиру?

– Ти знаєш, мені тоді було років 25... А якби це зараз відбувалося, мені було б ще страшніше. Тому що тоді я не розумів, чим це може закінчитися. Знаєш, для мене це було...

– Пригода?

– Так. Якась пригода. Як гра. А сьогодні, звісно, замислюючись про ті часи, я розумію, що це була моторошна ситуація. Причому кому це треба, я до кінця не розумію...

Я Ріната Ахметова знаю більше ніж 30 років. І ми досі спілкуємося, дружимо, телефонуємо один одному, п'ємо чай, зустрічаємося без жодних проблем. Періодично з'являється Женя, висуває різні претензії і зникає

– Ти ж не міг вийти нікуди особливо, правда?

– Ні.

– Ти сидів удома?

– Я так жив у Донецьку, у Києві. Ось так переміщався...

– Сьогодні у тебе охорона є?

– Так.

– Вона, як і раніше, потрібна?

– Я не можу сказати, що потрібна. Я просто, мабуть, звик. Мені охорону дав ще батько. Тобто я з охороною приблизно 28 років. Було менше, потім більше... Це вже звичне життя...

– На початку грудня hromadske випустило фільм про твого батька. Головний герой – твій старший брат Євген Щербань, який у фільмі проводить власне розслідування і розбирається, як і в який спосіб зник спадок батька. Ідеться про частку в корпорації "Індустріальний союз Донбасу". Чи дивився ти фільм за участю твого брата з назвою "Спадкоємець"?

– Так, мені довелося його подивитися. Знаєш, мені дуже шкода брата... що він на тлі нашого батька, сім'ї вирішив пограти почуттям власної гідності, честю і своїм серцем. Тому що можна було зняти фільм про батька. І потрібно було зняти фільм про батька – про велику людину, яка після себе залишила величезну пам'ять. Але не можна було споганювати фільм своїм нерозумінням життя і тим, що він у житті упустив. А він реально через те, що не хотів жити і не хотів займатися бізнесом, пропустив 24 роки життя. А це страшно. Йому сьогодні 50. На момент загибелі батька йому було 26. Це повноцінна людина, яка могла займатися справами. Але він категорично від цього відмовився. Я жив у Донецьку, а він жив скрізь. Він жив і діставав від цього задоволення – упустив дуже багато часу. І сьогодні на пам'яті батька він вирішив зіграти і, мабуть, заробити. Я припускаю, тому що по-іншому я це описати не можу. І сьогодні мені його шкода. Мені його реально шкода як людину. Тому що не можна з таким розумінням когось звинуватити у своїх промахах.

– Під час перегляду фільму що ти відчував? Яке враження фільм справив на тебе?

– У мене таке враження, що це "повість про себе". Ну, реально. Тобто він показує домашнє відео, яке я йому дав. Я зберігав 20 років, оцифрував, роздав одному і другому для пам'яті. А він узяв у фільм і прокоментував. Ну, це його доводи, які я навіть не розумію, на чому ґрунтуються. Ми з ІСД, "Гефестом" – усією "спадщиною" – розбиралися не один раз. Ми почали з нею розбиратися з 3 листопада 1996 року. З усіма партнерами, які були в батька, про яких я знав і які мене добре знали, я зустрівся. Ми всюди з ними поставили крапки над "і".

Ахметова він звинувачує в якомусь неправильному ставленні до нього. Я не згоден. Тому що ми з Рінатом Леонідовичем сіли 1997 року, провели штук 10 зустрічей, узяли всі цифри, узяли менеджерів, які займалися бізнесом мого батька, розмалювали всю картину, побачили цифри – визнали, потиснули один одному руки – і розійшлися. І пішли далі працювати та займатися своїми справами.

Я Ріната Леонідовича знаю більше ніж 30 років. І протягом усього цього періоду я з ним спілкувався. До смерті батька він спілкувався з ним, а після смерті батька спілкується зі мною. І ми досі спілкуємося, дружимо, телефонуємо один одному, п'ємо чай, зустрічаємося без жодних проблем. Періодично з'являється Женя і пропадає – і висуває різні претензії. Він висуває їх і мені, йому, його колишнім партнерам. Тобто ми з цим розібралися 1997 року... Женя був із 10 зустрічей на одній. І поїхав. Його все влаштувало. Потім з'явився 2013 року – у нього знову виникли запитання. Вони прийшли з молодшим братом, знову взяли документи, знову пропрацювали всі документи – знову виникли запитання. Ми поїхали до Ріната Леонідовича – сіли знову разом. Знову все пройшли. Він залишився незадоволеним. Рінат каже: "Якщо ти незадоволений – не питання. Знайди людину, якій ти віриш. Давай долучимо – і вона нам допоможе в цій ситуації". Ми поїхали до Йосипа Давидовича Кобзона. Мені дуже гидко, що він назвав його третейським суддею. Мені ця людина стала другим батьком.

– Звісно.

– Я із цією людиною, блін, спілкувався вдень і вночі. Ця людина, як і я з нею, зі мною ділилася найдорожчим для неї. Я досі товаришую з його родиною. Так він його назвав третейським суддею незаслужено. Це наклеп якийсь. Ми поїхали до нього. Він каже: "Хлопці, добре. У вас є така претензія. Я не можу її підтримати, тому що я можу щонайбільше підробити вам документи, тому що її неможливо обґрунтувати. Якщо є обґрунтування, ідіть до суду". На цьому ми й закінчили. Після цього ми дали інтерв'ю Forbes і цьому самому Максимові Каменєву...

– Цьому самому журналістові.

– Так, який зняв на hromadske цей фільм. Ми дали йому втрьох інтерв'ю: я, Євген-старший і молодший – про те, що в нас немає жодних матеріальних претензій ні до кого, а тим паче до Ахметова. Знову минуло сім років – і він з'являється з фільмом.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Той самий журналіст?

– Той самий журналіст і той самий брат. І знову з черговими претензіями. Тобто я розумію так: якщо у нього є якісь претензії, він має взяти документи і піти в суд, довести там свою правоту або неправоту. Але не поливати брудом усіх партнерів батька. Тим паче, що він цього життя не жив – це життя жив я. 24 роки життя бізнесом у Донецьку займався. Він тільки приїжджав і виїжджав. Він приїхав на п'ять днів, покомандував і поїхав. Приїхав, невдоволення висловив – знову поїхав. Він жив у Таїланді, у Криму – де завгодно, але тільки не займався справами. А я з цими людьми вибудовував відносини дуже довгі роки, я жив у цьому місті, мене знають, мене поважають.

– І все ж у Донецьку на очах були. Правда?

– Усі були в Донецьку на очах, усі знали всі історії повністю. Тобто те, що я зараз говорю, – це не новина. Це те, що реально відбувалося. Усі прекрасно знають, хто він такий. Я знаю, хто він такий. Його люди не сприймали, бо він ніколи навіть не намагався до цього прийти.

Якби Євген був адекватною людиною, то він би сів і поговорив з Ахметовим. І зараз би не довелося дурниці ці верзти. Розумієш? А людина просто все проігнорувала: вирішила, що їй усі винні

– Руслане, я поставлю незручне запитання, можливо. Але я його поставлю. Це правда, що Євген із 12 років був наркоманом?

– Із 16. Тобто батько дуже сильно щодо цього мучився. І я пам'ятаю його відчуття, висловлювання. Він дуже сильно лаявся і казав, що "готовий усе віддати, аби він одужав, але це неможливо". Він його в армію відправляв, одружив і чого тільки не робив, щоб до якоїсь тями привести. А його постійне бажання і байдужість до всього зіграли злий жарт. Людині сьогодні 50, а їй нічого про себе сказати. Ти розумієш?

– Це були важкі наркотики?

– Наскільки я знаю, так.

– Коловся?

– Так. Він себе не шкодував, я так скажу. І в Америці, і в Україні, і хай де б він був. Помирав разів п'ять, напевно. Його з того світу діставали часто.

– Це правда, що він потрапляв періодично в негарні ситуації з цієї причини?

– У важкі ситуації, я б сказав.

– Ну наприклад.

– Люди страждали. Мені доводилося виявляти кмітливість, сили і ресурси для того, щоб його звідти витягати. І він тоді зупинявся на місяць, говорив "усе, я кинув". І знову те саме.

– Мені говорили, що батько дуже переживав щодо цього, не хотів ламати його долю і з цієї причини лікував його примусово, але не позбавляв дієздатності й не призначав йому опікуна. Це так?

– Ну звісно. Він дуже переживав за нього. І [Євген] на самому початку життя вирішив його сам собі зіпсувати.

– Хочу зараз прочитати одкровення людини, яка знає вашу сім'ю багато років. Вона мені сказала: "Євген має вигляд людини, яка не знайшла себе в житті. Незрозуміло, чим займається, чи є сім'я, чим цікавиться. Живе минулим. У нього драматична доля. А величезну, на його думку, спадщину, як йому здається, украли. Його, як він вважає, зрадив брат, від нього відвернулися родичі й партнери-іуди. Але захоплений почуттям обов'язку і моральними принципами, Євген намагається відновити справедливість. Вихід фільму "Спадкоємець" – його зоряний час. Євген – украй непублічна людина. Його ніхто не знав. Зараз йому 50 років, але про нього ніхто й ніколи не чув. І тут завдяки магії телебачення та інтернету національна слава, кілька інтерв'ю, підвищена увага до його сторінки у Facebook, загальні, як йому, напевно, здається, визнання й увага. Євген заплутався, його використовують. Він потрапив у такі обставини, що змушений здійснювати негідні вчинки. Євген перебуває в ілюзії, а деякі люди використовують цю ілюзію з корисливою метою". Руслане, сам Євген до кінця розуміє, що він зараз робить?

– Так, більшу частину цього я, напевно, підтверджу. Тому що реально людина втратила 24 роки свого життя і зараз намагається в якийсь спосіб себе реалізувати. По-іншому не сприймеш. Якщо попросити його розповісти, чим він займався, то навряд чи в нього вийде. Тому що його досягнення дорівнюють нулю. Так, він десь брав участь, він щось робив, кудись ходив, у якихось зустрічах брав участь, але це максимум. Якщо поставити на ваги 50 років його і 50 років якоїсь іншої людини, тих людей, яких він звинувачує у своїх же негараздах і своїх неприємностях, то це багато про що скаже. Тобто якщо в цій ситуації взяти Ахметова і Женю... Ахметову 54, а Жені 50.

– Ровесники.

– Вони ровесники. На момент убивства Жені було 26, Ахметову виповнилося 30. Женя міг тоді сісти й з Ахметовим поговорити про що завгодно.

– Тим паче, що Ахметов став би з ним розмовляти. Правда?

– Ну звісно. Якби він був дорослою, адекватною людиною з бажаннями, які були в мене і є досі, то він би сів і розмовляв. І зараз би не довелося дурниці ці верзти. Розумієш? А людина просто все проігнорувала: вирішила, що їй усі винні. І вирішила від цього абстрагуватися. А тепер він намагається свою внутрішню порожнечу цим компенсувати. І тим самим влізти в цей бруд. Я впевнений у тому, що його хтось піймав – і почав фінансувати. Тому що цей фільм коштує – я говорив із фахівцями – приблизно $300 тис. У нього немає таких грошей. Я дивлюся, що він ніби по-іншому почав почуватися. Це з того, що я чую.

– Фінансово.

– Так, фінансово. У нього не було таких можливостей. Тому що він продав усе, що можна було продати. Я розумію, що хтось цим почав займатися і фінансувати. Просто велика трагедія в тому, що його зараз використають і викинуть. Він обрав не той шлях, на якому можна здобути славу і чогось досягти. Набагато простіше було в цій ситуації йому сказати: "У мене є бізнес-план", – зателефонувати Ахметову і сказати: "Допоможи мені, будь ласка, на спомин про мого батька. Я не спілкуюся зі своїм братом. Я його не люблю. Але в мене є бізнес-план – я хочу заробити". Я впевнений, що він би йому допоміг. Я впевнений, що він би з ним зустрівся й допоміг, і сказав: "На тобі гроші. Зароби. Заради бога". Але він обрав зовсім інший шлях. Він обрав брудний шлях шантажу. Ще пів біди, якби він шантажував собою. Він шантажує моєю родиною, він шантажує найдорожчою людиною, яка була в моєму житті, – моїм батьком.

Я досі, не перебуваючи в Донецьку, охороняю кладовище, місце, де поховано батька і Надію. Потрібно запитати в Жені, коли він востаннє туди поклав квіти. Він або молодший брат. Знаєш, коли я в них запитав, чому вони не кладуть квітів на могилу свого батька, вони сказали: "У нас інше розуміння". А яке інше може бути у тебе розуміння до пам'яті свого батька? Не покласти квіти на могилу? Так за сім років можна було кого завгодно знайти, дати йому 300 грн, щоб хоча б дві квітки поклали. Але він чомусь цього не зробив. І зараз він порушив таку тему... Я її пережив. Те, що пережив я, він не пережив і близько. Те почуття, яке пережив я, – втрати і порожнечі – він ніколи не переживе. Я не бажаю нікому, ні йому, ні своїм ворогам, щоб хтось це пережив. Ця страшний внутрішній стан. Я місяць не говорив ні з ким. Молодший брат Женя взагалі розмовляти перестав. В Америці. Він це дізнався, по-перше, із новин, тому що я йому сказати цього не міг. Він перестав розмовляти... Його там до психолога водили рік майже, щоб він хоч якось із людьми почав спілкуватися. Це була страшна трагедія. Не можна допустити навіть у своїй голові шантаж, використовуючи трагедію. Усі сімейні чвари та сварки потрібно залишити вдома і розбиратися з ними вдома. Якщо ти не вмієш це долати, не порушуй цієї теми, розмежуй пам'ять про батька і свої власні амбіції. Доведи свою правоту в суді, на ділі, але не починай грубіянити і зневажати людей, які тобі в житті допомогли. Якщо тобі хтось дав рубль у руки, це не означає, що ця людина тобі щось винна. Вона допомогла тобі тим, що не заважала. Це вже величезна допомога насправді. Якби він займався бізнесом, він би правильно рахував цифри. Навіть ті цифри, які він назвав у цій передачі...

Я вважав, що мої брати мене ніколи не продадуть і не зрадять. Де були спадкові частки, я все оформляв на трьох – по 30%. Де було майно й активи, вони були акціонерами і директорами. Я ніколи в житті не міг подумати, що мене зрадять рідні люди

– Мільярд доларів?

– ...не відповідають дійсності. Тому що він не розуміє навіть, що говорить. Людей, яких він називає в цьому фільмі, – вони б про себе краще розповіли. Я цих людей знаю досконально. Знаєш, є такий вислів: "А судді хто?" Це саме цієї ситуації стосується. Перш ніж когось судити, ви розкажіть про себе, хто ви і чого досягли. Вони всі кинулися на двох. А чого ви на них кинулися? А решта де? У батька була корпорація АТОН, 300 підприємств. Чому не знайшли цих партнерів і не висунули претензій? Може, через те, що вони менш успішні, менш публічні, ніж ці? Яка причина? Це підкуп і шантаж. Просто людину спіймали на її амбіціях та емоціях, трішечки, мабуть, підбадьорили грошима – і вона на це пішла.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Скажи, у нього ж були якісь гроші, якась нерухомість, власність? Що він продав?

– Гроші мають властивість закінчуватися. Якщо нічого не робиш, а постійно споживаєш, треба ж звідкись підживлюватися. Раніше я підживлював. А роки чотири ми з ним не спілкуємося. І підживлювати його нікому. У них залишилася, по-моєму, стоянка. Він із неї одержує якісь гривні. Але я більше бізнесу не чув.

– Тобто він усе продав, спустив?

– Ця стоянка ще із часів батька.

– Тобто він спустив усе?

– Виходить, так. Якщо немає грошей – отже, спустив. Мабуть, зараз є хтось, хто допоміг, профінансував.

– Як ти думаєш, хто стоїть за цим?

– Мені складно судити. Але це точно не мої вороги. Тому що в цій ситуації вони чіпляють мене найменше. Я чому зараз говорю про це? Тому що мені насправді прикро. У мене всередині, знаєш, обурення, що можна використовувати власну трагедію проти тих людей і партнерів, які в житті тобі допомогли. Мабуть, його розуміння допомоги – "на 100 рублів". Але не тільки такою допомога буває.

– На момент убивства батька, повторю, тобі було лише 19 років, і в тебе на руках опинилися недієздатний фактично старший брат і молодший брат, син Надії Нікітіної, зовсім дитина. Після смерті батька ти, 19-річний юнак, фактично всиновив його, щоб зберегти родинні зв’язки. І всі роки після смерті батька – це говорять усі, хто тебе знає, – про братів своїх дбав. Ти став опікуном неповнолітнього сина Надії Нікітіної, мама його всиновила... Зробив безліч спроб позбавити старшого брата залежності. Чотири роки ти не спілкуєшся зі старшим братом, а які стосунки з братами були до цього?

– Знаєш, я вважав, що ці люди досить мені близькі й віддані, які мене ніколи не продадуть і не зрадять, і все ми вирішимо всередині. І я якось усе узаконював. Тобто де були спадкові частки, я все оформляв на трьох – по 30%. Де було майно й активи, вони були акціонерами й директорами. І я вважав, що в мене є сім'я. Я ніколи в житті не міг подумати, що мене зрадять рідні люди. Я їх рідними людьми зробив – можна так сказати. Тому що, правду кажучи, я ж нікому нічого не винен. Я ж міг вчинити по-іншому.

– Звісно.

– Я міг про них забути.

– Звісно.

– Я б сказав, що на сьогодні я не чотири роки з ним не спілкуюся – я не спілкуюся з ним 24 роки.

– І багато хто б так зробив, я тобі більше скажу.

– Так. Але я хотів сім'ю. Я насправді хотів старшого брата. Ти розумієш? Я хотів старшого брата і через це дуже багато помилок зробив. Я хотів, щоб у мене був старший брат, який про мене буде піклуватися. Не я, а він про мене. Про мене буде думати, зателефонує, запитає, гроші передасть. Розумієш? Банально просто. Я поїду відпочивати, а він буде працювати. Але склалося життя по-іншому. І я для цього дуже багато віддав. І для молодшого, і для старшого. Я реально вважав, що це мої брати. І те, що у нас різні матері, молодший узагалі ніби не рідний – і я його прийняв... У мене не було розділення. Я категорично забороняв навіть про це говорити. А їм це в підсумку не потрібно було, як виявилося. Тобто в підсумку вони мене звинуватили в тому, що я прожив їхні життя.

Я допускаю, що прожив їхні життя, знаєш. Тому що я на себе багато взяв. Ну так, це правда. Я не усвідомлював тоді. Я думав, що роблю добре. І я тоді зрозумів прислів'я: "Якщо хочеш нагодувати людину, не рибу їй давай, а вудку". Я добре це розумію. У мене є діти, і я після цієї ситуації почав до них ставитися зовсім по-іншому. Я припинив їх пестити, як я пестив до цього. Я почав змушувати їх входити в колію, як мене вводив у цю колію батько.

– Він життя добре знав, так?

– Так. Я розумію, що йому було важко, але він мене в це життя вводив. І тому що він мене вводив у життя тоді та знайомив зі своїми партнерами, я вижив і далі.

– Видання "ГОРДОН" опублікувало твоє відкрите звернення до творців фільму "Спадкоємець". Я цитую: "Залежності та згубні пристрасті мого брата – це друге страшне потрясіння, із яким мені довелося зіткнутися після вбивства батька. Ви говорите про бізнес із людиною, яка завжди цікавилася тільки красивим життям, завжди йшла на повідку у своїх слабкостей, яка жодного дня не була хоч якось причетною до бізнесу батька. Як факти у своєму фільмі ви збираєтеся надати слова людини, яка після смерті нашого батька була на моєму утриманні. І в той момент, коли це утримання втратила, почала торгувати сімейним архівом, придумуючи історії, щоб продати пам'ять про батька дорожче". Твій брат назвав фільм "Спадкоємець". В однині. Хоча синів залишилося троє. Чому і що, по-твоєму, означає взагалі саме слово "Спадкоємець"?

– Ти знаєш, я насправді знаю, що це означає. Спадкоємець – це та людина, яка прийшла й узяла на себе всі зобов'язання. Спадкоємець – це та людина, яка відповідає за свої дії, за свої вчинки і за чужі дії. У цій ситуації за дії батька він теж відповідає. Він дивний спадкоємець, тому що він не хоче і ніколи не відповідав за жодні зобов'язання. Він ніколи не хотів сприймати якісь зобов'язання перед кимось. І тому слово "спадкоємець" у цій ситуації не можна застосовувати. І ще я не розумію, чому спадкоємець один. І ще я не розумію, чому він сидить, а всі стоять. Це означає, що наш батько менш шановний, ніж він? Чи він досяг більше за всіх інших? Я ось цього не розумію. Є ж теж якісь постулати: як людина має поводитися й узагалі як усе має відбуватися. Це суто з поваги. Будь-яку людину, яку ти любиш або не любиш, ненавидиш, ти маєш поважати. За будь-яких розкладів. Правильно?

Ми з братами реально найняли детективів, щоб вони допомогли знайти наш спадок у Британії, Америці, Швейцарії, Канаді. Але я, чесно кажучи, не розумію, що вони зробили

– Звісно.

– Я навіть тут поваги не побачив. Я і фільм тому не сприйняв. Він мене ввів у якийсь ступор і обурення. Я не думав, що настільки низько це все станеться. Для мене це ще один удар, який я пережив. Тому що не можна так низько опуститися. Ну не можна. Це категорична заборона.

– Перед зйомками в цьому фільмі Євген із тобою радився?

– Ні, не радився. На мене вийшли журналісти – Максим Каменєв і... Не пам'ятаю, як прізвище другого хлопця... Вони запропонували брати участь у цьому фільмі. Я в них запитав план. Вони розповіли. Я сказав: "Ви поговоріть з усіма і передусім із Євгеном". Ми з ним тоді не спілкувалися. І все. Минув період часу – вони сказали: "Ми Євгена відзняли. Візьміть участь". Я плюс-мінус зрозумів, про що фільм, оскільки вони мені презентували... Я кажу: "Хлопці, я не готовий у цьому брати участь. Це не моє. Я не маю ні до кого претензій. Якщо до когось є питання і претензії, я їх окремо висловлю, але точно не через фільм. Фільм про батька – для мене це святе. Фільм про батька – це про честь і гідність батька. І крапка". Тому я й відмовився.

– Одна людина, яка добре знає твою сім'ю, мені сказала цікаві слова: "Донецьк – не найбільше місто. І всі знакові люди Донецька одне одного знали і були добре обізнані про життя одне одного. Відповідно, усі, включно з бізнес-партнерами Євгена Щербаня, прекрасно знали, що Євген – наркоман. Ніхто не сприймав Євгена серйозно, ніхто не став би обговорювати з ним справи". Євген у бізнесі взагалі щось розумів?

– Слухай, ну він намагався займатися. Я не можу сказати, що він не займався. Просто йому бракувало... Його вистачало на старт, але бракувало на фініш, знаєш. Він почав займатися – і пропав. Я жив у Донецьку, а він туди приїжджав: приїде на тиждень, походить, покомандує – знову поїде на калька місяців. Приїхав, пообурювався – поїхав. Ось так він і жив останні 24 роки. Ну, 20 років, поки Донецьк ще... Може, краще в нього запитати, чого він досяг у цьому житті. Може, він більше про це розповість. Але мені складно про це судити. Наприклад, якщо ти знаєш бізнес, то ти і злітаєш, і падаєш, знову злітаєш – знову падаєш. Але я такого за ним не пам'ятаю. Тобто якщо впав – це я винен, а якщо ми злетіли – я маю поділитися. Таке у нього ставлення.

– Твій батько очолював транснаціональну корпорацію АТОН, у яку входило 300 підприємств. У чому полягав бізнес батька?

– Мені складно судити. До кінця 1996 року я не надто вникав у бізнес. Я знаю, що там була і торгівля, і машини, і перевезення... З Америки везли машини, торгували всім, чим можна було торгувати. І метал, і переділ, і кастом... Там купа всього. Ти розумієш, це було зациклено на одній людині. І ось у цьому велика проблема... Тому що на ній усе було зациклено, і юридично не було підкріплено. І коли її не стало, не стало дуже багато чого.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– У нього й у США був бізнес. Так?

– Й у США був бізнес, так.

– Руслане, батько дійсно був дуже багатою людиною?

– Він був багатою людиною. Але найголовніше багатство – це був він.

– Мізки.

– Так. Але я не можу перевести це на гроші. Тобто в нас після нього щось залишилося. Я кажу "щось", тому що це не глобально, як каже Женя. Щось залишилося. Ми не бідні люди. Але сотні мільйонів, мільярди – я їх не бачив. Усе, куди ми далі йшли, ми йшли самостійно. Я йшов самостійно. Ну, за допомогою його партнерів. Дякувати богу, не заважали, допомагали мені. І мене це дуже влаштовувало.

– Ти спочатку спробував розібратися зі спадщиною? Що залишилося після батька?

– Ти знаєш, у мене завдання було тоді не зі спадщиною розбиратися, а вижити і сім'ю утримувати. Можливо, я десь щось випустив з уваги, але я розраховував на порядність партнерів в Америці. У нас там була керівником людина, яка втекла. І донині ми її не можемо знайти. Ось до неї дуже багато запитань залишилося. Євген замовчує...

– Він колишній наш?

– Так, колишній українець. Потім щодо Юрія Миколайовича, який у Євгена у фільмі виступав, теж велике питання... Він поїхав в Америку – і там купа всього зникла. Теж незрозуміло. Тобто, знаєш, такі дрібні капості коїлися. Ми ж навіть найняли детективів, які займалися пошуком спадщини. Це якраз 2013 року було. Ми найняли реально детективів (я і двоє Євгенів), щоб вони допомогли нам знайти наш спадок у Британії, в Америці, у Швейцарії, де могли бути рахунки закриті, у Канаді. Але далі вони почали з ними щільно спілкуватися, і я, чесно кажучи, не розумію, що вони далі зробили. Тому що в мене контакту з ними немає. Їх шукав молодший. Вони разом цим займалися.

– Металургійні заводи й інші якісь промислові активи в батька були? Залишилися після нього?

– Наскільки я знаю, вони працювали за давальницькою схемою. У власності не було. Метал узяли, продали в Америку, грошей отримали...

– Але у власності не було?

– У власності – не чув. Якби були у власності, вони б у мене були.

– Але в синів залишився банк "Капітал". Правильно?

– Правильно.

– У банку багато великих фірм тримали свої гроші.

– Тримали.

– Що з банком потім сталося?

– Працював, розвивався до 2015 року. А 2015 року, коли ми сюди переїхали, – політичні негаразди. Нас звинуватили в неправильному веденні фінансової діяльності. І його спробували ліквідувати. Із 2015 року до 2019-го я судився і відсудив його назад. Єдине – вони зробили його банкрутом. Тому що на момент виведення з ринку активів було на 2,4 млрд грн, а на сьогодні – мінус 18 млн грн. Тобто поки я судився, вони його просто банкрутили. І ось я тепер намагаюся з державою це питання врегулювати. Я виграв, банк відіграв, але забирати нічого. І вони це все заперечують. Це бізнес-взаємини з нашою державою.

– Ми говорили вже, що, коли вбили батька, тобі було 19 років. Ти готовий був до того, щоб успадкувати бізнес батька й узяти відповідальність за родину на себе? Що було найскладніше?

– Найскладніше було в цьому розібратися. Я не був готовим до цього. Я вчився, чимось займався, якимись своїми інтересами, але точно не бізнесом. Мене до цього готували, але не до такої міри. Я глобально не міг у це вступити. І в той період мені потрібен був брат старший. Розумієш? Те, чого я не мав. Тоді мені потрібен був старший брат, який сказав би: "Руслане, ти давай вчися, а я далі все продовжу".

Я жив і працював протягом 20 років у Донецьку без жодних проблем. І всі питання, які виникали, мені допомагали розв'язувати Кобзон і Ахметов

– Після смерті будь-якого бізнесмена часто залишаються не тільки бізнес і проєкти, але й борги. Як ти, тоді ще молода людина, їх віддавав? І як вів перемовини з партнерами та кредиторами батька?

– Розумієш, усюди були якісь взаємні зобов'язання. Тому, благо, частина партнерів відверто про це говорила. Тобто були взаємини, які десь ми зараховували, десь перераховували. Були різні претензії. І, знову ж таки, порядні партнери допомагали з ними розбиратися. І якось ми за кілька років розібралися. Розумієш? Це дуже важлива річ.

– Але якщо виникали суперечки, як ти їх залагоджував? Боже, 19 років. Досвіду жодного фактично.

– Телефонував, просив Ріната, просив Йосипа Давидовича.

– І вони допомагали?

– І вони допомагали. Оскільки я до них поставився правильно. Тобто взяв зобов'язання всі – і ми з ними сіли й домовилися. Це основа відвертих стосунків... Тобто мене ніхто не повісив за ноги і не поспішав із мене щось витрусити, а зі мною сіли й розмовляли відверто. І ми далі продовжували спілкуватися, дружити без будь-яких проблем.

– Рінат Ахметов товаришував із батьком, дружив із родиною батька. Які в тебе особисто були стосунки з ним?

– До смерті батька? "Здрастуйте" – "до побачення". Я його знав досить добре. Тобто знав його з восьми років. У нас різниця 10 років. Ти ж розумієш, які могли бути дружні стосунки? А після смерті батька ми, звісно, із ним зблизилися. Тому що він почав допомагати. Я будь-якої миті міг до нього звернутися як до старшого товариша, який мені допомагав завжди. Я жив і працював протягом 20 років у Донецьку без жодних проблем. І всі питання, які виникали, мені допомагали розв'язувати Йосип Давидович і Рінат Леонідович.

– Чи був борг у батька перед Рінатом Ахметовим?

– У них були взаємини, я б так назвав. Борг – це, знаєш, ти взяв – і не віддав. І в них були взаємини в якихось справах, у які я не занурювався дуже. Сіли менеджери батька й Ахметова – вони все між собою обговорили. Я не міг коментувати тоді цифри, тому що я не був у бізнесі. Вони це показали – ми побачили. Ми домовилися, як це все зарахувати.

– Тобто побачили, що батько був винен. Так?

– Що були взаємні зобов'язання певні.

– Ну були відносини фінансові.

– Так, партнерські відносини. Вони чимось займалися. Я, відповідно, не міг – я цього не розумів.

– Тобто були непогашені...

– Були якісь моменти, які потрібно було врегулювати. Ми сіли й урегулювали їх.

– Як відбувалися зустрічі твої з Рінатом Ахметовим після смерті батька?

– Та нормально. Зателефонував – зустрівся. Він мені телефонував, я – йому.

– Він був доброзичливим? Не тиснув на тебе?

– У мене не було ніколи з ним проблем.

– Після смерті батька Рінат Ахметов придбав якісь цінні активи або частки в бізнесі батька? Може, здобув якісь конкурентні переваги? Чи була вигода якась після загибелі батька в Ріната Ахметова?

– Я думаю, що в нього проблем додалося після загибелі батька досить багато. Якщо раніше частину питань розв'язував батько, то в цій ситуації мені треба було відповідати за все: і за бізнес, і за все інше. Я не чув, щоб [Ахметов] здобув якусь вигоду, що він став міцнішим, потужнішим і багатшим.

– Він на той час уже був дуже багатим?

– На той час він був заможною людиною. Це, знову ж таки, мірки 90-х років. Реально всі домовлялися – і на цьому все закінчувалося. І я не рахував ніколи його грошей. Я навіть про це не думав у той період.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ти заявив, що після смерті батька Рінат Ахметов допомагав і тобі, і брату. Але після виходу фільму "Спадкоємець" твій брат написав, що "Ахметов – хитровимаханий, повівся як шакал, як мародер і шахрай". Як ти думаєш, це щира думка Євгена чи на нього хтось впливає?

– Ти розумієш, мені насправді шкода, що людина вживає такі слова і фрази. Неважливо, хто це. Це дуже низько. Поважати потрібно будь-яку людину. Любиш ти її чи не любиш, ненавидиш... Я думаю, що його хтось веде. Тому що при здоровому глузді і тверезому розумі неможливо безпідставно – і навіть із підставами – ображати інших людей. Повторюся ще: якщо в тебе є якісь питання і претензії, бери документи й іди до суду. І доводь свою правоту в суді. А потім прийди і скажи: "Я маю рацію. Суд ухвалив".

– 2013 року ти разом із братом говорив журналісту Каменєву, який згодом зняв фільм, що жодних претензій щодо спадщини в тебе немає. І брат говорив те саме. Чому він раптово змінив риторику? Теж тому, що потрібні гроші і він хоче їх заробити в такий спосіб?

– Я думаю, що так. Він просто ніколи бізнесом не займався. І тому він просто не розуміє, як він інакше може заробити. Або, знаєш, це відчай якийсь, недолюбленість. Я, чесно кажучи, зрозуміти не можу. У нього ж є одна проблема: він чує тільки себе. Він не чує і не сприймає всіх, хто має іншу думку – вона його дратує. І ми досить часто щодо цього сварилися. Так це не працює. Є маса думок, які треба послухати й почути. А він, не розбираючись, просто махає документами і намагається когось у чомусь звинуватити.

– Про "махає документами". Він заявив про претензії в розмірі мільярд доларів, пославшись на підтверджувальні документи. Але жодних документів ні у фільмі, ні після його виходу так і не показав. Можливо, він просто блефує?

– Та я впевнений, що він блефує. Я знаю ті документи, про які він говорить. Це архів батька – його відносини з різними людьми, із різними компаніями. Вони взяли їх, перебрали, порахували – і показали. Тобто люди, які ніколи не займалися бізнесом, – їм складно розраховувати дохід і прибуток. Вони на цьому грають і хизуються. Ти ж розумієш, що якби в нього була претензія на мільярд доларів обґрунтована, то він пішов до суду і довів би це. У принципі, я теж можу говорити. У мене теж багато бажань.

Батько, наскільки я знаю, бандитизмом не займався. Він був бізнесменом

– Особисто в тебе претензії до Ріната Ахметова є?

– Немає.

– Узагалі немає?

– Особисто в мене немає претензій до Ріната Ахметова. У мене немає через те, що я з ним не сварився. Розумієш? Мені з ним нічого ділити. Я протягом 24 років, від моменту загибелі батька і до сьогодні, усі питання, які в мене були особисто до Ріната Ахметова, вирішував із ним.

– Давай інакше запитаю: Рінат Ахметов тебе і твоїх братів обібрав чи ні?

– Я так не вважаю. У мене ніхто нічого не забирав. Я можу сказати, де він мені допоміг. А що він у мене щось відібрав, я не можу сказати. Я такого не чув. Але впродовж 24 років я б точно про це дізнався. Але так ось сказати, що мене він обібрав і обікрав, – не можу. Ні мене, ні моїх братів. Я про це теж не можу нічого такого сказати.

– Як би ти охарактеризував Ріната Ахметова?

– Ну, він дуже великий стратег. У нього дуже серйозне стратегічне мислення. Він досить розумний для того, щоб не робити дурниць і капостей дрібних, як це подає мій брат. Розумієш? Він продумує деякі речі на багато-багато років наперед. Я це можу аналізувати просто. Такою людиною був і мій батько. Я дуже добре розумію, яке це мислення. Я сам хочу так думати, якщо вдасться.

– Коли у твого брата Євгена виникли претензії до Ріната Ахметова, як, за його словами, до третейського судді вирішив звернутися до Йосипа Кобзона. Євген стверджує, що "Кобзон спочатку погодився, але потім відмовився, не захотівши псувати стосунки з Рінатом Ахметовим". З огляду на незаперечну репутацію Йосипа Давидовича, його роль у суперечках між різними бізнесменами, це має дивний вигляд. Чому взагалі, по-твоєму, Кобзон відмовився бути, як каже Євген, третейським суддею? Якщо йому пропонували таким стати.

– Розумієш, саме визначення "третейський суддя" – це вже образа в цій ситуації. Тому що я цю людину любив і любитиму завжди. Він мені став другим батьком. І тому я до нього ніколи не прийду як до якогось судді. Я до нього приїхав як до батька по пораду. І, знаєш, Кобзон йому не відмовив – Кобзон йому допоміг, щоб Женя не встряг у дурну ситуацію перед самим собою. Тому що якби можна було довести те, про що говорив Женя, можна було б іти без проблем у будь-який суд: британський, американський, український. Для цього не потрібен був жоден третейський суддя. Коли Кобзон побачив документ, яким Женя хотів обґрунтувати свої претензії, він сказав: "Я в це не лізтиму". З однієї простої причини: щоб не псувати Жені життя. Яке він сам собі в підсумку і зіпсував. Розумієш? Він просто намагався застерегти від дурних вчинків і дурних висновків. Тому моя позиція 1997-го, 2013-го і 2020 року незмінна.

– Я можу тільки підтвердити, із якою любов'ю Йосип Давидович до тебе ставився. Він дійсно виокремлював тебе серед інших людей, із якими спілкувався, ставився до тебе як батько. Це абсолютна правда. Охарактеризуйте Йосипа Давидовича.

– Це епоха, це така міць, така постать... Така величезна енергія була... Людина, яка, напевно, нікому в житті не відмовила. Допомагав усім і завжди. Навіть коли він був уже при смерті, він однаково комусь намагався допомогти.

– Так.

– Людина безвідмовна. Я був на похороні. І я такої кількості людей на похороні ніде не бачив. До такої міри його всі поважали... Причому і найголовніші люди в Росії, і найзвичайнісінькі люди. Вони не відходили від труни. Тільки сильна людина і шанована людина може так закінчити життя. І навіть помирав він із гідністю. Це величезний світ, у якому можна розчинитися і почуватися безпечно.

Євген Щербань і Володимир Щербань, 1994 рік. Фото: УНІАН

– 1995 року створили корпорацію "Індустріальний союз Донбасу": дуже великий постачальник природного газу. Причому ідея створення ІСД належала саме твоєму батькові. Улітку 1996 року тодішній мер Маріуполя Михайло Поживанов в інтерв'ю звинуватив твого батька і його партнера-однофамільця, губернатора Донецької області Володимира Щербаня, у тому, що вони погрожували йому вбивством і вимагали платити данину в розмірі $5 млн щомісяця. Цитую інтерв'ю Поживанова газеті "Приазовский рабочий": "У наказовому порядку мені сказали, щоб 28 підприємств переуклали свої договори замість "Ітери" на "Індустріальний союз Донбасу", засновниками якого є комерційні структури, наближені до губернатора. Підрахувавши, що маріупольські підприємства водночас втрачають $1,5 млн, я відмовився. І в лютому 1996 року почалося таке: "Якщо ти не робитимеш того, що тобі кажуть, ми дамо команду правоохоронним органам – і тебе вивернуть навиворіт або вб'ють". Ти віриш, що твій батько збирав данину з підприємств Донецької області?

– Батько, наскільки я знаю, бандитизмом не займався. Він був бізнесменом. Поживанов – дуже специфічна людина. Я думаю, якийсь конфлікт у них був... Але мій батько не займався погрозами, рекетирством, бандитизмом.

– ІСД у середині 90-х – що це було?

– Коли батько загинув, ми розбиралися із цим питанням. Це була організація, знаєш, більше громадська. Тобто, наскільки я знаю, її створювали для обладміністрації, для закільцювання постачання газу. Акціонерами цієї організації були навіть якісь академії, якийсь аграрний фонд. Я, чесно кажучи, не пам'ятаю достеменно. Насправді ІСД створював покійний Момот, а потім уже ввійшли всі інші. І на момент загибелі батька його не було серед акціонерів. Ні його, ні його підприємств. Ми в цьому неодноразово розбиралися з юристами. Після смерті батька в мене була величезна юридична компанія, яка займалася всіма питаннями спадщини, спадкування, юридичних наслідків і всього іншого. І очолював її Микола Кузьмич Демиденко, до якого у фільмі Женя поїхав в Одесу. Він уже похилого віку, ледве розмовляє, але він гарну, слушну пораду дав Жені: "Є речі, яких не варто навіть згадувати". Він був шанованою людиною – генеральним прокурором Молдови і, по-моєму, заступником генпрокурора Радянського Союзу. Він був у нас юристом. І він мені дуже багато питань допоміг тоді розрулити і з ІСД, з "Атон".

– Сергій Тарута в той час яке враження на тебе справив?

– Та я не знав Сергія Тарути тоді. Він працював із батьком – і все. Він займався ІСД. Я знаю, що він раніше працював на "Азовсталі" у Булянди.

– "Червоний директор".

– Так, "червоний директор", як і Бойко. Дуже шановні люди.

– Рінат Ахметов брав участь у корпорації ІСД як у самостійному бізнес-проєкті? Керував ним чи ні?

– Такого я навіть від батька не чув. Тобто я з батьком часто їздив, але я не чув... В ІСД з'являвся Володимир Петрович Гайдук – це я пам'ятаю. Але стосунки Ріната з батьком – це окрема історія, у якій вони самі розбиралися. Туди мало хто влазив.

– До Сергія Тарути особисто в тебе претензії є?

– Якщо особисто в мене вони є, то я їх особисто йому й висуну. Для цього мені не потрібно виступати. Я піду і поставлю запитання без будь-яких проблем. Я думаю, що він не відмовить.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

У мене немає питань щодо спадку. Є питання до окремих людей. Припустімо, в Америці наш колишній керівник утік. У мене до нього запитання: скільки він украв, якщо досі переховується?

– Розкрадений нібито спадок є?

– Звісно, якусь частину спадщини хтось украв. Тому що були договірні відносини. Але, розумієш, я не ганятимуся за цими міфами. Я тоді розібрався, потім я ще раз розібрався. Я розумію, що це просто втрата часу. Якби тоді мені було 30 – була б інша ситуація. Але мені було 19. Мені не було кому допомагати. Усі розумні люди, які давали поради, – я їх скептично сприймав. І вони ставилися до мене з розумінням. За що я їм дуже вдячний. І зокрема Рінат Ахметов, зокрема Йосип Давидович. Я вдячний за те, що вони поблажливо до мого віку ставилися, до моїх амбіцій та емоцій. Розумієш? Але я досить багато пройшов, багато в чому розібрався. У мене немає питань щодо спадку. Але є питання... Припустімо, в Америці людина втекла, у мене до неї запитання: скільки він украв? Він досі переховується.

– Але вкрав багато, судячи з усього.

– Мабуть, так, якщо втік. Він був керівником в Америці. Ми там вчилися, він керував рахунками й усіма справами. Та тільки це жодного стосунку до Ахметова не має. Це окрема людина, яка була в батька і яка займалася всіма його питаннями у США.

– Фільм "Спадкоємець" мав стати, за ідеєю, фільмом про батька, а став фільмом про пошуки грошей. Чи не здається тобі дивним, що стільки років потому твій старший брат Євген говорить про гроші, а не про пам'ять батька?

– Так, тут є питання. Повторюся: фільм потрібно було знімати про пам'ять батька. Про велику людину, яка прожила величезне життя і яка після себе залишила величезну спадщину. Не спадок – спадщину. Думки, бажання і прагнення. А те, що із цього Женя зробив фарс і шантаж, – я не поважаю. Не таким має бути фільм про батька. Знаєш, я після цього замислився і, напевно, хочу зняти документальний фільм про Донбас. Хто ким був, хто чим займався, хто ким став, із якою гідністю і честю або без них вони це пройшли. Ну просто документальний фільм про Донбас. Розумієш?

– Цікаво.

– Припустімо, із 1987-го до 2020-го. Адже всі люди, які жили на Донбасі, – вони всі заслуговують на повагу. Ці люди багато чого досягли. Їм є що розповісти, є що показати. А ті, кого немає, – потрібно побачити, що після них залишилося: що залишилося в їхніх дітей, як діти прожили життя, що вони далі залишили.

– Ти сказав про документальний фільм. Ти любиш Донбас?

– Я люблю Донбас.

– Ось що для тебе Донбас?

– Батьківщина. Моя Батьківщина, яка дала мені все. Багато в мене забрала, але все дала. Я такий, тому що мене Донбас виховав, бо це моє коріння, там мій батько залишився.

– Донбас – це особливий характер?

– Донбас – це особливий гарт, особливі люди з особливим розумінням життя. Знаєш, на Донбасі залишилося багато честі й гідності. Там реально можна було вірити людям на слово. Не було такого, знаєш: сказав – і не виконав. Це зневажали. І ніхто дозволити собі цього не міг. Не міг просто голослівно вийти і когось у чомусь звинуватити. Це категорично заборонено. Якщо ти говорив, ти мав обґрунтувати. Так просто, як це сталося у фільмі, – такого на Донбасі не робили ніколи.

– Мені розповідали: коли Віктор Янукович приїхав до Києва працювати, він сказав зі злості одній людині: "Що у вас тут за місто таке? У нас якщо сказав – зробив. Пообіцяв – виконав. А у вас усі кидають". Ти згоден із ним?

– Ну...

– Ну, не всі.

– Тут своя специфіка. Не можна розслаблятися.

– Фільм "Спадкоємець" породив безліч запитань. А які запитання він викликав особисто у тебе?

– Як можна було так низько опуститися, щоб на тлі власного батька зняти таке? У мене від цього фільму негатив суцільний. Тому що фільм – монолог мого брата про себе. Це монолог людини, яка в житті не реалізувала себе, яка незадоволена сама собою, яку недолюбили і не сприйняли, яка на тлі цього скандалу намагається себе підняти. Але не цей метод потрібно використовувати. Треба використовувати мізки і знання, бажання домогтися і досягти, щось залишити у спадок своїм дітям після себе, як зробив наш батько.

Руслан і Євген Щербані. Фото надав Руслан Щербань

– Імперію побудував.

– Він загинув 24 роки тому – про нього пам'ятають досі. Пам'ятають, знають і поважають. Поважають дітей нашого батька. Не можна так ставитися до власного батька і власної пам'яті.

– Коли загинув твій батько, тобі було 19 років. Зараз – 43 роки. Чим ти займаєшся?

– Я займаюся поверненням банку, займаюся боргами. Бізнесом займаюся. Намагаюся триматися й іти вперед, незважаючи ні на що.

– Ти гарний бізнесмен? Як тобі самому здається?

– Мені складно себе оцінити як бізнесмена. Я намагаюся бути гарним бізнесменом. Я намагаюся бути в чомусь порядним. Не завжди це допомагає, але намагаюся. Знаєш, це вже належно оцінять мої нащадки. У мене батько загинув – і я належно оцінив його вчинки від початку й до кінця. Я пишаюся, що я – син такої великої людини. Я його пам'ять нестиму завжди і своїм дітям про нього розповідатиму.

– Розкажи, будь ласка, про свою сім'ю – про дружину, про своїх дітей.

– У мене чудова дружина.

– Вона з Донецька?

– Вона із Закарпаття.

– Де ви познайомилися?

– У Донецьку. Вона чудова людина, вона мене підтримує, вона мною живе, мною дихає. І вона себе цілковито присвятила мені. Мені й дітям. У нас двоє дітей, дві дівчинки.

Батько часто вживав фразу: "Не можна бути багатим у бідній країні". Це великі слова насправді. Тобто він ніколи в житті не намагався все нагребти собі

– Скільки років?

– 14 і дев'ять. Вони ростуть, розвиваються. Теж вередують, але намагаються розвиватися. Знаєш, я після конфлікту зі своїми братами зрозумів, наскільки я не мав рації щодо них. Я дуже багато дав їм можливості жити, як вони хочуть. Знаєш, усього треба досягати власною працею. Тому що інакше не вийде. Я й дітям намагаюся це прищеплювати. Якщо людина хоче, вона може досягти. У мене була смішна ситуація з молодшою донькою: вона минулого року написала лист святому Миколаю. Я відкриваю лист, а там написано: "Святий Миколаю, принеси мені iPhone 11 Max". Кажу: "Лізо, він не може тобі принести iPhone, тому що святий Миколай може панчішки принести, цукерку. Ти ж не можеш бути егоїсткою: "тільки для себе все". Вона каже: "Добре". Наступного дня приходжу, вона каже: "Тату, я все виправила". Відкриваю лист – читаю. А там написано: "Любий святий Миколаю, прошу здоров'я, щастя, радості моїй сім'ї. Щоб у мами все було добре, у моєї сестри все було добре. Я тебе дуже прошу: принеси всім iPhone". Людина зробила глобальний висновок. Ось так ми й живемо потихеньку.

– Чим займаються сьогодні твої брати: Євген-старший та Євген-молодший?

– Звинувачують інших людей і шантажують.

– Ну, старший – зірка. Так...

– Зірка. А молодший не знаю, чим він займається. Я насправді здивувався, що його у фільмі немає. Він теж мав там звинувачувати в усіх своїх гріхах усіх, і мене зокрема. Тобто ворог номер один – наскільки я розумію, – це я. Або спочатку Ахметов, а потім я. Або Тарута... Я тут плутаюся.

– Компанія нормальна.

– Так. Знаєш, я у Facebook не веду нічого, але мені скидають тези. Мій брат написав тези – якісь непристойності щодо всіх, хто його образив: Ахметова, Тарути, мене. І потім написав: "Рінате, перекажи вітання Русланові. Тепер він – твоя сім'я". Тобто я не можу сказати, що я засмутився. Ти знаєш, нехай мене асоціюють із великими людьми. Для мене це честь і гідність. І нехай ця підлість, яка в ньому живе, його покине. Тому що вона його з'їсть. Цього потрібно позбуватися терміново. І потрібно прийти вже до більш творчої позиції.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ти з Євгеном-старшим не бачився вже чотири роки. А з молодшим?

– Те саме.

– Скажи, будь ласка, ти їх любиш?

– Я люблю свою дружину, я люблю своїх дітей. Усе відносно. Я їм зараз співчуваю.

– Тобі шкода їх?

– Мені дуже шкода, тому що вони неправильно живуть. Це моя думка. Я можу помилятися, але з огляду на те, що я бачу, це погано, неправильно.

– Незважаючи на те, що старший зробив, незважаючи на те, як молодший до тебе ставиться, у тебе до них людське ставлення. Тобі їх шкода. Так?

– Ну, вони мої брати. Розумієш, вони однаково мої брати. І мені їх просто шкода. Вони не викликають більше нічого, окрім жалю.

– Якщо в них виникне ситуація, коли їм не буде на що жити, не буде чого їсти, ти допоможеш їм?

– Ти знаєш, якщо вони прийдуть і визнають усі свої помилки, яких вони припустилися, я їм вудку дам. Риби я їм не дам.

– Вудка є в тебе?

– А вудку дам, так. Я зрозумів, що людина сама має дійти до певного рівня життя і його заслужити. Вона має для цього дуже багато працювати. Без цього немає цінності.

– Що для тебе означає бути спадкоємцем Євгена Щербаня?

– Ти знаєш, це радше обов'язок. Коли ти розумієш, що ти спадкоємець великої людини, ти щонайменше не маєш відставати. І не у грошах питання. Питання у твоєму емоційному, внутрішньому стані. Ти не маєш права припускатися певних помилок, щоб не зганьбити честі й гідності людини, до якої ти ще не доріс. Навіть говорити ти маєш, озираючись на ту людину: як би вона вчинила, чого б вона не допустила. А якби допустила, то як би вона зробила. Це велике зобов'язання – бути спадкоємцем цієї людини.

– Знову-таки, люди, які знають вашу сім'ю багато років, казали мені: "Євген Щербань – старший – яскрава особистість епохи 90-х і її жертва. Маючи неабиякий талант, він став одним із перших великих бізнесменів і політиків того часу. Його життя і, на жаль, його трагічна загибель – усе це характерно для того страшного часу. Але зараз важливо зберегти пам'ять про нього без маніпуляцій його ім'ям із метою хайпонути й заробити". Ти знаєш, я тобі поставлю останнє запитання. Ким був твій батько? І яким би ти хотів, щоб українці його запам'ятали?

– Знаєш, передусім я б хотів, щоб вони запам'ятали його людиною творчою. Йому доводилося дуже багато будувати. Фраза, яку він вживав: "Не можна бути багатим у бідній країні". Це великі слова насправді. Тобто він ніколи в житті не намагався все нагребти собі. Він намагався всім іншим, хто його підтримав, дати можливість заробляти на цьому і рости разом із ним. Тому що він знав, що якщо люди навколо нього не розвиватимуться, він теж не зможе підніматися. Так воно і є насправді. І тому я хочу, щоб вони його запам'ятали гідною людиною, яка віддала своє життя для того, щоб ця країна росла далі. Це якийсь старт.

Його називали першим мільйонером або мільярдером України. Але це все відносно. Порахувати, хто був першим, хто другим, хто третім, неможливо. Навіть сьогодні, якщо брати активи і пасиви багатих людей, – ще не факт, що вийде плюс. Тільки людина безграмотна може так вальяжно говорити: "Мільярд заробили, 10 мільярдів, потім 20..."

Найголовніше – що ти залишаєш після себе, як ставився до тих, хто тебе оточував, чи дав ти заробити всім іншим, хто потім нестиме твою пам'ять. Ось це найважливіше. Мій батько давав можливість заробляти людям. Він давав можливість розвиватися. Я хочу таким його і запам'ятати: гідною, великою людиною.

Він брав участь в ухваленні Конституції. Це ж гідний крок. Він досить багато зробив для Донецька і Донецької області. Те, що його не стало і 24 роки про нього пам'ятають, – це є гідним поваги.

І залишилися ми. Мені дуже неприємно, звісно, що це все сміття вийшло з нашої родини. Але, мабуть, це мало статися – як крапка, після якої має розпочатися новий етап у житті. Я є тим, хто я є. І тому потрібно йти далі.