Ворог щиро нам подякує, він про це і не мріяв
Про кадрові рішення можна і треба сперечатися. Але робити це варто, тримаючи в голові ціну, яку за нестабільність у війську платить не тільки армія, але й держава.
Уже кілька діб столиця не затихає: вулиці заповнені акціями з вимогою відставки головнокомандувача. Я не один рік займаюся воєнною наукою і хочу подивитися на цю історію не з позиції політичних симпатій, а з позиції стратегічних наслідків. Бо на війні перемагає не той, хто голосніший, а той, хто прораховує наслідки на крок далі за супротивника.
Не гучність, а результат
Військового оцінюють не за гучністю критики в соцмережах, а за станом фронту, який він тримає, і ціною, яку за цей фронт платить противник. Факт перший: лінія оборони не обвалилася жодного разу за роки його командування – не було ні "котла" під великим містом, ні панічного відступу. У війні, де саме таке видовище – мета противника, уже відсутність катастрофи є управлінським результатом, хоч його і важко перетворити на ефектний плакат. Факт другий: кожен кілометр, який намагається пройти противник, обходиться йому в рази дорожче, ніж коштує обороні його утримання. Факт третій: коли фронт вимагає перекидання резервів, рішення ухвалюються за години, а не тижнями – саме ця швидкість не давала противнику розвинути жоден локальний прорив у стратегічний.
Можна і треба сперечатися про ціну окремих рішень. Але оцінювати роки командування виключно за найгіршим епізодом так само нечесно, як оцінювати їх виключно за найкращим.
Система, а не одна людина
Ефективність армії – це не талант однієї людини. Це система: стабільність управління, тяглість командної роботи, згуртованість. І в цієї системи є уразливість, яку противник вивчив не гірше за нас. Прорвати нашу оборону швидко він не може – тому переносить удар у площину, де лінії тримають не танками, а свідомістю. Розхитати довіру до командування, посварити тил із фронтом, переконати суспільство, що попереду безнадія, – задекларована мета його когнітивних операцій. Заміна ефективного командування посеред війни й публічна делегітимізація керівництва армії – це і є та картинка, якої прагне противник. Незалежно від мотивів тих, хто виходить на вулицю, стратегічний ефект цих дій лягає на ту саму шальку терезів, на яку працює ворог.
Я не закликаю мовчати. Фахова дискусія армії лише на користь. Але одна річ – вимагати відповідальності через інституції. Інша – вуличним тиском усувати воєначальника під час війни. Перше зміцнює армію. Друге дарує супротивникові в тилу те, чого він не може взяти на фронті.
Погляд з іншого боку фронту
"Сирського за ґрати". "Геть совок з армії". Що це? Формально – емоція втомлених людей. По суті – готовий продукт, про який ворог може тільки мріяти. Уявімо на мить, як ці плакати виглядають з іншого боку фронту. Кращого сюжету для себе він не написав би і щиро нам за нього подякує. І чомусь ніхто не питає: чому про головнокомандувача не питають тих, хто знає його найкраще, – військових, які служили під його командуванням? Відповідь проста: саме їх закон позбавляє права відповісти.
Усі втомилися. Кожен хоче вберегти своїх, і ця втома – не сором, це людяність. Але війну почали не ми, і зміна командування її не зупинить. Вона лише додасть невизначеності там, де ціна невизначеності – людські життя.
Ті, хто не може відповісти
І тут – найважливіше. За законом військовослужбовці не мають права публічно висловлювати політичну позицію, навіть у соцмережах. Людей у формі, яких сьогодні роблять мішенню вуличних акцій, позбавлено самої можливості відповісти. Наша демократія дає цивільним свободу вимовляти будь-що. Людина у формі такої свободи не має: вона зв'язана законом і присягою. Користуватися власним правом на слово, щоб принижувати того, хто мовчить не із власної волі, – щонайменше негідно.
Відповідь на питання, "чому так відбувається", варто пошукати передусім у собі. Не варто віддавати ворогові в тилу ту перемогу, якої ми ніколи не віддали б йому на полі бою.
Джерело: "ГОРДОН"
