+1 Київ
Перед затриманими міліціонери виставили частування: каву, зефір, печиво, тушонку. І включили відеозапис
Якби ви попросили згадати, коли все почалося саме для мене, я б сказала: в березні 2017 року, в сирій одиночці оршанського ізолятора. Мені було 23, і я тільки-но влаштувалася кореспондентом на "Белсат". У Білорусі щойно спалахнули протести – спочатку вимоги людей зводилися до скасування податку на безробіття, але незабаром на вулиці вихлюпнулося загальне невдоволення політичною системою.
Мітинги проходили навіть у районних центрах – таких, як Орша. Я вирушила туди з оператором вести прямий ефір з мітингу на головній площі. Уже до полудня її заповнили протестувальники. Ближче до кінця акції ми вирішили "супроводити" одного з опозиціонерів, Павла Северинця, до машини – здавалося, що під об'єктивами камер силовики не ризикнуть його затримувати. Але ми помилилися: взяли і Северинця, і мого оператора. Дозволити заштовхати мого колегу в машину і відвезти в невідомому напрямку я не могла і почала голосно обурюватися.
Так я опинилася в місцевому міліцейському відділку, а звідти була переведена в ізолятор тимчасового тримання за "непокору". У відповідь на спробу дізнатися подальшу долю, наглядач відрубав: "З наступаючим днем Конституції!" і затріснув двері камери. Думаю, та ніч допомогла мені зробити важливий життєвий вибір: чи готова я ризикувати свободою заради одного репортажу? За три роки я буду запитувати себе, чи варто ризикувати життям..
Обстановка загострюється
Робота на "Белсат" завжди була пов'язана з переслідуваннями з боку влади. Скільки б разів я не подавала документи на акредитацію в МЗС, відомство відмовляло без пояснення причини. Утім, причину знали обидві сторони. У країні, де у держави "монополія" на картинку і не існує жодного приватного або незалежного новинного телеканалу, "Белсат" з моменту своєї появи в 2007 році був non grata. Сьогодні до цієї категорії режим відніс узагалі всіх нелояльних журналістів, а наявність акредитації та журналістського посвідчення перестало рятувати від затримань.
Усе літо 2020 року політична ситуація в країні стрімко загострювалася. До серпня вона досягла точки кипіння. Ми з колегами готувалися до найгіршого: згадували всі пройдені курси з безпеки, на яких були, закуповували бронежилети (від куль, щоправда, тільки від гумових, інших у вільному доступі не дістати), тактичними окулярами (від сльозогінного газу),касками та іншими атрибутами репортера в гарячій точці. Особисто мені так і не довелося одягти бронежилет під час обстрілу – тікати набагато простіше без нічого.
Сліпучий сонячний ранок 9 серпня я зустріла у піднесеному настрої, в новому костюмі, з макіяжем і зачіскою. Протягом дня наша знімальна група курсувала від однієї виборчої дільниці до іншої. Майже скрізь був повний аншлаг: черги з тих, хто бажав проголосувати, розтяглися на сотні метрів. Більшість виборців прийшли з білими браслетами. Волонтери підносили людям воду і напої, ставили стільчики для літніх, з вікон сусідніх будинків гриміло: "Перемен, ми ждем перемен" ...
Андрєєва в день виборів президента Білорусі 9 серпня 2020 року. Фото: Catarina Andreeva / Facebook
Прямий ефір "Белсату" з ведучими в студії і включеннями з різнихточок Білорусі планувався до пізньої ночі. До вечора люди збиралися білявиборчих дільниць, щоби вимагати від комісій вивісити у вікнах чеснийпротокол: скільки проголосувало за Світлану Тіхановську.Ми записували інтерв'ю зі спостерігачем на одній з дільниць у центріміста, коли раптово за спиною мого спікера з'явилися автобуси, а з нихвистрибнули бійці ОМОНу. Фінальний стендап записувала вже біжучи.
У Мінську вже почали блокувати мобільний Інтернет, тому відео з фрагментомрепортажу ми відправляли до редакції з квартири незнайомого хлопця, якийпросто забіг з нами в під'їзд. До слова, пускати журналістів до себе додомустане доброю традицією в наступні місяці.
Гаряча точка – Мінськ
За півгодини, набравши повітря в легені і озираючись на всі боки, мивийшли на вулицю. Попередні результати голосування вже були відомі:близько 80% за Лукашенка. Люди почали стікатися в центр, до стели Мінськ-місто-герой. Але на півдорозі величезна людське море розгорнулося назад: попереду стояв кордон військових зі щитами. Ще хвилин за двадцять,прокрадаючись темними дворами, ми почули звуки вибухів.
Темне серпневе небо осяювали бліді спалахи. Вони все наближалися, а перед нами стоявтриметровий паркан. Затиснувши мікрофон під пахвою, я не без зусиль йогоперелізла і побігла до житлових будинків через залізничні колії. Раптом зтемряви вибіг поранений чоловік, з ноги у нього текла кров, руки тремтіли.Він схопив оператора за жилет з написом "Преса" і попросив завести вбезпечне місце. Неподалік жили мої друзі. Діставшись до їхньої квартири, яобробила незнайомцю рану, а він простягнув флешку: "Ось, візьміть, я зняв,як людину переїхав автозак".
Близько четвертої ранку я опинилася вдома і змогла ненадовго заснути.Усе тільки починалося.
Якоїсь миті 10 серпня на широкій вулиці Притицького зупинилися всімашини. Люди сигналили, включали "Перемен", а тоді вийшли на проїжджучастину і не збиралися нікуди йти. Деякі піднялися на дахи машин ірозгорнули біло-червоно-білі прапори. Тим часом на перехресті біля метро "Пушкінська" протестувальники будували барикади з рекламних стендів,квіткових клумб, лавок з тераси "Макдональдсу". Таким чином, з одногобоку від силовиків їх повинні були захищати барикади, а з іншого –"автомайдан". Поруч з суворими хлопцями в касках стояли зовсім юнідівчата, загорнувшись у національні прапори. Вони розфарбували обличчябіло-червоною фарбою, співали пісні, плели вінки.
Я записувала інтерв'ю з хлопцями, які тягли сміттєвий бак на барикаду.Повітря над "Пушкінській" було наелектризоване. Спрямувала камерутелефону на блималки спецтранспорту, що з'явилися удалині. "Вони щедалеко", – встигла подумати я, а наступної миті на асфальт поруч менеприлетіло щось яскраве. Білий спалах. Гуркіт. Нічого не чую. Ще спалах.Телефон впав на землю. Ноги не слухаються. Каска занадто важка. З криком "Журналіст!" я влетіла у перший відчинений під'їзд і впала на підлогу насходовій клітці серед інших людей.
Раптом на поверсі відчинилися двері: "Сюди, швидше!" Так я познайомилася з Вірою і Олександром. Покителефоном виходила в ефір "Белсату", зігнувшись на балконі, в квартирузнизу вистрілили силовики, почувся дзенькіт скла. Вибухи і стрілянина підвікнами не вщухали ще декілька годин. Ми вимкнули світло і лежали напідлозі – чоловік десять незнайомців, тримаючись за руки і обливаючисьпотом. Під ранок господиня заварила для мене міцний чай, видала свій халаті постелила на дивані.
Довго працювати в такому режимі фізично неможливо, так щовосьмого дня протестів я втратила свідомість на площі Незалежності, простона мітингу, де виступав з трибуни, бризкаючи слиною, Лукашенко. Прийшладо тями на руках кремезного чоловіка в цивільному, який ніс мене крізьнатовп до машини швидкої, а на поясі у нього висіла рація.
Андрєєва на акції протесту в Мінську. Фото: Catarina Andreeva / Facebook
... Наприкінці серпня влада розпочала цілеспрямоване полювання нажурналістів. Виходити працювати на вулицю в жилетці "Преса" сталонебезпечно.
27 серпня силовики, ще до початку акції протесту, затрималип'ятдесят журналістів і фотографів провідних недержавних ЗМІ. Більшучастину з них тоді все ж відпустили за кілька годин, але мене і ще трьохколег залишили на ніч в актовій залі Жовтневого РУВС.
Примітно, що передзатриманими міліціонери виставили частування: кава, зефір, печиво,тушонку. І включили відеозапис.
"На цьому зефірі кров мирних громадян!" – сказав один мій колега.
"З моменту мого незаконного затримання оголошую голодування дозвільнення", – додала я. Вранці після суду мене випустили на свободу, апротокол за "участь у несанкціонованій акції" відправили на доопрацюванняв міліцію.
Холодний ранок на Окрестина
– На вихід! Обличчям до стіни, руки на стіні долонями вперед! Знятивзуття! Руки за спину! Крики наглядачки проганяють залишки сну.
Я стою в коридорі ідивлюся на огидний сіро-блакитний блиск стіни. Поруч зі мною в такій жепозі застигли ще четверо жінок різного віку: молодшій 21, хоч на вигляд вонапідліток, найстаршій – за 50. Уночі вона дуже хвилювалася, бо люди в формісхопили її доньку – "невисока така, короткострижена після онкології, раптомви бачили?" За хвилину нас знову заводять у камеру.
Після "шмону" тут всеперевернуто догори дригом: наново потрібно розстилати брудні матраци,збирати розкидані прокладки, щітки, серветки. У пилу на підлозі лежитьмаленьке іграшкове тигренятко, якого мені дозволили пронести з собою.
– Цікаво, що вони очікували тут знайти?
– Бог з ними, дівчатка, давайте чай пити, а то майже охолов.Пригощайтеся!
Поки що я єдина, до кого дійшла передача з дому. Ароматшоколадного печива, дбайливо складеного чоловіком у пакетик, потрапляєдо носа і змішується зі смородом туалету – брудно-коричневої діри в підлозі.До горла підступає блювота. Починається черговий ранок на Окрестіна....
Мене затримали разом з оператором 12 вересня під час прямого ефіруз жіночого маршу. Під'їхав бусик, вискочив ОМОН – усе за стандартноюсхемою. Годин п'ять нас маринували у відділку, намагалися розговорити натему політики та ставлення до протестуючих. Залишившись ні з чим, простоперестали звертати увагу і втупилися в телефони, чекаючи наказу начальства.Зрештою повезли на Окрестіна у службовій "Газелі" з наглухозапнутими шторками.Двоє конвойних, обидва молоді і рум'яні, кров з молоком, скосапоглядали на мене, як на екзотичного звіра. Кінець кінцем один з них невитримав і запитав, чому мені вдома не сиділося.
– Ви розумієте, що зараз всі зненавиділи міліцію? – переходжу на іншутему.
– І за що?
– За те, що люди виходили від вас усі сині від побоїв.
– А потрібно було дивитися, як вони кидають коктейлі Молотова вспівробітників ?!
– Не нагнали б спецтехніки, не стріляли б на ураження попротестувальниках – вас би ніхто не чіпав. До речі, ви не хочете звільнитися з органів? Є програми підтримки, допомагають з грошима, напевно, навіть з житлом...
Ми тут усі разом
Їжа на Окрестина – особливе задоволення. Я ковтаю пару ложок в'язкоїмаси, яку тут називають "вівсянка", але блювотний рефлекс дає про себезнати. До передачі планую протриматися на змочених водою шматочкахсірого хліба. Якщо довго качати в роті м'якуш, він здається солодкими. Відслабкості тягне на сон. Не помічаю, як проходить час до обіду.
– Юшка, дівчата, юшечка! У нас сьогодні рибний день! – рознощицяїжі гуркоче мисками в коридорі. Переді мною знову незрозуміла каша,блакитнувата сосиска і ядерна квашена капуста. Може, після тижняголодування я і з'їла б усе дочиста. Але поки що подужала тільки капусту.Хоча і вона пробула в шлунку недовго. А загадка, звідки у чаю такий дивнийсмак, відкрилася несподівано: на дні плавав вгодований мураха.
– А на вечерю пити дають? – запитую.
– Кидай пити, вистачить уже! – заходиться сміхом рознощиця.
Уночі мене перевели в камеру на п'ятьох, де спальних місць усьогочотири. Мені ще пощастило: під час масових затримань у таку камерузапихають десятки людей. Я влаштовуюся на одних нарах з Веронікою, вонаветеринар. На верхніх ліжках – дизайнер Діана і педагог хорового співуЄлизавета. Поруч лежить Тетяна, в якої затримали хвору доньку.– Точніше, першою затримали Віку, а я встала перед автозаком і ні змісця – адже там моя дитина!Після відбою ніхто не спить. Ми говоримо цілу ніч до світанку: прополітику, про майбутнє, про наші сім'ї, про роботу, про плани, яким несудилося збутися в найближчі дні. Жартуємо:
– Все це нагадує якусь лікарню.
– Так, тільки хворі тут – не ми.
Для багатьох звучатиме дивно, але мені було цікаво, як журналістці, вивчити це жахливе місце зсередини. Так, роздягатися догола під час огляду принизливо. Так, матраци в сірих патьоках і смердять. Так, їжу неможливозапхати до рота. Але кожного разу, коли на очі наверталися сльози відчаю,втішала думка: я не одна. Поруч нові подруги, арештанти в сусідніх камерах – лікарі, артисти, спортсмени і мої колеги-журналісти. Ми тут усі разом.
За пару днів, отримавши від 11 до 13 діб арешту, мої сусідки по камерібули етаповані в Жодинську в'язницю.Уранці 15 вересня мене привели на суд по скайпу до сусідньої будівлі ІТТ. Свідки – омонівці, які брали участь у затриманні, не з'явилися. Суддя Олена Живиця швидко ознайомилася з письмовими матеріалами справи,подивилася фрагмент прямої трансляції жіночого маршу, де було видно, що "непокорою міліції" з мого боку і не пахло, і оголосила перерву на 15 хвилиндля прийняття рішення.
Я просиділа на стільці перед екраном ноутбука майже три години. І тільки коли суддя вимовила "Справу відправити на доопрацювання в РУВС..." не змогла стримати емоцій і вигукнула: "Хто поверне мені три дні життя?"
Жодної кримінальної справи на силовиків немає до сих пір. Зате громадянське суспільство вони косять щодня
Насправді, мені дуже пощастило. Уже в жовтні журналісти рідковідбувалися трьома добами, їх все частіше саджали на максимальний термін – 15 діб.Після невеликої відпустки на природі я повернулася в стрій. Щонеділі, коли в Мінську проходять марші (і брутальні розігнання), ми з операторомсідаємо в машину і їздимо по місту услід за багатотисячним потокомдемонстрантів.
Як правило, розганяти їх приїжджають бійці ГУБОЗіК вцивільному, бронежилетах поверх спортивних курток і з кийками в руках.Іноді замість кийків – звичайні дерев'яні палиці. Вони громлять кафе, деховаються перелякані люди, вриваються у квартири, затриманих кладутьобличчям в землю і б'ють.
Мирних протестувальників обстрілюють світлошумовими гранатами і гумовими кулями. Постраждалих від насильства – тисячі. Убитих, як мінімум, вісім. Жодної кримінальної справи насиловиків немає до цих пір. Зате громадянське суспільство вони косять щодня: на даний момент заведено близько 1000 кримінальних справ. Сьогодні політв'язні – це медики,студенти, діячі культури, підлітки, професійні спортсмени, звичайніперехожі. І, звичайно, журналісти. Просто зараз за гратами залишаються 17 моїх колег. Деякі з них були побиті в міліцейському відділку.
Мені постійно пропонують виїхати за кордон, хоча б тимчасово,перечекати небезпеку в Польщі чи Литві. Справді, скільки ще я зможупродовжувати працювати в умовах, коли простір свободи звужуєтьсящогодини? Коли кожен день починається з новин про чергові обшуки ізатримання? Не знаю, у мене немає відповіді. Але я точно знаю, що вБілорусі залишаються люди, які вже четвертий місяць виходять на вулицю збіло-червоно-білим прапором і квітами. А отже, потрібно показати їх в ефірі "Белсату".
12 листопада в реанімації, не приходячи до пам’яті, помер 31-річнийРоман Бондаренко. Напередодні його затримали за те, що не дозволивсиловикам зрізати біло-червоні стрічки в одному з дворів Мінська. Півторигодини в РУВС. Швидка привезла вже у комі. Надважка черепно-мозковатравма, набряк мозку. Його просто забили до смерті на очах у всієї країни. Задобу в дворі з'явився народний меморіал, що потопає у квітах. Людипродовжують нести квіти і готуються до недільного "Маршу сміливих". Знову ж, потрібно показати і це в ефірі "Белсату". Ось тому я залишаюся. Яккаже одна моя колега, тримаємося на священній люті.
Суд засудив Андрєєву до двох років позбавлення волі. Фото: Aleksy Dzikawicki / Facebook
