Кремлю важливі труни. "Твого близького вбила Україна, сумуємо разом із тобою"
На окупованих територіях України завершується підготовка до "єдиного дня голосування". Саме так, а не виборів "до Держдуми" – це вже друга "електоральна кампанія" з моменту анексії частин Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. Нагадаю, що 2023 року "обирали" місцеві органи влади – губернаторів і законодавчі збори.
Тобто Росія послідовно демонструє наявність "волевиявлення громадян". Україна послідовно не визнає таких "виборів". Міністр закордонних справ Сибіга днями схарактеризував те, що відбувається, як "фарс" і закликав світову спільноту не визнавати цих "виборів". Стандартна реакція, але її сьогодні вже катастрофічно мало. Для того, щоб зрозуміти чому, розберімося в деяких нюансах російської політики.
Теза 1. Вибори – це частина процесу зі зміни ідентичності місцевого населення. Адже хай як завозь нових жителів, частина старих залишається на місцях. І така собі подоба електорального процесу має створити в місцевих жителів ілюзію "своєї" влади. Тут головним моментом є саме наявність місцевих у списках партій. Але із цього погляду Дума для Кремля менш важлива. Важливішими є "законодавчі збори", або "дума", вибори до яких будуть 2028-го. Адже "електоральна кампанія" 2023-го відбулася за півтора року після окупації. І громадяни України дійсно значною мірою (тих, хто щиро бажав приходу РФ, ми не розглядатимемо) [сприймали її] як фарс. Тобто визначення міністра закордонних справ було справедливим.
Зараз ситуація інша. Ми на найвищому рівні говоримо про "завершення війни" і завершення "за лінією зіткнення". Зачекайте, а з якого боку цієї лінії живуть люди, котрих женуть на ті самі "вибори"? Тобто громадянам України на окупованих територіях надходить сигнал: Росія швидко не піде. І виникає запитання: як облаштувати життя? Щось їсти треба, працювати треба. Хочеш чи не хочеш, але в контакт із російською владою входити доведеться. І от на цьому моменті 2026-го (нагадаю, коли заморожування за лінією зіткнення в Києві називають "миром") Росія пропонує громадянам України "обрати" своїх депутатів до Держдуми. Головне слово – "своїх", "земляків".
2028 року – наступний етап. Якщо "законодавчі збори", створені 2023-го, дійсно сприймають як фарс, то за два роки буде логічне послання замінити клоунів кимось адекватнішим. Ось ще одна пастка для місцевого населення. "Адекватні", "свої" депутати… російської місцевої влади. Але найголовніше тут навіть не голоси, не результати (що, на жаль, відмовляється розуміти частина лідерів думок) – головним у процесі є те, що громадянин України бере в руки бюлетень і віддає свій голос за кого завгодно. Навіть "противсіха", якщо така графа буде. Він узяв участь у виборах. І буде це знати, пам'ятати. Тобто частково, у своїй голові, легітимізував "владу".
Не піти навряд чи вийде – зроблять подомівковий обхід. Ще раз повторю: для Кремля головне, щоб громадянин України заповнив виборчий бюлетень на виборах до органів влади РФ. Нехай під страхом, але обрав умовного "сусіда", "свого". І тут заяв, що це "фарс", з української сторони мало. 2023-го була надія на деокупацію. Сьогодні послання з Києва з "миром за лінією зіткнення" читають як "ви ще деякий час поживете під Росією". А жити якось треба.
2. Розділення кров'ю. Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими дає цифру 46 327 громадян України, яких РФ мобілізувала з окупованих територій. Можна сперечатися щодо рівня боєздатності таких частин. Але для Росії їхня здатність до ефективних дій не відіграє жодної ролі. Ба більше, варіант, коли такі частини зазнають катастрофічних втрат, є бажанішим. Адже головне завдання – розділити кров'ю. Ніщо так не розділяє й не об'єднує, як смерть близької людини. Тому для Кремля важливі, вибачте за цинізм, труни з фронту. Кладовища. І демонстративна "турбота" (а вона реально може бути) про сім'ї загиблих.
Росія спробує змістити акцент з окупації на "твого близького вбила Україна, сумуємо разом із тобою". І тут важливий п. 1 – місцева влада, депутати Держдуми з місцевих. Не вірите – подивіться, як активно РФ грала на смертях у Донецьку й Луганську після 2014 року. Те саме зараз відбуватиметься (точніше, відбувається) на окупованих територіях. І навіть дуже патріотично налаштованим громадянам України на окупованих територіях із кожним роком буде дедалі складніше – якщо їхні знайомі, друзі, близькі потраплять під цей каток розділення кров'ю. Адже з ними ти спілкуєшся щодня.
І вибори тут, до речі, – чудова нагода спрацювати зі створенням (оновленням) бази тих, кого можна призвати/мобілізувати. Особливо, коли це поквартирний обхід. Тому явка на виборчі дільниці тут якраз неважлива. Та й мобілізація (так само як і смерті) на, як називають росіяни, "нових територіях" непомітна для російського суспільства.
3. Вибивання протестної бази. Ще один аспект виборів, мобілізації та смертей на фронті. У разі будь-яких протестів проти окупаційної влади чоловіки працездатного віку важливі. Як, умовно, силовий ресурс протестувальників. І що менше таких залишається, то краще для окупанта. А якщо після "фронту" частина банально боятиметься повернення України – узагалі чудово. Такі не тільки не протестуватимуть, а й протидіятимуть (зі страху за сім'ю, своє майбутнє, через пам'ять про товаришів – пам'ятаємо розділення кров'ю) спробам такі протести організувати.
4. Страх громадянина. Вище я писав, що для Кремля важливо, щоб громадянин узяв у руки бюлетень і "поставив галочку". Це участь у виборах. И заклики не визнавати їх, заяви про незаконний характер, нелегітимність без оформленої політики комунікації з громадянами під окупацією – подарунок Кремлю. Із погляду визнання й апеляцій щодо "відсутності міжнародних спостерігачів" Росії байдуже. Ба більше, це вкладається в тезу пропаганди про "війну проти всього Заходу". Будь-який пропагандист вийде і скаже щось на кшталт: "Та це ж вороги. Ми проти них воюємо!" А ось для громадянина України, де є традиція трепетного ставлення до заяв зовнішніх спостерігачів, участь у "незаконних" виборах уже видається некомфортною. І це може розвити російська пропаганда, вигадавши казку про кримінальне переслідування всіх учасників процесу, говорячи, що виборець – теж "учасник".
5. Зовнішньополітичний момент. Тут усе просто. Пам'ятаєте стару російську пісню про нелегітимних президента й парламент? Мовляв, пересиділи, виборів не було. І от на цьому тлі вже в жовтні посланці РФ, зокрема на переговорах з українською стороною, заявляють, що вони провели "вибори". Із заявами на кшталт "головне – захотіти". Цю тезу висуватимуть нашим зовнішнім партнерам. Тим паче, що в низці європейських держав 2027 року відбудуться вибори. І до влади можуть прийти сили, які скептичніше налаштовані до ідеї допомоги Україні. Цю саму тезу у слушний момент (черговий корупційний скандал або черговий параліч голосування в Раді) РФ під своїм соусом подаватиме на українське інформаційне поле.
Можна продовжувати далі, але думаю, що п'яти основних напрямів уже досить для розуміння того, що ми маємо справу з довгостроковою політикою, а не спонтанними діями. На це виникає запит на політику з боку України. 2022-го і 2023 року просто декларація невизнання електоральних кампаній була правильною. Демонстрація своїм громадянам, що про них не забули й що окупація – тимчасове явище. Заяви про кримінальну відповідальність для учасників процесу (членів виборчкомів, наприклад) теж правильні. Вони ускладнювали Кремлю проведення таких шоу й давали громадянам України надію на справедливість у майбутньому.
Але зараз 2026-й. І розмова йде не про деокупацію, а про "мир за лінією зіткнення". Де частина громадян буде з одного боку тієї самої лінії, а частина – з іншого. Потрібна нова комунікація й нова політика щодо громадян України. І відповідь, за що ми воюємо – за території чи громадян.
Насамперед це стосується вивезення молоді. Цьогоріч до шкіл пішло рекордно мало дітей. Набір на природничі науки у вишах критично малий. Водночас під окупацією перебуває досить велика кількість молодих людей. Які, до речі, з об'єктивних причин не зможуть пройти ЗНО. Питання: вони нам потрібні там чи тут? От і можливість запрошувати їх на навчання на бюджет. Із виплатою стипендії, матеріальної допомоги й наданням житла. Якщо потрібно, з додатковим роком підготовки до вступу (щоб надолужили розрив у програмі). Україна отримує молодих людей, майбутніх фахівців. Вимиваючи людський капітал з окупованих територій.
Військові – активна комунікація й механізм переходу лінії фронту, здавання в полон або просто втечі від мобілізації. Саме системна робота. Частково відбувається, але це має стати державною політикою. Посланням до громадян, яких заганяють до російської армії: "Ми готові тебе прийняти – переходь". Із подальшою, звісно, перевіркою й інтеграцією на вільних територіях.
Міграція. Вивезення сімей. Або сім'ями. Через лінію фронту не перейдеш. Люди їдуть територією РФ. Потім Білорусь і далі до країн ЄС. Навіть прості "поїздки до родичів" перевізники організовують у щоденному форматі з усіх великих міст окупованої частини України. Але питання в іншому: переїзд сім'ї – складний процес. Тут треба комунікувати питання допомоги, імовірно – "підйомних" від держави. Працевлаштування. І, нарешті, маршрутів. Якщо формат поїздки "без багажу" – це одне. А якщо автомобілем? І тут треба врегульовувати питання пропуску (або створення окремих пунктів на кордонах держав ЄС) із нашими партнерами. Складно, але можна шукати варіанти.
Але головне, люди мають розуміти, що їдуть не в порожнє місце. Повторю: питання житла й "підйомних для сім'ї". Звідки взяти? Та, наприклад, чи знаєте ви про існування Луганської ОДА? Яка на своєму сайті пише про програму допомоги в розмірі 19 400 грн для громадян прифронтових територій? Де фронт у Луганській області? РДА Запорізької та Херсонської областей. Просто річна зарплата керівника такої структури (з урахуванням доплат і пенсій) – це підйомні щонайменше на дві сім'ї. Працівник середньої ланки – сім'я. Далі (якщо це державна політика) – програми від місцевої влади, зацікавленої у притоку жителів. І, нарешті, питання роботи. Лише найпростіший механізм.
Писати можна довго. Але питання в тому, що тези 2022-го і 2023 року застаріли. Потрібні не заяви, а комплексна державна програма роботи із жителями окупованих територій. Із розумінням, що допомога тим, хто хоче/може посилювати Україну, послаблює окупаційний режим на непідконтрольних територіях. Із грамотною комунікацією з тими, хто залишився.
І тут, будемо реалістами, значна частина сімей розділена. Спілкування з родичами є. А отже, є канали донесення інформації як через ЗМІ, так і через людей. Питання політики – захотіти, і технологій – запустити такі інформаційні хвилі.
Зрештою, РФ працює системно. Із чіткими пріоритетами, цілями, завданнями. Системну роботу противника може зупинити лише грамотніша й логічніше вибудувана система твоїх дій. Час іще є.
Джерело: Ігар Тышкевіч / Facebook
