+6 Київ
– Світлано Валеріївно, рівно сім днів, як ви залишилися сама. Про що думаєте, відчуваєте самотність?
– Я взагалі майже не заходжу в будинок. Уранці виходжу, наливаю каву, сідаю на веранді й намагаюся тут бути аж до пізнього-пізнього вечора, а іноді й до опівночі. Не можу заходити в порожній будинок, не можу... Собаки ходять, а я ні.
– Ваші три собаки, мабуть, найдорожче, що було в Ігоря Дмитровича. Навіть кожній із них у книжці спогадів "По той бік роялю" ви присвятили окремий розділ. Чи відчули вони втрату господаря?
– Ви знаєте, я ще ніколи в житті не бачила, щоб так собаки сумували! Спочатку наша Буся лягала на дивані Ігоря й лежала, нічого не їла. А увечері до неї приходить ще й Боня, вкладається. Елвіс у нас наймолодший, недавно в нас. А от старші так сумують, що не передати. Я такого ще не бачила.
– За сім днів біль утрати зріс, чи все ж ви знайшли сили попрощатися?
– Мені всі друзі пропонували: "Давай із тобою залишимося, як це ти сама". Я заборонила, сказала, щоб до дев'ятого дня мене залишили одну. Удень приходять, але вночі хай це буде наш з Ігорем дім. Я ніколи не назву його "своїм", це завжди буде "наш" дім. І я з Ігорем розмовляю, я з ним раджуся, я плачу, кажу: "Мені так погано", "А сьогодні мені трішки краще". Я дуже відчуваю його відсутність, але разом із тим я відчуваю і його присутність. І від цього мені трішки легше.
Єдине що, коли він хворів, я дивилася в небо, коли літали над головою всі ці ракети, і мені було чогось нестрашно. Як тільки Ігор пішов, я вперше уночі забоялася, коли росіяни запустили Shahed. Навіть у такому важкому стані, у якому Ігор перебував, він мене підтримував, я знала, що я не одна. А зараз мені гірше, набагато гірше.
– Якою була ваша остання розмова з Ігорем Дмитровичем?
– Я не можу згадати як таку розмову, бо останнім часом він майже не говорив. Єдине, що я дуже добре запам'ятала, десь, мабуть, у січні або лютому він сказав: "Оце буде моє останнє літо". Я в абсолютному шоці: "Ігорю, що ти таке кажеш, як це – останнє! Ще скільки всього зробити треба". "Ні, це моє останнє літо", – кілька разів тоді повторив. І я постійно відштовхувала його від цієї думки, а він каже: "Ти краще слухай і роби, як я кажу". Тоді вже склав заповіт, де поховати, попросив зробити похорони не помпезними, попросив, щоб ніхто не плакав. Тобто він себе запрограмував – це факт. Не знаю, може, у таких творчих людей є, як кажуть, третє око. Я б у таке не повірила, але це реальна історія, він справді напророчив собі смерть.
– Тоді ще Ігор Дмитрович добре почувався?
– Так! Усе було добре, ми просто сиділи на кухні вечеряли, і тут раптом...
А от якщо говорити про останню розмову, то це було десь за тиждень до відходу. Він уже не міг якісь слова вимовляти, але я чую – гукає мене. Я зрозуміла, що він щось хоче, а вдома якраз подруги були. Я кажу йому: "Ти хочеш, ми тобі бенкет влаштуємо?" А він такий дивиться на мене й очима кліп-кліп. О, кажу: "Зараз!" Ми з дівчатами узяли столик, поставили біля ліжка, банан поклали, щось таке м'яке. Він поїв, попив і такий був задоволений! Власне, це і все... Більше він уже не розмовляв, я тільки здогадувалася, що він хоче.
– Ви розуміли, що Ігор Дмитрович іде з життя. До цього можна звикнути, приготуватися?
– Ні, не можна... Я знала, до останньої хвилини знала, що він відходить, я бачила це. Але приготуватися – ні.
– На церемонії прощання ви говорили, що Ігор Поклад пішов із життя, коли догоріла свічка, а поряд був священник. Як так сталося?
– Є у нас Саша, помічник – за садом доглядає, за квітами. Ігор Дмитрович його просто обожнював, і Саша – Ігоря. Уранці він каже: "Світлано, думайте, що хочете, але сьогодні я буду ночувати у вас". Звісно, я дозволила, навіть сама хотіла попросити, бо якесь відчуття, що це станеться ось-ось, було. Навіть Саші Рибчинській (дружина українського поета Юрія Рибчинського. – "ГОРДОН") написала, що, мабуть, Ігор сьогодні відійде. І от наш Саша, який ще й пастор у церкві, постійно був біля чоловіка. Стояв усю ніч, молився постійно. А потім мені чогось здалося, що Ігорю важко, і я поставила церковну свічку поряд. Вона горить-горить, і, як тільки догоріла, Ігор глибоко вдихнув, і все... Містика якась, знаю, але так воно було.
Ми вийшли із Сашею на вулицю, а над будинком Shahed один, другий, третій. Просто над нами. Їх почали збивати, один узагалі десь поряд, гул був страшний. Ігор справді пішов із життя під вибухи.
– За цей час, поки Ігор Дмитрович хворів, були друзі, які залишили вас одних із проблемою?
– Ви знаєте, колись давно Ігор Дмитрович в інтерв'ю на таке запитання відповів: "Мене мама учила ніколи не виносити брудну білизну із хати". Я зараз не хочу про це говорити. Єдине, що скажу, що наші друзі зробили все абсолютно, щоб я могла відпочити і щоб чоловік був забезпечений усім. Фантастичну підтримку нам надав [український продюсер] Сергій Перман. Звичайно, наші друзі-ворзельці, які щодня приходили.
– Ігоря Дмитровича поховали на Берковецькому цвинтарі поряд із матір'ю. Влада, мабуть, хотіла, щоб Поклад покоївся на Байковому кладовищі?
– Ви запитайте, чи влада взагалі щось у мене спитала. Влада нічого не питала, влада не дзвонила, влада жодної участі в цьому не приймала. Ані Міністерство культури, ані Спілка композиторів, ані КМДА, ніхто! Жодного слова, жодної пропозиції, ніби Поклада й не було ніколи. Прощання, похорони – усе це ініціатива приватних осіб. Мені настільки прикро. Я навіть уявити не могла, що прощатися з Ігорем Покладом не прийде Мінкульт чи Спілка композиторів із вулиці Чикаленка, де в них офіс, – звідти 15 хвилин пішки йти до філармонії на прощання. Вони не прийшли, музична академія, яка у п'яти хвилинах, – не прийшли.
Як Міністерство культури могло не попрощатися з найвідомішим українським композитором? Мені так боляче, ви навіть не уявляєте. Ні, я забуду, звісно, але я не розумію, як могло так бути. Нехай це залишиться на їхній совісті, хай вони виховують нових композиторів. Але я точно знаю, що не буде вже ніколи в Україні Поклада.
Але Ігор у жодному разі б не хотів бути похованим на Байковому. Для нього настільки зовнішнє було другорядним. Йому настільки було все одно. Хтось, мабуть, платить шалені гроші, щоб там бути похованим, Ігор сказав би: "Та нафіг воно мені!" Ні, йому до мами хотілося. Зв'язок у них був дуже сильний, дуже! Це ж вона розгледіла в ньому талант. Коли вона померла, він дуже горював. Я хотіла всіма силами хоч якось нагадувати йому маму. Сподіваюся, мені це вдалося.
– Ігор Поклад ще давно до смерті залишив публічну творчу діяльність – не керував колективами, не показував нових творів. Зараз, коли композитора уже нема, що очікує на його доробок?
– Я уже планую кликати фахівців, які розбиратимуть партитури. У жодному разі нічого не піде на смітник. Обов'язково організую традиційний концерт у Ворзелі до дня міста. Плануємо концерт у Палаці "Україна". Наприкінці літа, сподіваюся, виконаю останню волю чоловіка – передам його рояль у Тернопільську музичну школу. У мене дуже багато справ. Усе, що обіцяла Ігореві, – я зроблю! Не дам пропасти жодній ноті.
– Багато музики Поклада люди ще не чули?
– Кілометри! Я вірю, що інтерес до музики Поклада знову зросте. На його прихильників очікує багато сюрпризів. Але зараз мені треба трішки відпочити...
– Де Ігор Дмитрович любив відпочивати? Чи улюблений Ворзель для нього був усім?
– Звісно, Ворзель – це його дім. Тут для нього була і творчість, і відпочинок. Тут усе, що йому було потрібно. Але якщо їхали з відпочинку, то люди зазвичай: "Ой, закінчилася відпустка...", а ми: "О! Нарешті відпочинок закінчився, повертаємося у Ворзель!" Дуже ми любили Крим, часто їздили на море.
– На прощання з Ігорем Дмитровичем прийшло багато його друзів. Декого не було. Вам багато дзвонили?
– Василь Іванович Зінкевич не був, але прийшов його син, передав співчуття. Наступного дня подзвонив Віктор Андрійович Ющенко, ми довго говорили. До речі, коли вже Ігорю Дмитровичу було важко їсти, я давала йому чай із медом Віктора Андрійовича. Коли він подзвонив, і я це розповіла – він заплакав... Тамара Гвердцителі написала, що дуже плаче від цієї звістки.
А так із відомих особливо ніхто не дзвонив. Та й не треба мені. У мене залишилися наші собаки, наші друзі, наш дім. Ігор завжди казав, що ми маємо будувати дім. Я казала йому: "Ти ж уже побудував". А він говорив: "Ні, я побудував будинок, а треба будувати дім". Для нього це те, чим наповнений будинок, аура. І, я думаю, нам вдалося побудувати дім.
– Коли вже немає Ігоря Дмитровича, які моменти ви найчастіше згадуєте?
– Не можу сказати, нема таких конкретних моментів. Просто ще не готова їх згадувати. Я поки перебуваю в іншому стані – проговорюю з ним кожен день, що сталося, де я була, що робила, чи поїли собаки. Тобто я з ним розмовляю так, як ніби він був би поруч. Колись, мабуть, я згадаю, колись я напишу. Тільки уявіть, скільки я можу згадати! Вибрати із цього кілька моментів... Це нещасні люди, які можуть два моменти за усе життя згадати. А в мене їх! Але то згодом, поки що я хочу побути поруч з Ігорем...
