Не можна віддавати долю країни на аутсорсинг 

Я прожив у США рівно чверть століття – 25 років. За цей час я мав можливість не просто спостерігати за американським життям із боку, а й досить глибоко вивчити політичну систему цієї країни, її інституції, особливості ухвалення рішень, механізм формування внутрішньої й зовнішньої політики, американську політичну культуру і, що особливо важливо, менталітет американського суспільства.

До цього значну частину свого життя я прожив у Радянському Союзі – ще із часів Хрущова і до його розпаду 1991 року, а потім багато років працював у вищих ешелонах влади незалежного Азербайджану – і в уряді, і в парламенті. Тому сьогодні, порівнюючи політичну культуру США з політичною культурою пострадянського простору, я дедалі частіше роблю один висновок, який, можливо, комусь здасться парадоксальним. Американські політики й політологи дуже часто погано розуміють пострадянський простір, його історію, менталітет, політичну культуру, страхи, комплекси, амбіції і, нарешті, географію.

Але і політики, і політологи на пострадянському просторі дуже часто не краще розуміють Америку. Вони погано уявляють собі, як влаштовано американську політичну систему, як ухвалюють рішення у Вашингтоні, наскільки сильно внутрішні політичні процеси впливають на зовнішню політику США і, найголовніше, як американці самі бачать навколишній світ. Саме це взаємне нерозуміння, помножене на готовність одних держав приймати чужі політичні рецепти, а інших – нав'язувати власне уявлення про світ як універсальну істину, багато в чому й привело нас до того світу, у якому ми живемо сьогодні. Світу, де замість обіцяного після закінчення Холодної війни "кінця історії" ми дістали повернення великої геополітики, війни, протистояння центрів сили й боротьбу за новий світовий порядок.

Особливо добре цю проблему можна побачити, якщо повернутися на початок 1990-х років. Розпався Радянський Союз, закінчилася холодна війна, і здавалося, що людство дійсно вступає в абсолютно нову епоху. Саме тоді на Заході з'явилося дві книжки, які справили величезний вплив не лише на інтелектуальне середовище США і Європи, а й на політичне мислення величезного простору від Східної Європи до Центральної Азії та Кавказу. 1992 року вийшла книжка американського політичного філософа Френсіса Фукуями "Кінець історії та остання людина". Фукуяма розмірковував про те, що після краху комунізму ліберальна демократія західного типу стає кінцевою точкою політичного і соціокультурного розвитку людства.

Здавалося, що епоха великих ідеологічних протистоянь добігає кінця, а ліберальна демократія, ринкова економіка й західна модель державного устрою стають універсальним орієнтиром. Для мільйонів людей, які виросли в Радянському Союзі, ця ідея виявилася особливо привабливою. Ще вчора існував Радянський Союз, який десятиліттями стверджував, що саме радянська система є історичним майбутнім людства. А тепер СРСР зник, і виникло відчуття, що історія справді ухвалила остаточний вирок.

Та дуже скоро з'ясували, що історія не закінчилася, вона просто розпочала новий розділ. Трагедія 11 вересня 2001 року у США стала одним із символів цього перелому. Потім були війни на Близькому Сході, зростання міжнародного тероризму, посилення Китаю, повернення Росії до політики силового реваншу, криза ліберального консенсусу всередині самого Заходу, Brexit, зростання популізму, зміна політичного ландшафту Європи і США і, нарешті, найбільша війна в Європі після Другої світової війни – російська агресія проти України.

Сьогодні вже цілком очевидно: ідея про те, що людство вступило в епоху остаточного тріумфу однієї універсальної політичної моделі, виявилася надто оптимістичною. Але тут треба зробити важливе уточнення. Проблема полягала не так у самій демократії і не в самій ліберальній ідеї, вона виникла тоді, коли певну політична модель почали сприймати як універсальний рецепт, який можна практично без змін перенести з одного історичного й культурного середовища в інше. Історія виявилася набагато складнішою.

Політичні інституції не можна пересаджувати в інший ґрунт так само легко, як дерево, оскільки кожне суспільство має власну історичну пам'ять, свою політичну культуру, своє ставлення до держави, своє розуміння свободи, своє ставлення до влади, свої страхи і свої національні інтереси, і якщо цього не враховувати, навіть найпривабливіша теорія може перетворитися на джерело серйозних політичних помилок.

Але була й друга книжка. 1997 року вийшла знаменита праця Збігнєва Бжезинського "Велика шахівниця". Якщо Фукуяма говорив насамперед про ідеологічне й політичне майбутнє світу, то Бжезинський дивився на нього крізь геополітичну призму. Центральне місце в його аналізі посідала Євразія, і тут Бжезинський багато в чому мав рацію в одному принциповому аспекті: Євразія дійсно стала головним геополітичним простором XXI століття. Але із правильного розуміння значення географії зовсім не обов'язково випливав правильний прогноз щодо майбутнього світового порядку. Бжезинський робив висновок із колосальної американської могутності після розпаду Радянського Союзу й розглядав Євразію як простір, у якому США мають зберігати стратегічний вплив. На жаль, для багатьох на пострадянському просторі ця книжка стала практично геополітичною Біблією, і ось тут, на мою думку, починається найцікавіше.

Проблема полягала не лише в тому, що окремі прогнози могли виявитися неточними, а в тому, що надто багато політиків перетворили складні інтелектуальні концепції на готові інструкції до дії. Одні повірили в остаточну перемогу західної моделі, інші – у вічну американську гегемонію, треті вирішили, що досить правильно обрати зовнішньополітичного покровителя – і власне майбутнє автоматично буде забезпечене. У підсумку занадто багато держав почали відповідати на головне запитання не так: "Якою має бути наша національна стратегія?" А так: "До кого нам приєднатися?" А це принципово різні питання, і саме тут, на мою думку, криється одна з головних трагедій пострадянського простору.

Після розпаду СРСР величезна кількість політичних еліт опинилася в інтелектуальному вакуумі: старі орієнтири зникли, а власних стратегічних концепцій у багатьох випадках так і не було сформовано. І замість самостійного аналізу почалося змагання чужих моделей. Одні дивилися на Вашингтон, інші – на Москву, а треті – на Брюссель. Згодом дедалі більшого значення набували Пекін, Анкара й інші центри сили. Але дуже часто в цьому пошуку зовнішнього орієнтира був відсутній головний суб'єкт – сама держава і її власні національні інтереси, і ось тут я хочу сказати те, що сьогодні є особливо актуальним.

Америка не зобов'язана розуміти пострадянський простір краще, ніж його розуміють самі народи й держави. Вашингтон може помилятися в оцінці Москви, Києва, Тбілісі, Єревана, Баку чи будь-якої іншої держави, і європейські столиці також можуть помилятися. Але якщо внаслідок цих помилок держава сама відмовляється від самостійного аналізу своєї історії, своєї географії та своїх інтересів, відповідальність за наслідки вже не можна перекласти винятково на Вашингтон, Брюссель чи Москву, бо існує просте правило, відоме кожному ще з повсякденного життя: "Порятунок тих, хто тоне, – справа власне тих, хто тоне".

Для держави це правило звучить ще суворіше: ніхто не захищатиме ваші національні інтереси краще, ніж ви самі. Ніхто не зобов'язаний будувати свою зовнішню політику з урахуванням ваших національних інтересів, і ніхто не зобов'язаний враховувати вашу історію краще за вас самих. Тому головне завдання політика – не вгадати, хто завтра стане сильнішим. Головне завдання політика – створити таку стратегію, яка дасть змогу його державі зберігати свої інтереси навіть тоді, коли змінюється співвідношення сил між великими державами, а для цього насамперед потрібно розуміти власну географію.

Географію неможливо вибрати. Можна вибрати союзника, змінити зовнішньополітичний курс, змінити економічну модель, вступити в організацію або вийти з неї, але неможливо перенести країну в інше місце на карті. Саме тому географія для держави – це не просто територія, а доля, яку доводиться враховувати. Якщо країна опинилася між кількома центрами сили, вона не може будувати свою стратегію так, ніби є лише один із них. Якщо держава розташована на перехресті транспортних, енергетичних і геополітичних маршрутів, вона має перетворювати це становище не на слабкість, а на перевагу. Якщо поруч розташовані Росія, Іран, Туреччина, Кавказ, Центральна Азія і Європа, немає сенсу вдавати, ніби можна викреслити зі своєї стратегії когось із них.

Державна мудрість полягає не в тому, щоб обрати одного сильного сусіда і стати його молодшим партнером, а в тому, щоб налагоджувати відносини з усіма, зберігаючи можливість самостійно ухвалювати рішення, і тут я хочу навести приклад, який для мене є особливо важливим. Це мій рідний Азербайджан. Я не вважаю, що азербайджанський шлях є універсальним рецептом для всіх держав, але я вважаю його дуже показовим прикладом того, як невелика країна може поступово перетворитися на самостійного регіонального гравця, якщо вона будує зовнішню політику не на ідеології чужих центрів сили, а на власних національних інтересах.

За останні понад 30 років Азербайджан пройшов величезний шлях, і одним із найважливіших поворотних моментів у його новітній історії став "Контракт століття", укладений 1994 року. Це була не просто економічна угода, це був стратегічний вибір. Азербайджан почав створювати систему міжнародних зв'язків, у якій економічні інтереси, енергетика, транспорт, безпека і дипломатія працювали одночасно на зміцнення власної державності, і поступово відбувалося те, що сьогодні особливо важливо розуміти. Азербайджан не став ані проросійською, ані прозахідною, ані проіранською, ані прокитайською державою. Азербайджан став проазербайджанським, і саме це, на мою думку, є принциповою відмінністю.

Проазербайджанська політика не означає відмови від відносин із Заходом, від відносин із Росією, від співпраці з Іраном, Туреччиною чи Китаєм. Навпаки, вона означає здатність вести діалог з усіма – але ухвалювати рішення, зважаючи насамперед на власні національні інтереси. Саме тому Азербайджан сьогодні вже неможливо розглядати винятково як невелику пострадянську державу Південного Кавказу. За три десятиліття Азербайджан перетворився з невеликої країни на визнану middle power – середню державу, здатну впливати на регіональні процеси і брати участь у формуванні ширших геополітичних і економічних зв'язків. І це відбулося не тому, що Азербайджан обрав "правильний бік" у протистоянні великих держав. Азербайджан обрав інше – він обрав власний бік, і саме це, на мою думку, сьогодні є особливо важливим для всього пострадянського простору.

Світ більше не є тією системою, яку багато хто уявляв собі в 1990-ті роки. Американська потужність залишається колосальною, але США не є єдиним центром сили. Європейський союз залишається одним із найбільших економічних і політичних гравців світу, але Європа також стикається із власними кризами і проблемами. Росія залишається великою воєнною і ядерною державою, але її можливості й межі також треба оцінювати без міфів, і це наочно продемонструвала її агресія проти України. Китай перетворився на глобальну силу, а Індія стає дедалі самостійнішим центром світової політики.Туреччина також значно посилила свій регіональний вплив, а Центральна Азія перестала бути периферією, яку можна розглядати винятково крізь призму Москви чи Пекіна. Південно-Східна Азія стає одним із найважливіших центрів світової економіки. Тобто світ став набагато складнішим за ту "шахову дошку", на якій усі фігури нібито рухалися за командою одного гравця. Сьогодні це вже не шахова партія двох гравців. Це складніша система, у якій одночасно діють десятки держав і центрів сили, кожен із яких має власні інтереси.

Найнебезпечніша помилка сучасного політика – намагатися жити у світі вчорашнього дня. Не можна сьогодні ухвалювати стратегічні рішення з огляду на картину світу 1991 року. Не можна вважати, що після розпаду СРСР Росія назавжди втратила здатність впливати на пострадянський простір. Не можна вважати, що американська гегемонія автоматично означає здатність Вашингтона розв'язати будь-яку проблему в будь-якій точці світу. Не можна вважати, що Європейський союз завжди рухатиметься винятково в одному напрямі. Не можна недооцінювати Китай. Не можна ігнорувати Туреччину. Не можна розглядати Центральну Азію як чужу периферію. І, нарешті, не можна будувати стратегію власної держави, постійно озираючись на те, чого хоче той чи інший зовнішній центр сили, тому що світ змінюється набагато швидше, ніж встигають застарівати політичні підручники.

У цьому й полягає мій головний висновок. Нам, тим, хто живе на пострадянському просторі, потрібно нарешті навчитися не лише вивчати чужі стратегії, а й створювати власні. Потрібно вивчати Америку – але не ідеалізувати її. Потрібно вивчати Європу – але не сприймати її як єдиний зразок майбутнього. Потрібно розуміти Росію – але не ставати заручниками російського мислення. Потрібно розуміти Китай – але не перетворюватися на китайських послідовників. Потрібно розуміти Туреччину, Іран, Індію, Центральну й Південно-Східну Азію. Але насамперед треба розуміти самих себе, свою історію, свою географію, свою економіку, свій народ, свої можливості та свої обмеження. Тому що найнебезпечніша залежність держави починається не тоді, коли вона одержує допомогу ззовні, а тоді, коли вона перестає самостійно мислити.

Фукуяма помилився не тому, що історія справді зникла, і Бжезинський помилився не тому, що Євразія втратила своє значення. Помилилися насамперед ті, хто перетворив інтелектуальні концепції, висунуті в цих книжках, на політичні догми й перестав ставити найпростіше запитання: а чи відповідає ця теорія саме нашій країні, саме нашій історії й саме нашій географії?

Сьогодні це питання вже не можна відкладати, оскільки ціна помилки на пострадянському просторі – це не поганий економічний прогноз і не програні вибори. Ціна помилки може вимірюватися територією, зруйнованими містами, людськими життями й війною. Саме тому російсько-українська війна має стати для всього пострадянського простору не лише трагедією, а й уроком того, що не можна будувати національну стратегію на чужих ілюзіях. Не можна віддавати свою долю на аутсорсинг. Не можна чекати, що хтось інший краще за тебе самого визначить, що добре для твоєї країни, і не можна обирати між чужими центрами сили, забуваючи про власний центр сили – власну національну державу.

Сьогодні світ вступає в епоху, у якій головною перевагою держави стає вже не здатність голосніше за всіх оголосити себе союзником кого-небудь, а здатність зберігати простір для самостійного ухвалення рішень. Саме тому майбутнє належить не тим країнам, які навчилися краще за всіх угадувати бажання великих держав, а тим, які навчилися розуміти великі держави – але водночас не забули зрозуміти самих себе.

За чверть століття життя в Америці я остаточно переконався в одній простій речі: США насамперед є Сполученими Штатами Америки і проводять американську політику. Росія проводить російську політику, Китай – китайську, а Туреччина – турецьку, і лише від нас залежить, чи будемо ми й далі чекати від них азербайджанської, української, грузинської чи іншої національної політики, чи нарешті зрозуміємо просту істину: у кожної держави має бути своя голова на плечах.

Саме тому сьогодні, за 35 років після розпаду Радянського Союзу, пострадянському простору особливо потрібна не нова чужа доктрина. Країнам пострадянського простору, кожному окремо, потрібна власна стратегічна думка, бо чужі рецепти можуть бути дуже привабливими, чужі прогнози можуть бути дуже переконливими, чужі маніфести можуть ставати світовими бестселерами, але розплачуватися за чужі помилки завжди доводиться нам самим. І тому головне запитання сьогодення звучить надзвичайно просто: коли ж ми нарешті почнемо писати власні рецепти?

Як сказав Авраам Лінкольн в один із найдраматичніших моментів американської історії: "Догми спокійного минулого не відповідають бурхливому сьогоденню".

Джерело: Ramis Yunus / Facebook