+3 Київ
Трампа цитують, Трампом захоплюються, "вольового Трампа" ставлять у приклад "безвольному Обамі"
Ну, ось і хитнувся геополітичний маятник у голові українського пересічного громадянина. Ще вчора ми дивилися на Дональда Трампа з тривогою: ану як цей навіжений, але розважливий діяч продасть нас Путіну? (Якщо, додавали песимісти, уже не продав...).
Водночас у дискусіях адепти "трампо-зради" оперували іменами Майкла Флінна й Сергія Кисляка, а також з кислим виглядом цитували повідомлення американських ЗМІ про вагомі докази втручання Росії у вибори президента США. Запланований візит до Москви кавалера російського Ордена Дружби держсекретаря Рекса Тіллерсона також не викликав у любителів геополітичної конспірології радісних почуттів.
Але варто було Трампу санкціювати ракетну атаку по авіабазі Башара Асада, як повсюдна тривога змінилася загальним обожнюванням. Трампа цитують, Трампом захоплюються, "вольового Трампа" ставлять у приклад "безвольному Обамі".
Чому так вийшло? Ніби дорослі люди – а закохалися в малоприємного заокеанського дядька з таким запалом, що хоч одразу всім green cards видавай!
Відповідь дуже проста: для того, щоб стати героєм українського суспільства, потрібно зробити одне: дати в морду (американський варіант – "надерти дупу") президенту Російської Федерації Володимирові Володимировичу Путіну. І що переконливіше даси, то приголомшливішим стане твій культ на широких українських теренах.
Ще з кінця 2013 року ми цінуємо й радо вітаємо всіх, у кого вистачає мужності (або просто добре підвішеного язика) "показати лисому кремлівському карликові" його місце. У Росії оплакуємо Бориса Нємцова, переживаємо за Шендеровича, Бабченка й Зубова; із загостреним інтересом читаємо здатних на бравурні антипутінські прогнози блогерів Сотника, Коха, Солов'я. Величезну популярність мають у мережі інтерв'ю видання "ГОРДОН" з американським підданим, колишнім однокурсником Путіна Юрієм Шевцем і британським підданим Віктором Суворовим.
Ці хлопці за словом до кишені лізти не звикли. І варто почути від них зневажливі характеристики на кшталт "у КДБ Путіна називали "недопалком" або "...ядерна війна? Так у нього від страху ботокс потече!" – і в багатьох із нас тече не ботокс, а слина.
Путін – ворог гранично персоналізований, і "надерти дупу" йому повинен наш сучий син
Цей гіпноз: "лає Путіна, значить, – свій!" – діє на українців безпомилково. І Надія Савченко, яка за ґратами називала його "падлюкою", "дурнем" або "х...йлом", стає (аж до свого повернення на батьківщину) символом мужності. І Олександрові Лукашенку охоче прощають усю його диктаторську лють, коли Бацька час від часу демонструє Кремлю свою диктаторську пиху...
Але одна справа – влучно говорити, і зовсім інша – влучно стріляти. 59 "Томагавків", запущених із корабля в Середземному морі, влучили українцям просто в серце і зробили Трампа головним кумиром цього тижня. Розмах акції сповна затулив деякі прикрі нюанси. Так, шкода, що вдарили не по Кремлю, і що росіян попередили – це теж дарма. Але яка міць! Який щиглик по носі Путіна! Ось, Петре Олексійовичу, з кого треба брати приклад!
Між іншим чимало променів слави перепало й Андрії Слау, капітану есмінця, який провів запуск. Пані Слау, май вона час, аби вивчити український сегмент Facebook, прочитала би про себе багато цікавого. І про те, що вона зґвалтувала Путіна, і що від американських ракет полопалося скло у вікнах Кремля. А також про те, що яйця в Андрії крутіші, ніж у всього генералітету збройних сил Російської Федерації...
І дивлячись на це, я переймаюся питанням: чому нашими всенародними героями не стають наші військові? Причому не колективно-знеособлені, як зараз, а героями з упізнаваними іменами та обличчями. Ні, публікацій та сюжетів про наших військових вистачає – але чому імена найкращих із найкращих не відомі всій нації, як у тих самих США?
Насправді відповідей на це запитання – кілька. По-перше, пліткувати про геополітику легше, ніж заново переживати кров, смерть і поранення. По-друге, тому що епоха інтернету й відео робить масований ракетний удар гранично видовищним і доступним кожному для перегляду. По-третє, Путін – ворог гранично персоналізований, і "надерти дупу" йому за всіма законами бойовиків має такий самий персоналізований "хороший хлопець". Ну, гаразд, нехай не хороший, а сучий син, але наш сучий син.
Ну, і головне: не вміємо ми любити й цінувати наших героїв так, як американці. Учимося цьому, але поки не вміємо. Однак сумну цю тему варто, мабуть, відкласти для іншої статті...
А поки ми без докорів совісті приймемо естафету ейфорії у ватників через поребрик. Це ж для них нещодавно Трамп був Трансатлантичною Надією. Тепер вони зажурилися. Зате ми радіємо. Дави, Дональде, дави! У тебе ж іще багато ракет! Трампе, уведи війська!
