Підтримувати Україну не означає автоматично вступати у війну 

Коли кілька років тому я приїжджав до Азербайджану з лекціями й виступав у низці престижних університетів, однією з тем, які я пропонував студентам і викладачам для обговорення, була тема "Ризики й виклики, а також вікно можливостей для Південного Кавказу та Азербайджану, зокрема в контексті геополітичних процесів, що відбуваються". Тоді це звучало як академічне формулювання питання, а сьогодні, як ми бачимо, це вже далеко не академічна проблема.

Світ, у якому ми живемо, змінився настільки стрімко, що багато вчорашніх геополітичних прогнозів сьогодні схожі на документи минулої епохи. Російська агресія проти України триває вже п'ятий рік і її супроводжує нова ескалація. На Близькому Сході триває збройне протистояння США й Ірану, яке знову впливає не лише на безпеку регіону, а й на світові енергетичні ринки і міжнародну торгівлю. А між цими двома величезними геополітичними осередками розташований Південний Кавказ. Саме тому сьогодні нам потрібно говорити не лише про ризики й виклики, а насамперед про здатність трьох держав регіону – Азербайджану, Грузії та Вірменії – правильно ці ризики оцінювати, заздалегідь прораховувати різні сценарії та перетворювати можливості, що відкриваються, на власний ресурс безпеки й розвитку.

Адже головна помилка держави в епоху глобальної турбулентності – не помилитися у симпатіях. Головна помилка – неправильно оцінити наслідки того, що відбувається навколо тебе.

Російсько-українська війна у цьому сенсі має для Південного Кавказу принципове значення, і тут треба говорити гранично чесно. Південний Кавказ не може дозволити собі ставитися до цієї війни як до чогось далекого й такого, що не має стосунку до нашої безпеки. Росія є безпосереднім сусідом регіону, а результат війни неминуче позначиться на російській зовнішній політиці, її відносинах із сусідніми державами й на всьому пострадянському просторі. Водночас для країн Південного Кавказу цілком очевидно, що якщо обирати між двома можливими результатами – перемогою Росії чи її поразкою, – то в інтересах регіону поразка Росії є значно кращим варіантом, ніж її перемога.

Чому? Тому що російська перемога означатиме не просто зміну лінії фронту в Україні. Вона здатна зміцнити всередині Росії переконання, що політика силового тиску на сусідів дала результат, а це вже прямий виклик усім державам, розташованим уздовж російського периметра. Ми чудово знаємо, які ідеї сьогодні звучать у російському інформаційному й експертному просторі. Питання про те, де закінчуються російські "інтереси", а де починаються суверенні інтереси сусідніх держав, у Москві далеко не завжди трактують на користь останніх.

Але тут потрібно зробити важливе уточнення, особливо для наших українських друзів: підтримувати Україну не означає автоматично вступати у війну. Країни Південного Кавказу мають підтримувати боротьбу України за свою незалежність і територіальну цілісність – політично, морально, гуманітарно і, де це можливо, економічно. Україна сьогодні захищає не лише свою територію, а й фундаментальний принцип міжнародних відносин: кордони держав не мають змінювати силою. Але в Азербайджану, Грузії та Вірменії є власні межі безпеки, власні загрози і власна відповідальність перед своїми народами, і саме тому пряме воєнне втручання в російсько-українську війну не відповідає інтересам країн Південного Кавказу.

Це не нейтралітет між агресором в особі Росії та жертвою в особі України, а відповідальна політика держави, яка підтримує справедливість, але не зобов'язана відкривати другий фронт біля власних кордонів, і тут треба зважати не лише на сценарій російської перемоги, а й на те, що поразка Росії також створюватиме серйозні ризики. Якщо воєнна поразка, економічні проблеми й соціальна напруга всередині Росії почнуть переростати в системну політичну кризу, ми можемо зіткнутися вже не із сильною й агресивною Росією, а з нестабільною Росією в найближчій до нас географії, а нестабільність величезної ядерної держави – це теж серйозний виклик.

Історія сучасної Росії вже знає період, який заведено називати "бурхливими 90-ми", і всі сусіди Росії, а особливо країни Південного Кавказу, чудово пам'ятають ті криваві часи – Карабах, Абхазія, Цхінвалі... Тому було б політичною короткозорістю вважати, що поразка РФ автоматично означає настання спокійної епохи для всіх її сусідів. Виникає парадоксальна ситуація: перемога Росії може посилити її реваншизм щодо сусідів, а поразка Росії може посилити її внутрішню нестабільність. Саме тому Південний Кавказ має бути готовий не до одного, а до кількох варіантів розвитку подій.

Те саме стосується Ірану. Якщо нинішня влада в Тегерані не витримає тиску й відбудеться політичний колапс, перед регіоном постане абсолютно новий набір загроз. Іран – багатонаціональна держава з надзвичайно складною внутрішньою структурою. Тому можливий розпад центральної влади здатен породити не лише боротьбу за владу в Тегерані, а й серйозні етнополітичні процеси, і для всіх сусідів Ірану це надзвичайно чутливе питання. Але й збереження нинішнього режиму не означає автоматичного повернення до попереднього стану. У тому разі, якщо влада в Тегерані зуміє пережити нинішнє протистояння, вона практично неминуче спробує подати себе переможцем, посилити контроль усередині країни, придушити опозиційні настрої й відновити колишню систему управління.

Чи вдасться їй це? Це вже інше питання, але сам цей процес також здатний створювати серйозні ризики. Отже, Південний Кавказ сьогодні опиняється між двома потужними геополітичними турбулентностями – на півночі й на півдні, і саме тому нам треба не шукати чергового зовнішнього покровителя, а зміцнювати власну регіональну архітектуру стабільності.

Першим і найважливішим елементом цієї архітектури має стати остаточний мир між Азербайджаном і Вірменією, і тут останні події дають підстави для обережного оптимізму. 31 серпня в Бішкеку відбулася зустріч президента Азербайджану Ільхама Алієва і прем'єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна в межах саміту ШОС. Сам факт контактів цих двох лідерів і зроблені ними заяви в нинішній геополітичній ситуації заслуговують на серйозну увагу. Особливо важливо, що мирний процес між Баку і Єреваном поступово перестає бути винятково двостороннім питанням, а це вже питання загальної безпеки Південного Кавказу. Що швидше Азербайджан і Вірменія остаточно закриють сторінку збройного конфлікту, то менше можливостей залишиться у зовнішніх гравців використовувати вірменсько-азербайджанське протистояння як інструмент власного впливу, і тут Вірменії доведеться зробити принциповий вибір.

Можна нескінченно продовжувати жити політикою історичних травм, шукати зовнішніх покровителів і зберігати в законодавстві формулювання, які залишають простір для територіальних претензій, а можна визнати нову реальність і відкрити зовсім іншу сторінку своєї історії. Сьогодні Азербайджан – уже не той Азербайджан, який існував кілька десятиліть тому. Це держава, яка відновила свою територіальну цілісність, значно зміцнила економічні та військові можливості, розширила дипломатичні зв'язки й перетворилася на регіональну middle power – середню державу, і тому для Вірменії визнання цієї нової реальності – не поразка, а початок нової політики. Особливо важливим у цьому контексті є питання зміни конституції Вірменії, про яке говорив і сам прем'єр-міністр Пашинян. Якщо Вірменія дійсно хоче остаточно закрити конфлікт з Азербайджаном, у її основному законі не має залишатися положень, які можуть трактувати як територіальні претензії до сусідньої держави, адже мирний договір має бути не просто політичним документом, а й стати юридичним фундаментом нового Південного Кавказу, і тоді відкриється зовсім інший простір можливостей.

Мир між Азербайджаном і Вірменією здатний також стати початком нормалізації відносин Вірменії з Туреччиною, відкриття нових комунікацій, розвитку торгівлі, транспортних проєктів і поступового залучення Вірменії до регіональних інтеграційних процесів, що для Вірменії є особливо важливим, адже мир з Азербайджаном – це не зачинення, а відчинення дверей, і тут неможливо не згадати про Туреччину. Роль Туреччини у формуванні нового балансу на Південному Кавказі неможливо переоцінити. За останні роки ми стали свідками поступової трансформації регіональної архітектури: від стратегічного партнерства Азербайджану й Туреччини – до трикутника "Азербайджан – Грузія – Туреччина", а потім – до ширших процесів, пов'язаних з Організацією тюркських держав, транспортними коридорами, енергетикою і дедалі важливішою роллю Азербайджану не лише на Кавказі, а й у ширшому регіональному просторі. І це вже не просто питання етнокультурної близькості, а питання геополітики, економіки, комунікацій та безпеки. Сьогодні неможливо говорити про стабільність Південного Кавказу, не беручи до уваги Туреччину, і це мають розуміти всі три держави регіону.

Грузія вже є важливим складником цієї системи регіональної взаємозалежності. Її відносини з Азербайджаном і Туреччиною давно вийшли за межі звичайного сусідства і набули стратегічного змісту, оскільки для Грузії збереження й подальше зміцнення цього трикутника є одним із найважливіших інструментів забезпечення власної економічної та політичної стабільності. У Вірменії ж ситуація інша, і їй ще належить пройти цей шлях, а ключем до нього є саме нормалізація відносин з Азербайджаном, оскільки лише мир із Баку здатний відкрити дорогу до повноцінної нормалізації вірменсько-турецьких відносин, а отже, і до ширшого залучення Вірменії в економічний і транспортний простір регіону.

Отже, вірменсько-азербайджанський мир стає не кінцевою точкою, а стартовим майданчиком для нового регіонального порядку, і це, мабуть, один із найважливіших історичних шансів Південного Кавказу. Але у цього процесу є ще один принциповий аспект: Південний Кавказ має перестати сприймати себе винятково як об'єкт боротьби зовнішніх держав. Росія, Туреччина, Іран, США, Європейський союз, Китай та інші гравці мають свої інтереси в регіоні, і це нормально. Великі держави завжди цікавитимуться територіями, які мають географічне, енергетичне і транспортне значення, але інтереси великих держав не мають автоматично ставати інтересами малих держав, і тут країнам Південного Кавказу треба навчитися говорити мовою власних національних інтересів. Країни Південного Кавказу не мають бути "проросійськими", "проамериканськими", "проіранськими" чи "прокитайськими" і навіть не перетворювати саму орієнтацію на Захід на самоціль. Потрібно бути проазербайджанськими, прогрузинськими і провірменськими – тобто ухвалювати рішення насамперед з огляду на власні національні інтереси, і саме так сьогодні мають діяти відповідальні держави.

У цьому сенсі Південний Кавказ має унікальне вікно можливостей. Війна в Україні змінила значення транспортних маршрутів між Європою й Азією. Зростання значення Середнього коридору вже посилює роль Азербайджану, Грузії і Туреччини як пов'язаного транспортно-економічного простору. Якщо до цього додати нормалізацію відносин між Азербайджаном і Вірменією, відкриття нових комунікацій і поступове залучення Вірменії до регіональної економічної системи, Південний Кавказ здатний перетворитися з території постійних конфліктів на один із найважливіших комунікаційних вузлів Євразії. Але для цього потрібен мир, і саме тому сьогодні мир між Азербайджаном і Вірменією вигідний не лише Баку і Єревану. Він вигідний Тбілісі, Анкарі й усьому Південному Кавказу, а якщо дивитися ширше, він вигідний Європі й усій системі міжнародної торгівлі.

Однак не можна забувати й про інше. Навіть найуспішніший зовнішньополітичний курс держави стає вразливим, якщо всередині неї немає суспільної стабільності, і тут я хотів би окремо звернутися до своїх земляків в Азербайджані. Ми переживаємо період, коли навколо нашої країни формується абсолютно нова геополітична реальність. Азербайджан за останні роки пройшов величезний шлях, але саме тому сьогодні особливо важливо зберегти те, що стало одним із головних ресурсів нашої країни, – суспільну консолідацію. Друга Карабаська війна сформувала в азербайджанському суспільстві особливе почуття єдності, і виник той самий суспільний консенсус, який дав змогу державі пройти через найважчі випробування. Сьогодні цей консенсус потрібен нам не менше, ніж тоді, бо війна закінчилася, але епоха ризиків не закінчилася, а навпаки – вона стала складнішою.

Тепер нам потрібно одночасно враховувати події в Росії, Україні, Ірані, Туреччині, на Близькому Сході, у Європі й у глобальній системі міжнародних відносин. Саме тому внутрішній розкол, політична поляризація і спроби зруйнувати суспільний консенсус стають для будь-якої держави додатковою вразливістю. Азербайджану сьогодні треба й надалі зберігати той суспільний договір між державою і суспільством, який сформувався в період найважчих випробувань. Це не означає, що в суспільстві не має бути різних думок, а навпаки, сильна держава не боїться дискусій, але в суспільстві мають бути базові національні інтереси, щодо яких ми всі маємо зберігати стратегічну єдність. Це територіальна цілісність, суверенітет, національна безпека, політична стабільність у країні, мир у регіоні і здатність самостійно визначати власне майбутнє. Ось навколо цих принципів і має зберігатися національний консенсус, тому що перед Південним Кавказом сьогодні відкривається рідкісне історичне вікно, але водночас над регіоном нависають і цілком реальні загрози.

Росія може вийти з війни сильнішою і ще більш реваншистською – або вступити в період внутрішньої кризи. Російсько-українська війна може завершитися формуванням нового європейського безпекового ладу або призвести до ще тривалішого періоду конфронтації. Іран може зберегти нинішню систему влади або зіткнутися з глибоким політичним потрясінням. Американсько-іранське протистояння може завершитися домовленостями – або призвести до ще масштабнішої кризи.

Ми не можемо керувати цими процесами, але можемо керувати своєю готовністю до них, і в цьому полягає головне завдання Південного Кавказу. Не чекати, коли великі держави вирішать нашу долю, не обирати, хто з них стане нашим черговим покровителем, не перетворювати регіон на поле чужого протистояння, а самим створювати таку систему взаємозалежності, за якої війна стає невигідною, а мир – вигідним. Для цього треба завершити вірменсько-азербайджанський конфлікт, зміцнювати напрямок "Азербайджан – Грузія – Туреччина", розвивати відносини з усіма сусідами на основі взаємної поваги до суверенітету, продовжувати інтеграційні процеси в Організації тюркських держав, розвивати транспортні й енергетичні комунікації і, найголовніше, – зберігати внутрішню стабільність кожної з трьох держав Південного Кавказу. Адже у XXI столітті безпека держави визначається вже не лише кількістю танків чи ракет – це ще й здатність суспільства зберігати єдність тоді, коли навколо нього руйнуються звичні геополітичні конструкції.

Кілька років тому я говорив своїм студентам про "ризики, виклики й вікно можливостей" для Південного Кавказу. Сьогодні я б сформулював цю думку трохи інакше: ми живемо в епоху, коли ризик і можливість стають двома сторонами однієї й тієї самої історичної ситуації. Війна Росії проти України – це величезний ризик, але водночас вона створює вікно для формування нового європейського і євразійського порядку. Криза навколо Ірану – величезний ризик, але водночас вона змушує держави регіону по-новому оцінювати власну безпеку. Зміна транспортних маршрутів – виклик, але водночас унікальна можливість для Азербайджану, Грузії і Туреччини. Мир між Азербайджаном і Вірменією – надзвичайно складне політичне завдання, але водночас історичний шанс перетворити Південний Кавказ із периферії конфліктів на центр регіональної співпраці.

Тому сьогодні нам особливо важливо дивитися вперед і не запитувати лише: що з нами станеться, а ставити інше запитання: що ми самі можемо зробити для того, щоб те, що відбувається навколо нас, працювало в наших інтересах? Саме це питання сьогодні має стати головним для всього Південного Кавказу, а для Азербайджану – особливо, тому що наша країна, яка навчилася перемагати у війні, тепер має навчитися не менш успішно керувати миром після війни, і для цього нам потрібні не лише сильна армія й сильна дипломатія, а й стратегічне мислення, регіональний мир, уміння бачити далі за сьогоднішній день і, насамперед, збереження національної єдності в азербайджанському суспільстві. У Південного Кавказу сьогодні дійсно є шанс, але історія ніколи не гарантує, що цей шанс буде використано, оскільки це стає історичним результатом лише тоді, коли державі вистачає мудрості його побачити і політичної волі – ним скористатися. Як казав Вінстон Черчилль: "Яке нещастя, якщо цей момент заскочить його непідготовленим".

Джерело: Раміс Юнус / Facebook