+13 Київ
Редіс – це людина, яка ніколи не дасть слабини. У нього все під контролем. В екстрених ситуаціях діє холоднокровно, дуже спокійно
– Давиде, добрий вечір.
– Добрий.
– Я хотів би спершу дізнатися про вас. Де ви народилися?
– У Маріуполі.
– Скільки вам років зараз?
– Наразі – 26 повних.
– І в полк "Азов" ви пішли у 18?
– 18, так.
– Чим батьки займаються?
– Мама зараз у Німеччині живе. Батька немає від народження.
– Мама чим займалася, у Маріуполі коли ви жили?
– Мама працювала в комунальному підприємстві. Уже коли мені було років 14, вона була начальницею районного ЖЕК у центрі міста.
– Я був у Маріуполі у 2021 році.
– Так, я пам'ятаю. Я фотографію вашу бачив.
– На Дні визволення міста. Незабутні враження. Я був на базі "Азову".
– На урзуфській чи маріупольській?
– На урзуфській. Ми з Калиною два дні їздили разом. Із Редісом тоді познайомилися. Подивилися базу, поспілкувалися з хлопцями. Узагалі на мене Маріуполь справив дуже добре враження. Гарний, доглянутий, чистий. Не схожий на індустріальні міста. Маріуполь – ваша батьківщина. Який він, Маріуполь, ваше рідне місто? Як ви його охарактеризували б?
– Насправді до 2014 року не було як такої інфраструктури. Були заводи. Коли вже з'явився полк "Азов" – це 2016–2017 роки, – поступово почали робити дуже багато інфраструктури. Тобто до 2022 року в нас уже багато чого зробили в місті: і центр, і пляжі, і все-все-все. Купа людей завжди в центрі збирається. Чудове місто. Я зараз багато часу перебуваю в різних, і, крім Маріуполя, нічого до серця не лягає.
– У Маріуполі минуло ваше дитинство. І ви, звісно, багато спілкувалися і з ровесниками, і з людьми старшого віку. Ми ж не можемо заперечувати, що в Маріуполі панувала така філософія в жителів: мовляв, у Радянському Союзі було добре. "Ми були молоді, там було добре", "Так, як було в Радянському Союзі, уже не буде". Ви стикалися із цим?
– Насправді, так. Але я скажу так: коли у 2014-му це почалося, то більшість людей іще думала, на який бік їм стати. Чи України, чи Росії. Але саме за Радянський Союз тоді не було розмов. Тоді були розмови: типу, в Україні нас обкрадають, а от із Росією буде добре. Або навпаки: із Росією буде погано, а в Україні зараз влада зміниться, і все буде добре. Це у старшого покоління, тобто вік моїх батьків. Я належав до патріотичного молодого покоління, яке займалося спортом, навколофутбольна тусовка тощо. Тобто я займаюся спортом, виступаю на змаганнях, виграю, піднімаю український прапор, а тут – оп! – і типу, що? Ну, типу, продався? Незрозуміло, за що. І в нашому колективі це було зрадою. Я щиро любив Україну, любив своє місто, і ми всі були за Україну. Але були моменти... Не скажу, що саме проросійська якась кампанія в Маріуполі. Але просто була така політична гра: десь військовий щось начудив, це медіа поширили – і якась частина населення до військових уже ставилася ось так: "Фу, військові! Вони щось чудять". Я своїм містом узагалі у формі ніколи не ходив. Просто щоб не привертати уваги.
– Чому у 18 років ви вирішили піти в полк "Азов"?
– Ой, я не знаю. Ну, я чоловік, так? Хто, крім мене, піде воювати, захищати свою країну, своє місто? Я не міг інакше. Мій однокласник, який після 10-го класу пішов у технікум, із технікуму пішов у 16 чи 17 років в "Азов" і вже брав участь у [боях у] Широкиному. І я сам для себе подумав: "А я що, так не можу? Я гірший чимось?" З'їдав себе як чоловік, можна сказати. Я не міг вчинити інакше.
– Чим "Азов" принципово відрізняється від інших полків і військових з'єднань української армії?
– На той момент чи на зараз?
– На той момент.
– Коли мені було 17–18 років, для мене армія – це ходити, марширувати, чистити картоплю в їдальні. Коли я побачив "Азов", що там хлопці воюють, там ніхто не каже їм виголюватися, ніхто не проти того, щоб у них були татуювання... Там цінували чоловічі якості. Ти тренуєшся, воюєш, у тебе є характер. От це й цінують. А не те, який вигляд тобі потрібно мати. Водночас у мене вже були друзі, які перебували на той момент у батальйоні "Азов". Тоді ми ще були батальйоном. І вони мені вже розповідали, що в нас там круті тренування, ми постійно стріляємо, ми їздимо на бойові. Я хотів стати частиною цього колективу.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Узагалі дивовижні стосунки у хлопців усередині "Азову". Я таких стосунків ніде більше не бачив. Шанобливі, людські, чоловічі, правильні. На чому це базувалося?
– Я не знаю, на чому це базується. Можу сказати те, що в мене в голові. Коли туди приходиш, ти змінюєшся як на фізіологічному, так і на психологічному рівні. Ти потрапляєш у колектив – він тебе повністю змінює. І в "Азові", коли я прийшов у 18 років, усі жили за якимись законами честі. Кого треба поважати, як треба правильно поводитися. Ти військовий – як ти маєш правильно носити. Тобі дохідливо пояснювали. "Ти військовий. Ти сюди прийшов – маєш тренуватися, маєш ходити гарно. Подивися на них, образно, вони як босяки, кепки носять свої. Це гарно? Ні. Треба ось так ходити". Грамотне командування.
– "Азов" – це філософія, правда?
– Наймовірніше, так. І спосіб життя.
– Денис Прокопенко, командир "Азову", знаменитий Редіс, герой України. Дивовижна людина. Я з ним багато спілкувався, і він мене вразив. От йому 32 роки виповнилося.
– Так, сьогодні в нього день народження.
– Ми його вітаємо із цим. Чим він відрізняється від інших? Чому він у такому молодому віці став лідером?
– У полку ти не можеш здобути посаду лише тому, що ти до неї дослужився. Ставлять на посаду, якщо в тебе є лідерські якості в колективі. І я з Редісом... Він для мене більше командир зараз, ніж друг. Ми з ним не в таких добрих стосунках. Ми з ним спілкуємося, але я з ним спілкуюся як із командиром, він зі мною – як із підлеглим. І за Редісом я почав спостерігати ще із 2016 року, коли він був командиром батальйону. І ми тоді виїжджали кудись під Одесу на 9 травня двома батальйонами. Одним командував Редіс, а другим... Я не пам'ятаю, хто в нас тоді командир був, пробачте. Уже багато часу минуло. Коли ми сиділи на пункті дислокації, де не було інтернету, руїни тощо, – він не сидів, знаєте, не длубався в носі. Він казав: приходьте в такий-то час, лекції проводитиму, нумо тренуватися, нумо розвиватися. Завжди в ньому це було. Я думаю, наймовірніше, через це. Він насправді дуже розумна людина. Уся підготовка, усі знання, які є у бригаді "Азову", – це частково приніс Редіс. Звісно, з іншими офіцерами, але переважно це все до нас Редіс приніс. Людина завжди розвивається.
– Ну й характер! Яка витримка, яка холоднокровність! Спокій.
– Так-так. Він – лідер. Людина, яка ніколи не подасть ознак слабини, страху. Ти завжди до нього приходиш (навіть коли ми були на "Азовсталі"), у нього все під контролем, він завжди дає завдання. В екстрених ситуаціях діє холоднокровно, дуже спокійно. Ти дивишся на нього і знаєш, що ця людина – лідер. І він тебе не скерує на м'ясо. У нього все сплановано, у нього все підготовлено, у нього чудова команда. Накази він тобі дає – ти навіть запитань не ставиш. Ти дієш, бо ти знаєш, що навіть якщо ти звичайний солдат, то ти для нього значуща одиниця.
– Давиде, розмови про те, що може початися повномасштабне вторгнення, ходили протягом місяців п'яти напередодні. Ви вірили в це чи ні?
– Ми в це не вірили. Таких заявок, що от-от щось почнеться, було дуже багато… "От завтра може щось початися", – і ми на валізах сидимо. "Ура, зараз щось почнеться". Тому що "Азов" мало куди випускали. Ми із 2016 року сиділи на базі. Нас 2019-го випустили на Зайцеве. Ми там виконали купу роботи, продемонстрували свою ефективність, що ми один із найбоєздатніших підрозділів в Україні. І нас знову закрили на ППД. Може, ви бачили в мене відео, коли Путін підписав... Коли я ходив розташуванням, знімав хлопців, які танцюють. Ну нарешті! Хоч щось почнеться – і ми не сидітимемо на базі. Тому що до 2022 року, коли люди не знали, що таке війна, і жили своїм життям, поки ти перебував на базі, тренувався й готувався... Водночас зарплата була мізерною для цієї роботи. Офіціанти в Києві стільки отримували. І ти іноді замислювався: навіщо я сиджу тут.
– Скільки "азовець" отримував тоді?
– Станом на кінець 2022 року я як офіцер із вислугою отримував 23 тис. грн. Звичайний боєць отримував 17–19 тис. грн, по-моєму. Це мало, я вважаю. Так, це не перша, а друга лінія, але однаково. Люди іноді замислювалися: а чи варто? Почнеться щось, не почнеться. Уже скільки років минуло? Ця позиційка. Нам казали, що може щось початися. Ми на сумках сидимо – нічого не починається. Знову кажуть: "Щось може початися". Ми на сумках сидимо – нічого не починається. І коли вже сказали, що от-от щось... Навіть коли він уже підписував, я ще сидів і думав: "Почнеться чи не почнеться? Чи зараз іще буде щось політичне?"
– Як для вас почалася широкомасштабна війна?
– Я був тоді в управлінні батальйону. У секції С3 я займався бойовим плануванням. І я тоді був від штабу свого в командуванні штабу протидесантної оборони. Від Маріуполя й до Урзуфа – у нас величезна лінія повітряної та берегової оборони. І я там був від "Азову". Я приїхав туди о 8.00 – і до 4.00 сидів у штабі, якісь заготовки для себе робив…
У Маріуполі під час облоги вулицею йдеш, біля моря – лежать трупи людей. У будь-яке подвір'я заходиш – трупи лежать. Цього не передати словами... Мабуть, раніше я до смерті трохи простіше ставився. Зараз почав серйозно це сприймати
– Але тривожно було вже?
– Не було тривожно, бо я не знав... Тобто я вже брав участь у бойових діях. По мені стріляли, я по комусь стріляв тобто. І я не знав, що може за цим стояти, яка насправді ця війна. Тому в мене тривоги як такої не було.
– Було цікаво?
– Спочатку було цікаво. Коли почалося, я такий: "Ну все! Клас, зараз щось почнеться". Потім уже стало не дуже весело.
– Як ви відчули війну? О 4.00 почалося?
– О 4.30 десь. Там був командир ТГр [тактичної групи], не знаю його прізвища. У нього був позивний Туман. У тому штабі, де я сидів, були прилади. Один прилад показував нашу... Слово вилетіло з голови. Наше море, акваторію нашу, де плавали кораблі наші або противника. І на цьому приладі – два величезні танкери з Єйська один за одним почали висуватися найкоротшим шляхом у наш бік. І командир сказав: "Усе, почалося", – і дав тривогу. Я за тривогою передавав завдання від командира вищого "Азову". Від "Азову" була РТГр [ротна тактична група], рота, посилена танками, і ГШР, група швидкого реагування у складі 40 осіб. Командиром роти був тоді Хорус, герой України наразі. Командиром ГШР був Амбал, по-моєму. Це мій колишній підлеглий. Він після мене прийняв взвод, коли я пішов в управління батальйону. Я їм сказав: "Тривога, хлопці, уже по-справжньому. Висувайтеся".
– Вибухи пролунали?
– Вибухи почалися десь о 7.00–8.00, коли полетіла авіація.
– Конкретні вибухи?
– Ну як... Для мене це був звичайний приліт: ударили по штабу ТГр. Але вдарили не авіацією, а корабельними "Градами". І воно десь поряд прилетіло. Може, метрів 100 не долетіло до будівлі. Штукатурка попадала. Але для мене це було норм. Таке вже прилітало. Але для тих людей, які сиділи у штабі, це було щось на рівні кошмару й жаху, і вони всі втекли в бункер.
– Давиде, я пам'ятаю, як усі навколо говорили: "Маріуполь – найукріпленіше місто України..." Навколо всі розуміли, що має початися. "Хай куди вони підуть, десь можуть зайти. Але в Маріуполь – точно шансів немає. Там найкраще угруповання, там усе захищено..." Як вийшло, що так швидко увійшли в Маріуполь?
– Ні, вони в Маріуполь не швидко увійшли насправді. Я не знаю, хто каже, що Маріуполь був найукріпленішим містом. Наскільки я знаю, із засобів ППО все, що було під Маріуполем, – це два "Буки". І то я не знаю, працювали особові склади з них чи ні. Здебільшого вони змогли оточити Маріуполь через те, що прорвали бердянський [напрямок]… Просто колонами доїхали до Маріуполя – ніхто їх не зупиняв. Ми їх зупинили вже під Маріуполем. Тоді я сидів у командному пункті нашого другого батальйону, мені доповів наш спостережний пункт, що їде величезна колона – заграва ціла з фар. Це ранок був. І я розбудив...
– Ранок якого числа?
– Ой, не пам'ятаю. По-моєму, 26-те чи 27-ме. Я розбудив командира мінометного дивізіону. Сказав: відпрацюймо, цілі позначено. Ми знали, яке село. Там поворот був. Спостережний пункт сказав, що вони на цьому повороті стоять. У нас на планшетах було позначено цілі. Просто натиснути на ціль і передати координати мінометам, які можуть туди відпрацювати. І вищий – Редіс чи хтось замість нього – почув, що є колона й ми хочемо відпрацювати з мінометів, і сказав, що долучимо туди ще артилерію. Але вони були надто далеко. Тобто це було кілометрів 14–15, може, менше. Ми не могли туди скерувати дрон, щоб коригувати. Тому ми кинули п'ять чи шість із 120-го [міномета] і десь шість артилерійських снарядів. Після чого наш спостережний пункт сказав, що там дуже щільно горить, тобто ми кудись влучили, і що закінчуємо роботу. Не видно, що там. Десь за п'ять хвилин вони випустили чотири чи п'ять повних залпів із "Граду" по маріупольському аеропорту. Думали, що там, імовірно, спостережний пункт або ми звідти працюємо.
– Ви ж там стояли?
– На той момент – уже ні.
– Вони не мали Херсон пройти, але пройшли, пройшли Бердянськ. Тобто вони йдуть, як ніж у масло. І вони наближаються. Відчуття страху було?
– Якщо особисто за себе сказати, то, мабуть, ні. Я розумів, що ми дуже добре підготовлені. Ми ще не розуміли, що буде, як воно буде тощо. Ми просто знали, що ми підготовлені й дуже сильні, дуже добре мотивовані. Тож тут страх мав, напевно, бути і здебільшого був не в нас, а в тих, хто дізнався, що ми там і що ми готові.
– Коли вони з'явилися в Маріуполі – ваші відчуття?
– Та жодних. Почуття ненависті, бо це моє рідне місто... Ми робили позиції за містом, не перебували в жодних будівлях. Ми намагалися тримати їх за містом. І коли вони почали просто зносити... Викочували танки в поле... А на той момент "Азов" не був укомплектований ні Javelin, ні NLAW. У нас були ручні РПГ. Із ручного РПГ влучити в танк на кілометр – типу, немає сенсу. Може, налякати. Але навіть якщо ти влучиш, сумніваюся, що щось трапиться. І просто викочували танки за кілометр від наших позицій або від будівель якихось – і зносили їх. Просто зносили будівлю, заїжджали туди, там закріплювали – і зносили наступні. Лише так вони і просувалися.
Фото: khimikdavid / Instagram
– Варвари.
– Варвари. Я дуже багато читав про чеченські війни, із кимось спілкувався з Кавказу, хто це все розповідав. І тактика випаленої землі – вона у них завжди була. Я знав, що воно так і буде. Тому, коли це відбувалося, у мене було почуття ненависті, але для мене це не було подивом.
– Зараз, коли ви бачите... Я дивлюся відео, які росіяни знімають у Маріуполі, – і видно цей жах. Цілих районів немає. Що ви відчуваєте?
– У мене немає такого словникового запасу, щоб описати те, що я відчуваю. Але коли ми спілкувалися з моїм другом, дійшли висновку, що коли повернемося в Маріуполь, то перше, що буде, – ми заплачемо.
– Коли ви опинилися в "Азовсталі"... Скільки днів ви, до речі, перебували там?
– Приблизно місяць. Мабуть, трохи менше. Три з половиною – чотири тижні.
– Що там було всередині?
– Та тут можна багато чого розповідати. Що було навіть у Маріуполі – це... Не знаю, як пояснити. Цілковитий хаос. Немає уже законів… Люди голодують, немає швидкої допомоги, яка може приїхати. Людей завалило – немає рятувальників, які можуть приїхати і їх відкопати.
– На клумбах ховали просто…
– На клумбах ховали... Я не плакав, звісно, завжди стримував сльози. Але коли я ходив Маріуполем... У будь-яке подвір'я... Просто вулицею йдеш, біля моря – скрізь лежать трупи людей. Скрізь. У будь-яке подвір'я заходиш – трупи лежать накриті або вже поховані. В інше подвір'я заходиш – трупи лежать накриті або вже поховані. Не передати словами…
– Звикання до смерті буває?
– Мабуть, раніше я до смерті трохи простіше ставився. Зараз уже почав серйозно це сприймати. Навпаки в мене сталося.
– Ви дивилися на нескінченну кількість трупів – жінки, чоловіки, діти – що ви відчували?
– Порожнечу. Я не розумів, що відбувається, куди я потрапив... Що я потрапив не в той світ, у якому живу... Звідки ця жорстокість? Ми ж, типу, у цивілізованому світі живемо.
– ХХІ сторіччя.
– XXI сторіччя, так. Ось такі філософські думки були.
– Які умови у вас були в "Азовсталі"? Мені Калина й Редіс казали, що бракувало їжі, води, ліків. Поранені люди гнили живцем.
– Насправді було багато всього. Там уже був, так би мовити, свій спосіб життя. Начебто ти потрапив на іншу планету, і там свої закони виживання. Їжі бракувало. Вона була, але ми не знали, на скільки її треба нам розтягнути. Тому... Я не знаю, хто ухвалив це рішення – можливо, Редіс, можливо, хтось з управління… Вирішили, що ми будемо їсти певну кількість того, що у нас є, раз на день.
– Що ви їли?
– Коли я лише потрапив на "Азовсталь"... Я порвав зв'язки на гомілкостопі, коли ми проривалися, і потрапив до поранених. Пораненим давали якийсь суп. Там лежали шматок сала й одна картоплина. Такий навколосуп. І трохи каші. І можливо, до каші – маленький шматочок сиру... Це ще було досить їжі в нас. За тижні два по нас ударив тактичний бомбардувальник – завалило підвал, де був наш тил і взвод снайперів. І більшість їжі залишилася там. Нам довелося ще більше урізати пайок. Ми їли на день на 350 людей – 6 кг каші й банку тушонки. Із цього робили юшку в 40-літровій каструлі. У кожного були банки з-під тушонки – туди насипали от стільки каші з юшкою. І це – на цілий день.
– Вас було 350 людей?
– Це був другий батальйон. "Джерело" мав назву наш командний пункт. І на той момент саме в тому підвалі було 350 людей. У нас один взвод іде на позицію – інший взвод повертається й перебуває там. Ми по днях мінялися на позиціях.
– Скільки води ви пили на день?
– Мало. Я не пам'ятаю.
– Це правда, що навіть із калюж доводилося пити і з батарей?
– Із калюж – не знаю. Але коли питна вода в "Азовсталі" закінчилася, ми знайшли якусь трубу, звідки якась лилася вода. І її хтось чи то просвердлив, чи то розколупав дірку – і звідти почала литися вода. Але то була технічна вода. Вона була жовта.
– І ви її пили?
– Ми її кип'ятили й пили, поки вона теж не закінчилася.
– Ви не милися?
– Митися? Я не мився, навіть коли ми в Маріуполі були. Тому що був жахливий холод, командні пункти були в підвалах і там був мінус. Коли ми переїхали на черговий командний пункт, ми заїхали в дуже глибокий підвал. І там було – ну просто не пояснити як холодно. Коли Раз-два сидів за радіостанціями, ми його загортали своїми куртками, клали йому під ноги каремати, щоб ноги не мерзли. Що тільки не робили, аби він відчував тепло. Митися в такому холоді – узагалі не варіант.
– Скільки місяців ви не милися?
– Три місяці. Я помився, уже коли почалося "перемир'я", перед тим, як ми виходили з "Азовсталі". Ну, як помився?.. Голову помив.
– Холод страшний був, так?
– Холод жахливий був.
– І зігрітися нічим?
– У Хоруса була теплопушка чи щось на кшталт того. У них давав змогу генератор її вмикати. Там, де ми були, не давав змоги генератор вмикати каміни чи щось на кшталт того. Тож ми сиділи в холоді...
– Із мамою виходило поговорити?
– Із мамою – по суті, ні. У мене було дуже багато роботи. Я міг написати: "Як ти?" – вона: "Усе гаразд". Мені цього було досить.
З "Азовсталі" нас везли дагестанці. Вони до нас дуже лояльно ставилися. Один із них потиснув руку на прощання моєму товаришу і сказав: "Я тобі бажаю успіху і сподіваюся, що ви всю свою землю повернете назад"
– Багато було поранених, у яких гнили рани, не було медикаментів... Як вони витримували?
– Цього не передати. Жахливі муки... Шість чи сім днів я пробув на "залізяці", де були наші поранені, і я не вивіз цього морально. Там були саморобні чотириповерхові ліжка, на яких лежали люди без рук, без ніг, кишки… Хтось увесь обпалений. Дуже жахлива картина. У когось уже мішечки, куди збирається все. Усі стогнуть, знеболювальних нормальних немає. Ти міг лише одну таблетку знеболювального на день випити, по-моєму. І ходили дівчата, медсестри: "Знебол, знебол! Кому потрібен знебол? Кому треба зробити укол?" Коли ще були якісь антибіотики... Потім антибіотики закінчилися, знеболи закінчилися. Люди лежали, стогнали. Запах гнилі проїдав стіни.
– Ви розуміли, що це кінець?
– Не знаю. Я був готовий, мабуть, померти. У мене було двоїсте… Ну, кінець – так кінець. У бою помру, так. А якщо не кінець, то окей... Ви, мабуть, бачили відео, як я виходив з "Азовсталі". Ось такою я людиною був і на "Азовсталі". Усі такими були. Усі були стомленими дуже. І деякі навіть хотіли якнайшвидше померти.
– Я знаю, що багато хлопців були готові накласти на себе руки, аби лише не йти в полон.
– Того, що готові накласти на себе руки, я не чув. Але були розмови про те, що деякі підрозділи хотіли залишитися до кінця на "Азовсталі". Не хотіли виходити.
– Я знаю, що в деяких хлопців забирали зброю, щоб вони не стрілялися.
– Цього я також не чув.
– А які у вас були думки? Ви не могли ж не думати, який розвиток подій, які варіанти?
– Коли ми виходили?
– Ні, до виходу.
– Ми сподівалися. Навіть коли ми були в Маріуполі, у нас завжди було відчуття: "От зараз, трохи – і нас деблокують". Завжди була якась надія. Коли ми були на "Азовсталі", надія була лише на екстракшн у Туреччину. І коли було "Євробачення", Калуш сказав: "Save "Азовсталь"! Save Маріуполь!" І ми такі: можливо, це дасть поштовх – і зроблять екстракшн. Якісь думки були, але ми особливо не сподівалися.
– Коли стало відомо, що ви виходитимете, про що ви думали?
– Та багато про що я думав. Ми виходили, по суті, у невідомість. Нам сказали, що будуть усі умови й усе буде гаразд. Але фактично ми знали, що Росії не можна довіряти. Завжди домовленості порушували. І тому думки були: "Що буде, те й буде". Якщо я був готовий померти на "Азовсталі", то типу помру в полоні – окей. То був наказ. І Редіс сказав, що робимо так, – отже, він вважає, що так правильно. Тому...
– Я розмовляв із Редісом за кілька годин до вашого виходу. Ви не боялися, що з вас знущатимуться в полоні?
– Напевне, ні. Я навіть із такими думками не виходив. Я спортсмен, і з дитинства мене б'ють по голові. Тому дістати... Для мене не було чимось страшним, що мене там битимуть. Поб'ють – то й поб'ють.
– Ваші емоції під час виходу.
– Навіть трохи смішно було. Тому що стояли російські військові, корчили із себе дуже крутих типів, а для мене вони... Уже на той момент я розумів, що вони тут ніхто... Вони кричали – я на це посміхався. Такі були.
– А вони кричали?
– Я підходив, коли сказали підходити, де речі перевіряють. Один мені сказав підходити – інший цього не почув. Я туди почав іти – а він почав на мене кричати: "Я тобі казав підходити?" Кажу: "Куди мені йти?" Він каже: "Проходь", – уже спокійний. Коли нас вантажили в автобуси, зайшов хлопець зі спецпідрозділу якогось. І такий типу: "Азовці є?" Ми усі мовчимо, щоб ці провокації... Він причепився до дорослого чолов'яги якогось. Йому років, може, 60. Звичайний чолов'яга. Він до нього: "Ти – азовець"?" Почав йому щось розповідати. Той сидів і мовчав. Я до нього розвернувся й кажу: "Ну, я з "Азову". Що далі?" Він мені каже: "Ти відвернися! Я тебе потім запитаю!" Я йому кажу: "Із мене не вийде запитати". Я не пам'ятаю, що відповів, але грубо. І він такий одразу – оп! – і почав по-нормальному. Почав запитання спокійним тоном ставити. Казав: "Правда, що ви нашим яйця з геніталіями відрізали?" Я кажу: "Ні". Він каже: "Як це? Неправда, що в Telegram гуляло відео, де ви яйця відрізаєте?" На що я йому відповів: "Сумніваюся, що якийсь медіаресурс такі відео публікував і їх би не заблокували. Де б ви це бачили?" А він його не бачив. Він десь почув, що десь хтось був... Ну, звісно, що для них це мотивація. Їм це розповідають...
– Фашисти, яйця відрізають.
– Так. Я говорив: "Подивися на мене, подивися на хлопців. Ми живемо за законами честі. Коли в нас були полонені, і Редіс тому свідок, ми їх обмінювали. Ми їх годували, давали Snickers. І він чи то повірив... "Ну гаразд, я тебе почув. Запитань більше немає".
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Узагалі була кепська ситуація. Там же стояла бригада морпіхів 36-та. І їх було багато. І вони якось бездарно здалися в полон, так?
– Я не можу лізти в цю ситуацію. Як вони здалися: бездарно, не бездарно... Я скажу, що й у 36-й бригаді були хлопці, які дуже добре воювали. Я там стикався з танкістами, які дуже добре воювали й виконували свої завдання. Так, це дуже сильно... Не сказати, що образило. Дуже сильно вдарило по нас, коли спочатку здалося 300 осіб, 1 тис. людей. Це дуже дизморалило нас… Не знаю, чи це вони хотіли здаватися, чи це командування.
– Там із командирами проблема.
– Так, можливо, командування. Але коли втік командир зі штабу ТГр, я не втік. Я прийняв командування. Гучно сказано: "прийняв командування"... Я там щось робив.
– Що означає "втік"? Просто взяв – і втік?
– Так. Після першої команди "Повітря" він просто втік у бункер – і звідти не виходив. І, по суті, я людей виводив назад у штаб і якісь завдання давав.
– Повернімося до виходу. Ви вийшли, сіли в автобус. Що було далі?
– Нас повезли в Оленівку. До речі, нас везли дагестанці. Насправді дагестанці до нас дуже лояльно ставляться. Навіть тих хлопців, яких нещодавно обміняли, – вони говорили, що їх евакуювали дагестанці і що вони дуже лояльно ставляться. Хлопці з іншого автобуса розповідали, що автобус біля магазину зупинився, дагестанець вийшов у магазин, купив там хліба, кефіру, молока і в автобусі пороздавав хлопцям, сказав: "Пацани, це все вам. Я вас поважаю. І якщо хтось із наших потрапить до вас – я хочу, щоб ви ставилися до них так само".
– Цікаво.
– Пізніше ми стояли під самою Оленівкою, я виходив з автобуса – нам давали покурити. І там стояв, як я зрозумів, командир чи то роти розвідки з Дагестану, чи то типу того. Ми з ними стояли й нормально спілкувалися. Вони, як я зрозумів, на той момент війни не бачили. Тому що він мене запитав про купу згорілої техніки біля "Азовсталі": "А що там було?" Я кажу: "Та бій був"... Купа згорілої техніки – він таких боїв не бачив... Я його розумію. До повномасштабки і я такого не бачив... Вони ще не стріляні, можна сказати: "Блін, ну круто. Круто, ви молодці, пацани. Стояли, не здавалися". І потім мені мій товариш сказав, що він спілкувався з іншим – і той йому потиснув руку, коли йшов, і сказав: "Я тобі бажаю успіху і сподіваюся, що ви всю свою землю повернете назад".
– Дагестанець сказав, так?
– Так.
– А руки зв'язані у вас були, коли везли?
– Коли везли на Оленівку – ні.
– Привезли туди – що там було?
– Почали перевіряти наші речі. Потім відвели до бараків, у яких ми мали перебувати. Із бараків нас потім осіб по 10 водили в їхній штаб. Нас там фотографували, допитували, пальчики відбивали.
– Баня була?
– Так. Це ж була зона, чи то малолітка колишня. І там був літній душ. Уже літо було... У підвалі з крана набиралася вода. Ми у відрах носили в літній душ воду й відмилися. Там я вперше нормально помився. Коли зняв термобілизну із себе, у мене просто лущилася шкіра.
– Чим там годували?
– Спочатку давали кашу. Нормально годували перші три або чотири дні. Давали достатню кількість каші й багато хліба, ледве не по пів хлібини. Потім почали раціон зменшувати.
– Не було тортур якихось, утиску?
– Я не можу це розповідати.
– Не можна?
– Так, не можна.
– Після Оленівки де ви перебували?
– Після Оленівки я перебував у якомусь підвалі 12 днів. Після цього поїхав у Макіївку, у СІЗО на суворий режим.
– Як там було?
– У Макіївці? Нормально. Там до мене ставилися як до засудженого. Без зайвого.
– Хто охороняв? Місцеві чи росіяни?
– У Макіївці?
– Так.
– Жителі Донбасу.
– Не було з їхнього боку злості?
– Я не помітив.
Якщо росіяни 86 днів не могли взяти Маріуполь, який там Київ, який Харків? Ну, стерти місто з лиця землі – для цього багато мізків не треба. А зайти й захопити – не вийде
– Вони не намагалися розмовляти з вами? Адже ви теж житель Донбасу.
– Намагалися, але не на політичні теми. Ну, могли й на політичні, коротко: "А що думаєш щодо цього?", "Що ти думаєш щодо цього?". Вони мені як офіцеру, можна сказати, якісь запитання ставили, бо вони самі не військові. А так я не висловлював їм своєї думки, вони не висловлювали мені своєї думки.
– Російські спецслужби, представники російських спецслужб із вами спілкувалися?
– Так. ФСБ.
– Щільно?
– Ну, нормально.
– Вони обдовбані чи все розуміють?
– Та вони все розуміють насправді. Усе вони розуміють. Один із тих ФСБшників, який зі мною спілкувався, каже: "То що, хто Маріуполь розбомбив?" Я кажу: "Ви". Він посміхається й каже: "Ні-ні, це ви були".
– Були пропозиції про вербування якісь чи ні?
– Я не знаю, це було жартома чи ні. Типу мені цей ФСБшник казав: "Шо, ти за нас воювати будеш?" Я кажу: "Ні". Він каже: "А чого?" А я йому кажу: "Втомився". – "А тренувати наших будеш?" – "Ні". – "А чого?" – "Втомився". – "Ну все, я тебе почув". Більше після цього нічого не було. Ну я навіть там показував характер, і вони бачили, що не варіант.
– Які були у вас думки? Що ви будете сидіти 20 років у Росії чи що вас обміняють?
– Я багато про що думав, але в ув'язненні дійшов висновку, що війна не триватиме вічно. І коли війна закінчиться, усі захочуть повернути своїх військових. Я просто сидів і чекав: якщо мене не вб'ють, звісно, колись та й обміняють.
– Вам можна було читати, одержувати якусь інформацію?
– У СІЗО в Макіївці мені давали доступ до бібліотеки. Я брав там усе, що завгодно.
– Що ви читали, пам'ятаєте?
– Я читав фантастику, детективи, але насправді я ненавиджу і фантастику, і детективи. Мені подобається філософія, щось на кшталт такого. Хоча мені потім трапилася "Так казав Заратустра" Ніцше. Це одна з моїх улюблених книжок... Я просто в Макіївці просидів десь місяць – півтора в одиночці. І там, окрім як читати, більше нічого було робити.
– Інформації про те, що відбувається на фронті, ви не мали жодної?
– Ні. У Макіївці був телевізор, коли мене вже з одиночки пересадили. Там російські новини показували. Зі мною сидів іще один хлопець, і ми вже зі своїми знаннями розуміли, де правда, а де брехня, і що росіяни просто копіюють ту інформацію, яку говорить Україна, і просто те саме говорять у себе. Наприклад, наші кажуть, що росіяни зазнали купи втрат, ми десь прорвалися, а росіяни кажуть, що "ми там узагалі не зазнали втрат і нікуди вони не прорвалися".
– Але ви розуміли, що Києва не взяли, вони відійшли від Києва?
– Звісно. Якщо вони 86 днів не могли взяти Маріуполь, який там Київ, який Харків? Я розумів, що це нереально, неможливо. У них немає тієї підготовки, щоб брати міста. На той момент її не було просто взагалі. Я не знаю, чи є вона зараз. Ну, стерти місто з лиця землі – для цього багато мізків не треба. Їм же ці міста потрібні, так? Київ, Харків, можливо. А зайти туди і його захопити – не вийде.
– А Маріуполь не потрібен був?
– Ну, мабуть, їм Маріуполь став як кістка у горлі, і для них це була демонстрація сили. От дивіться, що ми зробили з Маріуполем, і якщо в інших містах буде те саме, ми з тим містом зробимо те саме.
– Скільки днів ви провели в полоні?
– Рівно чотири місяці. Але це небагато, порівняно з тим, скільки зараз хлопці там перебувають.
– Так. Як ви зрозуміли, що вас будуть обмінювати?
– Я зрозумів це, лише коли ми вже в Білорусі приземлилися.
– А як це було? Ось ви сидите в себе у камері?..
– Із чуток, мене шукав Кадиров і пропонував за мене $1 млн.
– Так, я знаю. Розкажіть цю історію.
– У Маріуполі я почав вести Telegram-канал, у мене була якась медійність. У мене було 6–8 тис. підписників. І мене багато хто з молоді в місті знав. Я давав інформацію, що авіаудар може бути – у підвали спускайтеся, де є їжа, вода. Якусь інформацію для жителів. Це моє місто. Я не міг сидіти склавши руки...
– Чому у вас позивний Хімік?
– Та це змалку в мене. Я займався до 17 років тайським боксом. У 17 я важив 60 кг. А потім мені на обласних змаганнях роздробили носа, міцно влучили. Це був не просто перелом, а добрячий перелом. Щоб я міг нормально дихати, мені треба було ринопластику зробити й вирівняти перенісся. Зробили мені ринопластику. Сказали, що дев'ять місяців або рік не можна, щоб тебе ні в ніс били, ні щоб тиск підіймався дуже. Я лікарю кажу: "Я ж спортсмен, що мені робити?" Він каже: "Іди на танці". А у мене на подвір'ї хлопці вже займалися бодибілдингом і паверліфтингом. Привели мене у спортзал, і я дуже швидко... Ну, я людина крайнощів. Якщо я за щось беруся, то я йду до кінця… І я за дев'ять місяців із 63–65 кг я набрав 80. Усі казали: "Та він по-любому хімічиться". Хімік... Мене потім уже між собою друзі так почали називати. Це звідти й пішло.
Фото: khimikdavid / Instagram
– Так, повертаємося до Кадирова.
– Так. Росіяни ці Telegram-канали намагалися... якусь інформацію брати і щось писати в коментарях. Зробили фейковий пост: нібито я написав звернення до Кадирова. Але я грамотно пишу, і видно було, що якийсь 16-річний дебіл це звернення написав: там ні ком не було, нічого. Було щось на кшталт: "Ти пес... Матері відріжу голову, дочок зґвалтую". У Telegram це зробити дуже просто. Створюєш схожу сторінку, пишеш такий самий нікнейм. По суті, навіть ФСБ у цьому розбиралася, ставили мені запитання ці. Я їм показав, як це роблять, вони сказали: "Ну, так, фігня".
– Тобто ходили чутки, що Кадиров вас шукає?
– Не ходили чутки, а воно так і було.
– Шукав?
– Так.
– Чому перестав шукати?
– Не можу розповідати. Може, потім розповім.
– Добре. Переходимо до визволення. До вас прийшли в камеру?
– Так. Мені сказали: "Збирайся, на вихід"... Мені говорили, типу сиди, усе буде нормально – просто нічого не виконуй. Тому що їм розповіли на зоні, що я бунтар жорсткий... А коли я прийшов і почав із ними спілкуватися, вони кажуть: "Блін, ми думали, що ти наглухо відбита людина, а ти адекватний хлопець". Загалом, дійшли чутки, що перед тим, як обміняти, тебе в будь-якому разі засудять. Кудись привезуть, навісять тобі... Мені шили п'ять статей щодо тероризму... Загалом, суд – і потім тільки на обмін. Того дня вранці відчиняють двері, кажуть: "Збирай речі, на вихід". А мене ще не засудили. Куди? Якби мене в суд повезли, то речі якісь я міг би залишити, а так сказали: "Збирай усі речі". І я не розумію, куди я їду. Може, в Чечню... Я зібрався, вийшов, нас посадили у КрАЗ. Нас дуже, до речі, незручно везли тоді...
– Руки зав'язали...
– Ну, так. Конвоїри, які нас везли, уже мене знали... Нам зав'язали скотчем очі, зав'язали руки... Типу звичайне ставлення... Тебе садять не на сидіння, а просто в кінець, спиною до кабіни...
– Може дупу відбити запросто.
– Так. Ти підіймаєш руки – і тебе згори людина обіймає, розставляє ноги – і ти їй сідаєш між ніг. Ось так у лінію садять 10 людей, іще тут 10 людей. Переді мною посадили хлопця дуже великого, і коли він дихав, я не міг сам дихати. Ми доїхали до Ростова, можливо, нас пересадили в літаки-транспортники – і ми кудись полетіли. До речі, коли ми їхали у КрАЗ, я почув, що навколо мене офіцери, яких я знаю. Ми вже між собою перешіптувалися, конвоїрів запитували. Така кількість офіцерів – я сумнівався, що це обмін. Навряд чи будуть офіцерів обмінювати. Тоді такі думки були. Я думав, що нас кудись у Росію перевозять, бо на той момент ширилася інформація, що по Донецьку уже прилітає. Думав, що десь наші прориваються, і вони, щоб не втратити полонених, нас кудись перевозять. У літаку поряд зі мною сидів Кільт, мій колишній командир батальйону. Він у мене запитує: "Шо думаєш?" Я кажу: "Не знаю, або в Сибір кудись, роботягами будемо, або екстрашн у Туреччину". Він каже: "Ну, подивимося". Ми приземлилися, відчиняють двері – і я чую, що там російською розмолвляють. "Блін, ну все, точно в Сибіру". Чую: "Зараз дозаправляємося – і далі летимо". Оп, знову надія з'явилася.
Ми, по-моєму, у Москві приземлялися, точно не знаю. Як я зрозумів, когось іще підсаджували до нас і дозаправлялися. І вже в Москві почали за списками перевіряти. А цей Іл – двоповерховий. Людина, яка читала список, була на першому поверсі. Вона називає моє прізвище, а я не чую. Чую, що хтось каже: "Та ні, немає його вже". Усі думали, що я мертвий, що серце в Чечні десь зупинилося, що Кадиров особисто пристрелив. Купа інформації гуляла. І тут моє прізвище вдруге говорить уже голосніше – підводжуся й кажу: "Я". Усі почули, що я живий, і всі: "Хіміку, братане..." Раділи, коротше. Навіть ходив конвоїр і шокером у повітрі бив, щоб ми замовкли.
І коротше, ми злетіли вдруге. Можливо, пілоти були цивільні, тобто пілоти були нормальні хлопці, так би мовити... Кабіна пілотів була біля місця, де я сидів. Хлопець запитав: "Чи можна його запитати?" Вони сказали: "Так". І він сказав: "Де ми перебуваємо?" І вони пошепки сказали, що Гомель. І ми зрозуміли, Гомель – це все, обмін, отже. І вже розуміли, що ми на обмін.
– Вийшли ви у Гомелі. І?
– Нас посадили у звичайні автобуси й повезли на кордон з Україною.
– Пов'язок не знімали?
– Ми пов'язки зняли... Мені такі хомути наділи погані, що їх можна було зубами зняти. Я їх на скільки треба відпустив, щоб мені руки не тиснуло, але був зі скотчем на очах...
– Коли вас обмінювали, ось у цей момент ваші емоції якими були?
– Я не скажу, що радість якась. Не знаю.
– Спустошення?
– Спустошення, вихід у невідомість. Якась радість була. Що я можу поїсти, що я можу йти, куди хочу. А саме радості, що я вижив... Такого не було. Тому що війна ще не закінчилася, ще багато роботи попереду. І я вже коли вийшов, розумів, що ще купа роботи. Я не міг відпочити.
Для мене перемоги вже не буде жодної... Моє місто зруйнували, купу моїх друзів убили... Для мене буде перемога, якщо Російська Федерація розпадеться
– Війна, полон вам сняться?
– Спочатку, мабуть, пів року я дуже сильно варився в цьому. Я міг сісти й згадувати якісь моменти. Постійно...
– Пів року?
– Так. Щось прокручував у голові. Наразі мене ніби відпустило. Не варюся щодо цього всього. Але сни снилися. Снилося, що я нібито знову потрапив у Донецьк, але я ще не в полоні. І мені треба звідти вибиратися. Ось такі сни снилися.
– Я не сумніваюся, що ви однаково повертаєтеся до тих подій, навіть зараз, коли вже попустило трошки.
– Угу.
– Які думки у вас? Про що найбільше думаєте?
– Що буде далі? Коли це закінчиться? Чим я займатимуся? Чи зможу я взагалі адаптуватися в цьому світі? Я зараз намагаюся не висловлювати свої думки, те, що в мене насправді в голові. Тому що, можливо, якихось людей це може налякати, бо вони до цього не звикли... Мені потрібно спочатку закінчити, зробити максимально свій внесок у цю війну для перемоги... А після цього знайти свою зону комфорту, зрозуміти, як я взагалі житиму далі.
– Це правда, що після війни буде важче, ніж під час війни? Україні.
– Не знаю, але думаю, що кіпішу буде ще багато. Почнуться політичні баталії, якийсь бандитизм, якихось військових підкуплятимуть, якісь неадекватні військові, які ведуться на гроші, почнуть із кимось розбірки. Я думаю, що це на нас іще чекає, звісно.
– Сьогодні багато говорять, так, ми переможемо, от якою буде наша перемога. Ви у нашій перемозі впевнені?
– Для мене перемога – це філософське питання, тому що для мене перемоги вже не буде жодної. Моє місто зруйнували, купу моїх друзів убили… Для мене буде перемога, якщо Російська Федерація розпадеться. Можливо, тоді я зможу це назвати перемогою. А якщо ми повернемо свої кордони – для мене це буде просто, що ми вистояли.
– Ви вірите в те, що ми зможемо повернути свої кордони?
– Насправді вже не знаю. Поки відповісти точно, з упевненістю, не можу. Але я на це сподіваюся.
– Як ви думаєте, скільки ще триватиме війна?
– Навіть не уявляю. Не буду загадувати.
– Це може тривати роками?
– Ну, це може тривати дуже довго. Може завтра й закінчитися насправді.
– Я теж так думаю. Могло закінчитися кілька днів тому, якби Пригожин дійшов, куди він зібрався.
– Так. Насправді я дуже підварений ситуацією із Пригожиним. Мені не віриться, що він дав задню... Мені здається, що це було сплановано і вони щось жорстке задумали. Подивимося, що буде.
– Я ніколи не думав, що перейматимуся через Пригожина (сміються)... Так хотілося, щоб він дійшов...
– Ну, я не переймався, але мені було цікаво, що ж буде наприкінці.
– Наразі триває контрнаступ. Ви добре знаєтеся на військовій справі. Швидких перемог не варто чекати?
– Ні, швидких перемог не варто чекати. Це те, що я можу наразі відповісти. Коли була можливість, ми були не підготовлені до того, щоб здійснювати такі операції. Зараз ми більш-менш підготовлені й укомплектовані технікою, озброєнням, але противник теж не дурний і в нього вже побудовано першу, другу, можливо, третю лінію оборони.
– І заміновано все.
– Так. Тому не так усе легко буде.
– Керівники полку "Азов", Герої України Редіс і Калина й кілька інших хлопців перебувають у Туреччині. Напевно, рвуться додому, рвуться в бій.
– Звісно.
– Коли ми зможемо їх обійняти вже тут?
– Не знаю. Але ми боремося за це. Знаю, що Редіс та інші командири відмовилися від того, щоб до них приїжджали сім'ї, щоб бути на рівні з рештою військовополонених.
– Після всього, що ви бачили, що ви витримали, ви оптиміст?
– Мені здається, я все життя був песимістом. У мене навіть частково проблеми є із самооцінкою. Напевно, я песиміст більше, ніж оптиміст.
– Ви почуваєтеся героєм?
– Насправді ні.
– Ви поважаєте себе?
– Не скажу, що поважаю, я скажу, що я впевнений у собі. Я зможу постояти за себе й когось захистити. Я у цьому впевнений.
– Коли все закінчиться і закінчиться, дай боже, на нашу користь, коли внутрішні чвари завершаться, життя буде прекрасним?
– Для мене чи для країни?
– Для вас, для країни.
– Не знаю. Подивимося що буде далі. Шукатиму те, що мені буде давати задоволення. Але я сумніваюся, тому що я така людина, у мене підвищене почуття справедливості. І мені здається, я завжди буду за щось боротися. І це не дасть мені спокою.
– Я вам хочу сказати дякую не лише за це інтерв'ю, а й за те, що ви є, за те, що завдяки вам і таким хлопцям, як ви, ми можемо зараз спілкуватися, ми можемо сподіватися, у нас є перспектива. Дякую вам.
– І вам дякую теж.
– Суспільство дякуватиме вам і персонально, і загалом. Прості люди, українці, які розуміють, що ви зробили, дякуватимуть вам завжди. Дякую ще раз.
– Дякую вам.
– І слава Україні!
– Героям слава!
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
