У Непал по щастя. Частина 5

Четверта частина спецпроекту "У Непал по щастя. 

Сходження у Гяру, де не знають слова "щастя".

Кам'яний лабіринт у тіні Аннапурни" 

Серед ночі я прокинувся від відчуття тривоги. Серце билося прискорено. Кисню явно не вистачало. Серце намагалося прокачати більше крові, щоб наситити киснем організм. Але в результаті насичувало свідомість тривогою.

Це була найвища ночівля нашої подорожі – 4925 метрів. Найвища вершина Альп – Монблан – на 100 метрів нижча. І серцю явно не хотілося спокою на такій висоті. Дві таблетки легкого заспокійливого повинні були допомогти прийти до тями.

У маленькій неопалюваній кімнатці лоджа Thorung High Camp ми спали втрьох. Так було тепліше. Але це створювало і деякі незручності: кисню на такій висоті і так було мало, а за час ночівлі в кімнаті стало просто душно. Ось моє серце і затріпотіло в паніці. Я відкрив двері і вийшов подихати свіжим повітрям.

Промінь потужного ліхтаря вихопив падаючі білі пластівці. Поки ми спали, все навколо вкрилося шаром снігу в кілька сантиметрів. Так починалося 7 травня. У цей день ми повинні були пройти перевал Тронг-Ла, найвищу точку нашого маршруту.

Дуже добре, що ми не знали історії, яка трапилася тут восени 2014 року. Тоді теж несподівано почався снігопад.

Як сталося, що звістка про зміну погоди не дісталася гірського притулку вчасно – найбільша загадка цієї історії. Близько 200 чоловік у ніч із 13 на 14 жовтня почали сходження на перевал.

На цей перевал починають сходження затемна, щоб бути нагорі вже о дев'ятій годині ранку. Пізніше на перевалі починають дути сильні штормові вітри. Але тоді буран почався значно раніше.

Тропічний шторм Худхуд у високогір'ї перетворився на сніжну бурю. За день на перевалі випало понад півтора метра снігу. Частина тих, хто піднімався на перевал, перечекав стихію в невеликому чайному будиночку розміром зі звичайний сільський сарай. Частина сходжувачів спробувала штурмувати перевал.

Їх спроба закінчилася трагічно. Повідомляють, що під лавинами і від обморожень загинуло 34 людини. Перевал Тронг-Ла того року забрав удвічі більше життів, аніж сумнозвісна лавина, яка 18 квітня того ж року зійшла на базовий табір Евересту.

Перевал, який хоч і носить славу найвищого перевалу в світі, ніколи не вважався небезпечним місцем. При дотриманні елементарних правил сходження і акліматизації проблем не повинно бути. Вважається, що жовтень-листопад і березень-квітень – це найбезпечніші періоди для проходження перевалу. Щороку тут бувають десятки тисяч підкорювачів. І ось, одного разу несподівано пішов сніг...

І ось я відчиняю двері і бачу, як тихо і романтично на гори лягає сніг...

За сніданком слід вирішити: йти вгору або перечекати день. Наступний день міг принести як поліпшення, так і погіршення погоди. Це було головне питання в їдальні лоджа: йти чи не йти? Вирішили спробувати.

Штурм перевалу почався в досвітніх сутінках. Світ було намальовано грифелем простого олівця. Сіре небо. Сірий сніг. Темно-сірі мокрі камені. Світло-сірі силуети подорожніх у тумані. 20-30 кроків – зупинка для відпочинку. Чергові півкілометра вгору. І ця стежка на перевал нагадувала дорогу хоббітів у Мордор.

Субтропічні джунглі Чам'є змінилися благородними соснами-велетнями Тіманга. У Гяру росли вже тільки кущі і хирляві ялівці. Тут не було нічого: ні трав, ні квітів. Камені і тільки камені – чим не Мордор ?!

Зона альпійських луків у Гімалаях майже відсутня. В Альпах – це дійсно луки: високі трави переплітаються з яскравими квітами. Тут лісова зона відразу переходить у кам'яну курну напівпустелю.

Із Мордором ми стикнулися вже за кілька днів до сходження на перевал. Після Гяру ми пройшли селища Наваль і Брага. Уже там каменів було більше, аніж трави і дерев.

Із Мананга ми підіймалися до озера Кічо-Тал, відомого також як Крижане озеро.

У цих околицях індуїзм відступає. Населення Мананга – це переважно буддисти. На молитовних барабанах вузлики ведичних літер змінюються тибетськими письменами, а в лоджах найпопулярнішим зображенням стає портрет Далай-Лами.

У Бразі розташовується один із найдавніших у цій частині країни монастирів. Навіть карти нагадують, що місцева святиня-гомпра вже дев'ять століть спостерігає, як хмари штурмують Аннапурну.

Білі ступи були розставлені в найнесподіваніших місцях. Але треба відмітити – саме там, звідки відкривалися найяскравіші панорами, нібито краса особливо освячувала ці місця.

Ми піднімалися до Крижаного озера кілька годин. Саме озеро не справило ніякого враження. Довго спостерігаючи цей пейзаж, можна було заробити депресію.

У світі залишалося тільки два кольори: брудного кольору вода, сірі скелі і коричневі кам'яні осипи, мертвого відтінку небо. Правда, на підйомі до Тронг-Ла не буде більше і цих тонів: там світ швидко стане ахроматичним.

Якби не сині гори Аннапурна-Хімал за спиною – було б зовсім сумно. Але саме там, під час підйому до озера Кічо-Тал, на кілька миттєвостей нам з'явилася Її Величність Аннапурна I! Її вершину першим помітив Кирило.

Аннапурна піднімалася в хмарах над іншими горами. Коли б не запевнення Кирила – я б не відразу здогадався, що ми нарешті удостоїлися високої аудієнції. Але королева місцевих гір швидко загорнулася у хмари.

Підйом до цього озера мав виключно спортивне значення: це було тренування перед підйомом на перевал. Вважається, що для правильної висотної акліматизації необхідно ночувати кожного разу на 300–400 метрів вище. Але також слід робити акліматизаційні підйоми на більшу висоту.

Селище Мананг розташоване на висоті 3540 метрів, озеро – на кілометр вище. Ми прогулялися туди без рюкзаків, але навіть ця прогулянка була певним випробуванням.

Організм на висоті поводиться абсолютно непрогнозовано. То ти ледве-ледве переставляєш ноги, то раптом у тебе відкривається друге-третє-десяте дихання – і ти вже мчиш кудись уперед і вгору! Я такий ефект пережив кілька разів на переходах у високогір'ї і досі гублюся в здогадах, що це було.

Висотна акліматизація проходить у різних людей по-різному. Мої супутники Олена і Кирило вийшли трохи вперед, коли я фотографував гори в околицях селища Леддар.

Там вони зустріли двох львів'ян, один із яких не міг говорити –настільки йому було погано. Гірська хвороба викликає нудоту і гострий головний біль. Ми оселилися трохи далі і не дізналися, чим закінчилася їхня історія.

Тоді в Леддар кілька разів прилітав вертоліт рятувальників, знімаючи з висоти тих, кого підкосила "гірнячка".

Гірська хвороба проявляється не тільки у вигляді підвищеної стомлюваності. Навіть найпростіші дії перетворюються на надскладні завдання. Піднявся сходами на другий поверх – і вже потрібно віддихатися, відпочити, відновити сили. Зібрати рюкзак – як головоломка.

У Леддарі я кілька разів був змушений перекладати речі: кожного разу щось забував покласти на місце, і кожного разу картав себе за неуважність. Так працює мозок на висоті.

З Thorung High Camp ми піднімалися у численній компанії. Хтось ішов у супроводі гіда або потера з місцевих. Хтось гордо в'їжджав на коні в супроводі непальців, очевидно, не дуже покладаючись на силу своїх ніг.

Кілька міцних європенсіонерів бадьоро шкутильгали на своїх двох. З одним я познайомився раніше. Кожного разу, коли я його наздоганяв, між нами відбувався один і той самий діалог: "Як справи?" –  "Не питайте мене ні про що!" Троє швейцарців викотили на перевал залізних коней і весело понеслися вниз, у туман.

Перевал з'явився для частини моїх супутників несподівано. Над нами височіли гори Тронг-пік і Якваканг. На кілька хвилин виглянуло сонце і освітило молитовні прапорці на найвищому перевалі світу. Що я відчував у цей момент? Нічого. На емоції не залишилося сил.

Найвищий перевал у світі пройдено

Іще я відчував біль: у мене потроху починала боліти голова. Уже на перевалі я зрозумів, що зі мною відбувається "щось не те": голову стискали якісь незримі обручі, йти з кожним кроком ставало все складніше.

Знизу вітер приносив імлу. Імла сипала нам на голову манну, а потім - гречану крупу: сніг - не сніг, град - не град. Стежку затягував туман.

Потойбічний світ повинен виглядати саме так: простір невизначеності. Невизначеність простору. Невизначеність кольору. Камені кольору риб'ячої луски. Цілі розсипи дрібного щебеню цього бридкого рибного кольору змінювалися розсипами траурного чорного і густого кавового кольору.

Голову давно вже хотілося відірвати і викинути в прірву, заповнену туманом і графітовим, покритим слизом, камінням. Кожен крок відлунювався ударами чавунних молоточків по голові. Від болю поступово починало нудити. Здається, я зловив напад гірської хвороби.

Отже, ми спустилися. У розривах посвітлілої імли перед нами лежало "Заборонене Королівство" – Мустанг.

Мустанг – напівпустеля. Дощів тут майже не буває. Зате весь час дмуть сильні вітри. Тому рослинності тут украй мало.

Щоб якось розв'язати цю проблему, місцеве населення садить тополі. Їх обрізають на висоті людського зросту. І коли гілка доростає до діаметра 12–15 см – її відрізають і використовують у господарстві. А дерево – відрощує нову.

Дерево тут неймовірна цінність. Мене це вразило: ймовірно, якщо б житель Муктінаха приїхав до Києва – він би збожеволів, побачивши завали хмизу в Голосіївському лісі або Пущі-Водиці – коштовності, золоті розсипи в його системі координат.

Ми скинули відразу півтора кілометра за висотою і спустилися в запорошений, пустельний Муктінах – фінальну крапку пішої частини нашої гімалайської подорожі. Після перевалу у мене не було сил.

Я сів на терасі лоджа, замовив великий термос м'ятного чаю і довго пив, нічого не бачачи перед собою.

Десь через годину симптоми гірської хвороби почали відступати. Ще через якийсь короткий час я зрозумів: щоб бути щасливим, достатньо того, щоб не боліла голова.

Наступного дня ми вирушали місцевим автобусом до знаменитого Джомсома. Звідти – на мініатюрному літачку місцевих авіаліній – до Покхари, де нарешті склалися всі відповіді на головні питання подорожі.