ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Заступник командира 63-ї бригади ЗСУ Чорний: Ми переможемо найближчим часом. І це буде феєрично

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Вадим Чорний: Ми переможемо найближчим часом. І це буде феєрично
Вадим Чорний: Ми переможемо найближчим часом. І це буде феєрично
Скріншот: Радіо Свобода Україна / YouTube
Олеся БАЦМАН
головна редакторка

Чи можуть залякати обстріли мирних міст українських військових і як вони реагують на жертви серед мирного населення унаслідок російських ударів? Чому Миколаїв та Одесу, а також Харківську область неможливо захопити? Як воює російська армія і чим вона шокована в Україні? Про це, а також про президента Росії Володимира Путіна, про бажання завдати удару по Кримському мосту, про настрої українських захисників, про героїчних українців та єднання нації, про нове покоління офіцерів у Збройних силах України, про деградацію російського суспільства і вплив пропаганди, заздрість росіян до життя українців і багато іншого в інтерв’ю головній редакторці видання "ГОРДОН" Олесі Бацман розповів заступник командира 63-ї окремої механізованої бригади ЗСУ полковник Вадим Чорний.

Ми не підемо звідси, поки останній окупант не залишить цю землю у будь-якому вигляді

– Пане Вадиме, я вас вітаю.

– Доброго дня.

– Вадим Чорний – полковник ЗСУ, заступник командира 63-ї механізованої бригади ЗСУ. Скажіть, будь ласка... Ви народилися у Миколаївській області, в Очакові. Ви зараз на передовій, ви захищаєте рідну землю. От як справи?

– Ну, як справи? Справи як на війні. Звісно, що тяжко. Дуже давно не бачили своїх сімей, рідних, близьких, жінок дорогих, дітей. Але ми знаємо, чого ми тут стоїмо. Ми знаємо, що ми стоїмо за нашу землю, за нашу незалежність, за нашу свободу. І ми не підемо звідси, поки останній окупант не залишить цю землю у будь-якому вигляді. Настрій у нас бойовий.

– От я саме хочу запитати про це. Сьогодні настрій кращий чи гірший, ніж 24 лютого?

– Мабуть, усе-таки кращий. Тому що 24 лютого – це десь, можливо, воно було таке: стресова, шокова ситуація, коли це все почалося. Звісно, десь на підсвідомому рівні ми всі прекрасно все знали: що рано чи пізно це відбудеться. Але, прочитавши новини, подивившись телевізор, ми зрозуміли, що це реальність, це є буденність. Те, чого ми очікували, сталося. Пройшов певний період часу, до якого ми зараз дійшли, дожили, скажімо так, – емоції трохи вгамувалися. Десь вони вихльостують через те, що ми бачимо загибель наших товаришів, загибель цивільних. Але зараз ми усвідомлюємо, що відбувається, чого, певно, не було 24 лютого.


Скриншот: Алеся Бацман / YouTube
Скріншот: Алеся Бацман / YouTube


– А де вас зустріло 24 лютого широкомасштабне вторгнення Росії?

– 24 лютого ми ще знаходилися вдома, безпосередньо в Яворові.

– Які емоції?

– Спочатку це була десь якась розгубленість. Тому що мені подзвонив мій товариш, який проживав у Миколаєві, і каже, що відбувається. По суті, я ще до того не знав, що саме відбувається, поки він мені не подзвонив. Потім я ввімкнув уже новини. І, відповідно, ми бачимо повномасштабне вторгнення, ракети, літаки, колони танків... І тут уже стало зрозуміло, що це не якісь слова, не якісь попередження від інших країн світу, від розвідки, а це наша реальність, наша буденність, це ось вона  війна – прийшла. У такому вигляді, в якому ми звикли її бачити.

– Ви вірили у те, що Путін піде на це широкомасштабне вторгнення? Думали про це чи ні?

– Думали, думали. Чесно кажучи, не хотілося у це вірити. Десь, може, себе заспокоювали, але десь на підсвідомому рівні чекали того. Просто чекали, що рано чи пізно відбудеться.

– Ну ви ж на фронті не із 2022 року. Ви із 2014-го воюєте.

– Так, із 2014-го.

– Захищаєте Україну. Тому для вас, як і для усієї України, війна почалася набагато раніше.

– Так.

– Скажіть, за ці роки що найстрашніше доводилося бачити? І, власне, якщо про вас особисто говорити: чи багато разів смерть ходила поруч? І що це були за випадки? Розкажіть.

– Ну, багато. Постійно. Військові безпосередньо у зоні проведення бойових дій. Це постійно по лезу ножа. А зараз, я скажу, із тим, що відбувається, – у принципі, і цивільним не дуже-то й безпечно.

Те, що відбувається зараз, від того, що було із 2014-го до 2022 року (АТО – ООС) кардинально відрізняється. Тому що якщо тоді це була певна замкнута якась територія, на якій це все відбувалося, а конкретно це Донецька і Луганська області, то зараз це не минає навіть західних регіонів – Львів, Вінниця. Те, що ми побачили днями. Тобто зараз навіть не скажеш, кому простіше, кому безпечніше: чи то цивільному, чи то військовому. Мабуть, зараз військовим якось простіше, тому що ми знаємо вже характерні риси, характерні ознаки обстрілів чи то пусків ракет, чи ще чогось. Цивільні, я б сказав, трохи безпечніше до цього ставляться. Дехто ігнорує сигнали повітряної тривоги. Тому так наразі.

У кожній героїчній історії гинуть люди, яких знаєш давно

– Пане Вадиме, розкажіть історії, які були. Саме про небезпеку, про героїзм, про найстрашніше. Це важливо розказувати, щоб світ це чув і бачив.

– Ну, якісь конкретні історії... Зараз просто пригадувати... Бо для мене це трошки тяжко. Бо у кожній з історій гинуть люди. І гинуть люди, яких я знав дуже довго, певний період часу, дружили сім'ями, спілкувалися.

Історій героїзму... Українська нація – це загальна суцільна історія героїзму, яка веде війну вже не один десяток, а то й, скажімо, сотні років. Тому, по суті, ми всі герої, усі: від маленької дитини до самого старого діда. Ми всі герої. Те, що ми вистояли у перші місяці тієї російської навали, – це героїзм. Героїзм тієї жінки у Генічеську, яка підійшла до російського окупанта і казала: "Семечки положи себе, чтобы подсолнухи выросли".



До історій того звичайного діда, який тут, у Миколаївській області, коктейлями Молотова підпалив "Град" російський. Тобто таких історій дуже багато. Безпосередньо так згадати... Просто не хочеться згадувати, бо кожна історія – це чиясь загибель. Хай там як воно прикро звучить, але за кожною історією героїзму стоїть чиясь смерть. Якось так.

– Із 24 лютого багато ви бойових товаришів поховали, ваших побратимів?

– Достатньо, достатньо.

Щоразу, коли гинуть військові чи цивільні, особливо діти, хочеться кричати. Хочеться, щоб на місці Росії просто була величезна яма

– За весь цей час чи перетворюється героїчна загибель наших воїнів уже як на роботу, чи що? Тобто десь серце черствіє? Чи кожна така смерть – це знову дуже гостро і дуже боляче?

– Це дуже тяжкі переживання. Тому що кожне людське життя – це якась доля. Якщо гине одна людина, то, відповідно, сім'я втрачає близьку людину. Тобто це ламаються долі. Не тільки загибель одного військовослужбовця чи то цивільного, а це вже поламані долі багатьох інших людей, які жили з ним поруч, які його любили, які про нього піклувалися, про яких він піклувався.

Звичайно, тут серце не може черствіти. Просто озлобленість ще більша настає. Навіть емоційно не можна передати, що відбувається на душі, – із кожним загиблим військовослужбовцем, із кожним загиблим цивільним. Особливо, коли гинуть діти. Це дуже неприємно, це вивертає зсередини, хочеться кричати, хочеться порвати щось, кинути – просто зробити щось, щоб російський окупант просто провалився, просто на місці Росії була величезна-величезна яма або пустка і нічого там більше не було.

– Вам 37 років. Усього лише 37 років. А на скільки ви себе відчуваєте? На який вік?

– Цікаве запитання. Можливо, десь так і відчуваю. Можливо, десь старшим себе відчуваєш. Тому що на 37 років уже побачити стільки смертей... Воно трохи дає своє. Це психологічне й емоційне навантаження. А по суті, ми всі в душі молоді, скільки б нам років не було.


Скріншот: Радіо Свобода Україна / YouTube
Скріншот: Радіо Свобода Україна / YouTube


– Нещодавно росіяни заявили, що знищили вашу 63-тю механізовану бригаду. І ви – ті, кого вони начебто знищили, – дуже красиво їм відповіли у соцмережах: записали для них відео навіть, як ви знищуєте їх. Скажіть, багато фейків зараз від росіян ви бачите? І коли й де ви з ними стикаєтеся? Що це?

– Соціальні мережі – це суцільний фейк. Усе, що йде з території Росії, – це все суцільний фейк. Я б сказав, це просто держава-фейк.

Тому що вони обманюють себе: влада намагається виправдати свої дії, вона хоче замилити очі своєму населенню. І так виходить, що один фейк породжує інший фейк. І вся їхня політика, уся їхня "непереможна" армія, яка, там, була друга – чи яка там вона була на початку війни, до 24-го лютого? – ми бачимо, що це просто фейк. Як і все, що відбувається у Росії. На це смішно вже просто дивитися. Тому що деякі [заяви] читаєш або дивишся – до такого абсурду доходить... Просто людський мозок не може сприйняти те, шо вони там викладають. Це просто смішно.

– Ваша бригада – одна з найкращих в Україні, показових. Вона створена у 2017 році за стандартами НАТО. Скажіть, що це означає? Так, щоб цивільні зрозуміли нас зараз.

– По-перше, це підготовка – підхід до підготовки особового складу. По-друге, система роботи. Тому що пережити те радянське, що було... Звичайно, тяжко перебудуватися, але воно набагато спрощує. Натовська система роботи чи американська – вона набагато спрощує керування, управління військами безпосереднє. І в подальшому це полегшує виконання бойових завдань.

Ми завжди готові деокупувати південь. Але це буде дуже складно

– Міністр оборони Олексій Резніков нещодавно сказав, що президент України Володимир Зеленський дав команду деокупувати південь України. Ви там, ви на передку. Саме вам це робити. Скажіть, ви готові?

– Звісно. Завжди готові. Усі готові, завжди готові. Певна річ, що це буде дуже складно. По-перше, попереду наші міста. Ми не росіяни, ми не окупанти, це наші міста – ми їх не хочемо нищити. Тому це буде трохи... Цей елемент трохи ускладнює. Але ми будемо – як це сказати правильно? – шукати методи, шукати засоби, як би це зробити ювелірніше.

– Зараз ви відчуваєте підмогу західним озброєнням? Чи вистачає його?

– Вистачати його ніколи не буде. Завжди мало, завжди хочеться більше. Але те, що наразі ми маємо, те, що прийшло на даний період часу, – воно суттєво вплинуло на розстановку сил, на події на фронті.

Це завдало таких добрих збитків, добрих втрат противнику... І, відповідно, стало вирішальним у стримуванні його дій. Тобто зараз росіяни не ведуть узагалі якихось атакувальних, штурмових дій, як це було десь два тижні тому. Тому дуже допомагає, скажу коротко – не буду, там нічого розмусолювати. Але це дуже-дуже вагомий внесок, дуже велика допомога.

– Зокрема важке озброєння?

– Так, звичайно.

– Наші хлопці швидко можуть навчитися, щоб на ньому точно працювати?

– Наші люди можуть навчитися будь-чому, працювати будь на чому. Із нашим завзяттям, із нашим бажанням це ще пришвидшує рази у два-три сам період навчання, сам період підготовки. Наші люди – найкращі.

Росіяни шоковані тим, із яким завзяттям ми даємо відсіч. Їм же втюхували, що "українці – це ні на що не спроможні хохли"

– А від чого російські фашисти, російська армія найбільше в шоці від нас: від українців, від українських воїнів? Що їм дошкуляє найбільше?

– Наше завзяття, наше безстрашшя, те, як ми їх нищимо, те, із чим вони зіткнулися на самому початку. Їм усім розказували, що тут їх будуть зустрічати із квіточками, салютами, феєрверками. Ну, салюти і феєрверки ми їм улаштували. І вони були шоковані тим. Вони шоковані тим, як наша артилерія вправно нищить усе, що рухається. Вони шоковані тим, із якою... не озлобленістю – із яким завзяттям ми даємо відсіч. Вони не можуть пережити. Їм завжди втюхували, впарювали, що "українці – це хохли, вони ні на що не спроможні". І вони коли прийшли сюди, вони побачили, на що "хохли" спроможні. То вони не знають просто-напросто, що далі робити. 



– Якщо характеризувати офіцерський склад український: от такий, середній портрет якщо малювати – хто такий український офіцер? Скільки йому років? Яка у нього освіта, які переконання, цінності? От що б ви сказали?

– У нас офіцерський склад – це починаючи від 20-річного лейтенанта і закінчуючи 60-річним. Тобто тут великий проміжок, 40 років різниця у віці може бути.

Але що я хочу сказати? Хочу подякувати росіянам за те, що вони десь вплинули на становлення українського офіцера і загалом української нації. Тому що молоді хлопці, ті, що приходять, – вони вже знають свого противника в очі. Якщо ті, що вчилися, випускалися раніше, то там ще пострадянські настрої, може, десь лишалися.

А молоді офіцери, які приходять, – вони професійно грамотні, вони професійно підготовлені. І вони вже як громадяни – ті, що навіть народилися при незалежній Україні, – вони як справжні громадяни, справжні офіцери і справжній взірець того, яким має бути офіцер. Тому десь так.

– Пане полковнику, а якою має бути українська армія? Контрактна чи за призовом? От ваше бачення. І надалі яке місце у нашій державі має займати український військовослужбовець?

– Ну, військовослужбовець – це завжди було престижно. Те, що армія має бути контрактна, вона має бути професійна – це однозначно. Тому що армія за призовом – це пережитки радянської епохи. Військовослужбовець має бути професіоналом своєї справи.

Він не має приходити і наново вчитися, скільки б йому років не було, скільки б він не відслужив контрактів: один, два чи три контракти. Він має бути фахівцем. Він має бути підготовлений. І яка б там біда не сталася у країні, він знає, що він може прийти і допомогти у певний період часу. Аби не приходилося потім перевчати людей чи навчати наново. Тобто армія має бути контрактною. Це моя особиста думка. Я її дотримуюся. Контрактник має бути професійно підготовлений.

– Пане полковнику, от я все-таки хочу, щоб ви згадали дві-три історії: якісь операції ваші військові, у яких ви брали участь, ваші хлопці брали участь. Про те, що б ви все-таки розказали, що і як ми вміємо, ми можемо, що ми показуємо.

– Ну, найбільш таке те, шо запам’ятовувалося, – це, мабуть, усе ж таки кампанія 14-го року. Коли у нас на той період узагалі армії як такої не було. Тоді, знову ж таки, як я казав уже у цьому році, у мене дежавю із 2014 року. Знову кінець лютого і знову та сама історія. Армії як такої взагалі не було. Було буквально до десятка батальйонів, укомплектованих контрактниками, які могли щось робити, щось показати.

І от на той період часу мій батальйон  я тоді служив ще у 24-й бригаді – ми починали... Зараз це місто Лиман називається, а тоді воно ще називалося Красний Лиман. І це участь у подальшому в операції зі звільнення Слов'янська, звільнення Сіверська, Лисичанська, потім оборона Лутугиного, оборона луганського аеропорту.

Той період – три місяці з невеличким – це, мабуть, таке, що більше запам'ятовувалося. Тому що ми тоді йшли вперед, ми тоді нищили ворога, який би він не був. На якомусь піднесенні такому... Піднесений стан такий був... Хоча на той період теж багато людей, хто не був у відпустках, так само втомилися. Ситуація чимось схожа із тим, що відбулося у цьому році. І от тоді ті події 2014 року, мабуть, найбільше запам’яталися. Хоча, по великому рахунку, я тоді втратив багато друзів, багато знайомих, командир батальйону в мене загинув – Ігор Ляшенко. Теж багато чого сумного згадується.

– Ви маєте нагороди від держави. Які? Розкажіть.

– Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

– За що вам його дали?

– Знову ж таки, за дії по... За літню кампанію.

– Що це було? Можете розказати? Розкажіть.

– Це в загальному. Це не так: за якийсь там, як той Олександр Матросов на амбразуру накидався.


Фото з особистого архіву
Фото з особистого архіву


– Ні, я розумію, що ви скромний чоловік, але все ж таки розкажіть, будь ласка.

– Я кажу так, як воно є. Просто за роботу. Я не буду вихвалятися, не буду кричати, що я дійсно там десь, як у нас люблять... Зубами танки гризти. Так, працював, так, була робота.

– Усі ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня не отримують. Тож трошки не так, як усі, працювали. Так?

– Ну, можливо.

– Трошки краще, скажімо так.

– Значить, командир мене так оцінив.

– Пане полковнику, скажіть, прості українці, місцеве населення допомагає зараз українським воїнам? І як допомагає?

– Звичайно. Хто чим. На тих самих СТО десь щось підремонтувати. Навіть колеса пробиті. Не беруть ніяких грошей: "А, хлопці, давайте ми вам заклеїмо". Тобто кожен свою часточку вносить якусь маленьку в ту перемогу. Як би там тяжко, важко не було, але хто чим може. Як кажуть на Росії, "с миру по нитке". Десь хтось хлопців підгодує. Хоча частіше ми місцевим розносимо якісь продуктові набори. Тому що у ті села, які на лінії зіткнення, там ні магазини – нічого не працює, і гуманітарна допомога приїжджає раз на тиждень. Тому більше ми допомагаємо. А у тилових районах – то хто чим може, тим і допомагає. Десь треба маскувальні сіті зробити – роблять. Десь треба якісь деталі на машини – знаходять, шукають ті деталі. Тобто кожен свою якусь малесеньку лепту вносить.

– За весь цей час ви плакали хоч раз?

– Мабуть, часу не було. Тому що під вечір емоційно так деколи вигораєш, що просто дотягуєш ноги до того місця, де можна впасти. Деколи на місці прямо засинаєш, деколи можна відпочити лежачи.

– Скільки ви спите?

– Коли як. По-різному. Сьогодні о 3.00 нас побудили. Учора – десь о 4.00.

– Сім’ю давно бачили?

– Із лютого-місяця, як почалася війна, не бачив.

– У вас діти, дружина?

– Так, звісно.

Ми бачимо, що росіяни в Україні пишуть на стінах у будівлях: "Кто разрешал вам жить красиво?" Ну, а хто вам заважає? 

– Ви знаєте, ось коли я слухала перехоплення СБУ, коли російські окупанти спілкуються зі своїми дружинами, зі своїми матерями – особливо коли це було спочатку – у мене волосся дибки ставало.

Я не могла зрозуміти, збагнути, по-перше... Добре, те, що вони один з одним матом говорять: просто матом. Мені здається, що у нас так ніде не заведено, щоб мати зі своєю дитиною чи чоловік із дружиною так розмовляли. Але то квіточки. Коли цей російський фашист розказує матері своїй: він вихваляється тим, як він катував мирне українське населення, які види цих катувань він застосовував. Він дістає від цього задоволення. А мати каже йому: "А я б теж кайфувала. Як цікаво... Розкажи ще".

А інший російський виродок телефонує дружині, вона йому каже: "Ты там давай, украинских баб насилуй, только мне не говори, чтобы я не знала. Хи-хи"... Чесно, я... Це ж навіть у фільмах не придумаєш. Я такого не бачила, не чула. Але це не люди – це якась така нова форма життя. Виродки. Справжні виродки.

– Це деградація суспільства.

– Скажіть, що з ними? От ви з ними там стикаєтеся, ви їх бачите у приціл автомата. От хто вони такі?

– Це деградація суспільства. Тут по-іншому сказати неможливо. Я вже якимсь журналістам говорив: росіяни не здатні до саморозвитку, у подальшому вони не здатні до самореалізації. Як кажуть: є люди-бджоли, а є люди-мухи, тобто одні бачать всюди квіти, а інші бачать дещо інше. Так виходить і з росіянами.

І що ми бачимо – вони пишуть навіть на стінах у будівлях: "Кто разрешал вам жить красиво?" По-перше, це заздрість. Звичайна людська заздрість. Ну, а хто вам заважає жити красиво? Викоси собі біля хати подвір’я, скоси травичку, наведи у хаті порядок... Усе, що вони вміють, – це горіляка, це п'янки. Це просто деградація суспільства. Це якийсь масовий психоз. Я не знаю, я не психолог, але те, що я можу висловити, – те я скажу: це деградація. Це не люди. Це їх вирощували, як у якомусь закритому звіринці чи зоопарку, спеціально.

Ну, це ще пропаганда. Якщо дивитися російські канали – того Соловйова, ту Скабєєву дебільну, – то ми бачимо: це накручування, накручування ненависті, люті якоїсь саме до української нації. Не до когось там, не до казахів, не до американців тих самих, а саме до української нації.

Вони звикли жити рабами, вони не можуть змиритися з тим, що ми вільно живемо, що ми вільно подорожуємо по світу, із тим, що у нас якісь успіхи є, ми живемо просто краще. Як брали інтерв’ю в одного полоненого, він каже: "А у вас асфальт в деревне". 2022 рік, космічні технології, там уже освоєння Марсу, а для них дичина і нонсенс – у селі асфальт.

А потім, коли вони побачили, що у нас, окрім усього того, сонячні панелі на ліхтарях стоять, то у них це в голові не вкладається. Таке враження, що вони потрапили взагалі у якийсь фантастичний серіал і вони в іншій цивілізації. Заздрість. Злоба і заздрість.

– Ви спілкувалися з російськими військовополоненими? От що вони кажуть?

– Я особисто не спілкувався. Але вони все одно всі розказують, що вони вражені рівнем нашого життя. Вони вражені тим, як ми живемо. Є от населений пункт тут у нас недалечко. Це маленьке таке селище міського типу, буквально пара-трійка багатоповерхівок – і все, більше там нічого немає. Але там школа була – я б не сказав, де у великому місті таку школу можна знайти. Там усе таке прибране, усе чистеньке... Вони приїхали – там були буряти – і кажуть до місцевих: "А что это за город?" Місцеві кажуть: "Какой город? Ви в селі" – "В селе? А мы думали, это город". Вони вражені рівнем нашого життя. Унітаз у хаті – то для них щось із розряду "йой". Стівена Кінга почитати, мабуть, треба чи "Зоряні війни" подивитися. Це дичина.

– Армія викрадачів унітазів.

– Так, саме так. Побутової техніки, унітазів, тих трусів ношених...

Пияки, мародери і ґвалтівники – це узагальнений образ російського окупанта

– Так-так-так. А от російський окупант – хто це? Якщо малювати його портрет, які моральні якості? Звідки він? Який у нього вік? Чого він хоче?

– Із тих самих радіоперехоплень можна сказати, що вони самі не знають, що вони хочуть. Є дехто, які вважають, що вони тут прийшли звільняти "русскоговорящее население от нацистов, бандеровцев и фашистов", а деякі, із тих самих радіоперехоплень, із жінкою спілкуються і кажуть: "Я не знаю, зачем мы здесь. Я не знаю, кого мы пришли освобождать и кого от кого защищать".

В основному те, що далі Уралу йде, – такий склад армії РФ. Тобто ті, що у європейській частині Росії живуть, – вони, можливо, все ж таки більш обізнані, більш інтелектуально розвинуті, ніж решта. Там, де немає інтернету, де немає зв’язку із цивілізацією, а є тільки пропагандистські канали Соловйова і Скабєєвої, – у принципі, вони ні про що інше не можуть говорити. Це пияки, мародери і ґвалтівники. Це такий, узагальнений, образ російського окупанта.

– А з професійної точки зору, тягнуть вони на першу, там, чи другу армію світу, як Путін казав?

– Ні – ні на першу, ні на другу. Десь на 21-шу, 22-гу ще, може, тягнуть. Але на другу вони ніяк не тягнуть. Ніяк. Професійний солдат – він солдат. Він б'ється із солдатом. Він не б'ється із цивільними, він не б'ється з дітьми, він не ґвалтує дітей. Центральноафриканські племена – і ті більш, мабуть, розвинуті у тому плані. Це не солдат. Це просто окупант, фашист. Я не знаю, як їх іще назвати.

– Зневага, зневага.

– Так, повна.

– А хто з них найбільш жорстокий?

– Мабуть, усе ж таки буряти. Вони не знають ні жалю – нічого. Якщо з тими – європеоїдною расою, як то кажуть, – ще більш-менш, то що стосується бурятів – вони не знають жалю, вони більш жорстокі, ніж решта.

– Із воєнної точки зору як би ви оцінили зараз їхнє становище? Спочатку, тобто із 24 лютого, і зараз. І з настрою, і з того, що вони мають, із точки зору того, чим вони воюють, що вони застосовують.

– Що вони застосовують? Ну, авіацію ми їм трошки підрізали, трохи зменшили її кількість. Провели, як то кажуть, демілітаризацію повітряно-космічних – чи які вони там? – сил. Єдине зараз, що дуже дошкуляє, – це артилерія і ракети. І то – не через те, що вони якісь точні, а через їхню кількість.

Як казав пан президент, російська армія – вона не непереможна, вона просто довга. І в принципі, ми це бачимо. Тому що техніка та, що була... Зараз ми бачимо, що вони знімають зі зберігання танки Т-62, уже використовують зовсім застарілі системи – ті самі ракетні. Тобто частково демілітаризацію збройних сил РФ ми провели.

– А з якого року і якою технікою вони воюють? Якого року випуску? Там, це 30-ті, 40-ві? Що вони дістають? Бо я бачила з початку війни, там узагалі такі потяги йшли...  Бронепоїзд їхній, мені здається, просто з Першої світової притягли.

– Ну, не з Першої світової. То більш-менш сучасний. Просто його зробили бронепоїздом. Озброєння там було більш-менш сучасне. Звичайно, радянських зразків, але це не є ще тим, на яких Ленін їздив.

– Але чим вони воюють? Що вони дістають?

– Крайнє, що йде зараз, – це Т-62. Це розробки 50-х років ще. Причому не модернізовані. Якщо, там, сміялися: "О, у вас теж Т-64, то 62-го року розробки"... Але наші танки зазнали глибокої модернізації, на відміну від того, що у них зараз полишалося. Звичайно, є й нова техніка, на якій вони воюють, але її зараз лишилося не так уже й багато, як було на самому початку війни.

– За вашими відчуттями, на скільки їх може вистачити? Навіть застаріла, не модернізована техніка (нову, можливо, вони будуть виробляти, але, звичайно, без сучасних високоточних технологій) – воно їде якось, воно стріляє і завдає шкоди. От на скільки їх може вистачити?

– Якщо вони будуть проводити навіть примусову модернізацію, то я не знаю... Я не насмілюся зараз зробити прогнози, але в особовому складі їх дуже багато. 142 млн – то як-не-як можна... Хоч і з заградотрядами, але можна якось відправляти на фронт. Тобто вона дійсно довга, та армія. Вона не є непереможна. Принцип – як у радянській владі: "шапкозакидательство". Радянський Союз воював так само з Німеччиною – кількістю. Не якістю, а кількістю.

На підконтрольній "ЛДНР" території чоловіків, кажуть, уже не залишилося. Заходити – і там уже все вільно, уже немає з ким воювати

– М’ясом закидали, так, людськими жертвами.

– Так. Те саме, якщо брати й аналізувати, що відбувалося у тій самій Попасній, Сєвєродонецьку, Лисичанську, – просто брали кількістю. Просто пускали на забій особовий склад. Кажуть, "ЛНР" і "ДНР" уже не треба звільняти, там чоловіків просто не залишилося. Заходити – і там уже все вільно, там уже немає з ким воювати.

– А ви мені можете сказати, як ці люди, у яких теж є сім’ї, є діти, є батьки, – як вони можуть виконувати наказ бомбити цивільні об’єкти? Де наші люди похилого віку, жінки – та хто завгодно: мирне населення. От як у них піднімається рука? І як вони взагалі виконують ці накази?

– Бо це не люди. Я не знаю, як їх назвати. Це просто нелюди. Ще й виходячи з того, що деякі залишилися, наприклад, в окупованому Криму у 2014 році... Здається, в Умані чи в Черкасах – десь там – на самому початку війни, коли був обстріл, то обстрілював командир літака: стріляв по тому місту, де живуть наразі його батьки. Тобто він залишився у Криму і стріляв по місту, де зараз проживають його батьки. Ну, це не люди просто. Люди такого не будуть робити. Або їм якесь чипування "Спутником V" провели, або я не знаю. Нормальна людина такого не буде робити. Я ж кажу...

У Росії бояться, що ми будемо стріляти по Бєлгороду, Курську... Але якщо ви вже воюєте, то чому наші міста мають страждати, а ви там будете сидіти собі спокійно?

– А яка мета? От коли їхнє командування, коли Путін дає наказ такі звірства чинити стосовно мирного населення, от яка мета? Чого вони хочуть цим добитися? Тому що я ж чула багато розповідей, я багато читала мемуарів: навіть фашисти під час Другої світової не поводилися так жорстоко щодо мирного населення.

– Я собі так думаю, що вони намагаються тим самим налякати Збройні сили. Якщо вони собі так думають: "Якщо ми будемо стріляти по мирних, якщо будуть гинути мирні, то ті здадуться, складуть зброю і не будуть із нами воювати. І тоді ми "всєх побєдім". Але вони забувають, що злість із кожним убитим цивільним, із кожною вбитою дитиною – злість росте все більше й більше.

Тому вони, навпаки, ще більше спонукають нас до знищення рашистського окупанта, як би там не було. Вони бояться, що ми будемо стріляти бо Бєлгороду, Курську... Але, вибачте, якщо ви вже воюєте, то чому наші міста мають страждати, а ви там будете сидіти собі спокійно? Вони, навпаки, спонукають до того. Не знаю: може, вони того хочуть. Я не знаю.

– Але ми цілимо лише по воєнних, інфраструктурних об’єктах виключно.

– Звичайно. Це тільки склади і бази.

Миколаїв окупантам не по зубах, Харківська область – без шансів

– Чи є в окупанта сили, щоб окупувати Миколаїв наразі?

– Ні. Наразі Миколаїв їм не по зубах. Вони не змогли його взяти у лютому – березні, не змогли його захопити. А зараз вони його тим паче не захоплять.


Березень 2022 року, українські військові на позиції поблизу Миколаєва. Фото: Sedat Suna / ЕРА
Березень 2022 року, українські військові на позиції поблизу Миколаєва. Фото: Sedat Suna / ЕРА


– Харківську область?

– Харківську – так само. Вони розпорошили свої сили на самому початку. І, як ми бачимо, немає у них таких сил, аби по всьому фронту вести наступальні дії. Вони не в змозі.

– Без шансів?

– Без шансів, так.

– Одесу – тим паче?

– До Одеси вони не дійдуть.

– Чи маємо ми змогу вдарити по Керченському мосту?

– Було б бажання. Бажання є. Не знаю, можливо, ще "гуманітарна допомога" із заходу не надійшла. Але, знову ж таки, це політичні рішення. Мені хотілося б, наприклад. Дуже того хотілося б. Але це політика.

– Так. Пане Вадиме, а скажіть, будь ласка... От коли Олексій Арестович відповідав на запитання, чому так швидко російські фашисти змогли дійти до Маріуполя й окупувати його з боку Херсона, пройти Херсон, він відповів одним словом: "Про...бали". От на вашу думку, що це було: про...бали, здали? Чи що це взагалі було?

– Можливо, десь є у нас засланий козачок. Тому що два місця, де можна пройти кримський перешийок, – це Чонгар і Перекопськ. Я не знаю, як це сталося і хто в тому винен – чому ті мости залишилися цілі. Але я думаю, після закінчення війни влада розбереться з тим, хто винуватий і чому так сталося. Тому що...

– Я часто кажу, навіть в інтерв’ю, які ми робимо, що сьогодні, на мою думку, деякі армії НАТО могли б дечого повчитися у наших воїнів, а не навпаки. Тому що вони виявили сьогодні такі якості, яких ніхто не очікував  світ не очікував від нас. Чи маю я рацію: чи дійсно наші воїни відрізняються? І саме чого вони могли б навчити зараз інші армії?

– Я думаю, саме тактики ведення бою у таких, гібридних, умовах, як показувала це на самому початку армія. Тобто застосування тих самих Javelin, NLAW нашими військами, тобто самої тактики. Як користуватися своїм озброєнням, вони і так знають...

Але я скажу: не передати того на полігоні, коли ти захищаєш свою батьківщину і свою домівку. Тому тут більше, можливо, емоційний стан відіграє важливу роль, ніж якісь професійні дії. Тобто ми усі прекрасно знаємо, що у стані емоційного піднесення або виключно у стресових ситуаціях організм показує дива. Тому тут ще велику роль відіграє те, що ми захищаємо свою батьківщину. А навчити... Звісно, ми навчимо. Ми навчимо.

– Захід має визнати Росію країною-терористом?

– Терористом. Звичайно, це однозначно. Те, що вони зробили з Кременчуком, те, що вони зробили з Вінницею, те, що вони кожен день роблять із Миколаєвом, – ненормально. Так працюють тільки терористи, так воюють терористи: підривають школи, дитячі садки, торговельні центри. Це терористи. Чому той самий Бен Ладен, як я вже писав у Facebook, коли підірвав два будинки Міжнародного торговельного центру, – його назвали терористом. А людина, яка вбила вже тисячі, тисячі мирних, – її ще не назвали терористом?

– Чим найбільше ви пишаєтеся, починаючи із 24 лютого?

– Героїзмом наших людей. Не тільки військових – узагалі людей. Тому що це не тільки військові – це в цілому нація. І от такі події укріплюють нас як націю. Починаючи навіть від тих людей, які виїхали, і,  будучи біженцями,  намагаються шукати шляхи допомоги. Тобто всі працюють. Не є таке, що тільки військові захищають. Усі люди молодці й усі люди працюють. І в тому наша сила. У єдності наша сила. І це, мабуть, самий такий, важливий, аспект. Тут зараз ми бачимо, що ми – справжня нація.

Я пристрелив би Путіна. Не читав би йому довго моралі

– Пане Вадиме, ви бойовий офіцер. Якби ви опинилися зараз в одній кімнаті з Путіним, що б ви зробили?

– Пристрелив би його. Я б йому довго моралі не читав, як показують в американських бойовиках. Я не знаю, про що можна говорити з людиною-вбивцею. Це людина, яка заслуговує найвищої міри покарання. Ну...

– Що ви про нього думаєте? Хто він такий? Узагалі що це?

– Хворий, шизофренічний, із синдромом Наполеона. Ну, це нещасна людина. Це я не знаю... Він собі накрутив, що він самий-самий-самий імператор світу, але це хвора на голову людина. Тут по-іншому ніяк.


Фото: Mikhail Metzel / ЕРА
Фото: Mikhail Metzel / ЕРА


– Але підсудна.

– На жаль.

– Я знаю, що ви любите читати. Може, до 24-го лютого так було. Зараз – не знаю, чи є якась хвилинка для цього. А що саме ви читаєте?

– Я дуже люблю пригодницькі якісь книги. Джеймс Фенімор Купер – улюблений мій письменник. Раніше більше любив такі, морські, історії. Бо сам виріс на березі моря. Купер, Джек Лондон – та багато. Читаю все, що читається. Останнім часом десь більше, може, почав читати фентезі. Якось у той дивовижний світ переміститися від тієї буденності і трохи розвантажити мозок. 

– Ви футбол любите?

– Так. Навіть колиcь займався в дитинстві.

– А за яку команду вболіваєте?

– Наразі у мене лондонський "Тоттенгем" – моя улюблена команда.

– А з наших?

– Із наших?.. Тяжко назвати, бо наші часом... Бо у 2014 році той чемпіонат як розвалили, то зараз навіть тяжко сказати, за яку команду. Взагалі за український футбол. Із наших команд – це збірна України. Перше місце – це збірна України. Тому що це команда, яка об'єднує всіх: і легіонерів... Ми бачили, що за збірну виступали навіть представники Бразилії. Хоч і штучно українізовані, але... Тобто наша національна збірна – це наша гордість. Як би ми, там, не жалілися, що у них щось не виходить, але це наша гордість.

– У вас за спиною такий, дуже міцний, тил. Із таким тилом нічого не страшно. Я бачу малюнки дитячі. А що це? Розкажіть.

– Так. Звичайно, коли дорослі збирають якусь допомогу для військових, продукти чи ще щось передають, відповідно, діти так само хочуть зробити свій маленький внесочок. І таким чином передають вітання солдатам на фронт, побажання якісь. Чи то просто малюночок. Дехто пише листа, дехто випікає печенька маленькі... Тобто кожен. Я ж кажу: від маленької дитини до найстаршого чоловіка чи найстаршої людини у нашій державі – усі намагаються допомогти.

Ми переможемо найближчим часом. І це буде феєрично

– А скажіть, коли і як ми переможемо? Це найголовніше запитання, яке я всім ставлю. Воно так усіх хвилює...

– Коли? Найближчим часом. І це буде феєрично.

– Мені ваша відповідь дуже подобається. Тоді я продовжу. А що найперше ви зробите, коли ми переможемо? От яка у вас мрія є на після перемоги?

– Узяти жінку, дитину, викинути телефон – і поїхати десь на відпочинок. Хоча б так: днів на два-три, щоб ніхто не дзвонив, ніхто не писав, ніхто не ставив ніяких запитань. Просто відпочити від цього. І в тиші. Головне – щоб була тиша.

– І ніяких снарядів. Ніяких.

– Так, так.

– Пане полковнику, у вас блакитні, у вас сині очі. Я на вас дивлюся під час нашого інтерв’ю – і в мене в голові крутиться весь час пісня Раїси Кириченко "Пане полковнику, мій синьоокий". Чи часто вам цю пісню співають?

– Ні. Слушне зауваження. Треба подзвонити, виправити це питання.


Скриншот: Алеся Бацман / YouTube
Скріншот: Алеся Бацман / YouTube


– Ви знаєте, я вам дуже-дуже дякую за це інтерв’ю.

– І я вам вдячний.

– Країна має знати своїх героїв – справжніх героїв, бойових героїв, – які боронять кожну секунду на її передовій. Дякую вам, дякую вашим хлопцям. Бережіть себе, будь ласка. Бережіть нашу Україну. І я бажаю нам усім перемоги: найшвидшої перемоги. І щоб на вашому обличчі сяяла от саме така посмішка, коли ми з вами обговорювали вашу дружину, вашу дитину і нашу перемогу.

– Дякую. Ми обов'язково переможемо. І, як я кажу, це буде невдовзі і це буде феєрично. Тому що ми нація переможців, ми нація героїв, ми українці. І ми переможемо. Перемога за нами. Слава Україні.

– Героям слава.

ВІДЕО
Відео: Алеся Бацман / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації