Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Полякова: Міністр культури привіз мене співати до Януковича з надією, що буде інтим

Чи існує в Україні мовна проблема, чи потрібно забороняти в'їзд у країну російським артистам і як українське телебачення вбило український шоу-бізнес. Про це, а також про те, чи стикалася із сексуальними домаганнями і чи збирається йти в політику, в авторській програмі Дмитра Гордона розповіла українська співачка Оля Полякова. Видання "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Полякова: Блондинка це стан душі і, звісно ж, діагноз, якого кожна розумна жінка хоче позбутися. І я видужую потихеньку
Полякова: Блондинка – це стан душі і, звісно ж, діагноз, якого кожна розумна жінка хоче позбутися. І я видужую потихеньку
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
Мій батько не лише товаришував із Фіделем Кастро, але ще й був знайомим із Пабло Ескобаром

Ольго Юріївно, добрий вечір.

– Добрий вечір, Дмитре Іллічу.

– Пам'ятаєш пісню: "Все парни спят и спят девчата"? А ми з тобою, як двоє божевільних, записуємо інтерв'ю (усміхається). Не вважаєш, що це протиприродно?

– Що може бути протиприродного в цій професії? (Сміється).

– Суперблондинками народжуються чи стають?

– Це стан душі і, звісно ж, діагноз, якого кожна розумна жінка хоче позбутися. І я видужую потихеньку.

– За діагноз! (П'ють). Ти народилася у Вінниці...

– Народилася.

– Тато – дипломат, мама – лікарка-педіатр.

– Угу.

– Тато був високопоставленим дипломатом?

– Їздив у відрядження в такі країни, як Куба, товаришував із Фіделем Кастро...

(Наспівує). "Куба, любовь моя..."

– Мексика, Уругвай... Це було останнє відрядження перед смертю... Загалом це були іспанськомовні країни. Іспанія й Латинська Америка.

– Товаришував із Фіделем Кастро?

– Так.

– Приголомшливо! Вони часто зустрічалися?

– Зустрічалися, тому що він був там консулом протягом п'яти років.

– Консулом Радянського Союзу.

– Так.

– Нічого собі. Тобто ти із блатної сім'ї?

– Не зовсім. Я не розповідала цієї історії нікому, а тобі розповім. Батько був нерідним, це мій вітчим... Тобто моє дитинство пройшло не з ним. Моя мама вийшла за нього заміж згодом, я вже не була зовсім маленькою.

– Усе дуже заплутано. Той, який товаришував із Фіделем Кастро, – це батько чи вітчим?

– Мій вітчим.

– А батько хто?

– Він був музикантом. Вони з мамою навчалися в медінституті – там і познайомилися, тому що мій дід був нейрохірургом (у мене лікарська сім'я: усі бабусі й дідусі були лікарями). Його батько був нейрохірургом, професором... До речі, навчався із Сенкевичем у петербурзькій академії...

– Який вів "Клуб кіномандрівників"?

– Так. На одному курсі навчалися. Він хотів займатися музикою, але сім'я цього не сприймала, і він навчався в медінституті. Так і не довчився: його з успіхом звідти вигнали, оскільки він халтурив, їздив по весіллях... До речі, саме від нього я взяла свій талант... Я нікому не розповідала цієї історії... Трохи її причесала (сміється)...

– Ми ж маємо розплутати цей клубок!

– Так, розплутаймо його нарешті! (Сміється). Зрештою його відрахували з інституту, тому що він їздив на халтури, заробляв співом... Він дуже добре співав, грав на всіх музичних інструментах, мав абсолютний слух... Але ці халтури його і згубили – він випивав, і мама вважала за краще з ним...

– І мама віддала перевагу консулу...

– І мама віддала перевагу консулу (усміхається).

– Хоч у курені, аби до серця мені...

– ... якщо любий аташе (сміються).

– Правда чи байка, що Фідель Кастро – твій духовний (чи хрещений) батько?

– Це байка, тому що на той момент моя мама ще не була заміжня. Але історія абсолютно правдива: він не тільки товаришував із Фіделем Кастро, але ще й був знайомим...

– Але ще й товаришував із Раулем Кастро?

– Із Пабло Ескобаром!

– О Боже!

– І, до речі, Пабло Ескобар продав Радянському Союзу "кукурузник"...

– Набитий наркотиками?

– Ні, без наркотиків... А, ні, не так: Радянський Союз продавав "кукурузник" Пабло Ескобару (сміються). Загалом у мого... я все-таки називаю його батьком... було дуже багато цікавих історій, пов'язаних із поїздками... Він був дуже цікавою людиною! Дуже шкода, що ви в нього не взяли інтерв'ю, тому що він був неймовірно цікавою людиною.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Мама в тебе молода?

– Їй наразі 60.

– У самому розквіті...

– Так. І мама каже, що тільки в 60 розумієш, який класний вік був у 50 (сміються).

Моє дитинство минуло на лоні природи, на землі, у домі, з курми, в городі

– Мама така сама гарна?

– Ще краща!

– Куди вже краща?!

– Ну я просто молодша!

– Тобто красою ти пішла в маму?

– У маму – красою, ногами – в батька (сміються).

– Мама живе в Росії, наскільки я знаю.

– Так. Уже давно живе в Росії, оскільки батько там працював. Вона часто їздила з ним у відрядження, а коли він повернувся з останньої поїздки (це був Уругвай), то викладав у дипакадемії в Москві. Там вона й залишилася, і її бойфренд сьогоднішній – теж дипломат (сміється).

– Він молодший за неї років на 20?

– Він старший за неї років на 10 (сміються). Тому я називаю його не бойфрендом, а дідфрендом (сміються). Але це ви маєте вирізати!

– Мама живе в Москві?

– Так.

– Вона приїздить? Ви спілкуєтеся?

– Ми постійно спілкуємося, ми дуже близькі з мамою. Вона постійно їздить туди-сюди, у неї у Вінниці є будинок (вона вважає його домом), у неї є будинок у Москві (вона і його вважає домом)...

– У неї й у Гавані, напевно, будинок?

– Ні, в Гавані в неї поки що будинку немає, але я думаю, що донечка про це подбає (усміхається). Просто в мами були скрутні житлові умови замолоду, вона жила в орендованих квартирах (і в моєму дитинстві так було), тому їй складно розлучатися з нерухомістю, вона не може її продавати (сміється). Тому вона живе на два будинки. Для неї це страшенний стрес, але вона його обрала свідомо.

– Щоб мама визначилася з нерухомістю! (П'ють). У Вінниці ти жила з бабусею, доки мама з татом були у від'їзді?

– Так.

– Бабуся була доброю?

– Бабуся в мене була чудовою. Їй мене дали у тримісячному віці, тому що мама якраз закінчувала медінститут, у неї була сесія... І мама передала мене бабусі, якій було 43 роки... Я була як третя дитина, і вона виростила мене як свою доньку...

– А дідуся не було?

– Був. Але він помер, коли мені було шість років. Я його пам'ятаю, але невиразно.

– 43 роки – яка молода бабуся!

– Так. Вона була мені дуже близькою! Вона насправді моя друга мама, напевно, вона й була ближчою мені, ніж мама. Принаймні в дитинстві. Тому що з мамою ми зблизилися згодом, коли стали, як кажуть, тісніше жити (в одній квартирі). Тому в мене про бабусю найтепліші спогади. Моє дитинство минуло на лоні природи, на землі, у домі, з курми, в городі... Тому я до цього маю пристрасть і сьогодні. І мої сьогоднішні кулінарні захоплення – саме від бабусі.

– Бабуся застала твій успіх?

– Ні. Бабуся застала тільки мої поневіряння. Вона єдина слухала мої пісні на городі (сміється).

– А гуси?

– Кури! Не застала, на жаль... Вона залишила нас, коли я була вагітною Машею, це було 14 років тому. Я вже робила кар'єру, але це було складно й безуспішно. Ну в мене тривалий творчий шлях: протягом 15 років я билася короною об цю стіну! (Сміється). Але все-таки пробила її!

– Знаєш, Вінниця – дуже гарне місто для життя. Тобі там добре велося?

– Я не люблю чомусь Вінницю. Не знаю, чому. І не їжджу туди.

– Тебе ображали?

– Ні, мене не ображали. Але, оскільки ми постійно переїздили (до бабусі, від бабусі, потім була одна квартира, друга, третя), у мене немає відчуття дому. Сталося так, що той дім, у якому зараз живе моя мама, з'явився, коли мені було 15 років. Я там не зростала. У мене є відчуття дому в Києві, тому що у своїй теперішній квартирі я живу довше, ніж будь-коли до цього на якомусь місці. Тому для мене Вінниця не є домом. Така іронія долі.

– Я знаю, що ти неймовірно добре граєш на фортепіано.

– Ну просто таки неймовірно...

– Реально? (Усміхається).

– Реально! Я все-таки закінчила музичну школу, музичне училище – я стільки всього музичного закінчила!

– Ти все-таки займалася музикою, на відміну від багатьох колег!

– Я займалася музикою із семи років, причому я пішла сама в музичну школу. Батьки якраз були у відрядженні. Я просто прийшла і сказала бабусі, що треба буде платити за музичну школу. Перший рік мені не купували інструмента, тому що думали...

– ... перебіситься...

– Перебіситься, передумає... Я крейдою креслила клавіші на серванті й музикувала. Зараз, аналізуючи своє життя, мені здається (я все-таки не вірю в долю, я вірю, що люди – боги самі для себе)...

У мене завжди був смак до грошей, зароблених власним співом

– Богиня!

– Мені здається, що мене щось вело... Чому я пішла в музичну школу? Що штовхнуло мене туди? Потім, закінчивши дев'ятий клас, я не пішла в 10-й, хоча всі хотіли, щоб я пішла в медичний...

– А куди ти пішла?

– Я пішла в музичне училище! Потім я переїхала в Київ і вступила в "кульок", потім пішла в консерваторію. І ось так я довчилася. У мене за спиною 20 років професійної музичної освіти!

– Із подивом дізнався, що в дитинстві ти зіграла кілька ролей у кіножурналі "Єралаш". Кого ти грала і що це були за сюжети?

– Грала якихось дітей... Ніяк не можу знайти ці фільми...

– Напевно, треба дядькові Борі Грачевському написати – у нього все є.

– Напевно. Приходили у школу, набирали акторів – і якось так вийшло, що мене взяли...

– Це були гумористичні персонажі?

– Так, звісно. Я бачила [ці серії] навіть, але чомусь не можу їх знайти зараз у YouTube. Шкода.

– Сподобалося? Скільки років тобі було?

– Вісім.

– Тобто талант уже пробивався?

– Ну таке... Я була дуже активною!


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Не може бути! (Сміється).

– Так. Я дуже хотіла подобатися. Бажання подобатися дуже часто ставило мою маму в незручне становище, тому що я використовувала для цього всі засоби...

– Наприклад.

– Усі! Я співала, танцювала, розповідала якусь ахінею, яка, зрозуміло, у вісім років не могла бути особливо смішною... Я зараз дивлюся на свою молодшу доньку і розумію, що це, звісно... (сміється). Від осинки не народяться апельсинки.

– У 15 років вечорами ти співала в ресторанах, а вранці – у церковному хорі.

– Так.

– Чудово!

– Річ у тім, що музична школа у Вінниці на вулиці Костьольній. Там був костел, із якого викинули, викорчували орган, коли почалися перипетії в 1990-х... Там зробили православний собор і замість органу поставили хор. Там співали всі наші курсистки з диригентсько-хорового відділення. Я співала, навчаючись [в училищі]. [У хорі] добре платили, як не дивно. Не так добре, як у ресторані, але теж непогано.

– Ти пам'ятаєш, що співала в хорі?

– Ну звісно. (Співає). "Богородице-Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь із тобою"...

– Яким був репертуар у ресторані і що це був за ресторан?

– Це був дуже гарний ресторан, він мав назву "Бахус" і був на вулиці Київській, між іншим. Що співала? "Зимняя вишня", "А он уехал прочь на ночной электричке"... Ну й купу іншого фуфла, яке було на той час. Чудового фуфла.

– Тобі давали гроші, замовляли пісні?

– Давали. Але найбільше я заробляла на замовленнях. У мене навіть були свої шанувальники, які приходили й могли дати аж $100. А це, вибачте, було разів у чотири більше, ніж заробляла моя мама-лікарка в дитячій поліклініці. Тому в мене були ангорові светри, [латексні] лосини, манто зі шкіри й ботфорти – і це все я купила на власні гроші (усміхається). Тому в мене завжди був смак до грошей, зароблених власним співом. Особливо потім, коли в мене не складалася кар'єра...

– Багато було шанувальників, які любили тебе не за пісні, а за зовнішність?

(Зітхає). Я не можу сказати, що була особливо популярною серед чоловіків. Завжди, між іншим.

– І я маю в це повірити? (Усміхається).

– Так, серйозно! Ви маєте повірити, тому що...

– Ми вже на "ви" перейшли?!

– Ти маєш повірити, тому що...

– Ну, давай за віру! (П'ють).

– У мене просто в цьому сенсі є відсутній погляд. Я не розумію, про що йдеться (сміється).

– Ти просто тугодум? (Усміхається).

– Ну ні! Я просто захищаю себе від неприємних виборів... Загалом, розповім. Мій відсутній погляд під час якихось пропозицій [кілька разів зіграв зі мною злий жарт]. Наприклад, я могла стати в одному відомому жіночому колективі солісткою...

– Із літери "В" починається?

– Ну, не будемо... Хоча сьогодні день зізнань, може, і сказати (сміється)...

– Літерою "А" закінчується!

– Так от. Я розумію, що моя кар'єра могла скластися успішніше набагато раніше, якби я не робила ось цього (піднімає очі догори)...

– А ті, хто добирав солісток, щось пропонували?

– Пропонували. І дуже наполегливо.

Може, я занадто талановита – і швидко впоралася із грошима чоловіка і зробила з мільйонера просто гарну людину

– Це той, у якого ім'я починається із "Д", а прізвище – із "К"?

– Ні, який трохи головніший (сміється).

– Ім'я – із "К", прізвище – із "М"?

– Не будемо згадувати... Але, загалом, не можу сказати, що за мною бігали натовпи шанувальників...

– Ну ми вже встановили щонайменше одного (сміються).

– Я давно хотіла розповісти. Чому б не сьогодні!

– Як це було?

– О боже... (сміється).

(П'ють).

(Звертаючись до людини за кадром). Я зрозуміла, навіщо він наливає!

– Він і сам п'є!

– Але я ж у тебе ні про що не запитую!

– Запроси мене у свою програму – я тобі все розповім (сміється).

– Так от. Можливо, моя кар'єра склалася б успішніше набагато раніше і не треба було б 15 років...

– Що тобі запропонував той, кого ми не називаємо?

– Нічого. Він просто посадив мене до себе на коліна...

– Ну?

– А я не захотіла там сидіти.

– Вони були гострі? Що було не так?

– Мені було 17 чи 18... Рано було пропонувати такі речі! Треба було зі мною трохи потоваришувати (усміхається)! Жінку треба привернути до себе...

– У нього було обмаль часу.

– Напевно.

– Отже, ти співала в церковному хорі й у ресторані. Не було роздвоєння?

– Спочатку було. Коли я в ботфортах і в шкіряному манто прийшла влаштовуватися в церкву – і мене не взяли...

– Дивно!

– На мені було бойове розфарбування індіанця: такі вії, як зараз, і ще я собі малювала пекельну мушку на губі.

– Під Ані Лорак?

– Під Мерилін Монро! Тоді ще Ані Лорак не було (а може, і була). Мені сказали: дівчино, ви нам не підходите. Наступного дня я змила косметику, прийшла: мене не впізнали й узяли! (Сміється). Ось таке роздвоєння було: коли йшла в церкву, вмивалася; коли йшла в ресторан, наводила красу.

– Ти закінчила університет культури.

– Так.

– Імені Михайла Поплавського.

– Так.

– Гарна освіта?

– Ні. Саме тому я вирішила її посилити.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Чим же можна посилити таку силу?!

– Консерваторією.

– Весело було вчитися у Поплавського?

– Не пам'ятаю, тому що в мене вже почалася кар'єра: я співала, у мене були якісь кліпи, їздила на якісь концерти, заробляла $15 із концерту... Це було дуже мало: на місяць виходило приблизно $200, і я орендувала квартиру теж за $200... На що я жила, не розумію (усміхається).

– Хіба ж ти жила?! Хіба це життя?

– Якийсь політ!

– Із 2000 року ти почала пробувати себе в жанрі пісні.

– Угу.

– Я б хотів детальніше зупинитися на твоїй творчій біографії: те, що з тобою сталося, – це приголомшливо. І це, по-моєму, дуже цікаво для артистів-початківців. Твого чоловіка звуть Вадим, він був дуже багатою людиною...

(Кривиться). Ну ні...

– Просто багатою?

– Я думала, що дуже, але я тоді в цьому не розбиралася! (Сміється).

– Якби знала, то не вийшла б заміж?

– Ну звісно! Я не знала, що так швидко закінчаться його гроші! Чи, може, я занадто талановита – і швидко з ними впоралася, і, як я люблю жартувати, зробила з мільйонера просто гарну людину! (Сміються).

– Думаю, що немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про вкладені в тебе гроші твого чоловіка...

– Однозначно!

– Твій чоловік-бізнесмен заробив великі гроші, ти сказала, що хочеш співати – ти тільки в мене вклади, і я стану зіркою...

– Не було такого. Я вже була зіркою, коли співала в нього на дні народження. У мене був нетлінний хіт "Приходи ко мне каждый вечер", у мене була продюсерка...

Ми з чоловіком домовилися, що в нього будуть діти, а в мене буде кар'єра

– Він це сприйняв як натяк на себе?

(Сміється). Почекай, дай мені розповісти! Він покликав на день народження співачку: щоб була гарною і співала. На той момент у країні була тільки одна така! (Сміється).

– Та й зараз узагалі-то!

– Я приїхала до нього на корабель... А [концерт організовували], здається, через Поплавського. Нам сказали, що це нібито концерт для дітей із кардіологічного центру, що грошей дуже мало (чи взагалі концерт безкоштовний був)... Коли я приїхала і побачила цих "діток": за 30, у костюмах від Brioni, – дуже обурилася. Сказала: ви дуже нахабні, я не співатиму!

– Ти була цнотливою?

– Я не була цнотливою – я хотіла грошей! (Сміються). Він прийшов до мене... Він мене не знав, але хтось із його друзів знав... І ось вони приходять, я сиджу у праведному гніві: "Як так?! Діти, кардіологія... У вас із серцями зле?! Може, це через вік?" Він, звісно, урегулював це питання – і я співала на його дні народження. Знаєте, Усесвіт обставив нашу зустріч так, що був грім, небо було абсолютно червоним...

– Грім і блискавка!

– Вітер, волосся моє тріпоче, я була в короткій сукні – і, коротше, все...

– Дотріпотіло.

– Волосся дотріпотіло.

– І коли ти сказала, що ти хочеш стати зіркою...

– Не так було.

– Розкажи, як було.

– Якимось дивом він знайшов мій номер телефону, і він мені зателефонував... Я тоді була на шиномонтажі... У мене рожева кумедна машинка...

– Яка?

– Peugeot. Яку, між іншим, я купила на власні гроші.

– 206-та, либонь?

– Так, 206-та.

– Гарна машинка.

– Як мої ноги туди влазили, незрозуміло. Я йому сказала, що зараз на шиномонтажі... Він так здивувався: така молоденька дівчина, 20 років, а вже сама на шиномонтажі...

– Тобі було 20 років?

– 20. Чи 21... Так, 21. Він каже: я зараз заїду. І ми поїхали кудись пити каву. І ми почали товаришувати. Реально, просто товаришувати.

– Я розумію.

– Було дуже цікаво. Він досі мій найкращий друг. І я вважаю досі, що це єдиний спосіб тривалий час прожити з чоловіком: потоваришувати, щоб у вас були спільні інтереси. У нас дуже гумористична сім'я, і якщо хтось спостерігає за нашим пінг-понгом... Це дуже цікаво. До "Ліги сміху" я почала готуватися з ним – він дуже дотепний чоловік. І ми почали з ним товаришувати. Так сталося, що дружба переросла...

– У велике і світле...

– У велике і світле кохання, так.

– І коли ти захотіла стати зіркою...

– Ми з ним домовилися насправді... Мені здається, дуже важливо домовитися на березі... Дуже часто люди створюють сім'ю, сподіваючись, що інша людина робитиме для них щось чи стане іншою або виправдає їхні очікування, але цього не стається... А коли люди обговорюють... А ми з ним обговорювали, тому що до цього моменту пів року товаришували, обговорювали, як ми бачимо себе в майбутньому... Тобто ми не давали хибних очікувань... Він знав, що я співатиму, що це моє покликання...

– Усе було чесно...

– Що я співатиму завжди, що це моя робота, що я цього хочу найбільше в житті, і все, що навколо мене відбувалося, було заради кар'єри. У мене, припустімо, раніше були серйозні стосунки, і людина не захотіла, щоб я співала, – і ми розлучилися.

– Логічно, що не захотіла.

– Чому логічно? Ось [мій чоловік] захотів – тепер у нього і дружина-красуня, і співачка... Ще й відбиває потихеньку вкладене (сміється).

– Про вкладене...

– Та зачекай-но! Дай розповісти! Ми з ним просто домовилися, що я співатиму завжди. А йому були потрібні діти... Ми домовилися, що в нього будуть діти, а в мене буде кар'єра. Це не була ділова угода – нам було дуже добре разом, але ми домовилися на березі й виконали обіцянки. Це до запитання... Ну ти не ставив цього запитання, але якщо поставиш, то я відповім (сміється)...

– До чого ти це говорила? (Сміються).

– До того, щоб люди домовлялися на березі! Із цього можуть вийти тривалі стосунки.

– Він перший сказав, що дасть гроші на те, щоб ти стала зіркою? Чи ти попросила?

– Ну так не було. Не про гроші йшлося... Я сказала, що мені потрібно допомогти... Тому що я пішла із продюсерського агентства...

– Де ти заробила на Peugeot 206?

– Я не там заробила! Я таку обкрутила аферу! Із якимись колесами, із якоюсь рекламною кампанією...

– То ти ще й аферистка до того ж?

– Давай я розповім цю історію! Її ніхто не знає. Захочете – виріжете.

Саме українське телебачення, зокрема музичні канали, убили український шоу-бізнес! Вони його розорили, висмоктали всі гроші!

– Я що, божевільний таке вирізати?! (Сміються).

– У мене був хлопець, який займався шинами. Це були шини якоїсь відомої фірми в Німеччині. Оскільки я вже була співачкою... Ну як співачкою... Особливо ніхто мене не знав... Але ми придумали таку тему: найняли фотографа за $300, який зняв мене на машині в купальниках. Гарна дівка, ноги, купальники – усе таке. Потім ми роздрукували один величезний плакат, приліпили на якомусь домі, заліпили якусь афішу і пофотографували. Поїхали у представництво [цієї фірми] й показали, що ми зробили кампанію (сміється). І нам дали €10 тис.! І за ці гроші я купила собі машину! Ось так я заробила на свою першу тачку!


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ти вже тоді вміла робити гроші з повітря.

– Ну це не зовсім повітря: я застосувала свій талант і красу! (Сміється). Але це була афера, тому що тут не було жодних площ, ми нічого не купували й ні за що не платили. Вклали $300 – отримали €10 тис.

– Із Вадимом ви домовилися, що він допомагатиме тобі стати зіркою...

– Так. Оскільки я пішла з агентства, він почав шукати... Тоді ще всі хотіли виступати в Москві, якщо ви пам'ятаєте...

– Так, звісно...

– Зіркою великого калібру можна було стати, тільки якщо тебе визнали там – і ніяк інакше. Він згадав, що в нього є знайомі там – Ревзін Олександр Давидович. І ось він мене туди привіз... [Ревзін] так загорівся, мовляв, давайте-давайте... І так почалися наші поневіряння в Москві. Москва, звісно...

– Висмоктала все!

– Так! Це були роки накопичення і витрати грошей на матеріал, якого, окрім мене і моїх рідних, ніхто не бачив. Це було, якщо відверто, дуже складно.

– Скільки років ви провели в Москві?

– Напевно, п'ять...

– Де жили?

– Спочатку орендували квартиру, потім купили будинок, у якому зараз живе моя мама.

– Отже, ти жила в Москві протягом п'яти років, безуспішно намагаючись пробитися...

– Так.

– Витрачаючи величезні гроші...

– Так...

– Вадим розумів, що він витрачає гроші...

(Сміється). Ти хочеш запитати, чи був він при пам'яті?

– Так!

– Я думаю, що він був у стані ейфорії, кохання й бажання зробити для своєї коханої людини все, що він міг. І він це робив.

– Скільки він вклав у тебе?

– Боже, якби я порахувала – я б застрелилася, Дімо!

– Це великі гроші?

– Я не хочу навіть про це думати! Лишень уявлю, скільки я могла б на ці гроші зробити корисного для сім'ї...

– Це правда, що він вклав у тебе практично все, що мав?

– Так.

– ... залишився без грошей, нічого не йшло – і саме тієї миті, коли він залишився без грошей, поперло?

– Так.

– Ну хіба не казка?!

– Ні. Це називається розмовою із Усесвітом. Мені потрібно було зрозуміти, що для кар'єри й любові людей гроші не потрібні. А я цього не розуміла – була зациклена на тому, що кар'єра не йде, тому що мало вклали, тому що не туди заплатили! Що пісню треба було дорожчу, кліп мав бути крутішим... Чому це відбувалося? Тому що тоді на каналах були постійні побори! Якщо згадати [український] шоу-бізнес розливу 2010–2013 років – це були постійні побори. Скажу відверто: саме українське телебачення, зокрема музичні канали, убили український шоу-бізнес! Вони його розорили, висмоктали всі гроші! Я ж пам'ятаю, як люди знімали кліп за $300, а за ротацію віддавали $10 тис. Це ж дурість! Краще ж $10 тис. вкласти в гарний продукт, зробити цукерочку, принести на канал якісний контент...

– А тепер інтернет з'явився!

– Тому всі артисти (а багато хто й зараз) хибно вважають, що для того, щоб пробитися, потрібне бабло! А насправді потрібен...

– Талант!

– Потрібен талан і потрібен талант, помножений на задогодини, вибачте...

– Це гарно сказано.

– Добре, що за весь цей час, доки ставала зіркою, знімала кліпи, я, дякувати Богу, хоч примудрилася вчитися вокалу. Учитель вокалу з Москви жив у мене в будинку, у моїй квартирі протягом п'яти років...

– За задогодини! (П'ють).

– Оскільки йому нічим було зайнятися, він змушував мене вчитися шість годин на день. Я його ненавиділа! Коли він поїхав, я не телефонувала йому протягом чотирьох років. Але той багаж, який я сьогодні маю... Я ж розумію, звідки він узявся... Тому що Бог не дав мені великого діапазону... У мене була всього октава, а сьогодні в мене – майже чотири. І це все я зробила власною працею...

– Майже чотири октави?! Ти як Сергій Пєнкін практично!

– Я краща!

– У Москві, наскільки я знаю, ти записала спільний альбом з Любашею...

– Так. Це були якраз ті неуспішні роки...

– Любаша – із Запоріжжя, по-моєму...

– Так, із Запоріжжя.

– Дуже талановита людина. Вона тоді була з Пугачовою, робила пісні чудові...

– Вона й мені пісні написала чудові... Я не знаю, що відбувалося... Як пороблено було... Серйозно! Воно не лізло – і все!

– Був гарний дует із Людмилою Марківною Гурченко...

– І дует із Людмилою Марківною Гурченко, і дует із "Чай вдвоем"...

– Гарний дует, до речі...

– Був гарний хіт... Але хлопці просікли, що можна заробити грошей, і на наступний трек назвали мені таку суму...

Моя телевізійна кар'єра почалася точно тієї миті, коли мій чоловік сказав: Олю, ми маємо вибрати: або в нас діти ходять у пристойну школу за гроші, або ми тобі чергову танцюльку знімаємо

– "Чай вдвоем"?

– Так. А сьогодні, до речі, Денис Клявер просить опублікувати своє нове відео у мене у Stories, тому що в мене вдесятеро більше підписників (усміхається). Та нехай... Мені не шкода. Я публікую. Безкоштовно.

– Отже, московський період. Ти хоч співала на якихось великих концертах?

– Так. Між іншим, мене виводив на сцену Йосип Кобзон. За ручку. Він казав, що ті, кого він виводить на сцену, стають великими зірками. Щоправда, він забув додати, що тільки за 10 років (сміється).

– Ти і з Ургантом вела якісь програми?

– Ні, все це почалося згодом.

– Коли гроші закінчилися?

– Моя телевізійна кар'єра почалася точно тієї миті, коли мій чоловік сказав: "Олю, ми маємо вибрати: або в нас діти ходять у пристойну школу за гроші, або ми тобі чергову танцюльку знімаємо. А коли постають такі питання, то вибір, звісно, є очевидним. І тієї миті, коли це сталося, я почала брати участь у телепроєктах, тому що грошей на кліпи вже не було, а не торгувати обличчям я не могла (усміхається). Тому я пішла в телевізор. Це були "Кто против блондинок", "Співай як зірка", "Зірка плюс зірка", "Народна зірка", "Як дві краплі"... Тобто була купа співочих проєктів, де співали зірки. І якось за їхньою допомогою я стала впізнаваною...


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ти там була органічною, чи не так?

– Так. Я виконувала там роль, яку я собі придумала. Я перестала до себе серйозно ставитися... Цього мене навчив Вадик. Він мені сказав: якщо ти не можеш змінити ситуацію, ти маєш змінити до неї ставлення. Не лізе так – давай з іншого боку!

– Мене цікавлять твої відчуття. Позаду роки, коли ти хотіла стати он якою великою зіркою – не вийшло. Гроші в чоловіка закінчилися... Був відчай? Почувалася невдахою?

– Звісно! Я перестала почуватися невдахою зовсім недавно, буквально кілька років тому. Я й зараз іноді почуваюся невдахою. Але я над цим працюю. На жаль, раніше не було коучів, які б розповіли мені, як це пропрацьовувати...

– Та ти сама коучка!

– Я вже стала коучкою, тому що багато пропрацювала в собі злості, агресії, думок, що життя несправедливе... "Чому ці дурепи бездарні в телевізорі?! А я, така талановита, сиджу перед телевізором на дивані?!" На мені всі ці цацки-пецки – а я не зірка! Така розмова в мене була з Усесвітом, який токмачив мені: не це важливо, не бабки мають значення! Щоб досягти народної любові, потрібне щось інше!

– Відчай був?

– Жахливий! Найстрашніше було, коли я заходилася востаннє (уже вкотре?!) входити в шоу-бізнес... Як це було? У мене був партнер по шоу "Народна зірка"... Хлопчик із народу і типу зірка. Якась типу зірка – це була я. Звісно, грошей нам не платили на каналі, тому що платили тільки російським зіркам... У нас їх любили, лобизали, цілували в різні місця... Їм платили гроші, годували в ресторанах, а нас годували на кінокухні...

– Бутербродами...

– Так. Не платили грошей – завжди казали, що їх немає. Це насправді принизливо... Я зараз на каналах завжди кажу: а пам'ятаєте, як ви робили? Зрозуміло, що ситуація змінилася... Це зіграло так, що медіа повернулися на внутрішній ринок... А тоді все було жахливо. По-перше, тебе брали [на шоу] через пень-колоду – туди неможливо було всунутися... А якщо тебе і брали у проєкт, то це були жахливі умови: ший костюми сам, добирайся сам, годуйся сам... Ми із цим хлопчиком виграли, здається, 500 тис. грн... Не пам'ятаю... Загалом, це було приблизно $100 тис.

– Чимало!

– По-доброму треба було попросити половину... Усе-таки я зробила цей проєкт. Але я чомусь попросила 10%. І на цю десятку, на останню, я зняла свій перший кліп із Мишком Ясинським. І лише коли я вклала свої зароблені гроші, а не взяла в чоловіка, – у мене вийшло.

– Причому погодившись на 10%...

– Я не знаю, чому я так... Я боялася, що він і цього не дасть (сміються)...

– Що це була за пісня?

– Це була пісня Russian style. Тоді я вдягнула на голову кокошник і затанцювала як російська дівка... Тоді це було ще модно, ми любили все російське, ми боготворили їх... Визнаймо це...

– Звісно.

– Ми це робили. У нас був комплекс меншовартості...

– Так-так.

– Він і зараз нікуди не подівся... Ми, дякувати богу, його трішки ховаємо, зростаємо як нація...

– Ти вчора у Львові зібрала стадіон?

– Зібрала.

– Скільки людей було?

– 35 тисяч.

– Це новий стадіон "Україна" у Львові.

– Так.

– Ти як російськомовна співачка...

– ...цілковито російськомовна, яка почала з кокошника...

– ...ти зібрала у Львові 35 тисяч.

– Так.

– Хто зараз із російських виконавців може зібрати 35 тисяч у Львові?

– Не знаю. Я не замислювалася.

– І я не знаю. Тому є питання до меншовартості (усміхається).

– Я маю на увазі, що так було. І в цьому хвацькому образі я сподобалася, це зайшло. Я нарешті себе відпустила... Тому що, коли я зустрілася з Мишком Ясинським, він мені каже: ну яка ти суперблондинка?! Суперблондинка – це дівчинка в рожевому... А ти здоровенна бабенція! У тебе неймовірний енергетичний потенціал! Твій низький голос... Суперблондинка – це дівчинка-пісюнька! Вибачте. А ти, каже, баба-кінь! І треба було, звісно, прийняти цю страшну правду про себе. Тому що всі дівчатка хочуть бути сексі-пексі... А я не була сексі-пексі...

Раніше ми всі хотіли працювати тільки на російському ринку! Усі зірки мріяли поїхати туди, стати суперзірками, а потім приїздити й рубати капусту на рідній неньці

– Ти була конем!

– Я була конем! Гарним, ногастим, породистим. Але конем! І коли я прийняла це, коли я зрозуміла, що це моя сутність, її не потрібно соромитися, а треба показати людям. Якщо це від душі – то воно зайде! І воно зайшло.

– Тобто важливо, що з'явився Мишко, котрий розгледів у тобі коня й переконав тебе в тому, що це добре?

– Він розгледів мене, а я розгледіла його... Бо я йшла до нього з побоюванням... Це сьогодні Secret service – це провідне агентство України, найкраще, із найкрутішими зірками. Тоді було інакше.

– Але він із Лободою вже працював?

– Так, звісно, у нього вже була робота із суперзіркою за плечима. Загалом я йшла до нього з побоюванням, але ми просто з першої зустрічі, з першого погляду придумали цей кокошник... У нас така синергія спрацювала!

– Хто придумав кокошник?

– Я. Він придумав, що це буде російський стиль, а я, лежачи у ванні уже після зустрічі, придумала, що вони будуть різними й величезними, гіпертрофованими.

– До початку війни ти вже була успішною в Росії?

– Ну... Це не був такий успіх, як тут...

– Проте ти гастролювала...

– У мене був проєкт на великому російському музичному каналі, зроблений спеціально під мене: про хвацьку російську дівку, яка типу приїздить із провінції і хоче підкорити російський шоу-бізнес. Я бігала з косою, діставала зірок, ставила їм ідіотські запитання...

– Замовлення в Росії вже були на той час?

– Так.

– Скільки платили?

– Та я не пам'ятаю...

– Ну $5 тис. платили?

– Так.

– Тобто в Росії вже щось ішло, і ти розуміла, що працюватимеш на російському ринку?

– Звісно, ми всі хотіли працювати тільки на російському ринку! Усі зірки мріяли поїхати туди, стати суперзірками, а потім приїздити і просто рубати капусту на рідній неньці.

– Коли почалася війна, російський ринок для когось закінчився, а для когось...

– ...почався.

– Для тебе закінчився?

– Так.

– Це був свідомий вибір?

– Абсолютно. Ми ще їздили туди на початку, але було дуже складно... Це було некомфортно... Розмови були жахливими... Неможливо було спілкуватися... Вони розповідали всі ті жахи, які в них були на телебаченні: про розіп'ятих хлопчиків, зґвалтованих жінок, – усе це говорили просто в обличчя. "Ви ж кінчені бандерівці"... "Ви ж там із глузду з'їхали"... Що має статися із хлопчиком, який прийшов в армію, щоб він ґвалтував стареньку?! Аргументів не чули взагалі... Потім я вела там якусь премію в парі з Басковим... І це зневажливе ставлення як до вихідця з України... Я пам'ятаю, що в мене порвалися колготки, і він каже: ну ви всі в подертих колготках до нас їздитимете. Це було огидно.

– Це Коля сказав?

– Так, Коля. Вони люблять пожартувати, принижуючи когось... Якоїсь миті ми сіли й вирішили, що ми більше туди не їздитимемо і розвиватимемо кар'єру тут, в Україні. Для нас якоїсь миті стало зовсім етично неможливим [їздити в Росію].

– Я хочу звернути увагу глядачів: тоді як я була успішною в Росії і розуміла, що тут ринку фактично немає...

– Так, тоді не було...

– ...і не планується, тоді як розуміла, що стільки грошей вклала у свою кар'єру, осмислено вирішила більше туди не їздити.

– Так.

– Ти зараз про це не шкодуєш?

– Та ти що?! Це найрозумніше, що я могла придумати! Тобто "ми могли придумати". Це було колегіальне рішення. Був Мишко, був мій незмінний менеджер і помічник Артемій... Ми сіли й вирішили, що хочемо працювати й розвивати свою кар'єру тут.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Не хочу нікого лаяти, це особиста справа кожного, але ціла низка українських зірок першої величини зробила вибір (теж, напевно, осмислено) їздити в Росію. Таїсія Повалій, Ані Лорак, Світлана Лобода, Кролики, Іван Дорн... Загалом багато. Як ти ставишся до цих колег?

– У мене двояке ставлення... З одного боку, люди з телевізора впливають на думку соціуму. І, звісно ж, їхні вчинки оцінюють так: якщо вони це роблять, отже, це добре. Із цього погляду я, напевно, їх засуджую... Хоча, хто я така, щоб когось засуджувати?! З іншого боку, у людей є колективи, сім'ї... Розумієте, про що я?

– Звісно.

– Можливо, їм тоді це рішення здавалося єдиним правильним... Нехай кожен відповідає за себе. Але я все-таки вважаю, що публічна людина повинна мати позицію. Відмовчуватися й казати, що ми всі за мир у всьому світі, у політику не ліземо й нічого не обговорюємо... Доросла статевозріла людина повинна мати позицію. Тим паче людина, яка є зіркою. На тебе ж дивляться підлітки, діти. Якщо ти це робиш, отже, це нормально. А як же їм потім зрозуміти, що таке добре і що таке погано...

Узяти зараз і пустити сюди Пореченкова?! Тобто він спочатку стріляв у наших людей, а тепер його сюди пускати?!

– Ти якось з'ясовувала цю тему з колегами, які їздять у Росію?

– Ні. У них же абсолютно чітка позиція: тут погано, тут немає ринку, а там – добре, там гроші. Вони не захотіли розвивати [український ринок]... Хто ж знав, що він розвинеться?! Це був стрибок у нікуди!

– А сьогодні ти, Монатік, Вакарчук збираєте стадіони по всій країні...

– Так.

– Фантастика. Сьогодні ціла низка московських артистів, які їздили сюди, яких ми зустрічали як дорогих гостей, які вивозили звідси мільйони доларів, нев'їзні в Україну. Дехто – через власний ідіотизм. Наприклад, як Пореченков, який додумався стріляти з кулемета в бік українських військових. Це треба бути особливо обдарованим... Дехто – оскільки офіційно виступив на підтримку анексії Криму. Дехто – тому що заїхав на територію Криму не через територію України. Одна подруга, народна артистка Росії, просила мене пояснити, що ж вона зробила не так, чому її занесли в "Миротворець". Я кажу: то ви ж у Крим поїхали. Я довго їй пояснював, що через територію Росії не можна, треба тільки через територію України. Зрештою вона мене зрозуміла, але, по-моєму, погано до мене поставилася (сміється). Як ти ставишся до заборон на в'їзд в Україну для російських зірок?

– Тим, хто зашкварився, – так їм і треба. Ну, уявіть, узяти зараз і пустити сюди Пореченкова. Тобто він спочатку стріляв у наших людей, а тепер його сюди пускати?! Ну не знаю... Я як артистка вважаю, що вони тут не потрібні! Подивіться на шоу, які ми робимо: шоу, які робить Монатік, які роблять HardKiss, які роблю я... Люди вкладають [у ці шоу] кров, піт і шалені гроші. Що вони [росіяни] привозять сюди? Екран 2х2, три ліхтарі – і співають під фанеру. У них навіть шнури не під'єднані!

Зараз почали потроху пускати... Учора був в одного артиста концерт... Він виходець з України...

– Хто це?

– Ну хтось (сміється). Так от, якщо взяти картинку того, що робимо ми, наприклад, того, що зробив HardKiss минулого тижня, і картинку із цим жалюгідним екраном, із двома ліхтарями й артистом посередині... І квитки коштують космічних грошей! Нехай люди сходять, подивляться й порівняють – може, нарешті зрозуміють, що тут, в умовах жорсткої конкуренції, ми виживаємо і щось робимо, а вони сюди приїздять суто для того, щоб рубати бабло. Навіщо вони тут потрібні?!

– Є дві киянки, яких не пускають зараз в Україну: це Лоліта, яка наговорила різної херні про Україну (проте вона киянка), і Наташа Корольова, яку не пускали на похорон, але в підсумку пустили. Вона любить Путіна, Росію тощо. Але вона киянка, навчалася в моїй 205-й середній школі (трохи пізніше за мене закінчила). Їх теж не пускати?

– Ну чому це питання маю вирішувати я, Дімо?

(Сміється). Гарно! Ну, за красу! (П'ють). Тобі не казали, що кокошник, який мав такий гарний вигляд на твоїй гарній голові, – це символ "русского мира"?

– Звісно, казали. Саме тому я його зняла. У цьому теж була певна іронія долі: він приніс мені популярність і успіх, але я не могла його далі носити, тому що, так, це був символ "русского мира". Якоїсь миті я свідомо вирішила замінити його на якусь іншу халабуду на голові (усміхається).

– Скільки в тебе було кокошників?

– Ой, це була якась велика кількість. Ніхто їх не рахував – це ж витратний матеріал!

– Де вони зараз усі лежать? У музеї?

– На кладовищі кокошників (сміється).

– Коли росіян перестали пускати в Україну, ти розуміла, що в тебе є шанс, тому що на безриб'ї...

– Не думаю, що ми були раками на безриб'ї... Просто створилися умови, щоб українські медіа звернули увагу на українських артистів, на український продукт, нарешті розвернулися і побачили, що взагалі-то...

– Є талановиті люди...

– Що вони талановиті, освічені, що в них за плечима величезний досвід і що українцям потрібна їхня рідна естрада. Так, так склалися умови в той момент... Це дійсно допомогло... Найголовніше – це допомогло нашому ринку розвиватися. Те, що сьогодні роблять українські артисти, – ну я не знаю, де ще таке роблять...

– Вони завжди це робили, просто найкращі їхали до Москви. Якщо порахувати тільки киян, які працюють у Москві: починаючи від Тані Овсієнко, Люби Успенської...

– Закінчуючи аранжувальниками, кліпмейкерами, режисерами... І їх буде багато, головне – щоб в Україні створювали умови і люди могли платити гроші за квитки.

– Якщо подивитися на себе з боку: як ти вважаєш, у чому секрет успіху Олі Полякової?

– У працьовитості.

– Цікаво. Не з таланту починаєш...

– Дуже багато талановитих людей, але дуже рідко в них вистачає сил, завзяття та характеру дійти до кінця. Якби не мій характер і не моя неймовірна сконцентрованість та бажання – нічого б не вийшло. Тому передусім працьовитість.

– Ти згадала Йосипа Кобзона, який тебе виводив за руку. Незважаючи на його позицію щодо України в останні роки його життя, я ніколи не приховував і не приховую, що ми близько дружили. Колись я в нього запитав, що для артиста головне: голос, тембр, репертуар, краса? Він сказав: голова. Тобі не здається, що й у твоєму випадку мізки зіграли вирішальну роль?

– Напевно...

– ... скромно відповіла Оля Полякова (сміються).

– Поясню, чому. Я шукала вихід зі свого становища... Я розуміла, що багато років тупцюю на місці й витрачаю сили, величезні гроші, енергію, працю, але це не дає виходу... Я шукала вихід – і застосовувала голову. А спробуймо так, а, може, звідси зайдемо...

– Тобто якби ти була дурепою, було б важче?

– Ні. Напевно, було б легше і раніше! (Сміється).

– Олю, ти сама пісні писати пробувала?

– Пробувала. У мене навіть є один кліп на мою пісню. Неуспішні. Я спробувала – у мене не вийшло, і я в мушлю залізла... Можливо, із віком я ще раз спробую...

Хочу викликати в українського народу асоціацію "баба-свято", "баба-феєрверк". Це моя сутність

– Торік під час відбору на "Євробачення" канал СТБ хотів, щоб ти заплатила $50 тис...

– Та не я заплатила! Давай я розповім. Минулого року канал СТБ запросив мене на відбір на участь у "Євробаченні", я попросила за це $50 тис. Вони дуже обурилися...

– Адже зазвичай відбувається навпаки.

– Чому "зазвичай"? Якщо людина витрачає свій час, гроші й отримує за це п'ять хвилин ганьби і хейт в інтернеті, – треба ж хоча б якось це оплатити!

– Ти поїдеш на "Євробачення"?

– Ні, не поїду. Поїду тільки в одному випадку: якщо мене попросять їхати на "Євробачення". "Олю, ви наша зірка..."

– Захистіть честь вітчизни!

– А брати участь у побитті немовлят на каналі СТБ, одержувати запитання про те, чий Крим (абсолютно ідіотичне запитання, я вважаю)... Це очевидні речі! Це було таке приниження... Це було просто негарно...

– А Maruv талановита співачка?

– Звісно. Вона талановита артистка.

Український ринок сьогодні не тісний? Скільки нас – перепис покаже, але я думаю, мільйонів 30.

– Однак 30 мільйонів – це величезна країна, і в нас мало зірок насправді. Нам потрібно створити умови, щоб ми розвивалися. Що нас губить? Відсутність залів, гарних майданчиків.

– Із залами – біда?

– Біда така, що ви собі не можете уявити. Є в Запоріжжі класний зал, Палац спорту. Кондиціонована гримерка! Я зайшла – подумала, що померла і потрапила в рай. Душова кабіна, є гаряча вода, туалет у гримерці. Елементарні речі ми сприймаємо, як диво. Їдеш у якесь місто, там стоїть сарай, настільки сирий, що в ньому мінус 20 у 20-градусну спеку. Або в ньому жарко влітку і холодно взимку. Не опалюють.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


(Із посмішкою). Треба їхати навесні й восени.

– Усе жахливе, усе розвалюється. Люди сидять у шубах.

– А готелі?

– Та готелі. А дороги! Господи, який жах! Я п'ятий рік у гастрольному графіку, увесь час у турі, який не закінчується. П'ять років тому були жахливі дороги, але моєї ходової вистачало на один тур. Зараз вистачає на півтора.

– От Янукович сволота, так?

– Усі паскуди. Неможливо ж... Є такі місця в Україні, де земля, не асфальт, і ти їдеш ось так (зображує трясіння на вибоїнах) кілометрів 10.

– Ще раз покажи, будь ласка.

(Сміються).

– Відстань, яку на Huawei ти міг би подолати за чотири години, їдеш 10.

– Так, я проїхав раз від П'ятихаток до Кривого Рогу...

– Ти витрачаєш купу часу на те, щоб кудись дістатися. Це вимотує, ти виходиш на сцену як сосиска варена, не маючи можливості надати собі нормального вигляду, тому що жахливі умови. Люди віддають частину своєї зарплати, щоб прийти в цей сарай і подивитися на свято. Страшна неповага!

– Ти героїчна жінка, я вважаю, тому що постійно в турі. Я уважно стежу за твоїм гастрольним графіком. Це не графік, це "чос", у традиціях найкращих часів. Скільки концертів на місяць ти даєш у середньому?

– Я даю приблизно 200 концертів на рік.

– Чи є ще на карті міста, у яких ти не була з концертами?

– Напевно, тільки у Ставищах.

(Сміються).

Ми фінансово не можемо дозволити собі приїхати в зал, що вміщує менше ніж 1000 осіб.

– Розумію.

– 26 людей у колективі, тонни обладнання ми возимо із собою, роялі. Усе приголомшливе шоу "Королева ночі", стиснуте для маленької сцени. Ми вішаємо корону. Та сама схема розвішування, що в Палаці спорту.

– Не намагалася ніколи вийти одна, під фонограму? Просто ходити по сцені? Теж ефект був би.

– Не хочу. Я привожу свято. Хочу викликати в українського народу асоціацію "баба-свято", "баба-феєрверк". Це моя сутність. Фінансово вигідніше мені було б узяти із собою двох дівчаток у трусах, поставити ліхтар, дві гармати ззаду... Ми перший тур так і їздили, але не тому, що не хотіли зробити шоу, а тому, що в нас просто не було грошей. Пам'ятаю, коли я розуміла, що зароблю 30 тисяч за концерт, я плескала в долоні й кричала.

– Гривень?

– 30 тисяч гривень. Ми так їздили чотири дні на початку тижня, а потім у нас були корпоративи. Це ж за чотири дні можна отримати 120 тисяч на колектив, Боже, які величезні гроші! Мені здавалося, що це дуже круто. У нас не було грошей, щоб оплатити екрани, повісити світло. Коли люди приходять у зал і бачать усю цю пишність, вони мають розуміти, що ми за все це заплатили. За світло, за звук, за ці величезні красиві екрани, за 20 осіб, які трусять перед вами ногами...

– ...і всім іншим.

– Вони всі коштують грошей. Звукорежисери, освітлювачі... Усій команді потрібно заплатити гонорар після кожного концерту. Щоб не виникло ілюзії, що я приїжджаю, скошую бабло та їду. Там кругообіг грошей, незрозуміло, де бізнес. Єдина проблема – якби в нашого народу була можливість платити хоча б $50 за концерт...

Я дуже люблю Україну. Ми такі розумні, такі європейські, і мені так прикро, що ми не можемо, блін, свою країну якось довести до ладу

– ...а якби $100...

– ...або $100, як за кордоном, то була б зовсім інша історія. Це все поверталося б у вигляді найкращих костюмів, найкращого шоу. Але, на жаль... Ви кажете, "чи є місця на карті"... Звісно, є, але там нема куди приїхати. Ми не можемо приїхати у клуб на 100–200 осіб. Математика не складеться.

– Колись Леонід Макарович Кравчук мені сказав: "Я добре знаю Україну, тому що я її об'їздив усю. Немає райцентру, у якому б я не був. Я знаю, чим відрізняється Краматорськ від Стрия". Цим Кравчук відрізнявся від більшості політиків, які, будучи "виразниками народних дум", ніколи не бачили, чим живуть люди в різних регіонах. До чого я? До того, що ти не раз об'їздила Україну вздовж і впоперек, ти, як ніхто, знаєш, чим живе країна. Запитаю в тебе: Україна – яка вона?

– Вона різна. Потрібно розуміти, що це багатонаціональна держава. Захід дуже відрізняється від сходу. Це як різні країни.

– Красива країна?

– Дуже! Найкрасивіша у світі. Я коли буваю за кордоном і бачу, як на березі річки чи озера побудовано красивий готель, там блакитна вода, яку ніхто не поганить, плавають лебеді, то мені завжди так боляче. У нас набагато красивіші пейзажі. Є все – і море, і гори, і степи, і рівнини. Я дуже люблю Україну. Я живу за містом, щодня спостерігаю ліс і річку. Ми такі розумні...

– ...начебто...

– ...такі європейські, і мені так прикро, що ми не можемо, блін, свою країну якось довести до ладу. Щоб у нас були дороги, гарні парки, готелі, інфраструктура в тих самих Карпатах, щоб туди можна було їздити відпочивати. У нас якось ось так (скручує руки). Іноді приїжджаєш у Туреччину... Не можна говорити, що турки гірші, ніж ми...

– ...з огляду на те, що вони побудували, вони кращі...

– ...ніхто не гірший і не кращий. Але як же так, чому ж ми такі? Я не знаю.

– Скільки максимально глядачів збиралося на твоїх концертах?

– 35 тисяч у Львові.

– Стадіони, палаци спорту, величезна кількість людей... Тобі ніколи не було страшно?

(Хитає головою, мрійливо усміхається). Ні-і-і. Я так давно до цього йшла, що виходжу одержувати неймовірне задоволення. Тому й люди одержують задоволення.

– Деякі співачки кажуть: "Вони з мене висмоктують енергію, мені так важко". А інші кажуть: "Я беру у глядачів енергію". Ти береш чи віддаєш енергію?

– Це обмін енергією. Як гарні, правильні заняття коханням. Я дуже енерговитратна на концерті. Ніколи не задовольняюся залом, який сидить. Якщо на моєму концерті люди посиділи й пішли... ну, у мене такого не буває...

(Сміються).

Але якщо просто посиділи, я буду переживати, дерти на собі волосся рік після цього.

– Волосся на місці, отже...

– Так.

(Усміхаються).

Я не задоволена, коли просто ось так (плескає в долоні). Мені треба, щоб усі з'їхали з глузду, умовно кажучи, какали веселкою.

– У тебе є совість.

– Справа не в совісті. Я це роблю навіть не для них, а для себе. Мені потрібно, щоб усі схопилися і пішла ця тема. Мені, щоб підняти зал сьогодні... Це Алла Пугачова виходить на першу пісню, розводить ручки в боки... Або Філіп Кіркоров виходить, ручками робить – і всі встали. Тому що є бекграунд величезний за плечима, 30 років роботи, і глядач навчений, що треба встати, оскільки виходять шановані люди. Мої глядачі мене поки ще не так поважають, але вони вже навчені. Я сьогодні займаюся просвітницькою діяльністю на кожному своєму концерті. Коли вони пострибали на Поляковій, вони потім підуть і на Monatik пострибають, і ще на когось. Будуть знати, як реагувати. Я навчаю глядача правильно реагувати, так, як за кордоном. Там виходить артист – і зал устав, усі почали кайфувати.

– Запам'ятаймо: хто пострибав на Поляковій, обов'язково пострибає на Monatik.

– Звісно! Він уже знає, що це класно, чому б не пострибати. Навіщо сидіти? Плоскою дупа стає, якщо довго сидіти. Пострибаймо, Дімо?

– Просто зараз?!

(Регочуть).

Поскачемо на концерті Monatik. Як ти сказала? "Какали веселкою"? Я такого ще не чув. Це що?

– Щастя з усіх щілин.

– Скільки в тебе, виробника щастя, підписників в Instagram?

– 2 мільйони на сьогодні. Мені мій продюсер завжди каже "не хвалися", але тут я хочу похвалитися, тому що в мене найбільша кількість підписників як в артиста, який не працює на СНД, а є суто українським артистом.

– Це фантастичний результат, хочу сказати. 2 мільйони підписників!

– Це всі мої, я сама веду Instagram. Особисто, рученьками.

– Це приносить багато грошей?

– Це приносить гроші, і вже суттєві.

– Скільки сьогодні коштує концерт Олі Полякової?

– О, Боже!.. (Дивиться в бік). Я не розбираюся, як каже продюсер.

(Сміються).

Відповім так: Оля Полякова – найдорожчий артист в Україні. Є ще один артист, який коштує стільки, але в нього немає такої кількості концертів.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Святослав Вакарчук?

– Та нє, ви шо?!

– Він дешевше коштує?

– А хіба він працює? Він політик зараз, уже все. Може, і їздить на концерти, але навряд чи 200 концертів дає.

Я все на шоу витрачаю, на костюми, на кліпи, фільми. Це дуже дорогий бізнес

– Ні-ні.

– Коротше, я заробляю багато, але я дуже багато працюю для цього. Таке шоу, яке привозить Оля Полякова, не привозить жоден артист. І те, що Полякова робить на корпоративах зі своїми клієнтами, теж не робить жодна співачка і жоден співак.

– Що ти робиш на корпоративах із клієнтами?

– Вони, як зайчики, водять хороводи і кричать, що це був найкращий вечір у їхньому житті. Це для артиста найбільша нагорода, якщо вони заплатили гроші і сказали, що кращих витрат у їхньому житті не було, що вони розлучилися з грошима легко та із задоволенням.

– Оля Полякова – багата дівчина?

– Оля Полякова – багата дівчина сьогодні. Найкласніше – що вона самостійна. Я завжди хотіла, із дитинства заробляла. Розповім, як я перші свої гроші заробила. Хочеш?

– Так.

– Я продавала жуйки на ринку. Моя мама, яка була лікаркою, улітку працювала в піонертаборах, і туди приїздили поляки. Ми полякам давали якусь фігню, електротехніку чи що. Чогось там не було. А вони нам за це давали жуйки. У мене вони були блоками, і я їх продавала. Мені не було навіть восьми років.

– Лихі 90-ті...

– Я дуже хотіла велосипед, а мені його не купували. І я заробила на велосипед. Ще, пам'ятаю, були купони нарізні. Уже була інфляція, він коштував 170 рублів. Я зібрала цю суму, але велосипеди закінчилися. Дістати було неможливо. Ці гроші я віддала бабусі. І цей комплекс, що у мене чогось не було, завжди спонукав мене заробляти. Я завжди хотіла бути незалежною, завжди хотіла, щоб у мене були гроші і щоб я могла собі дозволити велосипед у будь-який момент свого життя.

– У тебе є велосипед?

(Захоплено). Так! У мене дуже крутий велосипед гірський. У нього сім швидкостей.

– Скільки Вадим у тебе вклав, щоб ти стала зіркою, ми не говоримо.

– Та хто ж це рахував?

– Не можемо порахувати?

– Витекли, як вода.

– Коли він став убогим...

– ...Боже, не говори такого!

– Бідним?

– Ні! Він ніколи не був убогим і бідним.

– Але гроші закінчилися в нього?

– Гроші так, але, слава Богу, залишився будинок, квартира. Мені є де жити. Я сьогодні така розумна, така вся незалежна, але якби мені довелося зараз купувати будинок, то не знаю, чи змогла б я дозволити собі той будинок, у якому сьогодні живу.

– Але гроші в нього закінчилися перед тим, як пішов процес?

– Я тобі розповім, чому в нього закінчилися гроші. Тому що я дуже сильно працюю зі своїми бажаннями зі Всесвітом. Я дуже соромилася того, що в мене багатий чоловік. Я все життя несамовито хотіла все сама. І Всесвіт мені сказав: "Н-на, роби сама!" Я така: "А-а, поверніть усе назад!" І тепер я кажу Всесвіту: "Я хочу, щоб ми із чоловіком були фінансово незалежними одне від одного людьми". Це мої установки (сміється).

– Я так сформулюю: коли він, вклавши в тебе купу грошей, витратився... Гарне слово?

– Дуже.

– Причому витратився аж так, що в нього залишилися лише будинок і квартира й ні на що було їх утримувати...

– ...і машина ще...

– ...а тобі, нарешті, поперло, ти почала утримувати сім'ю. Правильно?

(Киває).

– У нього заробіток закінчився...

– ...а в мене почався.

– І сьогодні ти основний чи єдиний годувальник у сім’ї?

– Слава Богу, у нього вже там щось накльовується. Там усе росте, поллємо там.

– Давай – щоб росло!

(Цокаються келихами).

– Свого чоловіка треба надихати і підтримувати. Мені здається, що я так зациклилася на собі, на своєму зростанні, що про нього забула. Треба про нього згадати.

– Та ми про нього сьогодні стільки згадуємо! Отже, ти сьогодні утримуєш сім'ю?

– Блін, уяви!

– А ті гроші, які на тебе було витрачено, повернула в сімейний котел?

(Здивовано). А вони десь лежать? У мене нічого не лежить. Я все на шоу витрачаю, на костюми, на кліпи, фільми. Це дуже дорогий бізнес, Дімо. Мені здається, найдорожчий. Туди набагато більше вливати треба, ніж звідти виймати.

– Згадавши про свій кінодосвід у дитячі роки, у "Єралаші", ти знову почала зніматися в кіно.

– Так, я завжди хотіла зніматися в кіно.

– Сам Бог велів тебе знімати!

– Коли я знялася у своєму першому фільмі "Свінгери" і подивилася на себе в кіно, я швидко побігла брати уроки акторської майстерності.

Я вважаю, що проблеми мови немає. Абсолютно правильно, що на телебаченні національна мова

– У кого брала?

– У багатьох. Останнім часом у Ані Сирбу займаюся. Я просто безталанна актриса була в першому фільмі. Звісно, красива, харизматична, але з погляду професії було мізерно. Я й далі займаюся акторською майстерністю, росту, у мене це виходить.

– Скільки фільмів позаду в тебе вже?

– Уже два. І в другому я вже класна комедійна актриса, уже мені не соромно. Перший не дивіться, дивіться другий (усміхається).

– "Свінгери 2"?

– Так.

– Який фільм увійшов у трійку найкращих українських фільмів за минулий рік? "Свінгери 1" чи "Свінгери 2"?

– "1". Тому що він був за сценарієм кращим. Я була гіршою, але фільм був кращим. Тоді тільки-но стали виходити українські фільми, на них почали ходити люди, це стало дуже популярно. Тим паче кінокомедія, тема така неоднозначна, свінгери. Людям було цікаво, що ж там буде (усміхається).

– І тепер ти, натхненна своїм успіхом, хочеш зняти фільм сама як продюсерка і знятися там у головній ролі?

– Так!

– Про що буде кіно?

– Про все! Кіно буде про те, що дві зірки, яких розпирає від ненависті й конкуренції, у якийсь момент міняються тілами. І допомагатимуть одне одному налагоджувати життя.

– Одну зірку граєш ти...

– ...а другу Dzidzio.

– Зрозуміло. А на українськомовне кіно є сьогодні попит?

– Думаю, так. Іншого ж немає.

– Тому й питаю.

– Усі фільми перекладають. І це правильно. Я вважаю, що проблеми мови немає. Абсолютно правильно, що на телебаченні національна мова. У малесенькій Чехії, Словенії, у трохи більшій Польщі люди розмовляють рідною мовою, не розмовляють іншою. Дуже важливо вивчити мову і нею говорити. Я завжди як приклад ставлю Льошу Суханова. Чоловік приїхав із Москви, росіянин. Йому сказали: "Хочеш залишатися тут? Учи мову". І він вивчив. Я з ним сиділа на одному проєкті на каналі "Україна", "Дивовижні люди", і українці, я, Маша Єфросиніна, запитували в нього, як перекладається те чи інше слово.

– У Росії про знакових, відомих акторів та співаків знімають не просто фільми – серіали. Про Зикіну, про "Ласковый май", Таню Буланову. Там це поставлено на конвеєр. Мені здається, що якби про тебе зняли кіно...

– ...напевно, трішки зарано?

– У тебе цікава доля. Було б цікаво.

(Загадково усміхається). Якщо взагалі знати все про мене, то дуже цікаво.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Може, розповімо сьогодні все? Чи можна все?

– Почекай. Давай я помру.

(Сміються).

– Тьху-тьху-тьху. (Стукає по столу, піднімає келих). За безсмертя!

(Цокаються).

– Тоді копайте все!

– Ти і в житті така гучна, як на сцені?

– Це жахливо, але так. Особливо коли випиваю й у мене знижується слух. Відкрию тобі таємницю: у мене невелика проблема зі слухом. У мене на одне вухо, у мого чоловіка на інше, у мого продюсера на третє.

(Сміються).

Ми всі такі трохи глухуваті зібралися і дуже гучні.

– У продюсера є третє вухо?

– Так.

– І третє око, напевно, яким він гірше бачить?

– Чудова глуха компанія, на відпочинку дуже гучна.

– Я процитую, що про тебе написали: "Нерозсудлива дурепа насправді дуже розумна".

– Ну чому ж дурепа? Я просто дуже розумна. Ну так, нерозсудлива. Уже тієї дурепи давно немає. Чи є?

– Звідки в тебе такий гумор? Від мами, тата?

– А що, гарний?

– Так. Зараз вип'ємо – буде ще кращим.

– Я не знаю... Бажання смішити було з дитинства. Я пам'ятаю, як приходили гості і моя програма-максимум була – розсмішити. Коли люди сміялися, це приносило мені неймовірне задоволення.

– Щодо бажання смішити... У президенти тобі ще не час?

– За що ти так зі мною? Я вже говорила в інтерв'ю твоїй дружині: президент завжди поганий.

– Ну, у нас поки гарний.

– Але йому так важко! Я жити хочу, хочу летіти.

Я жваво цікавлюся політикою, усе читаю, усе дивлюся. Мені б хотілося якось проявитися

– Запам'ятайте мене молодою, так?

– Звісно! Мені ще хочеться вітру у волоссі, а ти мене кудись... Можливо, колись...

– О!

– Зараз позначуся, а то подумають, що я з'їхала з глузду і піду в президенти. Хоча я така, що можу і з'їхати (усміхається). Мене цікавить ця тема. Я жваво цікавлюся політикою, усе читаю, усе дивлюся. Мені б хотілося щось (зам'ялася)...

– ...замутити?

– Якось проявитися.

– Володимир Олександрович Зеленський сказав, що йде на один строк.

– І він має назвати наступника.

– Комусь же він має передати владу?

– Кому ж, як не мені?!

– Жінці, по-перше, правильно?

– Так.

– Якій жінці, якщо не тобі?

– 100 відсотків. Пам'ятаєш, коли була президентська кампанія Юлії Тимошенко, говорили, що переможе жінка з косою. Я тоді заплела косу і говорила, що жінка з косою переможе, але трошки не та.

– Коса красива була в тебе?

– Вона і зараз красива.

– Із Володимиром Зеленським які у тебе стосунки?

– Добрі, приятельські. Я йому неймовірно вдячна за довіру, яку він надав, узявши мене в "Лігу сміху". Абсолютно по-новому мене розкрило це. Я завжди була смішною, але про це знав лише чоловік та близькі знайомі, які засідали зі мною в барі. А тут уся країна мала можливість оцінити й почуття гумору, й акторську гру. Я дуже люблю цей проєкт. Знаю, що він був ініціатором мого запрошення.

– Ти знала Зеленського до того, як він став президентом і спілкувалася з ним після обрання.

– Так.

– Він змінився?

– Поки що ні. Але...

– Але? Він прийшов як проста людина на "Лігу сміху", вийшов на сцену...

– Так, так і було. Ми були у гримерці, точно так само випивали... Він завжди був дуже прихильним до людей. У нього ніколи не було зарозумілості, зірковості, хоча він був високостатусною людиною і до президентства. У побутовому спілкуванні він дуже гостинний, щедрий на похвалу, на комплімент. Це дуже цінно. Мені взагалі здається, що лідер нації має бути чесною, порядною людиною.

– І доброю.

– Так. І він таким є.

– Про президентство ми поговорили. А створити свою партію?

– Спало на думку це.

– І пішло. Ні?

– Нікуди нічого не пішло. Я не кидаю слів на вітер, ти що! Просто, перш ніж робити партію, мені хочеться почати з громадської діяльності. Розумію запит суспільства...

– ...жіноча партія?..

– ...і моя тема знайшла відгук. Гендерна нерівність, ейджизм. Усі ці проблеми є в нашому суспільстві, але їх ніколи не порушують, тому що це типу нормально. Ляснув тебе хтось по дупі – нормально.

– "Шлепали шлепки".

– Назвали тебе білявкою... Пам'ятаєш, у мене була заруба з політичними діячами щодо "та що вона може?" Нехай, мовляв, груди покаже. Конкретний сексизм. Ми це сприймаємо як норму, а це не є нормою. До мене звертається величезна кількість жінок, готових бігти в партію, щось робити, боротися з нерівністю тощо.

– Ти будеш цим займатися?

– Мені здається, було б нечесно от просто взяти – і лізти з усією цією справою в політику. Спочатку потрібно щось серйозне зробити для суспільства. Я б хотіла зараз створити громадську жіночу організацію, реально займатися питаннями, у процесі – вчитися, рости. І в майбутньому – так.

– Повернімося до чоловіка Вадима.

– Давайте.

– Яка у вас різниця у віці?

– 15 років.

– Позначається?

– Раніше – ні. Коли чоловікові 35, а жінці 20, це дуже весело.

– Так-так, а потім?

– Можу так сказати... Є відчуття, що він уже хоче осісти й не бігти. А я досі з вуздечкою, ще той кінь.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Закусила?

– Так. З іншого боку, у моїй професії, із моїм ритмом життя, якби він працював, у нас би вже не було сім'ї. Ми б розлетілися в різних напрямках. Союз можливий тільки в цьому вигляді. Він – голова сім'ї, тил, на ньому діти. Мене ж немає вдома, від слова взагалі.

Найкрасивіші жінки у світі є найзакомплексованішими. Не знаю, чому це відбувається з ними. Я й по собі це бачу, але я із собою працюю

(Іронічно). Гарна сім'я.

– Якщо я даю 200 концертів, скільки часу я перебуваю вдома?

– Він із тобою періодично їздить?

– Іноді. Щойно в нас вихідні, ми обов'язково їдемо кудись із дітьми. На займанщину, на наші дачі.

– І на концерти він їздить?

– Так. Йому важко, і він це прийняв. Я йому дуже за це вдячна.

– Ви сваритеся іноді?

– У нас немає часу на сварки. Зараз ми сваримося набагато рідше, ніж раніше, коли ми жили разом і я не працювала.

– Чому ви спите в різних спальнях?

– Ми тільки на займанщині спимо в різних спальнях, тому що я там вибудувала собі окрему кімнату. Це ти після Каті Осадчої? Коли мій чоловік дивився інтерв'ю Каті Осадчій, він говорив: "Що ти несеш?" Вона привертає мене, і в мене починається ось це ось...

– Ейфорія?

– Так.

– За паспортом тобі 35 років. Ми ж можемо сказати, скільки тобі за паспортом?

– Так.

– Але кажуть, що насправді більше, що ти собі скинула вік.

– І скільки?

– Не знаю. Скільки ти собі скинула?

– Узагалі мені насправді 64. Отже, моїй доньці 48. Молодшій – 37. А чоловікові 95.

– За молодість!

(Цокаються).

У 2018 році тебе визнали найкрасивішою жінкою України. Справедливо?

– Нарешті справедливість затріумфувала!

– Ти відчуваєш себе найкрасивішою жінкою України?

(Замислилася). Ні.

– То що ж за така довга пауза?!

– Розповім. Найкрасивіші жінки у світі є найзакомплексованішими. Не знаю, чому це відбувається з ними. Я й по собі це бачу, але я із собою працюю. Помічаю це у своїх подруг, в інших красивих жінок. Що з нами відбувається, хто нас так виховує, чому ми так сприймаємо себе? Сприйняти себе на 100 відсотків красивою дуже важко.

– Звідки у тебе така розкішна фігура? Це спадковість чи наполеглива робота над собою?

– Оскільки мені 72, я вже замінила всі частини тіла. Руки – від 23-річної вінничанки.

– "Наши руки не для скуки".

– Ноги – від полтавчанки 18-річної.

(Сміються).

Робота. Я собою займаюся. Природа, однозначно. Я не дуже схильна до повноти. Можу дозволити собі поїсти, але можу й посидіти на дієті. Я серйозно займаюся спортом. Я дуже енергійна, витрачаю багато енергії.

(Усміхаючись). Не може бути!

– Люди, які бачать мій апетит, не розуміють, як я...

– ...Ти багато їси?

– Неймовірно багато жеру. Багато разів на день, і дуже великі порції.

– Приголомшливо! І куди воно все дівається?

– Відпрацьовується. Я даю 200 концертів на місяць...

– (Робить здивований вигляд).

– (Зніяковівши). Ой, господи... "На місяць" сказала.

– Ось зараз, нарешті, правда. На місяць!

(Регочуть).

– Дві години скачу, як кінь. "Давай, давай, давай-давай-давай!" Треба ж це звідкись брати, розумієш? Якби я їла, як пташка, я б уже зів'яла.

– Пластичні операції ти робила?

– Чому питаєш? Не видно, що ні?

– Груди хоча б зробила?

– Ні, звісно. Усе моє, усе живе.

– І причепитися нема до чого!

– Я ось що хочу сказати стосовно пластичних операцій. Це однаково, що питати людину: "У тебе зуби свої чи ти спиляв і вініри вставив?" Чи нігті. Мені здається, ці питання є некоректними.

– У нас усе коректно.

– Чому?

– Тому що зірка. Усім цікаво, як така краса...

– ...народилася на світ?

У мене найдовші ноги у Східній Європі

– Так! Тому й запитань багато.

– Можу сказати, що я посилено за собою доглядаю. Я не їм молочного, бо від нього набрякають обличчя й ноги. Увесь час ходжу до косметолога. Ну, не весь час, але раз на два тижні ходжу. Займаюся апаратними процедурами, RF-ліфтинг, усе це обожнюю, вважаю, що за цим майбутнє. Косметологія йде семимильними кроками вперед. Я проти того, щоб старіти... Знаєш, як кажуть: "Їй за 30, вона вже стара". Ви з глузду з'їхали? Що це таке?

– "Подивіться на мене!"

– Річ не в мені. Зараз усі жінки мають такий вигляд. Подивіться на Дженніфер Лопес. Їй узагалі 50, вона має вигляд, як молода. По-перше, косметологія. По-друге, ми живемо в інших умовах, жінки, як і чоловіки, старіють пізніше. 50 – нові 30. Я за те, щоб припинили вважати жінок після 30 дорослими. Ми ще молоденькі, і будемо такими років до 58. А там подивимося, може, винайдуть таблетки, ми будемо їх пити й молодіти.

– Яким ти займаєшся спортом?

– Фізкультурою. У мене є тренер, я з ним бігаю на "Динамо". Я бігаю тільки на свіжому повітрі, не сприймаю жодних фітнес-клубів, жодних тренажерів. Гумки, усякі прибамбаси, матик – і займаємося дві з половиною години.

– Я весь час сиджу, підібгавши ноги, тому що в тебе вони такі довгі – мені нікуди поставити свої. Скільки сантиметрів завдовжки твої ноги?

– Метр двадцять шість. Мені належить рекорд. У мене найдовші ноги у Східній Європі.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Який у тебе зріст?

– Метр вісімдесят.

– А який зріст у короні й на підборах?

– Я міряла. Два п'ятнадцять!

– Два п'ятнадцять? Брати Клички видаються карликами.

– Я знімалася в новорічному "вогнику" на одному з каналів, була в цьому ось усьому, на мені були величезні тапки на підборах. І треба було, щоб мене поміряли. "Скажіть скільки, – кажу, – цікаво!" Два п'ятнадцять.

– Фантастика! У школі ти теж високою була?

– Так. Була жахливо закомплексованою.

– Дражнили тебе?

– Швабра, жирафа, палиця, рейки. Усі чудові епітети на собі пережила. Пам'ятаю, їздила у тролейбусі – підлізала під поруччя, щоб здаватися меншою зростом. "Дивіться, я така сама, як усі".

– Де артист, до того ж популярний, там або алкоголь, або наркотики, або і те, й інше. У тебе щось із цього є?

– (Усміхається). Ні, і це дивовижна історія. У мене були проблеми з увімкненням перед сценою. Я розумію, чому люди так роблять: їм треба викликати (клацає пальцями) ось цю історію. Але я навчилася вмикати Олю Полякову. Коли я йду на сцену і піднімаю погляд на глядача, щось відбувається. Як маленька атомна бомба...

– ...розривається?

– Я це відчуваю. Іде ось звідси (показує на живіт), робить так: "Дищ!" – і таке гаряче в горло пішло. "Ф’ю-у-у", – і відбувається ця магія.

– І нічого не треба?

– Не треба. Я й не можу. Мені вже не 23 роки. Якщо я випиваю перед концертом хоча б келих чогось, мені дуже важко працювати. Моя робота фізично дуже важка, а якщо чотири концерти поспіль, то як? Я не п'ю навіть під час вечері.

– Процитую тебе. В одному з інтерв'ю ти сказала: "Голенькою я схожа на богиню".

– Напевно, випила перед цим.

(Сміються).

"Я така крута, коли вип'ю вина".

(Піднімає келих). За крутість! (Цокаються). Однак ти часто знімаєшся в Instagram напівголою або зовсім голою.

– Люблю зніматися голою, чому ні?

– Тобі подобається?

– Дуже!

– Я тепер розумію Волочкову.

– Якщо чесно, у мене рідко такі кадри з'являються. Я в такий спосіб розбурхую публіку. Іноді треба розворушити це болото! Я як людина, яка п'ять років професійно займається Instagram, можу сказати, що він засинає, якщо ти постиш тільки афіші, концерти, просто фото. Його треба чимось увімкнути. Фотографуючись повністю ню, ти їх дуже бадьориш. Починається страшний срач: "Ти ж мати, як ти можеш". Інші пишуть: "Та нехай показує, якщо є що". І йде заруба!

– Після такого бабуся-хуліганка в Чернівцях зіпсувала твою афішу, написавши, що ти "Оля Пошлякова".

– Добре, що не назвала мене "Подлякова". Одна вчителька в моїй школі перед дітьми назвала мене "Олею Подляковою". Учителька, уявляєш? Діти це підхопили, увесь той час, коли я вчилася в тій школі, мене так називали. Це так жорстоко, мені здається.

– Тому ти не хочеш повертатися до Вінниці?

– Можливо.

– Якісь комплекси в тебе є?

– Так, звісно.

Потрібно бути дуже сміливим чоловіком, щоб завести зі мною стосунки. Чи потрібно бути в неадекваті. Я от і думаю, що переважало тоді в мого чоловіка: був неадекватним чи був дуже сміливим?

– Із чим вони пов'язані?

– Я борюся з ними. Комплекс того, що я до цього віку не досягла тих висот, які собі намітила. Що я ще недостатньо успішна, а вже тік-так, тік-так...

– Відчуваєш "тік-так"?

– Я чому хочу з цим боротися? Якщо тобі бахнуло 30, у нашій країні – усе, готуйся до землі. Іди на грязьові ванни, звикай, час у могилу.

– "Если вам уже немного за 30..."

– Коли я публікувала свою дупу, я написала цілий пост про те, що для жінок після 30 у нашій країні вважають, що потрібно грязі використовувати, звикати до земельки. Може, ми, дорослі статевозрілі жінки, самі будемо вирішувати, коли народжувати дітей, коли заводити коханців, а коли в земельку лягати? Не треба на нас вішати соціальні кліше.

– До речі, про "заводити коханців..." Тобі в голові ці моторошні думки не з’являються?

– У мене немає часу на це. На жаль чи на щастя (усміхається).

– Гарна відповідь! У тебе тату на всю спину із зображенням дракона?

– Немає нічого! Це була фарба! Я дуріла. У мене невинно чисте тіло.

– Жодного тату?

– Ні, і ніколи не буде. У мене навіть вуха заросли.

– Ха-ха... Знову цитую Олю Полякову: "У мене був еротичний сон. Біжу я голенькою полем, а за мною наввипередки біжать голенькі брати Клички".

(Заливається сміхом). Так! Не заперечую!

– Вони тебе наздогнали?

– Сон закінчився, я прокинулася спітнілою. Шкода, недодивилася.

– Багатих шанувальників навколо тебе багато?

– Ні, абсолютно. Чомусь чоловіки мене бояться. Може, бояться цього коня на скаку зупинити. "Боже, якщо вона таке робить на сцені, що ж вона робить... та ну її на фіг... куди там, я не впораюся". Потрібно бути дуже сміливим чоловіком, щоб завести зі мною стосунки. Чи потрібно бути в неадекваті. Я от і думаю, що переважало тоді в мого чоловіка, який усе-таки підкорив цей "Еверест". Був неадекватним чи був дуже сміливим?

– Щонайменше дві, щонайбільше три дуже популярні українські співачки розповідали мені про зазіхання з боку високопоставлених політиків і олігархів. Одна навіть про президента розповідала.

– У мене теж є історія. Я навіть назву прізвище, можна?

– Тобі все можна. Розповідай.

– Був такий... Боже, у нього будуть проблеми із дружиною... Міністр культури був за часів Януковича. Давайте не буду називати прізвище. Він привіз мене співати до Януковича з надією, що буде інтим. Коли я відмовилася, він відмовився везти мене додому. І я з костюмами, із туфлями після концерту йшла пішки з дачі у Криму.

– Лівадія?

– Так. У мене вже був iPhone, я шпилькою [визначила] трасу, де я перебуваю, викликала таксі, воно приїхало і мене забрало. Отака скотина.

– Як він це робив, у якій формі? Просто так і сказав?

– Так. Типу, ага-ага? На що я відповіла: "А чо? Чому? Що це взагалі?" Класну фразу йому сказала: "Ви приходите і йдете, а я залишуся назавжди".

– І взялася за кокошник?

– Тоді в мене ще кокошника не було. Зібрала сумки й пішла пішки.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Самотня, але горда?

– Дуже горда, так.

– Олігархи виявляли знаки уваги? Говорили просто: "Ти мені подобаєшся, я готовий тобі заплатити ось аж стільки, щоб ти зі мною провела час"?

– Ні! (Імітує плач). Чому ви зі мною такі жорстокі, могли б хоча б... Я відмовлюся, але запропонувати мені треба.

– Уявляю себе на місці твого чоловіка, я б, напевно, тебе ревнував. Він ревнує?

– Ні-і.

– Він ангел?

– Може, він ревнує, але цього не показує. Він упевнений у собі чоловік. Він розважливий. Що таке "ревнувати"? Якщо жінка хоче це робити, вона однаково це робитиме, ревнуй ти, не ревнуй, тримай її, відпускай.

– "Снегопад, снегопад, если женщина просит..."

– Розумієш, про що я кажу? Навіщо все це влаштовувати? Ми ніколи одне одному не ліземо в телефон... Ні, я йому лізу. А він мені – ніколи. "Що ти там шукаєш, що хочеш там знайти?" Він ніколи у мене не риється в телефоні. Він знає, як я важко працюю. Він до мене ставиться трепетно, бережливо. Це такий правильний момент у наших стосунках, я розумію, що жоден інший чоловік так не робитиме. Чоловіки егоїстичні, закохані в себе, "мені приділяй увагу". Вадим щодо цього такий – не потурбувати. Розумієш?

– Абсолютно.

– Це дуже круто. Він уже дітей цього навчив. Я приїжджаю, сплю. Якщо я сплю, до мене в кімнату не має права зайти ніхто. Я приперлася з дороги о шостій-сьомій ранку, із восьмої вечора працювала, потім тряслася вибоїнами. Повертаюся – мені треба лягти виспатися. А ввечері ще зйомка. У цей час усі тихесенько, діти не кричать, собаки не гавкають, кішки не нявкають, мухи не літають навіть. Усе в будинку завмирає, усі чекають, щоб я виспалася, бо знають, що я працювала і мені потрібно відпочити. Або якщо десь я перебуваю, він мені телефонує: "Що там, як справи?". "Я на зйомках", – кажу. Він одразу кладе слухавку. Немає такого – "поговори зі мною, ти не вирішуєш зі мною питання". Ніколи! Дуже делікатно до мене ставиться.

– Сотні тисяч жінок зараз будуть тобі заздрити. Через чоловіка.

– Нехай заздрять. Мені реально сильно пощастило. Я виходила заміж із мізками. Усе оцінила, усе зрозуміла, усе побачила. Тоді, у своєму ніжному віці. Це дивно.

Я готую дивовижно, я дуже кулінарією цікавлюся. Я просто жену на мішленівських кухарях, на кухарських книгах, крутому посуді. До речі, я привезла свій сир, спробуйте!

– Він твій перший чоловік?

– Звісно.

– Ось так ти з першого разу...

– ...стрибнула у правильну...

– ...гречку?

– Так. Я абсолютно задоволена. У нас різне буває. Коли я виходила заміж, а він брав мене за дружину, ми, зрозуміло, були іншими людьми. За ці 15 років ми дуже сильно змінилися. Помінялися характери, змінилося становище, усе перевернулося з ніг на голову.

– Статтю хоч не помінялися?

– Слава богу, ні, але одного разу я сказала йому помилково щось на кшталт "дружина" – він такий: "Ага, ти вже заговорюєшся!" Нас дуже рятує гумор. Правда, як він допомагає в житті! Гумор нівелює пафос.

– Афоризм просто.

– У всьому: у роботі, у сім’ї. Знімає напруженість. Ось, жарти щодо розлучення. "Давай уже нарешті розлучимося, що ми тільки розмовляємо". "Окей, як будемо ділити майно?" Він каже: "Ти все забираєш, я йду". "Почекай, – кажу, – куди ти підеш?" "А яка тобі різниця?" Я така: "Ні, ну як можна відпустити таку святу людину, яка все тобі віддала?" Ми все переводимо на жарт. Іноді розмова про розлучення починається серйозно, але завжди закінчується сміхом. Така розрядка класна, вона працює. І поки вона працює, мені здається, усе це буде триматися.

– У вас із Вадимом дві чудові дівчинки, Маша та Аліса. Чим вони захоплюються?

– Чим вони тільки не займаються! Діти зараз – це якесь жахіття!

– Скільки їм?

– Маші 14, Алісі вісім. Маша – абсолютно самостійна, доросла дівчинка. Дивовижна! Веде свій Instagram, у неї вже 150 тисяч фоловерів. Заробляє гроші, повністю одягається сама.

– Заробляє на Instagram? Приголомшливо!

– 10 тисяч гривень на тиждень ця дівчинка заробляє.

– Може годувати сім'ю вже.

– Ну, не 10 тисяч. Сім. Або сім п'ятсот. Округляю трішки. Але 7500–8500 – постійна її такса. Дивно, звісно, як я з нею спілкуюся, але це, мені здається, дає свої плоди. Я була на Сицилії...

– ...у гостях у мафії?

– Я була в чудовій кулінарній школі. Це таке здійснення моїх мрій!


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ти ще й готуєш?

– Я готую дивовижно, я дуже кулінарією цікавлюся. Я просто жену на мішленівських кухарях, на кухарських книгах, крутому посуді. До речі, я привезла вам мій сир, спробуйте! Поки я в цьому своєму страшному графіку, але я мріяла побувати в кулінарній школі. Ця історія мене відкидає! Я відпочиваю, коли готую, це моя віддушина. Коли я приїжджаю звідкись, я заведена, не можу просто лягти спати, це неможливо. Мені треба або закинутися снодійним і вирубитися, або я починаю чаклувати на кухні. Сорбет зроблю або равіолі наліплю й заморожу. Я люблю складні страви. Є така дивна дівка, Ніка Бєлоцерковська, Бєлоніка. Я страшна фанатка її Instagram, усі її книжки я купувала, додатки скачувала. Якось вона написала, що набирає в кулінарну школу на Сицилію. Я вперше за п'ять років їй написала: "Хочу до вас у школу". Вона мені відповідає: "Бля, я ваша фанатка!" Вибачте за сленг, так і було написано! "А я – ваша", – написала я їй. Цього року ми зустрілися...

– ..."два одиночества"...

– ...і я поїхала. Там ціла школа "одиночеств" була. Яка це була подорож! Старовинна вілла на березі моря, яка потопала в зелені, у кольорах. З іншого боку Етна диміла. Адже зараз вулкан активний. Ці запахи, мішленівські кухарі з однією і двома зірками, які дають майстер-класи. Ми готували якісь божевільні продукти, їздили на пікніки. Був пікнік на Етні, коли у старому кратері накривають столи, тебе годують, напувають. Нас запрошували до себе на вілли найкращі винороби, ми тестували там вино. І я захотіла, щоб Маша там була. Я знімаю її з літака (вона мала полетіти з татом і з Алісою до Єгипту), кажу їй: "Ти маєш це побачити!" Вона прилітає до мене. Чудова була поїздка, неймовірна!

– Скільки днів?

– Сім днів щастя.

– Скільки це коштувало, просто цікаво?

– Здавалося, дуже дорого, поки я не знала, що мені за ці гроші дадуть. Але коли я побачила, що мене напувають, годують, найкращі вина за лінійкою тобі дають під кожну їжу в необмеженій кількості. Їси-п'єш скільки хочеш. Тебе возять, усе показують. У Таорміну звозили до найкращого винороба, він на скатертині своєї матері пригощає тебе на своїй віллі. Тебе годує кухар, який готував для G7. Я запитувала: "Де бізнес, Ніко?" Вона каже: "Поки не бізнес".

– Приїхала звідти худа?

– Як не дивно, худа. Але я там займалася спортом щодня.

– Це про тебе приказка "не для нашого коня паша".

– Ні, не так. Приїхала Маша, а вона схильна до повноти, у неї є деякі проблеми. Вона весь час займається спортом. Я, щоб її підтримати, завжди з нею посилено займаюся. Поки її не було, я там як овоч лежала. Але з нею щоранку ми до моря 10 км біжимо. І ми приїхали прекрасні.

– А що Алісі подобається?

– Байдикувати. Вона поки дівчинка-вітер.

– Чому старшу доньку ти називаєш дурепою?

– Та ну, це жарт. Маша грала на піаніно. Вони в мене обидві займаються музикою, причому виключно для мами. У Маші є талант, а Аліса хоче грати на електрогітарі, носити чорне і махати хаєром. Такі у неї фантазії... Ось, це було пізно ввечері, 12 година. Я кажу Маші: "Дограй і йди спати". Вона: "Мені терміново потрібно викласти пост!" "Ти що, – питаю, – дурепа?" "Я зараз, – каже, – так і напишу!" "Пиши!" І вона пише пост: "Мама каже, що я дурепа. А ви як думаєте?"

(Сміються).

Ну, а журналісти підхопили.

– Молодша стане актрисою?

– Маша працездатна, може перед камерою проводити години, зніматися. От як я – кінь справжній. Аліса – ні. Вона в якийсь момент каже "мені набридло", розвертається і йде. Хай що б ти їй обіцяв, вона не повернеться. Не знаю тому. Мені здається, діти послані нам, щоб нас виховувати. На Машу можна натиснути, шльопнути, накричати. З Алісою все це неможливо. Вона мені дана, щоб показувати, що мої "мамські" методи не працюють, щоб я придумувала щось нове. І я винаходжу... Скільки ми вже розмовляємо?

– Та довго вже!

– Так відпускай мене! Навіщо ти мене слухаєш? Я можу про себе говорити годинами. Тому що для мене це психотерапія. Я це зрозуміла, коли пропрацювала свої проблеми з моєю мамою. Вона в мене не вірила довгий час. Коли я це вимовила 100 разів, подивилася на проблему з боку, то зрозуміла, що ні фіга це не проблема. Ти сьогодні мій психоаналітик (усміхається), дякую тобі!

(Піднімаючи келих). Хочу випити за тебе. Мені було з тобою дуже цікаво.

– Правда?

– Ти красуня! Бажаю тобі довгого сценічного життя.

– Спасибі, я дуже цього хочу!

– Щоб ти завжди була на коні.

– І конем.

– Хотів скаламбурити, але вирішив – не треба!

(Сміються).

Щоб ти була завжди такою самою популярною, тому що ти на це заслуговуєш. Ти яскрава. Я тебе за язик не тягнув, ти сказала, що в тебе зараз голос – чотири октави.

– Співати не буду сьогодні! Люди, ходіть на концерти, платіть гроші і слухайте той божественний вий! Чи вой?

– Вий? Це інше.

(Регочуть).

Дякую тобі, Олю!

– Я дуже рада, спасибі! (Тиснуть руки).

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube

Записали Дмитро НЕЙМИРОК і Микола ПІДДУБНИЙ

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Шановні читачі! На нашому сайті заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства. Коментарі, що порушують ці правила, ми будемо видаляти, а їх авторам закривати доступ до обговорення. Редакція не вступає у листування з коментаторами щодо блокування, без серйозних причин доступ до коментування модератори не закривають.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 

Публікації

 
усі публікації