ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Сущенко: У камері вночі було пекло

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Сущенко: Я відчував, що за мною стоїть моя країна, мій народ, і рано чи пізно це пекло закінчиться. Я жив із цією ідеєю всі ці роки
Сущенко: Я відчував, що за мною стоїть моя країна, мій народ, і рано чи пізно це пекло закінчиться. Я жив із цією ідеєю всі ці роки
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту

Як під час затримання в Москві співробітники ФСБ зірвали родимку на обличчі, як слідчі намагалися завербувати і чому не погодився співпрацювати з російськими спецслужбами, а також про те, як пережив смерть батька в російському полоні, а сім'я – його арешт. Про це, а також про багато іншого український журналіст, колишній в'язень Кремля Роман Сущенко розповів в інтерв'ю засновнику видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону.

На початку 2000-х я дійшов висновку, що свою кар'єру військового вже зробив. Не бачив там для себе в той час жодних перспектив

– Добрий день.

– Добрий день.

– Я дуже вдячний, що ви сьогодні прийшли на це інтерв'ю, тому що мені давно хотілося зробити його з вами. Але оскільки нас дивиться багатомільйонна аудиторія людей, які перебувають і живуть у різних країнах світу і розуміють лише російську мову, я б дуже просив вас: чи ми можемо записати це інтерв'ю російською?

– Так, звісно. Я знаю обидві мови. Рідною для мене є українська, але можу говорити й російською.

– Скільки мов, до речі, ви ще знаєте?

– Ну, ще кілька. Говорю англійською, французькою, трішки знаю сербохорватську.

– Сербохорватську навіть?

– Так. Ну, трішки.

– Ви народилися в Черкасах?

– Абсолютно правильно.

– Яким було ваше дитинство?

– Я скажу, що воно було безхмарним відносно. Тобто це нормальна – у той час радянська – сім'я. Мама в мене бібліотекарка, за освітою філолог. Вона закінчила педагогічний інститут. А потім так життя склалося, що вона більше працювала в бібліотеці. А батько в мене за освітою капітан річкового флоту. Закінчував тут, у Києві, річковий технікум. Плавав на кораблях по Дніпру. Ще великі, знаєте, колісні такі були. Із його розповідей пам'ятаю: флагман флоту, який курсував від Києва по Дніпру до Запоріжжя, мав назву "Яновський".

– "Юрій Яновський".

– Так, так. І ось він ходив. Навігація була тільки в літній час. А потім узимку вони шукали можливості вижити в ті складні роки. Так вони з мамою і познайомилися. Потім батька забрали в армію. В армії він добре виявив себе як організатор. І його обрали в комсомольський осередок. І далі в нього склалася кар'єра в партійних лавах. До розпаду Радянського Союзу він у Черкасах очолював один із районів: там був другим секретарем. У 82-му році йому запропонували перейти на іншу посаду. Вона стосувалася преси, книговидання. Тобто опікуватися цими питаннями в місцевій адміністрації. Він погодився і, у принципі, уже вийшов на пенсію із цих позицій.

– Ви заговорили про батька-капітана – і я згадав... У мене тітка жила в Черкасах, і я часто їздив із Києва – з Поштової площі, де річвокзал був, – на цих, таких, красивих "Кометах". Пам'ятаєте?

– Так. "Метеори", "Ракети".

– Краса.

– Так, безумовно. Романтика: чотири години ти їдеш, насолоджуєшся легким бризом...

– Ви їздили так?

– Так. Я постійно, коли вчився в Києві, узимку у відпустку намагався використовувати водний транспорт. Унікальна річ. Насолода величезна. Так автобусом чотири години, а тут річкою, рідним Дніпром... Це незабутні враження.

– Ким ви хотіли стати в дитинстві?

– Космонавтом точно не хотів стати. Було багато думок, але якось не складалося із чіткою візією мого майбутнього. Тобто книжки, однолітки, батьки, рекомендації... І це все тривало десь до 8 класу. Але оскільки я трошки малював... Мама забирала до себе на роботу в бібліотеку – і малював різні, там, баталії, перемальовував з історичної літератури: яскравою була, цікавою. Мене цікавили історії воєн. І батьки, напевно, тому запропонували мені обрати шлях військового. Спочатку була пропозиція в Суворовське училище, але я б не наважився. Оскільки це 8 клас, ще юний, несформований... Побоювання.

– Тато запропонував у Суворовське?

– Так. Тато запропонував: "Як ти ставишся?" Я, загалом, відмовився. А потім, за рік десь, я вже займався спортом, минув період підлітковий, перехідний, і батько каже: "Слухай, є кілька цікавих військових училищ. У тебе і технічні науки йдуть, і непогано, там, на літературі розумієшся. Як ти гадаєш, якщо поїхати повчитися у столицю?" Він пропонував і в Ярославль – там якесь фінансове училище було, а наше місто було містом-побратимом – і ось Київ: у Київське вище танкове училище, яке готувало фахівців для багатьох родів військ з обслуговування озброєння та військової техніки. Я погодився. Там було кілька іспитів. Я без проблем їх вдало склав – і вступив у цей виш.

– Вам подобалося там учитися?

– Ну, спочатку це був, звичайно, шок, як для будь-якої молодої людини. Ви самі в армії служили, у ракетних військах "учебку" проходили. Тому не мені вам розповідати, як воно молодому хлопцеві, який приходить і в ці армійські будні занурюється з головою. Звичайно, перші пів року було дуже складно.

– Основні слова: "з головою".

– Так, із головою. Але ви ж пам'ятаєте ці написи: "Учися військової справи по-справжньому". Або навпаки: "Військовій справі..."

– У ленінській кімнаті й на плацу.

– Так. Були всі ці ідеологічні речі. Тому перші пів року було дуже важко. І важко було не з навчанням, а саме з ритмом: новим ритмом життя. Оскільки це ізоляція була, обмеження зі свободою. Але був колектив дуже гарний. Фактично з усієї країни юнаки приїхали різних національностей. Це був і Кавказ, і Середня Азія, і Росія, і Молдова, і Білорусь, і Прибалтика. Великий колектив. Тоді у нас навчалося десь приблизно 5 тис. осіб.

– Ов-ва!

– Тобто було два факультети механічні. Навіть набирали на той час хлопців – як ми їх називали, яйцеголових: ну, дуже просунутих щодо техніки, наук, і формували...

– А який конкурс був?

– Конкурс був приблизно чотири-п'ять осіб на місце.

– Немало.

– Так. Але ще потрібно враховувати, що республіки Радянського Союзу в Середній Азії, на Кавказі – там рівень освіти був не таким високим, як у центральній частині нашої країни. Зважаючи на багато умов: культурні, менталітет. Тому цих хлопців брали як національні кадри. Тоді була така політика. Із тією умовою, що вони навчаються там: навчання тривало протягом п'яти років, – а потім їдуть до себе на батьківщину далі служити. Їм простіше було. Вони знали культуру, звичаї, релігію тієї землі, звідки приїхали. І потім вони далі, повертаючись додому, ставали гарними кадрами.

– А ким ви випустилися з танкового училища? Танкістом?

– Так. Я випустився за спеціальністю "інженер-механік з обслуговування бронетанкового озброєння і техніки".

– Ви в танках часто їздили?

– Так. Мені довелося їздити. Тобто я матчастину пройшов від і до.

– Страшно?

– Знаєте, коли ми вчилися в Києві, у нас був величезний полігон у селі Гореничі, на виїзді по Житомирській трасі. Там був величезний полігон, парк, який ми будували на третьому-четвертому курсі.

І водіння, експлуатація в нас були щотижня. Уперше я сів за важелі, але не маючи прав, – це не кермо – зовсім інше. Це було десь у березні 87-го року. Уявіть собі: жижа, бруд, калюжі величезні. І перше відчуття, коли ти їдеш... Інструктор на вежі – прапорщик дуже досвідчений, який пройшов, там, і Афганістан, Кубу... Такі у нас були хлопці, дуже потужні. І він через зв'язок каже: "Правий важіль, лівий, газ, передача". А ти ж іще юний хлопець, ще тільки-тільки дивився на дівчат у школі, а тут раптом така махина: 40 тонн, як нею керувати? Ось. Рушання з місця було складним, а потім, коли трошки розігнався, спіймав першого "дельфіна". Так називався у нас конфуз. Тобто коли ти ведеш танк... А водили ми не по-бойовому, коли люк зачинено, а сидиш по-бойовому, але люк водночас відчинено. Тому що є ще похідне положення: коли голова механіка, щоб огляд був кращим, перебуває над корпусом танка. І ось ми так водили. Прапорщик спостерігає, що ти там робиш, із вежі. І так ми різні перешкоди долали, поки не навчишся бачити, відчувати машину. Ну і ось в'їхав у цю калюжу з розгону – і вся маса води піднімається – і заливається тобі на голову, за комір, на сидіння...

– І в танк також.

– Так. Це називають "зловити дельфіна". Потім, звичайно, після водіння – ганчірка, відра: вимивати все. Але це було незабутнє враження.


Скриншот: Дмитрий Гордон / YouTube
Скріншот: Дмитрий Гордон / YouTube


– Я на вас дивлюся і згадую мого друга, який живе зараз у Великобританії, – Віктора Суворова. Дивні збіги. Ви знаєте, це перебіжчик ГРУ Генштабу збройних сил Радянського Союзу, який став всесвітньо відомим письменником. Він теж із Черкас. Він, щоправда, закінчив Суворовське училище. Він теж танкіст. І я згадав зараз початок його найзнаменитішої, напевно, книги "Акваріум": "Чи любите ви запах танка, як люблю його я?" Ви любите запах танка?

– Ви знаєте, я б не сказав, що втрачаю свідомість від цього запаху. Але усвідомленості теж не втрачаю. Запах – це особиста справа кожної людини. Так, мені довелося поїздити на ньому. До речі, повертаючись до людини, яку ви згадали, – я його читав, коли ми навчалися в училищі й вийшли його перші книги. Це був фурор.

– Це був самвидав тоді.

– Ні. Десь у 91-му році вже ці книжки видали. Навіть більше, за років п'ять у мене відбулася розмова з батьком. І він розповідав... Оскільки він із Черкас, він знав його батька. Прізвище його Різун.

– Різун, так.

– Ось. І навіть скликали якесь партійне зібрання, висловлювали осуд батькові за сина.

– Він фронтовик.

– Так. І фактично батько [Суворова], наскільки я пам'ятаю з розповідей мого батька, відмовився, оскільки той утік. Він був змушений так вчинити: він – стійкий боєць. І батько з колегами, незважаючи на вказівки зверху, не організували такої кампанії цькування. Усі по-людськи поставилися до цього, а через роки вони знову відновили свої стосунки, наскільки я знаю, і все повернулося у своє русло. Ну, ось до моменту...

– Цікаво. Це наше інтерв'ю буде дивитися Віктор Суворов. Він дивиться практично всі мої інтерв'ю. І я думаю, що обов'язково відгукнеться.

– Буде цікаво. Мені його деякі погляди на історію, на війну дуже близькі. Оскільки нас цього вчили в училищі. Хоча нас готували там не стріляти, а саме готувати техніку. Тобто починаючи, там, від епюр, опору матеріалів, теоретичної механіки...

– Страшне діло.

– Ви пам'ятаєте це.

– Так.

– Тобто ми все це пройшли. У нас викладацький склад був дуже потужним. Вони викладали в Київській політехніці.

– У КІБІ викладали деякі в нас.

– Так. Тобто це другий – третій курс: фундаментальні науки. Ми їх пройшли. Ну а потім, як у кого життя склалося. Та все ж у мене дуже гарні спогади, багато друзів залишилося. До речі, частина з них і в журналістику пішла, хтось – у бізнес, хтось художником став. Тобто у кого як життя склалося.

– Ви закінчили ще й Інститут журналістики Київського національного університету. Вам не хотілося стати танкістом – хотілося стати журналістом?

– Я вам скажу, це не когнітивний дисонанс. На початку 2000-х я дійшов висновку, що свою кар'єру військового я вже зробив. Я не бачив там для себе в той час жодних перспектив. Оскільки ви самі прекрасно знаєте, у якій ситуації перебувало наше суспільство, країна. Тобто я зрозумів, що кар'єра військового на цьому, напевно, закінчиться. Ну й активно шукав якісь варіанти роботи, якусь нову спеціальність.

І в мене знайомий, друг, – він військовим журналістом був за профілем: закінчував. Ми з ним перетиналися в одній із миротворчих місій. І під час випадкової зустрічі він каже: "Слухай, є інформаційне агентство. Там є цілий відділ, який займається речами, що стосуються армії, технологій тощо. Чи не хочеш ти себе там спробувати?" Я погодився. Він улаштував зустріч із керівництвом "Укрінформу", нині покійний Віктор Федорович Чамара організував тоді цілу комісію атестаційну. Тобто там було приблизно 10–12 осіб. Мені довелося проходити співбесіди, журналісти ставили багато запитань, і керівництво, адміністрація.

І запитали: "Як ви налаштовані? Як для вас зміни у житті?" Я кажу: "Я хотів би себе спробувати". Вони кажуть: "Можете себе спробувати. Подивимося. Даємо тримісячний випробувальний строк. Але вам не завадить освіта журналістська для подальшої кар'єри". Я, звичайно, погодився. Три місяці був випробувальний строк. Потім знову зібралася комісія, ухвалила рішення. І десь за пів року я вступив до Київського інституту журналістики при Київському національному університеті імені Шевченка, який протягом двох років і закінчив за спеціальністю "міжнародна журналістика".

У момент затримання мені наділи мішок на голову. Я почав задихатися... Поправляючи цей мішок – а він із грубої полотняної тканини, жахливо пахнув, – співробітники ФСБ зірвали мені родимку

– Ви журналіст, кореспондент агентства "Укрінформ". Проте росіяни – я зараз процитую, що вони про вас писали: за твердженням ФСБ Росії, ви – полковник, кадровий співробітник військової розвідки України, який працював під журналістським прикриттям. Це відповідає дійсності?

– Я теж це читав. Звичайно, це не відповідає дійсності. Оскільки я звільнився майором. І жодного стосунку, хоч би як хотіла ФСБ це показати, не маю. Хоча я вам скажу: поки я вчився, звичайно, цікавився і детективами, і читав про це. Оскільки дихав начебто розвитком армії, історією тощо. Фільми ми всі дивилися, пройшли через досвід теж. А те, що там навигадували, – це їхнє бачення.

– 30 вересня 2016 року вас заарештували в Москві за обвинуваченням у шпигунстві. Як це відбувалося? Сам арешт.

– Це відбувалося несподівано й дуже швидко. Я б не сказав, що брутально, але жорстко.

– Ви йшли звідкись, чи як?

– Ні. Я зустрічався зі своїм старим товаришем, із яким ми давно знаємо один одного (Після повернення з полону Сущенко розповідав, що головну роль у затриманні відіграв батько його хрещеника. – "ГОРДОН"). І в нього були проблеми з пересуванням: йому зробили операції на колінах. Він просив про зустріч. І сказав, що буде з особистим автомобілем, тому що йому важко пересуватися. І, власне, ми зустрілися біля станції метро. Він приїхав, запросив у автомобіль. Ми від'їхали, там, кілька кварталів. Це був район Лефортово.

– Серед білого дня?

– Приблизно о 18.30 30 вересня. Напередодні ми зідзвонилися. Зустрілися. І десь протягом 20–30 хвилин ми розмовляли – після цього начебто відбулося захоплення. Це було блискавично. Цей товариш сказав: "Ой, я зараз перевірю колесо". І я навіть не зрозумів. "Стояли нормально, їхали до цього. Яке колесо?"

– Добрий друг у вас. Так?

– Ну, тепер він уже не в цьому розряді.

– Настільки жорстким було затримання, наскільки я знаю, що зірвали навіть родимку на обличчі.

– Так. І праву руку на больовий узяли, вивихнули. І в мене ще місяць сухожилля боліли – я не міг нічого важкого піднімати.

– А де родимка була?

– Вона була ось у цьому місці (Показує на підборіддя). І в момент, коли відбулося затримання, мені наділи полотняний мішок на голову. Коли посадили в мікроавтобус ФСБ, відповідно, поправляючи цей мішок, тому що я почав задихатися, став говорити: "Що ви робите? Як ви поводитеся із журналістом?" Поправляючи цей мішок – а він із грубої полотняної тканини, жахливо пахнув, – вони зірвали родимку. І коли десь за хвилин 20–30 ми приїхали у слідче управління ФСБ, коли зняли цей мішок, побачили кров: стікала по підборіддю.

Оскільки на момент затримання там була ще й знімальна група – кілька людей: один із камерою, другий із мікрофоном – крім цих спецпризначенців, я зрозумів, що, напевно, будуть знімати, якщо камера. Уже були прецеденти до цього: захоплювали і так званих кримських диверсантів, я бачив, як Женю Панова побили – і потім під камери це все...

– Вас не били, до речі?

– Ну, кілька таких ляпасів було.

– По обличчю?

– Ні. Але я б не сказав, що це було навмисне. Такі, знаєте... Мене затиснули в замок. Тобто фактично у затриманні осіб 20, я думаю, брало участь. Але безпосередньо навколо мене було троє – п'ятеро осіб. Оскільки після першого допиту у слідчому управлінні... У них не було законного права мене одразу в "Лефортово" помістити. Для цього мало відбутися засідання суду. І на ніч помістили у слідчий ізолятор МВС на Петрівці.

– Зараз ми торкнемося цього. Скажіть, коли брали вас, які були відчуття? Можете пригадати?

– Відчуття були шокові. Коли я почув, що це ФСБ, що вони працюють... Кричали на весь квартал, перекрили рух. Там був, по-моєму, односмуговий рух. Тобто стояли ліворуч і праворуч автомобілі біля тротуарів. Рух блискавично перекрили. Кілька автомобілів перекрили – і виїхав цей мікроавтобус. І потім мене помістили в цей автомобіль, привезли. І, звісно, відчуття були шокові. Перед очима прокрутилося все життя фактично. Тобто всі моменти, починаючи, там, зі шкільних років, навчання. І потім маса літератури всілякої прокрутилася художньої, фільмів, як це відбувається. Але я ніколи не міг зрозуміти і повірити, що це зі мною станеться.

– Ви зараз говорите про це – у вас є емоції всередині якісь?

– Так, безумовно, емоції. Оскільки якась злість... Потім я вже усвідомив, що сталося, як це сталося. На той момент, звісно, я повністю не усвідомлював. Тобто я не скажу, що я був, там, неадекватним чи непритомнів, але самі відчуття не із простих. Пізніше, вже перебуваючи в кабінеті слідчого, був прилив адреналіну і така, психологічна начебто, реакція організму, сплеск такий дав мені можливість реагувати вже гідно. А до цього навіть можна подивитися на оперативні зйомки, на мій вигляд: який я мав вигляд, як усе це відбувалося.

ВІДЕО
Про те, що Сущенка доправили в "Лефортово", стало відомо 2 жовтня. Наступного дня з'явилося відео його затримання. Відео: Трезвый взгляд / YouTube

– Ми покажемо це. Покажемо в цій програмі. А коли кров у вас текла, вас так і знімали із кров'ю?

– Ні. От саме це мене і привело до висновку, що бити, катувати не будуть. Тим більше, коли туди привезли, я почав питати, куди ми приїхали. Мені відразу сказали, що це слідче управління ФСБ. І я зрозумів, що якщо привезли вже до слідчого – отже, жодних підвалів, жодних, скажімо так, жорстких методів допиту, найімовірніше, не буде.

З огляду на те, що коли мене вивели вже, я був у наручниках... Коли вивели з автомобіля, я ж сам не відчував, що в мене кров тече. Я побачив по очах старшого цієї групи. Усі були в масках, а він єдиний був без балаклави. Він подивився – і зразу заворушився: "У кого серветка?" Вони дістали серветку – і промокнули цю кров. І я зрозумів, що готують шоу. Якщо вони хочуть стерти з обличчя якісь сліди – отже, зараз будуть, психологічно чи ні, – пропонувати якісь речі, які для мене є неприйнятними.

Чи погрожували слідчі? Так. Від мене вимагали співробітництва

– А що вам інкримінували слідчі? У чому вони вас просили зізнатися?

– Це була слідча група з чотирьох осіб, куратором якої був заступник начальника відділу слідчого управління ФСБ Михайло Свинолуп.

– Яке прізвище гарне...

– Унікальне, так.

– Це не псевдонім – це його прізвище?

– Справжнє прізвище. Я вже потім бачив його в документах. Там листування між спецслужбами, потім різні клопотання в суд... І було підписано з посадою – з усім. Я вже за ініціалами – тому що він називався як Михайло Володимирович – зрозумів, хто є хто. Я його бачив двічі: цього вечора і наступного ранку був допит невеликий.

– Він культурно розмовляв?

– Він такий спокійний... Я б його описав так: сіро-блакитні очі й абсолютно нічим не примітна зовнішність. Він може швидко розчинитися в натовпі – і його взагалі не помітиш. Тобто такі залисини, за 40 – під 50 років, підполковник, монотонна мова, без усяких виразів... На відміну від інших слідчих, які займалися мною...

– Це був "добрий слідчий". Так?

– Найімовірніше, так. Я б не сказав, що він "добрим" був. Він виконував свою місію. Тобто саме він і висунув мені пропозицію про співпрацю зі слідством. Саме він.

– Давайте так. У чому від вас вимагали зізнатися?

– Від мене вимагали співробітництва. Тобто про зізнання навіть не йшлося відразу. Вони сказали: "Ми вам інкримінуємо таку провину". Це ст. 276 Кримінального кодексу Російської Федерації. Тобто вчинення шпигунства. Вони навіть не говорили, що "ми вас підозрюємо", "не підозрюємо". "Ми вам інкримінуємо це. Відповідно, зараз ми вам надамо адвоката, який скаже про ваші права тощо. Потім ми проведемо допит. Але спочатку пропонуємо вам співпрацювати. У нас є незаперечні докази вашої провини і свідчення. Достатні, щоб вас запроторити до в'язниці на багато років".

– На скільки, говорили?

– Відразу нічого не говорили. Оскільки після всіх цих заяв я йому нічого не відповів. Я просто дивився на нього. Він зрозумів, що я не збираюся з ним розмовляти. І він каже: "Зараз ми запросимо адвоката за призначенням". Запросили таку Сабієву Сюзанну Вікторівну. У мене є підозра, що вона точно не росіянка. Мене здивувало це ім'я. І вона зайшла: така, молода жінка. Найімовірніше, у неї проблеми були або зі шлунком, або ще з чимось.

– Як ви це зрозуміли?

– Не дуже приємний запах із рота був. І ось вона сказала, що за цією статтею 10–20 років.

– 10–20?

– Так. "Від 10 до 20 років вам світить. Тому вам вирішувати... Я вас буду захищати завтра в суді. І потім ви маєте право відмовитися від моїх послуг. Але поки у вас не з'явиться новий адвокат, я буду начебто державним адвокатом". Тобто такого роду категорії адвокатів реально захищають. Їм платить держава Російська Федерація якісь гроші за годину. І ось вона має захищати права людини, яку от спочатку заарештували, а потім далі... Тому що там є багато всяких людей: підозрюваних тощо, і не в усіх є можливість найняти адвоката. І, відповідно, ось такі люди намагаються їх захищати. Але наскільки я зрозумів, вони всі ці гроші отримують від держави. Відповідно, дуже складно говорити про їх об'єктивність.

– "Злі" слідчі були?

– Це був ніби мозковий штурм. Тобто був один центральний слідчий. Це майор ФСБ, який безпосередньо працював зі мною. Він проводив слідчі дії. І була ще група з чотирьох осіб. Тобто один слідчий з особливо важливих справ і ще двоє: один – капітан, двоє – по-моєму, лейтенант і старший лейтенант. Їх потім підвищили протягом усього цього слідства. Причому один із них, як виявилося, знову ж таки, із тих документів, – у нього прізвище і по батькові збіглися з одним генералом ФСБ, який був куратором внутрішніх військ. Я був просто – якийсь родинний бізнес у них там! – був наче трошки здивований. Вони інкримінували мені цю статтю. І кожен із них працював за визначеним напрямом.

Я так зрозумів, що куратором був центральний цей слідчий – майор Креков. А інших до всіх деталей слідства не допускали. Я не знаю, чому. Чи то вони боялися якогось витоку, чи то в них така процедура, протокол. Оскільки один, там, проводив, наприклад, допит із моїми родичами, інший розшифровував запис із цим колишнім товаришем, який був головним свідком обвинувачення. І деякі з них супроводжували мене в суд на продовження запобіжного заходу. Або, там, на апеляції. Іноді заговорювали зі мною. Я так зрозумів, що не всі мали всю інформацію.

– Слідчі вас лякали, погрожували вам?

– Так. Саме цим займався головний слідчий, який вів цю справу. Він постійно виходив і консультувався зі своїм куратором, я так розумію – Свинолупом. Він підводив мене до таких висновків: "Що вас чекає в Україні? Тут точно вас чекає кілька десятків років. Тому вам вирішувати, погоджуватися на співпрацю з нами чи ні". Коли вони зрозуміли, що я на 51-й статті... До речі, про неї мені сказала саме адвокатка за призначенням: що є в конституції Російської Федерації 51-ша стаття.

– Маєте право не говорити нічого.

– Так. І права мені роз'яснили точно, чітко і начебто зрозуміло. І я відразу взяв цю лінію захисту. Але потім, коли моє рідне агентство і сім'я підписали договір із новим адвокатом Марком Фейгіним – і в нас відбулося кілька зустрічей – він підтримав мене повністю. І далі ми вже розробляли лінію захисту. Усі допити ось ці відбувалися за присутності адвоката. Тобто всіх наших слідчих дій без адвоката не проводили. І це було моєю головною вимогою.


Фейгин в компании жены и дочери Сущенко после одного из свиданий семьи с журналистом в ноябре 2017 года. Фото: Марк Фейгин / Twitter
Фейгін у компанії дружини й дочки Сущенка після одного з побачень сім'ї з журналістом у листопаді 2017 року. Фото: Марк Фейгин / Twitter


Єдине що – коли я вже ознайомлювався з матеріалами слідства, до мене знову цей слідчий апелював. Якби він почав погрожувати мені під час слідчих дій у присутності адвоката – відразу була б публічна заява тощо. Вони й так були. І, у принципі, слідчий не пішов на цей ризик. А пізніше, коли я вже ознайомлювався з матеріалами слідства, – такі речі відбувалися.

– Наприклад.

– Наприклад, коли я читав матеріали справи, кілька разів адвокату не вдавалося прийти, оскільки він займався моїм захистом і за межами Російської Федерації. От. І слідчий: "Ось ви подумайте, що на вас чекає вдома і куди ви поїдете – напевно, теж не дуже солодко буде". Тобто він мене всіляко улещував. Це було не грубо. Людина достатньо освічена. І згодом я вже бачив у публікаціях ЗМІ, що це його профіль. Оскільки він якось вів справу однієї дами з Молдови, яку теж обвинуватили у шпигунстві: у роботі на румунську розвідку. Я думаю, що він же вів цю справу Пола Вілана, якому в понеділок 16 років за шпигунство дали. Тобто багато-багато справ саме він вів. І навіть у камері, коли я з багатьма сусідами... Їх семеро людей змінилося в "Лефортові" – ніхто з них не перетинався із цим слідчим. І я зрозумів, що саме він працює з такими справами.

Різні сусіди в мене були. Через них тиснули психологічно. Сусіда з українським прізвищем Беркут казав, що він полковник ГРУ. А потім він банально у мене крав книжки – і надсилав їх додому

– Але методів фізичного впливу до вас не застосовували?

– Ні, цього не було. За винятком от під час затримання. Психологічно – тиснули. Оскільки, окрім цих речей, різні прецеденти були в самому СІЗО "Лефортово". Тобто різні сусіди в мене були. Через них тиснули психологічно, якісь вистави влаштовували, умовно кажучи. Тобто був один сусіда. Це був другий. З українським прізвищем Беркут. Але він казав, що він полковник ГРУ, його тут незаконно засудили...

– Російського чи українського?

– Російського. Але водночас він мені розповідав, що в нього батько нібито високого чину у спецслужбах, а потрапив він сюди, оскільки його підставив начальник-генерал, який сидить на підписці... Там стільки всіляких історій, поки ми були... А потім він банально у мене крав книжки – і надсилав їх додому поштою. Я просто був здивований рівнем. І розповідав страшні історії: що він три роки вже тут, що його родину переслідують постійно, вимагають зізнатися, обмовити свого начальника. І спочатку він розповідав, що сутність його справи пов'язана з якимись розтратами, потім розповідав, що не тільки це, а ще якісь продажі зброї за кордон... загалом, постійно якось плутався.

– І під шумок крав книжки.

– Так. Я був шокованим. Річ у тім, що, щойно мене піймали, багато активістів, які жили в Росії, уже мали якийсь досвід. І мені просто передавали художні книги: через інтернет купували – і передавали. Це можна було зробити. І в мене накопичилася бібліотека десь із 50 книг. Їх усі відразу я прочитати не міг. Це буквально протягом півтора місяця сталося. Ну і, відповідно, я їх усі із собою з камери в камеру перевозив, читав.

І потім він якось на прогулянку не ходив. Приходжу із прогулянки, дивлюся – якось порядок книг змінено. Думаю: "Може, здалося?" Наступного разу дивлюся – цієї книги немає, десь вона в іншому місці стоїть. Я в нього запитую: "Береш читаєш – не питання. На місце став". Він каже: "Добре". Потім дивлюся – знову немає книги, ну нехай.

І тут мені принесли цікавий барвистий бестселер "Шантарам" одного американського письменника австралійського походження. А там книга – 900 сторінок. Тобто я не наважився відразу читати. Минає якийсь час... Там є бібліотека в "Лефортові", і співробітниця бібліотеки каже... Отже, він надсилає посилку якусь: бандероль. Хоча це заборонено. "Ось я синові хочу книжку якусь надіслати додому". Ну, відправити можна – то можна.

А за день ця жінка приходить і запитує: "А ви зі своїм сусідою говорили про цю книгу?" Він відповідає: "А чому я маю говорити? Це моя книжка. Це мені попередній сусіда..." – "Я контролюю всі ті книги, які до мене потрапляють. Тобто на облік їх ставлю, печатку, дивлюся – перевіряю на екстремізм. І потім тільки видаю. Заходила ось тільки одна книга. Розберіться, а потім ми надішлемо". Я йому кажу: "Це що?"

І потім я знайшов – він кудись виїздив – у нього під столом ще п'ятірка книжок. Відразу ж на зустрічі з адвокатами кажу: "Ось ексцес чи провокація якась". Він одразу ж набрав слідчого і каже: "Нам це не потрібно. Давайте якось переведемо в іншу камеру або мого підопічного, довірителя, або ж цю людину".

– І перевели?

– Так. І одразу ж увечері мене перевели в іншу камеру – до російського націоналіста.

– Вам весело там було, я дивлюся.

– Ну, люди різні. І мусульмани були, і православні, й ідеологи, і навіть представники кримінального світу.

– А були представники кримінального світу?

– Так, були.

– Серйозні?

– Ну, доволі серйозні.

– У "Лефортові" лише абихто не сидить. Правильно?

– Так. Був там один чоловік, який працював з одним авторитетним бізнесменом у Москві. Це справа [про стрілянину на вулиці] Рочдельській. Може, ви чули.

– Ні.

– Скандал про вимагання. І там зі смертельними наслідками було. Можна подивитися. Це, по-моєму, 16-й рік був. І ось чоловік, який організовував його безпеку, – нам вдалося разом чотири місяці перед моїм етапуванням провести.

– Тобто ви цікавих людей надивилися в "Лефортові".

– Я б сказав, що вони люди з різними долями.

– Із непростими.

– Так. Люди, які зробили вибір у своєму житті, – й опинилися в тому місці, де і я.

Їжі було мало. Упродовж перших трьох тижнів у "Лефортові" я втратив вісім кілограмів

– Психотропні речовини до вас застосовували для того, щоб домогтися результату, чи ні?

– Мені складно сказати, чи застосовували. Оскільки харчування, яке організоване у слідчому ізоляторі, припускає перше, друге, третє і компот. Що там було – я не проводив експертизи. Окрім того, якесь передавання продуктів теж було. Туди теж можна спокійно помістити це. Але я не спостерігав, що в мене якісь серйозні відхилення бувають: там, втрата пам'яті, мислення тощо. Насильно жодних ін'єкцій або якогось орального приймання ліків у мене не було.

– Що ви їли там? От ви сказали, перше, друге і компот. Насправді що за їжа там була? І чи можна було з волі щось передавати?

– Їжі було мало. Яка давала людині змогу існувати. Тобто вітамінів не було. Уранці це були якісь молочні каші або вермішель на основі сухого молока з додаванням цукру, чай. Але чай був... Ураховуючи, що люди різні, у когось є можливість користуватися кип'ятильниками або чайником, у когось такої можливості немає. Відповідно до категорії таких людей роздавали чай. Але він був уже охолодженим. Тобто в чайнику приносили, заварка... Давали у скляночці ось так (показує) цукру на добу. І цим чаєм добу можна було користуватися. Уранці давали, і можна було ввечері взяти. В обід – як правило, це якісь перші страви: щі, якийсь рибний або овочевий суп. Плюс каша.

М'яса як такого було дуже мало. Щось схоже на бефстроганов. Але багато риби. Риба, як правило, дешева. Щось на кшталт минтаю, хеку. Але її кілька разів уже розморожували. Відповідно, якість її доволі низька. І доводилося або кип'ятити її повторно, або ж розбирати на волокна і додавати в якийсь салат: якщо овочі передавали з волі, то активно потрібно було вітамінами свій організм якось підживлювати – ось так використовували. Іноді на вечерю був теж рис, перловка, рідко гречка. Ще в обід давали не компот, а кисіль. Іноді там був узвар, але переважно кисіль сильний, який я потім загалом використовував у малюнках.

– Ви дуже схудли протягом перших місяців?

– Упродовж перших трьох тижнів я втратив вісім кілограмів.

– Оце так!

– Це було радикально. Це стрес, нерви, потім уже почав трішки займатися собою, почитав літературу, до якої був доступ. І кілька сусідів серйозно займалися спортивними навантаженнями різними. Пропорції якісь підрахував – і не вважав це якоюсь критичною втратою для себе у вазі.

– А коли вас вербували, як це відбувалося? Вам казали: "Працюймо з нами", – і тоді що? "Ми тебе випускаємо"?

– Ні, так не казали. Просто пропонували співпрацювати.

– І?

– "І" не було, тому що я відмовлявся.

– А як ви думаєте, якби ви сказали "так", вас би випустили?

– Навряд чи. Я вам скажу так: у нас в історії є люди, які під тортурами обмовили своїх товаришів. Однак нікого з них не випустили. Вони досі перебувають... Їм дали строки удвічі-утричі менші, але їх нікуди не випустили поки що.

– Серед наглядачів, серед слідчих люди, які симпатизують Україні, були?

– Я б так не сказав. Радше були люди, які тверезо або критично мислять. Які чітко уявляли, що відбувається.

– Були?

– Таких майже половина. Не було налаштування: "Ти, там, такий нацист... Або ти, там, хохол", чи ще щось, окрім як у колонії. У слідчому ізоляторі "Лефортово" добирають народ.

– Інтелектуальніший, так?

– Я б не сказав, що інтелектуальні. Доволі досвідчені. Там саме ці наглядачі пройшли велику школу. І більшість із них нейтральна. Тобто настільки все в них відпрацьовано, і вони абсолютно нейтральні. Вони не провокують жодним чином, не знущаються, не третують – нічого. Вони взагалі навіть не розмовляють. Просто дають команди: "повернутися", "уперед", "стій". Переважно від третьої особи. І, відповідно, якихось полемік, тим паче якогось такого ставлення не було.

Так, було кілька людей молодших, які намагалися утвердитися. Були якісь дуже дивні люди. Наприклад, на обшуках хтось обожнював обшукати щільно. Хтось аж до шкарпеток: змушував знімати шкарпетки – і все шукав щось. Тобто я вважаю, що якісь відхилення є в людей. Хоча, за нормативними якимось їхніми внутрішніми інструкціями, можливо, це й потрібно або заведено. Але не всі так ставилися.

У колонії – звісно, там інша ситуація. Щодо симпатій... Кількох офіцерів я там зустрічав, які дійсно освічені. Якось кількома словами перекинешся – і бачиш, що людина доволі підготовлена, досвідчена. І вони старалися цього теж не обговорювати. Тому що були б наслідки для них.

– А навіть серед співкамерників були люди, які розуміли, що Росія напала на Україну, здійснила агресію, відняла територію, розв'язала війну? Чи ні?

– Абсолютно всі. От семеро осіб: із них, щоправда, двоє азіатів – обидва таджики, але один таджик узбецького походження. Перші й останні мої сусіди були. Перший ішов у справі "Хізб ут-Тахрір", тобто він абсолютно спокійний, врівноважений. Він бачив свій шлях, він людина, яка глибоко вірить.

– Переконаний?

– Я б не сказав, що він догматик, але доволі виважений. Так, бракувало йому освіти, але він абсолютно такий, добрий, м'який, троє дітей... Йому 30 із чимось років було: 32, по-моєму. І ось йому дев'ять років дали за те, що він просто вірив у якісь ідеали: там, спільний шаріат... Ми багато з ним на релігійні теми говорили. Він запитував: "Як у вас, у православних? Як на Заході?" Знаючи, що я трошки там пожив. Тобто він цікавився цим щиро і був абсолютно адекватною людиною.

Другий був радикалом. Тобто догматик, він постійно читав Коран. У нього чотири класи освіти. У нього була зустріч із Бортніковим. Тобто його підставили: він збирався підірвати бомбу і вийти на Красну площу з автоматом – усіх підряд стріляти біля собору.

– Це справді так і було?

– Це він мені розповідав. Так і було. Але ФСБ там провела операцію. Я так розумію, він хотів помститися за своїх братів і сестер, одновірців, яких убивали й убивають у Сирії. І він жорстко був налаштованим. Це до того, що у нього теж є сім'я, троє дітей, старший брат – професор... Загалом, було...

– І у нього була зустріч з [Олександром] Бортніковим – головою ФСБ?

– Так. Він розповідав: "Я його бачив". Там по-моєму в газеті якась публікація була. І він [показуючи на фото Бортнікова] сказав: "Я з ним зустрічався, а хто це?" Я кажу: "Ось так і так". Він навіть російською дуже погано розмовляв... Але теж зі своїми ідеалами. Ми з ним абсолютно не конфліктували. За винятком деяких побутових речей. У нього велика борода була. Він такий щирий був, але доволі емоційний.

І реально його підставили: підсунули якусь "качку", яка спровокувала його до якихось дій. Продавши йому зброю. Зброя була з боєприпасами. Коли його брала ФСБ, він намагався вистрілити, і вона вибухнула в руках. У нього всі коліна прострелені, тобто в нього стріляли. Потім катували його.

Зізнання мало. Потрібно ж ще обмовити когось. Згадати всіх, кого ти знаєш

– Катували прямо?

– Так. Щойно його поклали – давай тиснути на рану: "Зізнавайся". Звісно, він усе визнав. Йому, по-моєму, 18 років дали. І він там записаний як найбільш злісний терорист тощо. Він мені казав: "Так, я так і хотів. Тобто я хотів прийти..." Тобто реально ідеологічно переконана людина на конкретну дію.

– Що вас найбільше у в'язниці шокувало?

– Якщо ми говоримо про слідчий ізолятор "Лефортово", то це вишколена до деталей, до дрібниць, вивірена у часі та відстані формула роботи з підозрюваними. Тобто фактично це будинок, який побудував відомий швейцарець Лефорт, працюючи на російських царів ще років 300, по-моєму, тому. Це був його маєток, потім він засмутився, потім за часів рад зробили з нього в'язницю, через яку пройшов багато хто: і дисиденти, і бранці та в'язні ГУЛАГу. Я навіть читав, перебуваючи в "Лефортові", літературу, хто там був. Не беруся стверджувати, що там когось розстрілювали, але стіни там ховають багато всяких таємниць.

– Пам'ятають багато.

– Так. І один із двориків. Один – на четвертому поверсі, а другий – на землі. Ось той, який другий, – видно, що він побачив багато речей. І сама процедура, сам порядок конвоювання, відносин між наглядачами та підозрюваними... Настільки все прагматично, що це шокує.

– Конвеєр, так?

– Створено настільки умови ізоляції, що, сидячи там, ти починаєш божеволіти. Тобто ти повністю обмежений. Окрім сусіда, нема з ким поговорити. Можеш радіо послухати.

– А телевізора немає?

– Телевізор з'явився там десь за місяць.

– Тобто ви могли хоч дивитися, що відбувається.

– Не в усіх камерах телевізор. Із певним зверненням... Дуже вдячний нашому консулу Геннадієві Брескаленку, який зараз уже в Києві працює. Це унікальний дипломат, людина з великої літери, яка вболіває за свою справу і дуже аргументовано, спокійно спілкуючись з адміністрацією, у багатьох речах переконував її. Й адміністрація йшла якось назустріч: і з телевізором, і з іншими побутовими питаннями.

– Ви вже могли дивитися хоч, що у світі відбувається.

– Ну, відносно. Оскільки російське телебачення не просто специфічне – це суцільна пропаганда. Так, є кілька розважальних каналів.

– Ну хоч кіно якесь, я знаю.

– Так, якісь фільми. Треба було якось урізноманітнити своє життя. Книги – це безумовно. Але постійно читання... Плюс освітлення там далеке від ідеального. Відповідно, зір підсів.

– Слідчі не говорили вам: "Ну дідько, ти ж нормальна, радянська людина, ти ж закінчив танкове училище, у тебе ж батько був нормальним, працював у партійних органах. Ну чого ти такий упоротий? Давай працювати з нами"? Не було такого?

– Ні, такого не було. Вони як зрозуміли, що я на 51-й статті, так припинили третирування, тиск. І повторюся: вже коли я був на слідчих діях, вони якось дорікали: "Ну давай". Це останні відчайдушні їхні зусилля були, щоб я визнав свою провину. І тут же чітко зрозуміло, що визнання мало. Потрібно ж ще обмовити когось. Згадати всіх, кого ти знаєш. Сказати про того, про того. Розповісти, як в Україні працює журналістика, як працюють держоргани: як це все влаштовано. Це я так екстраполюю, скажімо так, своє бачення, що б могло чекати, якби я сказав "так". Але для мене це було неприйнятно, тому ми якось залишилися кожен зі своєю думкою. Слідчий виконував свою роботу, але водночас не опустився до принижень людської гідності. Один із них навіть десь симпатизував, розповідав, що він великий шанувальник таланту братів Кличків, українського футболу...

– Ого!

– Так. Причому з українським прізвищем слідчий. Дуже тепло відгукувався. Ми з ним їздили в інститут Сербського на експертизу, і він розпитував про французький живопис. Дуже цікавився, поки ми чекали певних процедур. Такий якийсь... (Пауза.) без вишкіру, знаєте, не людожер.

Я розумів, що буде суд, і тільки після нього можливий обмін

– Вас засудили до 12 років ув'язнення в колонії суворого режиму. Як це було сформульовано? За що?

– Це було сухе трактування саме ст. 276. І судді визнали, що я міг завдати невиправної шкоди безпеці цієї країни. Тобто десь приблизно таке трактування було.

– Як ви сприйняли вирок чисто психологічно, коли оголосили? 12 років...

– Я готувався до вироку. Обвинувач за місяць до його ухвалення просив 14 [років]. До того часу я спілкувався з багатьма: по-перше, із сусідами. У моїй справі та за моєю статтею в суд на продовження запобіжного заходу мене возив окремий конвой. Приїжджав мікроавтобус ФСБ, заходили "космонавти", чотири конвойні та офіцер, водій. І ось вони мене тільки возили в суд і назад. Наприклад, інші сусіди їздили загальними ФСІНівськими транспортами, тобто це автозаки. Приїжджає автозак, наприклад, великий КамАЗ або трохи менша "Газель", і туди набивається осіб 5-10. Потім їдуть в інше СІЗО. І так вони об'їжджають пів Москви. Їдуть в один суд, там чекають, поки відбудеться засідання з усіма. І вночі повертаються назад.

А ось російський націоналіст розповідав, що він якось узимку їхав на одне засідання й у них застряг автомобіль: заглох, а потім не міг на гірку піднятися. І конвойні вивели кількох ув'язнених – вони штовхали його. Ось такі історії.

Відповідно, я був у цілковитій ізоляції та не міг одержувати інформацію. Але сусіди їздили в цих автозаках і спілкувалися з багатьма людьми. Скажімо так, із сусідами інших сусідів. І виходило так, що різні чутки... А на той час у "Лефортові" сиділо ще багато, скажімо так, іноземців за схожою статтею. Конкретно я чув про одного громадянина Литви й одного громадянина Естонії. Їх раніше захопили. І та ж сама історія відбувалася з ними. Їм обом дали по 12 років. Вони в колонію не поїхали. Їх обміняли. Тобто я, не накручуючи себе психологічно... А навіщо це потрібно? І так стресів достатньо, і сивого волосся і зморшок додалося. Тому я оптимістично налаштовувався на цю хвилю. Плюс були зустрічі з близькими, передавали з волі від друзів, від нашого президента, від парламенту, від дипломатів побажання і слова з упевненістю, що "ми тебе звідти витягнемо рано чи пізно".

– Тобто ви відчували, що держава за вами стоїть?

– Так. Я відчував, що за мною стоїть моя країна, мій народ, і рано чи пізно це пекло закінчиться. Я ось жив із цією ідеєю усі ці роки. У "Лефортові", знаючи всі ці речі, плюс ще у пресі деякі зливи – не зливи були: я читав про долі інших ув'язнених. Я розумів, що буде суд, і тільки після нього можливий обмін. Оскільки навіть в історії Радянського Союзу за цією статтею ніколи нікого не звільняли, за винятком однієї людини. Це було вже в новій, сучасній історії. Там, по-моєму, за "Грінпісом" людину обвинуватили у шпигунстві, а потім усе-таки не довели справи до кінця – і звільнили із залу суду. Єдина справа. Усіх інших було засуджено, вони дістали строки – і потім їх обмінювали.

– Після вироку в яку колонію вас скерували?

– Вирок було [ухвалено] 4 червня 2018 року...


Сущенко на заседании суда в день вынесения приговора. Фото: Maxim Shipenkov / ЕРА
Сущенко на засіданні суду в день ухвалення вироку. Фото: Maxim Shipenkov / ЕРА


– Майже два роки ви просиділи в СІЗО.

– Так.

– Жах.

– І ми з адвокатом подали апеляцію. У десятих числах вересня Верховний суд не змінив цього вироку.

– Дивно навіть.

– Так. А там під час засідання був наш колега [власний кореспондент агентства УНІАН у Москві] Рома Цимбалюк, багато українських журналістів підтримало нас, прийшло. Але ось троє суддів сказали, що вирок залишено без зміни, на відміну від судді, який був у московському міському суді. Цікавий суддя був. Безумовно, він міг і більше дати. Не скажу, що я вдячний, але мене навіть якось надихнуло, що він не зняв на певному етапі мого адвоката. Тобто мене захищав і справу вів Марк Фейгін.

– Добре захищав, до речі?

– Так. Він дуже потужний, інтелектуал, прекрасний адвокат, має харизму. І це в суді було видно навіть під час перехресного допиту з головним обвинувачем, який наговорив стільки протиріч, що суддя міг, звісно, й із зали суду мене випустити.

Після того як Верховний суд залишив вирок без змін, я все ще сподівався, що відбудеться обмін, були сигнали. Але, згідно із законодавством [РФ], протягом 10 днів після набуття вироком чинності – а він набуває відразу після оголошення – мене мали етапувати. І я чекав до останнього.

Буквально за день до того, як мене вивезли з "Лефортова", прийшов співробітник СІЗО й каже: "Ходімо сфотографуємося". Я зрозумів, що це етап: як правило, вони на в'їзді та на виїзді фотографують. І навіть у неділю це відбувалося.

Мене перевезли просто в інше СІЗО "Матросская тишина". Такий порядок, що із самого "Лефортово" етапів не формують. Тобто їх доправляють в інші СІЗО, а вже звідти йде етап...

– "Матроська тиша" гірша, ніж "Лефортово"?

– Я там був у спецблоці. Мене помістили в чотиримісну камеру. Там були молоді хлопці. Один –супротивник [президента РФ Володимира] Путіна. Його – за екстремізм. Він буквально протягом двох місяців був там. [Ще] один – начебто шахрай. А другий – його за якоюсь статтею як злодія збиралися судити. Він просто переносив речі комусь – і його схопили.

– Але з повагою до вас ставилися, чи не так?

– Там узагалі їм було однаково. Ось там якраз теж надійшло кілька пропозицій від співробітників [СІЗО]: "Співпрацюймо". Прості опери, лейтенанти: "Сідайте, пишіть заяву". Я кажу: "Яку?" – "Що ви з нами співпрацюватимете". – "У сенсі?" – "Говоритимете, що в камері відбувається, хто що робить..."

– Приголомшливо.

– Я кажу: "Я таких речей не пишу. Статтю можу написати, замітку якусь, інтерв'ю. А це не мій жанр". – "Так? Ну гаразд". Він забрав цей аркуш і каже: "Виводьте".

– Під дурників.

– І так двічі було. Не знаю, на кого це розраховано. Може, це для процедури якоїсь вони якісь галочки ставлять.

Але там я протягом п'яти днів був. Досить демократично. Тобто там спокійно. Там у камері і душ був. Якщо в "Лефортово" раз на тиждень дозволяли прийняти водні процедури, то там можна було будь-якої миті. І ось ці хлопці – вони простіші. У кожного своя історія. Вони одразу там начебто оповили мене теплом, м'яко кажучи, і нормальними людськими стосунками. Ми там і жартували, і книги читали, спілкувалися. Абсолютно адекватні хлопці. І ось ці п'ять днів...

Там, до речі, я вперше у прогулянковому дворику почув хіт українського гурту "Казка", єдиний за ці два роки хіт українською мовою – "Плакала". Це, звісно, був просто підйом. І вони в мене всі розпитували: "А про що вона співає?" Ось такі враження.

Але ці п'ять днів швидко минули. І в суботу, в обід, мені сказали: "Збирайте речі. О 10.00 по вас прийдуть". Я зрозумів, що етап. Із "Матроської тиші" я їхав один. І там людей 14 везли із СІЗО "Медведково". Там усі кримінальні статті.

Я зібрав усі речі, мене там п'ять разів обшукали – і потім завели у спеціальну камеру, де перебували вже всі засуджені. І коли я туди потрапив, я просто прозрів. Я дуже злякався.

– Злякалися?

– Оскільки там реально такі персонажі були дуже разючі... Ідеться не про те, що вони тиснули або ще щось, але їхній зовнішній вигляд... У них було за плечима по кілька ходок, тобто там різні...

– Колоритні люди були.

– Дуже колоритні люди були. І молоді, і зрілі. А в мене ще на той момент, на подив, була обручка. Вона не знімалася. І я, зайшовши в цю камеру, якось почав ховати її. І один такий, досвідчений: "Та чо ти ховаєш? Усе нормально. Ми все ж розуміємо". І потім, оскільки в них речі в автозаку були (вони чекали на мене), а я прийшов зі своїми речами: "Нумо ми тобі допоможемо".

– Тобто нормально.

– Абсолютно адекватно. Але от візуально, звісно, дещо я напружився, але потім, як це зазвичай роблять за таких умов, м'яко кажучи, етикет: розпитують, що і як. Я кажу: "Так, так..."

Відразу лайка на адресу російської влади: "Ну як так? Журналіста... з Парижа!.. 12 років... Це жах". Тобто все було щиро. Такі цікаві хлопці були. Багато там за наркостаттями. Це вважають зараз у Росії народною статтею. Багато там шахрайства, злодійство звичайне. Десь людей із п'ять було із суворим режимом.

– Убивці, так?

– Не вбивці. Розбій.

– Розбійники.

– З убивцями я вже зустрічався в колонії. І от увечері нас привезли на Казанський вокзал. Там уже конвой дуже жорсткий. Його не порівняти, звісно, ні з ФСБ, ні з...

– У чому жорсткість?

– Там чітко відпрацьовані такі міцні дядьки, із собаками, автоматами. Тобто стоїть [вагонзак] "столипін" на якомусь кінцевому шляху, він схожий на поштовий вагон: з одного боку вікна закриті, з іншого – ні. Насправді це плацкарта. Єдине – бічних полиць немає. І всі купе, хоча вони відкриті, закрито щільною сіткою з ромбиком десь чотири на чотири сантиметри. І їх щільно закрито.

І ці всі хлопці-наглядачі, і конвой, які супроводжують, – у них усе дуже жорстко, усе регламентовано, собаки, зброя... Відразу попереджають: якщо якісь рухи – застосування зброї. "Навіть не думайте". Тобто цей КамАЗ під'їхав просто до дверей. Відчинили двері – і по одному почали всіх заводити.

– Бігом?

– Ну, швидко. У багатьох було багато речей. Тому там не побіжиш. Але дуже жорстко. Нікого не били, але жорстко погрожували. Потім усіх розкидали по цих купе. Частину вагона вже було заповнено засудженими.

– Скільки людей у купе? Чотири?

– У тому купе, куди я потрапив, було восьмеро осіб на шість місць. Тобто дві і дві, і ще вгорі було дві полиці.

– І як спали? По черзі?

– По черзі, так. Це 26 годин.

– 26 годин!

– Так. Ми їхали лише 26 годин. Я не розповідатиму про інші етапи, оскільки це... Пригоди. Люди там місяцями в пересильних СІЗО, поки формують наступний етап, – і на північ, на схід.

– Куди ви приїхали?

– Це місто Кіров було.

– Вятка. Так?

– Так. Центр Вятки. І там дві колонії суворого режиму. Ось одна з них – селище Утробіно Кірово-Чепецького району. А друга – 300 км на північ. Я навіть не знаю, яка там назва населеного пункту. Ця колонія – з неї робили і збиралися робити зразкову. І там перебуває приблизно 2 тис. ув'язнених.

– Чимало.

– За різними статтями. Суворі, особливо тяжкі й тяжкі злочини, і вбивства, і наркотичні статті, і розбій... Тобто там випадкових людей немає. Довелося надивитися на багатьох. І справа "молотковиків" була. Молоді хлопці з Кірова просто ходили й молотками били людей, забирали в них мобільні телефони, дріб'язок із кишень... Дякувати богу, нікого не вбили, але багатьох покалічили. І там ціла група була.

– І трималися разом, звісно ж, вони, так?

– Там – ні. Вони в різних загонах. Хтось роздавальником їжі був, тобто працював на адміністрацію. Маленький, худенький, а виявляється, у нього маса розбійних речей.

Були вбивці. Один чуваш – сусід до нього поліз: захотілося горілки, якесь село глухе. І він його зустрів молотком. Той ліг поруч. Ну що? Потім їхав один дідусь-"афганець": воював в Афганістані строкову – там вижив 79-го року. Уже стільки часу минуло. Ось він з однополчанином... зібралися, випили, щось не поділили. "Прокинувся, – каже, – голова болить. Дивлюся – а він весь порізаний". Ну йому сім років і дали. Він пенсіонер, який отримує пенсію.

Фактично в карантині ми з ним познайомилися. Йому інші ув'язнені життя врятували. Він не ходив на водні процедури, а потім один хлопець придивився: а в нього щось на ногу впало – і почалася гангрена мізинця пальця на нозі. А він мовчить, нічого не каже. Ну він трохи так: десь у неадекваті, а десь грав якусь роль. І цей хлопець відразу звернув увагу лікарів. Ті подивилися. Шоковані. І з колонії за тиждень його етапували. Я не знаю, як його доля склалася. Але, найімовірніше, йому ампутували палець. А це лише, грубо кажучи, початок.

– Не було погроз із боку кримінальних елементів щодо вас у колонії?

– Були погрози, але вони стосувалися внутрішнього порядку. Тобто після двотижневого карантину – я спочатку тиждень, потім ще один тиждень – мене приписали до першого загону. Я думав, що буду з усіма іншими в'язнями перебувати на загальних підставах у колонії. А мене відразу помістили в ШІЗО – штрафний ізолятор. Це такий заклад: фактично в'язниця у в'язниці. Камери, які будували з 69-го року, – у жахливому стані, ні з чим не порівняти. Тобто колонія – моя ровесниця. Ось їх будували десь у ті самі роки самі ув'язнені.

Там цілковита антисанітарія, камери холодні. Мене якраз етапували в жовтні – листопаді. Там уже почалися морози, холод. І певний порядок. Хоч мене і запроторили в цей штрафний ізолятор не у вигляді покарання, як мені пояснювали, а просто "ми боїмося за ваше життя. Ви ж з України приїхали, а тут багато всіляких кримінальних елементів. Вони можуть вам погрожувати аж до вбивства. Ми не можемо собі цього дозволити. Тому ми вас ізолюємо. У нас інших приміщень для ізоляції немає". І ось у цій ізольованій камері мене розмістили.

Через дві камери був ще один українець, Валентин Виговський. У такій самій справі його було засуджено. Йому дали 11 років. І коли мене етапували в цю колонію, він уже був там тривалий час (Він досі залишається в ув'язненні. – "ГОРДОН"). Його 2015-го привезли. Відповідно, він уже рік там був. Може, трохи більше. Ось ми з ним якось намагалися спілкуватися, але нас чітко... Начебто припинили спілкування. Тільки, там, "привіт" через двері і "бувай", якось він мені передав аркушик паперу, ручку, поки мої особисті речі перевіряли. І за таких умов: по-перше, холод; по-друге, обмеження: ти не можеш собі ні чай зробити, враховуючи +13 °С у камері і на вулиці -30 °С... Ти трусишся, у тебе всі речі забрали. Тільки ті речі, які дозволено за їхнім регламентом. А в них не дуже тепло. Доводилося займатися якимись фізичними вправами, щоб зігрітися. А вночі це було пекло.

Ну і, відповідно, мені теж підселили одного хлопця-екстреміста (я маю на увазі, що він за екстремістською статтею вже сім років відбував), і під час відвідування прокурорів ми почали говорити про нелюдські умови. Не тільки ми, але й із сусідніх камер. І наглядачі всю цю інформацію передали ув'язненим, які перебували не в ШІЗО, а у приміщенні камерного типу, тобто туди розміщують людей-рецидивістів, які повністю ігнорують порядок, живуть за своїми якимись правилами. Це все умовно. Насправді вони, звісно, підкоряються, але можуть дозволити собі, там, не зробити зарядки чи розмовляти на "ти" з кимось. У них свій кодекс, скажімо так.

І наглядачі просто сказали: "Он із тих і тих камер скаржаться прокурору". І того, якого серед усіх них вважали лідером, виводять у коридор, камери всі зачинені – і він починає відкрито нецензурно погрожувати всім, хто скаржиться.

– Який вигляд це мало?

– Ну він просто говорив: "Хлопці, вам..." Із триповерховим нецензурним надрізом почав погрожувати, що якщо "ще раз таке станеться, то нарікайте на себе". Скарги надійшли... Це мій сусіда сказав: "От би гарячої водички". А з іншої камери чоловік щось говорив, що йому посуд не миють, якийсь брудний посуд дали – це взагалі начебто не за поняттями. Він за розбій був цей чоловік. Але він, за місцевою лексикою, "червоний". Тобто він цілковито підпорядковувався адміністрації. І його теж етапували. І ось нас там кілька людей, які сиділи начебто на БМ. БМ – це таке положення: "безпечне місце". От мене на безпечному місці в цьому штрафному ізоляторі і тримали весь цей час.

– Постійно тримали?

– Так. У табір так і не відправили.

– Тобто це камера була фактично.

– Це камера. І була не одна, а кілька камер. Після того як приїхав консул – до того часу Геннадій Семенович Бризкаленко закінчив свою місію в Москві, і йому на заміну приїхав інший, дуже авторитетний і досвідчений теж дипломат – консул [Альберт] Черніюк. Унікальна людина. Раніше в нього було багато місій на Заході, а тут, напевно, дуже контрастно.

– І він у Кіров просто приїхав?

– Він приїздив туди у відрядження, провідував мене і Валентина. І знайшов ділову мову з начальником колонії, який на той час був начальником. Переконав у тому, що так не може бути: "Ми все-таки цивілізовані люди. Тож постарайтеся знайти гарне, гідне місце".

– І?

– "Або ж, – каже, – тут буде вся преса. І почнемо у дзвони бити в Москві". А для містечкових цих усіх бонз – це ж хитається крісло. Тому вони протягом доби знайшли теплу камеру. Ми там десь упродовж двох днів пробули. І потім нас підняли на поверх вище, де були камери ПКТ.

– Хто-небудь з ув'язнених підходив до вас, казав: "Ах ви ж, суки бандерівські, там, нацисти, фашисти, хохли, негідники!" – і таке інше? Я маю на увазі, із задурених соловйовською пропагандою. Були такі чи ні?

– Ви знаєте, Дмитре, можливо, я вас здивую, але за тих умов є табу. Воно стосується кількох речей. Тобто про політику там ніхто не говорить і не сперечається про релігію. Так, є якісь спільні інтереси, але так, щоб якісь конфлікти на цьому ґрунті... Їх більше на побутовому, ніж на політичному. Так, відбуваються якісь обговорення, але, щойно градус починає підвищуватися, ув'язнені намагаються за цим стежити. І, відповідно, відразу починають усе це припиняти. Аргументовано причому.

Річ у тім, що пропаганда Соловйова в ШІЗО була абсолютно недоступною. Там телевізора не було. Там тільки вмикали радіо "Баня" (або "Ваня", або "Маня") місцеве, де тільки шансон. Іноді вмикали "Радио России". А це пропаганда просто від і до.

Окрім того, де були камери штрафного ізолятора, радіо спеціально вмикали голосно, щоб усі чули. Але у ПКТ, зважаючи, що туди відправляли людей на два місяці – пів року, ці люди намагаються, спілкуючись і знаходячи компроміс з адміністрацією, впливати й домовлятися про щось із місцевими оперативними працівниками. Тобто вони там якісь поблажки вибивають собі. І, відповідно, там радіо просто просили вимикати. У прогулянковому дворику воно могло грати, а тут – усе. І тому я там дуже рідко пропаганду чув.

Як правило, у ШІЗО були люди, яких запроторили туди з табору. Вони дивилися телевізор. Вони могли щось говорити, чимось ділитися. Безумовно, там люди були й освічені, і не дуже. Навіть сенатор один був. Його за якісь розтрати влада...

– Оце так.

– Так. Він дуже підкований, юрист із Московської області. Ми багато з ним спілкувалися. Щоправда, там у нього стався конфлікт з адміністрацією, і його доправили до сусідньої колонії в лікарню. І більше його не бачили. Але він великі переказував вітання. Він багатьом ув'язненим писав різні документи в суди, щоб хтось якось скинув собі строк тощо. Ось із ним ми, так би мовити, такі питання обговорювали.

– А з убивцями діалоги у вас були цікаві? Про життя говорили?

– Так. Ми говорили. Але вбивці які? Тобто це було побутове вбивство або на ґрунті ревнощів, або алкоголю. Таких, закоренілих, у цих місцях немає. Як правило, ця колонія передбачала відбування покарання для людей, які вперше потрапили в цю репресивну систему. Там немає рецидивістів, які вбивали – з'їли, і довічних.

Це окремі взагалі колонії. Їх називають "смугастиками". Етап був у Кірові, а перед нами був етап цих людей. Це, звісно... (Пауза.) Це не люди. Тобто вони такі залякані, у них зовнішній вигляд, вираз обличчя, колір шкіри... Знаєте, як зомбі. І до них таке жорстке ставлення від конвоїв цих...

– Били?

– Били. Але не на камеру. Як усе продумано: репресивна психологія. Ми першими приїхали: етап суворого режиму та інших – у це СІЗО, а за нами вже привезли цих "смугастиків". Тобто це люди, які мають кілька ходок, і в них серйозні статті. І ось перед нами витрусили всіх. Блискавично виставили перед входом у це СІЗО – і жорстко почали третирувати у нас на очах. Відповідно, у всіх, там... страх.

– "Жорстко" – як?

– Ну просто кричали матом. Не як із людьми поводилися, а просто – я не знаю – із якимись нелюдами, із тваринами. Це було страшне видовище. І, відповідно, після прибуття в це СІЗО не просто настрій, а все було зіпсовано.

Тут, спілкуючись із людьми... Зокрема, я згадував людину, яка організовувала авторитетному бізнесмену безпеку. Він колишній офіцер, йому доводилося робити якісь речі, за які йому потім було не те що соромно – він каявся.

Повертаючись до колонії – так, там були такі люди. Але вони більше цікавилися, як вийти із цієї ситуації. Вони вже там відсиділи більш ніж половину свого строку і цікавилися, що відбувається на волі, куди світ рухається тощо. Оскільки там дуже обмежена інформація. Плюс це глибинка Росії. Тобто це тисяча кілометрів від Москви, люди малоосвічені...

– Північ угорі.

– Північ поруч, так. Багато хто пройшов через якісь колонії, у багатьох свої історії, моторошні якісь речі. Вони ними ділилися: як у Володимирі відбувається, як у Красноярську, як у Норильську...

Різні історії я там слухав. Хтось по 16 років відбув, теж за вбивство. Зокрема, хтось за вендету Північного Кавказу – за родичів заступився. І ось він протягом 16 років бореться. Хоча за законодавством йому просто перекваліфікували статтю, він мав лише вісім. І це дорослий чоловік, ось він 16 років уже провів там. Але дуже гідно тримається. І ми на багато які – релігійні – теми говорили, про питання культури...

– Хто за національністю?

– Я б не хотів говорити. Він гідна людина. Незважаючи на те, що він скоїв.

– Із Кавказу.

– Так. Дуже гідна. І за нього там і родина, і багато хто навіть із ув'язнених. Він абсолютно не позиціонує себе як якогось авторитета: маю на увазі до криміналу належить, але дуже гідний, і до нього всі дослухаються. Дехто навіть боїться його.

– Понятійна людина просто.

– Я б сказав... Він усе це знає, але тримається як людина, яка знає, що таке людська гідність, спокійно, упевнено. Тобто не опускається. Він не лається. І він навіть дав кілька уроків, як поводитися з адміністрацією. Тому що навіть адміністрація його не так боялася, як поважала. Вона нічого не могла з ним зробити. Він просто вивчив усі правила внутрішнього розпорядку, знає всі закони там і дуже грамотно їх формулює – і йому ніхто нічим дорікнути не міг.

Намагалися підкинути навіть "мийки" – так на місцевому сленгу називають одноразові леза. Їх розбирають – і потім із них роблять кип'ятильники, так звані машинки. Тобто дроти, сірники – і потім кип'ятять воду за умов штрафного ізолятора. Шукають фазу – і не на камеру, оскільки там камери 24/7... Йому намагалися підкинути. Але він навіть тут їх переграв. Сказав: "Хлопці, я в магазин не ходжу. Подивіться: у жодній передачі ніколи лез із бритвами не надсилали. Я користуюся електричною бритвою. Усе. А зараз ДНК вашу знімемо на цих "мийках", які ви підкинули, – і все".

– Оце так!

– Він каже: "Я сплачу за це все". І ті відступили. А воно ж усе пишеться. У них тут реєстратори відео, щоб зняти, що в людини так звана "заборона" – або речі, які заборонено.

– Ви вже сказали про те, що Батьківщина вас не кидала. А ви відчували, яку боротьбу за ваше визволення ведуть у всьому світі?

– Ви знаєте, Дмитре, масштаби цієї боротьби я зрозумів, коли повернувся сюди, коли почав спілкуватися з людьми, коли почали запрошувати з поїздками до Європи і там почали розмовляти.

– Там не розуміли. Так?

– І українська діаспора. Я стільки нового почув, дізнався і досі дізнаюся... У соцмережах люди звертаються, розповідають якісь деталі... Наприклад, нещодавно я дізнався, як один письменник... Він зараз працює з NASA, а раніше був журналістом. Бурят за походженням, вивчив українську мову. Із цікавим таким псевдонімом Dorje Batuu. Він зачитував на "Книжковому арсеналі" лист мого сина Путіну. І дуже цікаву версію розповів, своє бачення, чому так. Каже, що це дуже унікально: хлопчик, якому виповнилося вісім років, звернувся до авторитарного лідера без принижень, не із проханням, а з такою м'якою вимогою: "Віддайте мені моє".


Фото: Марк Фейгин / Facebook
22 травня 2017 року у Кремлі підтвердили, що Путіну надійшов лист від сина Сущенка. Фото: Марк Фейгин / Facebook


І він дуже цікаво це так інтерпретував... Навіть більше, він як сходознавець розповів одну історію про Китай. Щось схоже було там кілька століть тому, коли один з імператорів тієї епохи, воюючи з монголами, теж захопив у полон лідера, командира 10-тисячного війська, і збирався його знищити. І його 10-річний син покинув розташування військ, прийшов до імператора і каже: "Я такий, такий. Я хочу бачити цього полководця. Я хочу з ним говорити". Ну, передові загони побачили, що це реальна людина. Привели. І той сказав, висунув вимогу відпустити свого батька. І був таким переконливим, що імператор, який там командував кількасоттисячним військом, – каже: "Добре". І відпустив цю людину.

Водночас той полководець сказав: "Я однаково не зраджу себе. Я воюватиму з тобою". І він повернувся в розташування свого війська. І ці 10 тис. у битві завдяки вмінню і військовому мистецтву перемогли кількасот тисяч. І людина, яка читала лист [мого сина], каже: "От є історичний факт, така притча: що син за батька відповідає. І він може вимагати, незважаючи на жодні велич, статус і регалії, у агресора своє". Мене це дуже здивувало. І я був приємно вражений ось цим ставленням.

Перебуваючи в умовах ув'язнення, я, безумовно, отримував листи з багатьох країн: і з Росії, і з Австралії, уся Європа, Америка, Канада писали листи, листівки. Особливо мене вразило, як представники української діаспори в Канаді, а також прості канадці просто брали листівки – репринти різних малюнків: чи птаха, чи якоїсь абстракції, чи дерев – і кольоровими олівцями, фломастерами, крейдою розфарбовували. Зі зворотного боку писали мою адресу і просто дві-три фрази. І видно, що люди українською спілкуються, але не пишуть. У них там різна каліграфія була, дуже дивна. Букви деякі вони писали... Видно, Google користувалися. Але так це було захопливо, так це надихало – навіть мої сусіди по камері дивилися, дещо заздрячи цьому.

Але я випромінював якусь емоцію, ділився з ними – і їм легше було витримувати всілякі труднощі. Це насправді було дуже потужно: такий рух. Я потім читав же і якусь пресу. Мені приносив адвокат якісь публікації, показував. На словах і наші консули розповідали, що ведуть боротьбу: із тієї трибуни заявили, із цієї... Це, безумовно, підживлювало якийсь спротив, якусь ідею, дух і дуже допомогло мені, безумовно.

– Із 2010 року ви працювали кореспондентом агентства "Укрінформ" у Франції. Писали, що ваша родина живе у Франції зараз. Це так чи ні?

– Ні. Це відрядження. У нас так заведено, що "Укрінформ", відповідно до постанови Кабінету Міністрів ще 95-го року, почав будувати свою кореспондентську мережу за кордоном. У найкращі роки у нас приблизно 12 корпунктів, 16 навіть було. Деякі працювали на повну потужність, деякі – фрілансери працювали. Тобто цей процес тривалий.

Зараз, щоправда, у зв'язку з агресією дещо скоротили персонал цей, але кормережа є, працює. І згідно з усіма цими нормативними актами відбувається забезпечення цього корпункту: платять зарплату кореспонденту, оренду житла – частину з неї. І людина, коли їде, у принципі, може із собою взяти родину, якщо це сімейна людина. Так склалося і в моєму випадку.

2010-го я виїхав самостійно, а вже 2011-го, оскільки сторона, яка приймає, – французьке посольство – пішла назустріч... Це був узагалі перший корпункт українського ЗМІ у Франції, окрім фрілансерів. І вони дуже тепло поставилися, допомогли відкрити там рахунки в банку. Пішли назустріч, щоб житло [орендувати] там цілий цикл, складно це все було робити. Але вони пішли назустріч, дуже допомогли. І сказали: "Ти спочатку сам поїдеш, орендуєш, а потім можеш родину привозити". І я за пів року перевіз молодшу дитину і дружину. Ми там до 2016 року були разом.

Коли трапилася ця вся історія, керівництво агентства сказало: "У нас немає законних підстав тримати вашу родину там, оскільки кореспондента немає. Можуть бути прецеденти юридичні... Це держбюджет, і ми не можемо вас там тримати, а ваш чоловік буде в ув'язненні перебувати". Дали час організувати... Оскільки всі договори, усі комунікації я здійснював, а дружина не була в курсі всього цього, довелося протягом двох місяців писати ці листи, говорити про форс-мажор, закривати там рахунки, відмовлятися від послуг комунікацій, здавати цю квартиру назад...

Загалом дружина там пережила неприємні якісь речі. Але завдяки нашому посольству, яке дуже допомогло, нашій діаспорі і багатьом небайдужим людям усе-таки це вдалося – вони підтримали родину. І сім'я 16-го року повернулася. Вони новий 2017 рік уже зустрічали тут. І досі тут, у Києві.

– Родина як поводилася ці роки, коли ви були в Росії під арештом?

– Вони пережили, напевно, набагато більше, ніж я. Оскільки для них це була, як і для мене, цілковита несподіванка. Але їхні побоювання всі... Можете собі уявити, як уява працювала в людей, які несподівано втрачають близьку, рідну людину, і невідомо на скільки. Тобто, як сказали, 10–20 років – це був шок. Мені вже потім дружина розповідала, як усе це відбувалося: подетально і не відразу. За місяць, і за пів року якісь деталі спливали, тому що якби я одразу це дізнався, це було б іще більшим стресом. Із сином я багато спілкувався на цю тему. Зараз тільки доходимо до якогось спільного знаменника, спільних речей, намагаємося не згадувати того часу. Оскільки їм було дуже складно.

Звісно, дуже гідно поводилася і з цієї ситуації вийшла донька моя, яка фактично була на вістрі як форпост. Вона теж працює в агентстві і постійно відстежувала всю інформацію, продукувала новини й дуже багато зробила для мого звільнення. І те саме дружина. Синові я писав лист: "Ти ж тепер найголовніший чоловік. Тому захищай наших дівчаток, навчайся добре. Від тебе іншого зараз і не потрібно. Тримайся". Усіляко намагався його підтримати в листах, у телефонних розмовах, які були раз на три місяці, раз на два місяці – коли як. І він дуже стійко витримав усе це. На жаль, я втратив батька в цей час. Тобто 18-го року батько покинув нас. І мамі, звісно, важко досі. Цей біль не минає. Але ми намагаємося триматися разом.

– І на поховання ж не поїхати – нічого.

– Ні. Я вже дізнався за фактом. Цього дня були слідчі дії. Це було 2 березня 2018 року. І був адвокат мій, але він не наважився повідомити мені цю новину. У понеділок, 5 березня, прийшов Геннадій Семенович Бризкаленко – наш консул. І відбулася розмова, і вже наприкінці всієї нашої зустрічі він, так би мовити... Але я вже зрозумів по очах – щось не те. І він уже сказав, що батька більше немає. Ось така страшна історія.

– У травні 2019 року у Нью-Йорку відкрили вашу виставку, яка мала назву "Чорнило, цибулеве лушпиння та буряковий сік". А що це за виставка?

– Було кілька виставок. Але ось у Нью-Йорку... Я про неї дізнався набагато пізніше. І потім, повернувшись, дізнався подробиці, як усе це відбувалося. Це одна громадська організація, по-моєму, "Разом" – виступила з такою ініціативою. Її підтримали наші дипломати там і, що дивно, друзі мого дитинства. Ми жили в одному будинку, із 10 років дружили і досі товаришуємо. Там хлопчики, дівчатка.

І ось одна з наших сусідок спілкувалася з моїм братом. А сама вийшла заміж, виїхала і працювала в цей час в Америці. І коли дізналася про цю історію, упізнала мене. Тому що вона дещо молодша, [коли] я поїхав, вона ще зовсім маленькою була. Але вона дуже перейнялася цим і була однією з волонтерів цієї організації. І от вона звернулася до брата: "От є така можливість, необхідність. Проведімо цю виставку".

Брат погодився. Надав малюнки, які на той день були в моєї родини. Там така синергія вийшла. Їх роздрукували, і зробили виставку частини моїх робіт. Дуже великий попит і популярність вона мала. І, по-моєму, якісь картини навіть хтось купив. Ці гроші переказали сюди – підтримати родину. Я був, звичайно, дуже схвильованим.

А потім бачив навіть ролики: мої друзі дитинства – хтось намагався навіть англійською мовою щось говорити, запрошував, хтось – у віршованій формі... Вони сказали слова підтримки і запросили на цю виставку, ролик показали. І я дивився кілька сюжетів – дуже зворушений підготовкою і цією виставкою.



– Романе, а ви знали, що вас обміняють? Ви були впевнені в цьому чи ви були просто готові сидіти?

– Ні, я не готувався ніколи сидіти довго. Я, безумовно, тішив себе надією, що це станеться якщо не сьогодні, то завтра, якщо не завтра, то післязавтра. Про це я говорив трішки раніше. По-перше, там внутрішня інформація була. По-друге, сигнали надходили ззовні. Окрім того, ми як журналісти звикли аналізувати інформаційне тло, інформаційний простір. Здобуваючи якісь крихти інформації, ти вже розумієш, чому те чи інше відбувається у світі. Особливо міжнародники. І для мене якісь заяви, навіть реакції якісь...

Я постійно дивився всі інтерв'ю, пресконференції лідерів сусідньої держави, запитання, які і Рома Цимбалюк ставив, й інші наші колеги. І потім читав між рядків деякі російські видання. І я не бачив причин тримати мене довго. Плюс внутрішня інформація була.

Спілкуючись із працівниками колонії, я постійно говорив: "Та ось скоро я додому поїду. Нудьгуватимете за мною". Кожен по-різному реагував на це, але теж якийсь витік був, оскільки вони: "Та ми от розмовляли з тими, з тими, зверху, знизу. Та ні. Що ти вигадуєш?" Потім: "Так-так, ми щось чули". Тобто така гра була. І я бачив, що вони якихось репресивних кроків не роблять. Хоча і підстав не було. Але провокації були. Вони могли спровокувати, щоб погіршити мій статус, мій стан. Цього не було. І це вселяло якусь надію. Тобто в комплексі всі ці сигнали і якісь маркери я переварював, пропускав через себе – і розумів, що причини для оптимізму є. Так, стримані, але причини були.

– У вересні 2019 року, тобто за три роки після арешту, вас помилували і передали Україні під час обміну утримуваними особами. Як ви дізналися про майбутній обмін?

– Це було несподівано абсолютно. Хоча вам скажу, відкрию завісу: десь у березні-лютому мені надійшов лист від Роми Цимбалюка. А він же мав доступ до пресконференцій.

– Путіна, так.

– Іноді він і до [глави російського МЗС Сергія] Лаврова ходить [на пресконференції]. Тобто він акредитований журналіст. Якісь інсайди надходять до нього. І він мені надіслав лист. Це до того, що в "Лефортові" він одного разу передачу передав і жодних листів – нічого не було. А от у колонію надіслав лист. Причому на комп'ютері. Я його здав у національний музей історії України у Другій світовій війні. Там, до речі, готують величезну експозицію політв'язнів. От. І в ньому натякнув, що у нього є інсайд, що до виборів президента: до закінчення виборів – нічого не буде.

Але тоді вже була зрозумілість, що, найімовірніше, в Україні буде новий президент і що, найімовірніше, обмін буде, і він буде після парламентських виборів. Тобто так, між рядків, він мені пояснив ситуацію. Я, звісно, себе не те що заспокоїв, але ґрунт для стриманого оптимізму підживив цим. І чекав. І коли я дізнався, що вибори будуть достроковими, це ще більше вселило в мене надію, оскільки спочатку їх восени планували.

– Вам повідомили просто в день обміну? Чи як це було?

– Ні-ні. Відбувалося це так: минали дні, тижні, місяці, а нічого не було. І оперативники якось роздратовано почали спілкуватися зі мною. Я не зрозумів, чому. Потім змінили начальника колонії. Він своєрідний такий. Моторошний типаж. І це відбулося 15 серпня в обід. Я вже готувався йти на прогулянку. Тобто нас, хто на безпечному місці, виводили після обіду. У цей час мене знову перевели в камеру ШІЗО. Це вже була четверта камера, у яку мене протягом тижня переводили. Тобто я заїжджаю в камеру, починаю наводити там лад, тому що жахлива антисанітарія: це літо. Відповідно, щойно навів лад – мене переводять в іншу камеру. І так тиждень я переїжджав.

– Мучили просто. Так?

– Я вже хотів обуритися: "Чому це відбувається?" Я не бачив підстав якихось. До того часу я вже сам в "одиночці" був. Цього екстреміста буквально за два місяці до цього у табір доправили. Його поруч прилаштували, щоб він доповідав, що відбувається, що я роблю тощо.

І в обід – о другій годині – відчиняють віконце для роздавання їжі, і наглядач каже: "Збирайтеся з речами". Я кажу: "Ну як, "збирайтеся з речами"? Я тільки вчора переїхав у цю камеру: це четверта протягом тижня. Давайте мені оперативника. Зараз розмовлятимемо". А він: "Та ні. Зовсім збирайтеся". – "Нарешті в табір". Він зачинив двері й пішов. А я почав потихеньку збиратися.

Десь протягом 30 хвилин мене викликає оперативник і каже: "Ось вам листи". Пошта приходила двічі на тиждень. Мені листи оперативник приносив. Я кажу: "А куди збиратися?" – "Вам усе скажуть". І ніби натягнутий. Якщо раніше він дозволяв собі більше говорити, то тут якось уникнув.

І за пів години прийшов офіцер, який відповідає за виховні процеси, – він м'якіший, лояльніший, – сказав: "Готуйтеся на етап. Я вам не скажу куди, але ви самі маєте уявляти куди". І тут я почав говорити: "Найімовірніше, Москва?" Він кивнув. Я кажу: "Що робимо? Чи можна, я залишу речі? Я якраз оформив передплату на газети Валентинові Виговському". Він каже: "Ви пишіть на нас, а ми потім, можливо, передамо". Потім, там, якісь продукти, якісь речі... Оскільки мені відразу сказали із собою взяти тільки 20 кг. А в мене там листування, малюнки – усе це половина цієї ваги. Плюс я ж не був упевнений куди. А раптом це нова колонія? Їхати туди без якихось теплих речей – це наражати себе на небезпеку нову. Відповідно, треба було це швидко вирішувати.

Цей офіцер мені пообіцяв, що він усе передасть. У підсумку нічого взагалі не зробив. І я з батьком Виговського розмовляв. Він каже: "Уявляєте, ми лист отримали – узагалі нічого". Так підло вчинили. Але водночас я почав збиратися, зібрався – і мені сказали йти в адміністративний корпус. Не сам я, а в супроводі. Коли ми туди прийшли, якраз це був, по-моєму, четвер. Щочетверга і щовівторка там відбуваються етапи. Тобто я вже зрозумів, що це етап буде. Якщо 20 кг, то це буде літак. Сенс мене літаком везти на північ чи на схід? Це ж витрати які: мене, а ще конвойних – як правило, троє-четверо людей. Це ж розтрати федерального бюджету. Логічно напрошувався висновок: "Летимо на захід". Так і сталося.

– У літаку?

– Літаком, так. Спочатку по мене приїхав окремий конвой. І я відразу кажу: "Дайте я передзвоню адвокату". А він каже: "Ми не вирішуємо такі питання. Потрібно рішення начальника колонії". І, відповідно, начальнику колонії телефонує черговий офіцер і каже: "Так, мовляв, і так: цей журналіст хоче повідомити адвоката". Той за інструкцією міг відмовити, але каже: "Нехай телефонує". Я за телефон, набираю адвоката раз, два, три. Потім я вже дізнався: він був поза зоною. Ну і дивлюся, за мною так, здалеку тільки, дивиться новий конвой – я набираю консула і кажу: "Здрастуйте. Це я. Ось така новина. Мене зараз етапують".

А консул шокований, каже: "Куди?" Тобто я зрозумів, що й він навіть не в курсі, що відбувається. Я кажу: "У Москву, бо літаком". І наступне запитання: "А де я вас тут шукатиму?"

Тобто я зрозумів, що координація відбувається без повідомлень нашому диппредставництву. Але коли я так уже повідомив, поклав слухавку, мене відразу конвоєм перевезли в Кіров, де я пробув ніч.

– Де ночували?

– У СІЗО. Це теж СІЗО було, тільки вже... Виявляється, там три поверхи над землею і два – під нею. Там такі каземати... Я просто був шокований, не знав. Коли був етап, нас в одних камерах тримали, а там, виявляється, ціле підземне царство.

– Країна таборів і в'язниць. Жах.

– Там моторошні такі місця. От. Але ніч я там провів. О шостій ранку мені сказали: "Збирайте речі". Украли в мене там телефонні картки. Причому ними там не скористаєшся: вони залишилися з часів "Лефортова". Я таємно сподівався, що я зателефоную в "Лефортово".

Прийшов конвой новий і пояснює... Майор із цікавим прізвищем... Згадаю – скажу. І він каже: "Я такий-то, такий-то. Ми вас конвоюємо в Москву. Відразу хочу вас попередити: без жодних ексцесів. Це мій перший конвой повітряним транспортом. Тому ми будемо жорстко поводитися. Не думайте кудись тікати чи ще щось. Усю смугу буде оточено". Я кажу: "Я додому збираюся. Куди тікати? Ви мене й так туди відвезете".

Ну так, із жартами-примовками, у підсумку сказали, що "речі окремо полетять, а ви – окремо". І я зрозумів, що це не спеціальний якийсь борт, а будемо летіти звичайним рейсовим літаком: якась російська авіакомпанія. У наручниках, але попросили перевдягнутися в цивільну форму. Я вдягнув джинси, сорочку. І, відповідно, нас – конвой і мене – привезли в автозаку на смугу.

Спочатку завели мене. Водночас смугу дійсно оточили автоматники. Той розстебнув кобуру, у наручники мене, у наручники ще такого дядька під 150 кг – конвой. Ми зайшли першими. Зайшли в самий кінець Bombardier. Тобто канадський літак був. У самому кінці сіли. Тобто за нами ще начальник конвою і конвойний були, і ось цей дядько. Вони всі за формою – у камуфляжі. Мені й конвойному наділи наручники, прикрили рушничком, щоб не лякати пасажирів. Потім зайшли пасажири. Півтори години – і ми сіли у "Внуково".

Потім години три мене передавали московському конвою. Речі чекали. І потім в автозаку мене повезли. Але я ж не знав, куди. І вже коли ми приїхали і зупинилися в якомусь дворику, я питаю у конвойних, куди ж усе-таки привезли. Кажуть, у "Лефортово". І коли відчинилися двері, я вже бачу усміхнені обличчя конвойних і наглядачів, які мене майже 10 місяців тому відправляли.

До того часу там уже зробили ремонт у кількох крилах цього корпусу. І коли мене перевіряли, обшукували всі речі тощо, потім відправляли на так зване прожарювання, щоб не занести ніяких інфекцій, начальник із режиму підійшов і сказав: "Романе Володимировичу, я вам таку хату підібрав..." І дійсно, була нова, із телевізором, щоправда, він не працював, тому що антени не було. Радіо теж не працювало. Це відбулося 16 серпня. І ось до 7 вересня я був там.

– І сам момент. Ви чекали, чекали на цей день – і ось він настав. До вас прийшли і сказали: "Із речами..."

– Це трішки інакше відбувалося.

– Мені просто розповідав Володимир Буковський, як звільняли його. Мені розповідав Натан Щаранський, Мустафа Джемілєв – в'язні совісті, дисиденти відомі. Мені цікавий цей момент, коли ви вийшли – і розумієте, що все: летите в Київ.

– За день до цього – навіть трішки раніше: десь за тиждень-півтора до цього... Камера була на другому поверсі. Під камерою розташована фотолабораторія. Повертаючись до розповіді, як мене скеровували на етап, – знову прийшов той самий працівник і каже: "Ходімо сфотографуємося". Ну, після прибуття могли так зробити, але я вже перебував там майже три тижні.

Ми пішли сфотографувалися – і мене підняли назад у камеру. Але двері не настільки звуконепроникні, і я чую: двері внизу, у фотолабораторії, – постійно відчиняють, когось ведуть, зачиняють. І крім того, чую характерні команди. Тобто я розумію, що відбувається якийсь процес: когось конвоюють у цю студію, фотографують – і виводять. І причому це так масово, я зрозумів, що відбувається якийсь серйозний процес. Я не знав, що там є українці, але я здогадувався, вірив, що це буде якийсь великий обмін.

І за день [до обміну], 6 вересня, до нас, до всіх українців – усіх же окремо виводили – прийшов консул Черніюк. З іскристими очима, погляд такий... Обличчя нічого не виражало, оскільки, я так розумію, були перемовини з адміністрацією, щоб нічого не зірвати. І він сказав: "Романе Володимировичу, здрастуйте. Ось документ про повернення на Батьківщину. Вам потрібно ось тут підпис поставити". І для мене це було зрозуміло: є домовленість. Я підписався. На моє запитання, коли ж це відбудеться, цей співробітник із режиму сказав: "Ну, ще тиждень-півтора". Я кажу: "Зрозуміло".

Мій документ був передостаннім, а під моїм було таке саме посвідчення Павла Гриба. Я його потім уже побачив в автобусі. Ну і я, нічого не підозрюючи, повернувся назад у камеру, там прогулянка, усе далі за розпорядком, якісь книжки, там, читав... А вранці о четвертій ранку чую звук – відчиняють двері – не просто віконце: "Збирайтеся з речами на вихід". І я чую гамір такий. І я вже зрозумів, що ось момент істини. Але водночас речі вже з вечора зібрав. Уже все в готовності додому. Але не вірив до останнього. Відповідно, о четвертій усіх підняли – і десь о восьмій-дев'ятій тільки почали виводити. Тобто спочатку конвой веде на 1-й поверх – ми там постіль здаємо з усіма речами. Нас уже бере конвой ФСБ – і почали заводити в автобуси.

Звісно, урочистий настрій у мене. І начальник колонії Ромашин, стоячи, за списками звіряючи, хто заходить і хто виходить... Маса людей у цивільному, окрім цих всіх, у чорному і балаклавах, конвойних ФСБ. Нас по одному виводили. Знову ж таки, ніхто нікого не бачив. І Ромашин каже: "До побачення". Я кажу: "Та ні вже. Прощавайте". І пішов в автобус. І коли я зайшов в автобус, я там уже побачив Артура Панова, я там уже побачив Миколу Карпюка. І [Олександр] Кольченко був там. Ми там усі перезнайомилися, потім прийшов [Олег] Сенцов, потім прийшли всі інші. Й останніми до нас в автобус сіли дев'ятеро моряків та Едем Бекіров потім піднявся. Я його взагалі переплутав спочатку з якимось мічманом, моряком пораненим.

– Коли український літак відірвався від смуги... Ви із "Внуково" вилітали, до речі?

– Так, із "Внуково". Але як їхали туди – це окрема історія. Тобто такий жест показово-тріумфальний. Нас усіх посадили в автобуси, був конвой і поліції, і з мигалками – великими цими "відрами" – автомобілі супроводу з темними вікнами, два автобуси було. Нас вивезли з "Лефортово". Там багато журналістів було. Ми намагалися їм жестами показати, що "ми тут, ми повертаємося". Звільнені сиділи біля вікон, а поруч сидів конвой ФСБ. Потім колона ця вийшла... Це День Москви був: 7 вересня. І нас провезли через усю Москву, уздовж Москви-ріки, уздовж Кремля, під мостом, де застрелили [Бориса] Нємцова, під цим новим мостом Заряддя...

– Тобто вам екскурсію зробили.

– Це, я думаю, навмисне. Показали кілька веж Кремля, повз цей собор Христа Спасителя... Тобто мені так здається, що це навмисне було продумано маршрут.

– "Дорогая моя столица".

– Рух весь перекрито. І ми приїхали у "Внуково", але тільки не в пасажирський термінал, а нас відвезли окремо. Там якісь лісові насадження, за паркан, і там ми десь години дві стояли. Ми бачили, як борт із написом "Россия" злітає, охоронці та їхній керівник, координатори навколо нього бігали, показували пальцями – і ми зрозуміли, що борт пішов. Нам дозволяли говорити; якщо потрібно було в туалет комусь – виводили. І потім, десь за дві години, ми побачили наш борт: Ан-168. Я його в Le Bourget, до речі, бачив. Не літав ніколи, але бачив, кілька років висвітлював на виставці. І тут – ось він, рідний літак по нас прилетів.

Нас вивезли на злітну смугу. Спочатку завели Едема і Стаса Клиха, тому що в них були ускладнення зі здоров'ям. І потім по черзі почали всіх інших заводити. Ну, розмістилися там. Зустрічали нас [заступник глави Офісу президента Кирило] Тимошенко і тодішній [помічник президента України Володимира Зеленського, а зараз – глава ОП Андрій] Єрмак. Але розмовляв Тимошенко. Усіх розмістили на борту. Потім нам дали добро на виліт. Ми злетіли. За годину пілоти сказали: "Ми перетнули наш кордон".

– Коли ви відірвалися від злітної смуги, ви плакали?

– Ви знаєте, у мене після смерті батька сліз, мабуть, не залишилося. Тому я не плакав. Я просто сидів, думав. Навіть фотографії якісь є. Був фотограф – він знімав. У кожного свої якісь емоції були. А я просто згадував той час, який провів в ув'язненні, в ізоляції. І, звісно, емоції різні були. Переповнювали вони.


7 сентября 2019 года. Сущенко на борту украинского самолета возвращается домой. Фото: president.gov.ua.
7 вересня 2019 року. Сущенко на борту українського літака повертається на Батьківщину. Фото: president.gov.ua


Потім, уже коли ми перетнули кордон, я думав, як я зустріну своїх, що їм скажу. Я знав, що й колеги там будуть. І потрібно було якось обміркувати це все, як опанувати емоції – і спокійно та гідно повернутися додому.

– Три роки, проведені в ув'язненні на території Росії, коту під хвіст?

– Я б так не сказав. Щось утратив. Утратив, звісно, більше. Але і якісь надбання. Ти розумієш ціну багатьох речей як і в міжособистісних стосунках, так і в якійсь дружбі, у ставленні до багатьох речей у житті. Побут, мистецтво, наука, знання – тут, звісно, я більше набув. Окрім того, звісно, навчився якісь тваринні інстинкти стримувати. Тобто ситуації різні були, можна було вчинити й інакше, але все склалося як склалося. Відкрив у собі деякі речі, про які здогадувався, але ніколи не міг зрозуміти, як їх застосувати або що я маю такі риси.

– Вам заборонили в'їзд у Росію на довгі 20 років. Ви шкодуєте про це?

– Та ні.

– Москву подивилися.

– Так. Москву ми подивилися. Та й не тягне туди.

– Не збираєтеся більше? Не тягне?

– Ні.

– Після того, як із вами так вчинили, після того, як ви ізсередини побачили всю цю скотську систему поневолення особистості, цю табірну всю систему: одвічну російську, – ненависть до Росії у вас є?

– Ні. Ненависті вже немає. У мене немає ненависті навіть до тих, хто все це влаштував. Але я дуже добре пам'ятаю, хто до цього причетний, і чітко уявляю, навіщо це. Як такої ненависті в мене немає.

– Ненависть особисто до Путіна, який розв'язав усю цю агресію, із провини якого це сталося з нашою країною і з вами зокрема, у вас є?

– Я б сказав, що це не ненависть. Це інше ставлення. Складно це описати, але в мене чітка позиція: що ця людина скоїла воєнні злочини, і їх вчинено в інтересах свого его.

– Що ви думаєте сьогодні про Петра Порошенка?

– Я думаю про нього як про п'ятого президента. Я знаю, що він дуже багато зробив для мого звільнення. Знаю, що він підтримував мою родину, моїх близьких. Тому я йому дуже вдячний за те, що він зробив у моїй долі.

Я розумію, що йому б не вдалося мене звільнити, якби український народ зробив інший вибір. І хто його знає, як би все це відбувалося. Але сталося те, що сталося. І, безумовно, у мене до нього тільки гарні людські почуття, слова подяки за те, що він робив.

– Що ви думаєте про Володимира Зеленського?

– Я ще досі до кінця не можу висловити свої відчуття, незважаючи на те, що вже спостерігаю за ним протягом багатьох місяців. Це однозначно емоційна людина. Мені здається, він щирий у своїх намірах зробити якісь зміни у країні, провести, але, на жаль, не все йому вдається.

Не знаю, наскільки він бачить далеко чи близько, але процеси, які відбуваються протягом останніх декількох місяців, дуже тривожні й серйозно засмучують. Тобто всі люди, які вірили в те, що вони повернуться разом зі мною в наступні етапи обмінів, вірили, що вони повернуться у країну, що їх приймуть трішки інакше, дуже розчаровані. Я не скажу, що я розчарований. Я десь приблизно так собі і уявляв, що станеться зі мною і з моєю родиною. Але багато людей, які не з того обміну, – вони дуже розчаровані.

– Крим і Донбас, на вашу думку, коли-небудь до складу України повернуться?

– Я думаю, так. Донбас швидше повернеться. Я чітко розумію, що це відбудеться в середній перспективі. Із Кримом буде складніше. Але все знову ж таки залежить від багатьох чинників. Зокрема й від того хаосу, який зараз у всьому світі відбувається. Не без зусиль із боку Москви, тим паче, всі події пов'язані глобальніше. Тобто і коронавірус, і глобалізація, і кліматичні зміни... Безумовно, ми вийдемо із цієї кризи зовсім іншими. У порядку якихось речей я бачу, що Крим рано чи пізно повернеться до складу України.

– Надія Савченко, яка так само, як і ви, була в'язнем Кремля, написала про своє ув'язнення дуже цікаву, на мою думку, книгу. Ви, як журналіст, книгу про свої три роки, проведені в ув'язненні в Росії, напишете?

– Так, я вже маю нариси. Удалося мені із собою привезти деякі мої записи, хронологію, думки...

– Ви вели записи?

– Так, я вів їх. Імплементував у кілька зошитів. Тобто я не був упевнений, що мені дозволять вивезти звідти, тому, читаючи книги: їх приблизно 250 було за ці три роки, – я виписував якісь цікаві факти, думки і між рядків вписував туди якісь речі. Окрім того, я вів робочий щоденник, у якому зафіксував список книг, які прочитав, листи, які я отримував, які надсилав, щоб контролювати пошту, щоб нічого не зникло. Вони всі пов'язані з якимись датами, із якимись подіями. Тобто хронологію я збираюся відновити й написати якийсь літературний твір, скажімо так.

– Романе, я хочу від усієї душі подякувати вам за цікаву розмову. Я хочу подякувати вам за вашу стійкість. Я дуже хочу, щоб це інтерв'ю з вами подивилося якомога більше людей. Тому що ви виявили чудові людські риси, які можуть бути прикладом для дуже багатьох людей в Україні та за кордоном. Дякую вам.

– Дякую вам, Дмитре, за запрошення і за таку конструктивну розмову.

ВІДЕО
Відео: Дмитрий Гордон / YouTube

Записала АЛІНА ГРЕЧАНА

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації