"ЩО ЦЕ ЗА ДИМ? ЦЕ ВАШІ ТОВАРИШІ ГОРЯТЬ..." УКРАЇНСЬКІ ЄВРЕЇ У НАЦИСТСЬКИХ ТАБОРАХ
Видання "ГОРДОН" і Центр досліджень визвольного руху продовжують серію спецпроектів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яку відкрили 8 травня 2018 року, в День пам'яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві, вона працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священиків, які опинилися за колючим дротом, а також про те, які випробування випали на долю українських націоналістів і військовополонених. У цій частині циклу – розповідь про переслідування євреїв.

На території України нацисти не створювали концтаборів, тут вони використовували інші евфемізми для позначення місць, де мучили й убивали своїх жертв, – гетто, виправно-трудові, пересильні або накопичувальні табори. Українських євреїв і циган не забирали в нацистські концтабори в Польщі або Німеччині. Часто їх убивали просто в полі за селом, ярах і балках, не організовуючи спеціальних місць для страти.

В Україні фактично діяло два "табори смерті", де нацисти здійснювали свою злочинну політику, – Сирецький у Києві та Янівський у Львові.


Червоноармієць Давид Будник


Червоноармієць Давид Будник потрапив у полон під час оборони Києва 21 вересня 1941 року. Перебував у різних таборах для військовополонених на території міста, а восени 1942 року його перевели в Сирецький табір.


Давид Будник (слева) и ?? писатель?? Пол Гесс в 2004 году. Фото:
Давид Будник (ліворуч) і американський бізнесмен Пол Гасс у 2004 році. Фото: paulgassfamily.com


Цей табір створили навесні 1942 року біля відрогів Бабиного Яру на території Сирецьких літніх таборів Київського особливого військового округу. Він був підпорядкований поліції безпеки і СД і призначений для утримання "ворогів Рейху" та їх подальшого знищення.

Табір увійшов в історію під назвою "Сирецький", хоча в уцілілих німецьких документах його називають "відомством головнокомандувача СС і поліції", "робочим табором головнокомандувача СС і поліції", а із середини 1943 року – "пересильним тюремним табором" (німецькою DurchgangsHaftlager) або позначають абревіатурою "D. H. L."

"За будь-яку провину і без такої кожного п'ятого чи третього ув'язненого розстрілювали. Харчування в Сирецькому таборі складалося з "баланди" на картопляному лушпинні та гарячої води. Ув'язнених били, змушували робити так звану зарядку – повзти на животі, колінах і йти "гусячим кроком". Усі ці екзекуції супроводжувало биття палицями".

Зі спогадів Давида Будника

У 1943 році його перевели в табір "Бабин Яр". Нацисти програвали битву за битвою і, відступаючи, хотіли знищити сліди своїх злочинів. Таких, як Будник, залучали до викопування трупів розстріляних у Бабиному Яру і спалювання їх у печах.

"Такі печі нас змушували будувати в різних місцях. В одну піч ми клали до 2000 трупів. Після згоряння ми спеціальними трамбівками розбивали обвуглені кістки, просіювали через сито. Водночас виявлені золоті речі та золоті зубні коронки підбирали гітлерівці. Попіл розсипали по дну яру. У період спалювання трупів, не рідше ніж двічі на тиждень, німці привозили в душогубках (по вісім-дев'ять ходок на день) живих в'язнів і просто тут, у машинах, отруювали їх вихлопним газом, а нас змушували укладати трупи в печі.

Загалом протягом півтора місяця в Бабиному Яру було спалено 120–125 тис. трупів. У таборі "Бабин Яр" перебувало 327 осіб ув'язнених. Ми були приреченими на явну смерть, перебували в нелюдських умовах".

Зі спогадів Давида Будника

Урятував в'язнів випадок. Викопуючи трупи, вони знаходили ключі в одязі померлих. Усі ключі збирали і щовечора пробували дібрати той, який підійшов би до дверей землянки, де їх утримували. І, нарешті, дібрали.

Вони швидко вийшли із землянки, ліквідували охорону й утекли. Так разом із Будником врятувалося ще 14 осіб.


Эсэсовцы роются в вещах расстрелянных в урочище Бабий Яр. Киев. 1941 год. Фото:
В урочищі Бабин Яр. Київ. 1941 рік. Фото: Йоганнес Гелле / memory.gov.ua


Піхотинець Аркадій Вайспапір


Потрапити в концентраційний табір українські євреї могли тільки випадково, помилково, коли їх вважали людьми іншої національності. Така помилка сталася з Аркадієм Вайспапіром.


_1_01.
Аркадій Вайспапір. Фото із сімейного альбому надав Центр досліджень визвольного руху


Аркадій народився в селищі Бобровий Кут у Калініндорфському єврейському національному районі Херсонської області. Дід його був ковалем, а батько – завідувачем колгоспної ферми. Мама працювала на винограднику.

Сім'я пережила Голодомор. У 1938 році виявилося, що батько – "ворог народу". Його заарештували в 1939-му і розстріляли.

Аркадія призвали в армію в 1940 році, коли він ще навчався в Одеському педінституті, і скерували в піхоту. Брата Аркадія призвали до армії в 1941 році. Він загинув на фронті.

Безпосередньо перед війною рядовий Вайспапір служив у Луцьку. Незадовго до наступу нацистів на Україну піхотинців скерували на кордон. Бійці відступали до самого Києва. Під час оборони міста Аркадій дістав важке осколкове поранення – були перебиті обидві кістки правої ноги нижче від коліна. Київ уже оточили німці, і він разом із санбатом опинився в полоні. Із Києва їх перевезли через Гомель до Мінська.

"Прізвище моєї матері – Кисельова, і я відразу став Кисельовим у полоні, а документів у мене не питали жодних. Умови були погані. Люди мерли як мухи. Давали 150 г хліба вранці й увечері та один раз баланду. Старі (ми називали старими тих, кому за 40) – ті одразу помирали, а молодь довше трималася.

Швидко вмирали курці. Були ж такі курці, які за самокрутку півпайка віддавали. І не витримували. Багато вмирало тоді ще й від тифу. Тиф косив. Захворів, температура – тебе відправляють на третій поверх помирати".

Зі спогадів Аркадія Вайспапіра

За деякий час Аркадій одужав після поранення й почав працювати санітаром у таборі. Але німцям стало відомо, що серед санітарів і лікарів є євреї, і вони провели тотальну перевірку. Закінчилося це переведенням Вайспапіра і його друзів у так званий "Табір євреїв на Широкій".

"В Україні відразу вбили євреїв, наші села, звідки я родом, за німців прожили приблизно місяць. А в Білорусі євреїв тримали для роботи. Рішення залежали від німецького командування. Різні німці були".

Зі спогадів Аркадія Вайспапіра

Тут Аркадію в певному сенсі пощастило. Виявилося, що в начальника табору, німця, було двоє заступників-євреїв. Вони й допомогли знайти для нього найкраще місце роботи і дбали, щоб він отримував їжу.

Восени 1943-го Вайспапіра вивезли в табір смерті Собібор. До того часу його родичів вже не було серед живих: мама, сестра й усі інші родичі загинули під час Голокосту.

"Підійшов до нас один зі старих табірників (ми так називали тих, хто вже давно був у Собіборі). Ми запитали його: "Що це за дим?" А він відповів: "Це ваші товариші горять". І так ми дізналися, що це таке, зрозуміли, куди нас привезли..."

Зі спогадів Аркадія Вайспапіра

Собібор було поділено на табори. У першому в бараках жили робітники й були різні майстерні: кравецька, чоботарська, столярна. У другому – сортували речі. Там працювали переважно жінки, але жили вони в бараках першого табору.


Крематорий в концентрационном лагере Собибор, Польша. 1943 год. Фото:
Крематорій у концентраційному таборі Собібор, Польща. 1943 рік. Фото: sobibor.histrf.ru


Із третьої частини концтабору живим ніхто не повертався. Там тримали робітників, яким доводилося складати і спалювати трупи.

Дивлячись на страждання людей, Аркадій разом із друзями почав планувати повстання. Для цього створили оргкомітет. До нього входив товариш Вайспапіра – Олександр Печерський.


Бывшие узники коцлагеря Собибор (Аркадий Вайспапир второй слева, Александр Печерский третий слева). Фото:
Колишні в'язні концтабору Собібор (Аркадій Вайспапір другий ліворуч, Олександр Печерський у центрі). Фото: sobibor.histrf.ru


Зовні табір охороняла поліція, яка була озброєна лише гвинтівками, а всередині перебувало приблизно 20 німців. План полягав у тому, щоб убити якомога більше німців і захопити їхню зброю.

"Я був у майстерні. Мені здалося, що це була кравецька майстерня, хоча мені говорили, що я був у чоботарській. Точно не знаю. У будь-якому разі я мав убити німця, якого запросили приміряти костюм. Робітники майстерні сказали, мовляв, гарний костюм є. Німець прийшов його міряти. І ми удвох, я й Лернер, сокирою його вбили...

Мене всього трясло. Це дуже страшно. Я ж до цього кілька місяців воював, стріляв і в рукопашному ми близько, один на один, билися, я в нього стріляв, а він у мене. А ось сокирою вбити – це по-іншому, це страшно...

Так вдалося вбити. Залишилося приблизно п'ять німців. Вони були озброєні автоматами і стріляли в нас, коли ми йшли масою на ворота. Стріляли, але все одно маса на них ішла. Як на фронті – ти біжиш, а по тобі стріляють. Багатьох перестріляли, але більшість вирвалася.

Ми вискочили. Буквально поруч вибухнуло кілька мін. Коли втекли – вже наставала ніч. І ми йшли всю ніч, то пішки, то бігли. Потім уранці побачили, що ми поруч із табором опинилися. Кружляли навколо всю ніч".

Зі спогадів Аркадія Вайспапіра

Після втечі з табору разом із друзями Аркадій вирішив іти на територію України через Білорусь, щоб приєднатися до партизанів. Так вони потрапили в Сталінську партизанську бригаду.

"І там ми воювали. Непогано воювали. Я був кулеметником, а пізніше – командиром кулеметного відділення, коли нас об'єднали з армією.

Я ще довго воював, до самої перемоги. Переважно був кулеметником, потім деякий час у розвідувальній роті. Мене нагородили орденами. Я отримав орден Вітчизняної війни першого ступеня, медаль "За відвагу" – це найвища нагорода рядового складу. Воював, як усі воювали".

Зі спогадів Аркадія Вайспапіра

Після війни Аркадій одружився, виховав двох синів. Закінчив Запорізький індустріальний інститут, працював у Луганську, Артемівську, Донецьку. У 1994 році разом із сім'єю переїхав до Києва, де і помер 11 січня 2018 року.


Старший лейтенант Михайло Рибчинський


Потрапив до концентраційного табору і червоноармієць Михайло Львович Рибчинський. Він народився 10 травня 1915 року в місті Фастові. Закінчив Харківський торговий технікум, потім працював у Київській області і на Далекому Сході. Із 1939 року Михайло в Червоній армії. Служив у Київському особливому військовому окрузі у званні старшого лейтенанта і з 1941 року був начальником секретної частини штабу артилерії 12-ї армії.


Старший лейтенант Михаил Рыбчинский. 1945 год. Фото:
Михайло Рибчинський. 1945 рік. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні


Воював на Південно-Західному фронті. Учасник Київської, Донбаської оборонних операцій, Барвінково-Лозовської наступальної операції.

Потрапив у полон 25 травня 1942 року. Пройшов етапом пересильний табір для радянських військовополонених у місті Лозова Харківської області, а також стаціонарні табори – в українських Володимирі-Волинському (шталаг №365), Бердичеві (шталаг №358) та польському місті Ченстохова.

З жовтня 1942 року перебував у Німеччині, в офлазі №XIII-D міста Гаммельбург. За місяць Рибчинського перевели у філіал №15232 у місті Карлсбад, де Михайло працював на фарфорово-фаянсовій фабриці.

У вересні 1944 року його звинуватили в антинацистській пропаганді й посадили в місцеву гестаповську в'язницю. Згодом переправили до концтабору Маутгаузен в Австрії. Там Рибчинський став учасником масової втечі в'язнів так званого блоку смертників №20 у ніч на 3 лютого 1945 року. Разом зі своїм товаришем Миколою Цемкалом із Луганська переховувався в австрійської сім'ї.

У травні – червні 1945 року Рибчинський працював у радянській комендатурі австрійського міста Шверберг на добровільних засадах у складі Центральної групи радянських окупаційних військ. Улітку того самого року пройшов державну перевірку, його було демобілізовано. Повернувся до Києва, де працював за фахом.


Тільда Аккерман із Мукачева


Також у табори смерті потрапила українська єврейка Тільда Гнатівна Гальперт (у дівоцтві Аккерман). Вона була родом із Закарпаття, яке в 1938–1939 роках окупували угорці. В Угорщині євреїв не переслідували, хоча вона була союзницею Німеччини. Євреї з Польщі або України намагалися дістатися Угорщини, тому що там їм було спокійніше.


Тильда Аккерман. 1943 год. Фото:
Тільда Гальперт (Аккерман). 1943 рік. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні


Коли в 1944 році в Закарпаття прийшли німці, було розпочато "остаточне вирішення" єврейського питання. 16 квітня 1944 року Тільду разом із матір'ю, молодшим братом, старшою сестрою і сім'єю одного зі старших братів доправили в Мукачівське гетто.

За місяць їх депортували у Польщу. Під час селекції 20 травня 1944 року в концтаборі Аушвіц-Біркенау всіх родичів Тільди відправили в газові камери, а її – в карантинний табір "Ц".

12 серпня 1944 року дівчину транспортували в робочий табір у німецькому місті Райхенбах-ім-Фогтланд. Працювала різноробочою на радіозаводі "Гагенух". 8 травня 1945 року її звільнили радянські війська. Повернулася на батьківщину за сприяння Чеського Червоного Хреста.

У 1947 році Тільда вийшла заміж за Ернеста Йосиповича Гальперта, колишнього остарбайтера, в'язня нацистських таборів. Жила в Ужгороді. Разом із чоловіком виховала двох синів.

Автори проекту:

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бірчак, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького"

Команда:

Зоя Бойченко, Володимир В'ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти:

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори:

Український інститут національної пам'яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"

 
Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах
Видання "ГОРДОН", Центр досліджень визвольного руху і Український інститут національної пам'яті продовжують серію спецпроєктів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яка працювала в травні – серпні 2018 року біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільницьпро священників, які опинилися за колючим дротом, про випробування, які випали на долю українських націоналістів, військовополонених, про переслідування євреїв. У цій частині циклу – розповідь про долі дітей, які потрапили в концтабори.
"Що це за дим? Це ваші товариші горять..." Українські євреї у нацистських таборах
Видання "ГОРДОН" і Центр досліджень визвольного руху продовжують серію спецпроектів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яку відкрили 8 травня 2018 року, в День пам'яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві, вона працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священиків, які опинилися за колючим дротом, а також про те, які випробування випали на долю українських націоналістів і військовополонених. У цій частині циклу – розповідь про переслідування євреїв.
Голод, каторга, куля. Військовополонені в таборах Третього рейху
Видання "ГОРДОН" і Центр досліджень визвольного руху продовжують серію спецпроектів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яка відкрилася 8 травня 2018 року, у День пам'яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві і працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях було подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священиків, які опинилися за колючим дротом, а також про те, які випробування випали на долю українських націоналістів, що потрапили в концтабори. У цій частині циклу – історії про долі військовополонених.