“МИ ПО ТАБОРАХ І ТЮРМАХ”: УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ У НІМЕЦЬКИХ КОНЦТАБОРАХ
Видання "ГОРДОН" і Центр досліджень визвольного руху підготували спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі серії публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яка відкрилася 8 травня 2018 року, в День пам'яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві, і працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людську гідність. У першій публікації представлена історія створення концентраційних таборів, відомості про табірному побут і порядки, у другій – розповідь про жінок-узницах, у третьої --- про священиків, які опинилися за колючим дротом. У цій частині циклу – історії українських націоналістів, які потрапили в німецькі табори.

Українські націоналісти стали одним із клопотів нацистських каральних органів та спецслужб після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Першими "на вогонь" пішли, як і годиться провідникам, лідери ОУН(б) – 4 липня дорогою з Кракова до Львова заарештовано Степана Бандеру, 9 липня у Львові – частину міністрів українського уряду, Українського державного правління, на чолі з прем’єр-міністром Ярославом Стецьком. Їх усіх перевезли до Берліна. Там – допити. А заодно "наполегливі вмовляння" відкликати Акт відновлення Української держави. На останнє Бандера відповів однозначною відмовою.

У січні 1942 року він опинився у камері-одиночці внутрішньої тюрми концтабору Заксенгаузен, відомої як Целленбау. Це була Т-подібна одноповерхова споруда, відділена від решти табору й усього світу високим кам’яним муром. Целленбау складалася з 85 камер. Окрема камера – це кам’яний мішок розмірами один на два метри. Єдиним зв’язком зі світом, окрім дверей, було вузьке вікно доволі високо у стіні, і те прикрите фанерним щитком. "Умеблюванням" камери був мішок із сіном просто на підлозі у ролі ліжка та невелика "параша" у кутку.

Обов’язковим елементом щоденності в’язня була "політінформація" у вигляді читання чергового випуску нацистського офіціозу Völkischer Beobachter. Натомість хліб тілесний складався з глевкого окрайця, юшки та ерзац-кави на сніданок. На прогулянки виводили тільки за дозволом начальника Целленбау, і таке щастя випадало не всім.


9_03

Усе, що залишилося від Целленбау, – фундаменти і третина самої будівлі. Фото: Олеся Ісаюк


Націоналісти були не єдиними в’язнями Целленбау, крім них тут сиділи польські політичні діячі, німецькі опозиціонери, зокрема Мартін Німьоллер (автор відомої фрази: "...коли прийшли по мене, то вже не було кому заступитися за мене"), англійські пілоти, син полярника та філантропа Фрітьофа Нансена, Одд.

В’язні розробили систему таємного спілкування через малесенькі записочки, які у жаргоні бандерівців називали грипси. У липні 1943 року до Целленбау привезли Стефана Ровецького – Грота, командира Армії Крайової й очільника антинацистського опору в Польщі. Бандерівці довідалися про це завдяки Володимиру Стахіву, свого часу міністру закордонних справ в Українському державному правлінні, що мав можливість завдяки розташуванню свого вікна говорити з в’язнями, яких випускали на прогулянку. Ровецький знав, що в одній з одиночок сидить Степан Бандера, бо зразу ж попросив про контакт. Завдяки "грипсам" та іншим прийомам в’язнів лідерам двох незалежницьких рухів вдалося сконтактувати.

Порозуміння сягнуло такого рівня, що обидва почали планувати спільну втечу. Ровецький брав на себе фінансування підкупу охоронця, а Бандера – контакт із націоналістичним підпіллям у Третьому рейху, учасники якого мали б доправити обох на батьківщину, кожного у свою. Але спокушеного підкупом охоронця несподівано перевели до іншої частини табору і план провалився ще до початку втілення.


Фото:

"Кам'яний мішок" одиночки в Целленбау. У таких умовах, відрізані від світу, в'язні сиділи роками. Фото: Олеся Ісаюк


В’язням залишилося очікувати, що принесе доля. Стефана Ровецького, найімовірніше, розстріляли після вибуху Варшавського повстання, Степана Бандеру звільнили восени 1944 року. Не від великої любові – нацисти терпіли поразки на всіх фронтах і одним із шансів, що ще залишалися, було створити коаліцію антибільшовицьких рухів, яким відводили роль сателітів. Бандеру звели з генералом Власовим – тим самим командиром РОА. Оркестровані німцями переговори закінчилися нічим, точніше втечею Степана Бандери наприкінці того самого 1944 року. У документах СС залишилася характеристика: "фанатичний і впертий слов’янин".

У вересні 1941 року по всій окупований території України було проведено великі арешти членів ОУН(б). "Під покіс" потрапили учасники похідних груп, як Микола Климишинта, ті члени ОУН(б), які на місцях і далі працювали в інституціях, створених зразу після проголошення Акта.

Маршрут часто був стандартним – із місця арешту привозили до Львова, у сумнозвісну "тюрму на Лонцького", звідки за деякий час перевозили до Кракова, у не менш сумновідому в’язницю Монтелюпіх, а вже звідтіля – у концтабір. Найчастіше це був Аушвіц.

Арешти 15 вересня були тільки початком. ОУН(б) стала постійним об’єктом уваги нацистських спецслужб. Наступного, 1942-го, року арешти зачепили також українських робітників та студентів на території Рейху, так націоналісти й націоналістки опинилися у Равенсбрюці, Заксенгаузені та дрібніших таборах.


Основна частина бандерівців потрапила в Аушвіц. Як не парадоксально, спочатку основною загрозою для них стали не охоронці та працівники "Політіше Абтайлюнг", внутрішньої політичної поліції, а такі самі в’язні-поляки


Утім, не могли почуватися у безпеці і "мельниківці" – та частина колишньої єдиної ОУН, яка після розколу у 1940 році підтримала Андрія Мельника, що очолив організацію після загибелі її творця і першого керівника Євгена Коновальця. На відміну від бандерівців, вони наполягали на використанні чужої сили для досягнення незалежності України, недооцінюючи як силу, так і безпринципність тоталітарних режимів. Просто їхній час настав дещо пізніше – у 1944 році.

У червні 1944 року заарештовують Олега Ольжича, який на той час виконував обов’язки керівника ОУН(м), та перевозять у концтабір Заксенгаузен, а саме у ту саму внутрішню тюрму Целленбау. Там він загинув під час допитів, причому його катом був той самий Віллі Вірзінг, на чиїй совісті уже було життя і здоров’я кількадесяти членів ОУН(б), яких було ув’язнено у "тюрмі на Лонцького" восени – взимку 1942 року. Андрій Мельник, повноважний голова ОУН(м), на той час уже перебував у тому самому Целленбау. Інші мельниківці, наприклад Володимир Мартинець, потрапили у менш відомі концтабори, утім, не менш страхітливі. Як згадував сам Мартинець про табірних наглядачів: "Це були кати із замилування. Вони старалися не тільки за страх, але за совість. А також за корито".

Основна частина бандерівців потрапила в Аушвіц. Як не парадоксально, спочатку основною загрозою для них стали не охоронці і працівники “Політіше Абтайлюнг”, внутрішньої політичної поліції, а такі самі в’язні-поляки. Останні були чи не найчисленнішою національною групою серед в’язнів і значна частина з них, надто родом із Галичини, вважала членів ОУН смертельними ворогами всього польського та співвинуватцями загибелі польської державності у 1939 році. Реальність концтабору становила для них прекрасну нагоду позбутися зненавиджених "бандерофцуф".


Фото: Panoramio / wikipedia.org

Такий вигляд сьогодні має центральна алея Аушвіцу. Фото: Panoramio / wikipedia.org


Їхньою жертвою стали брати Степана Бандери – Василь та Олександр. Обидва потрапили в Аушвіц у липні 1942 року: Василя привезли разом із першою групою в’язнів-бандерівців із Кракова, а Олексу – на кілька днів пізніше з Риму, де він мешкав постійно, працюючи як журналіст.

Обидва відразу ж потрапили разом із рештою на загальні роботи. Це означало важку фізичну працю: виконували земляні роботи, розбирали старі споруди або будували нові, зрештою, “дочірній” концтабір Аушвіц ІІ, відомий як Біркенау, було збудовано руками в’язнів. Така робота сама собою була непосильною для виснажених в’язнів, а коли до фізичних навантажень додавався ще наглядач-садист, робота перетворювалася на лотерею на виживання. Смертність в’язнів була тут найвищою, відповідно, їх намагалися уникати за всяку ціну.


Василь Бандера. Загинув через прізвище і брата. Фото:

Василь Бандера. Загинув через прізвище і брата. Фото: auschwitz.org


Обидва завдяки своєму прізвищу відразу стали об’єктом уваги двох наглядачів – оберкапо Краля та унтеркапо Подкульського. Почалося з того, що знесиленого й запилюженого Василя затягли на нижній поверх недобудованого бараку, там примусили його залізти у бочку з водою й почали жорсткою щіткою натирати бідоласі голову та плечі. Після цієї "процедури" його змусили у швидкому темпі носити цемент, після чого за якийсь час повторили "миття". За день такої "роботи" та побоїв від Василя Бандери залишилася тільки тінь. Наступного дня він був змушений піти до табірного шпиталю, де догорів.

Олександра Бандеру привезли до Аушвіцу окремо, за кілька днів після прибуття основної групи. Його доля була аналогічною до братової – за кілька днів непосильної праці та знущань він був змушений звернутися у табірний шпиталь. Цей заклад у таборі називали не інакше як умиральнею. Єдиною причиною загибелі обох братів було їхнє прізвище.

Загибель братів Бандер мала дещо несподіваний наслідок. Річ у тому, що загиблий Олександр Бандера був одружений з італійкою, яка була родичкою графа Чіано, міністра закордонних справ Італії. Одержавши звістку про раптову загибель чоловіка, якого вона бачила востаннє три тижні тому під час арешту у доброму здоров’ї, вона використала свої зв’язки та добилася розслідування у справі. Слідство зі зрозумілих причин не повідомило вдові усієї правди, але адміністрація концтабору об’єднала "Бандера групе" в окрему групу і поселила усіх у 17-му бараку. Це, з одного боку, давало можливість організовуватися для самозахисту від ворожих груп, але з іншого, ставило "бандер" під прямий нагляд адміністрації табору. А тут були варіанти – від можливостей звільнення до значно ймовірнішого групового розстрілу.


Ув’язнені бандерівці сповна використали можливості для організації системи взаємодопомоги


Найближче до цієї останньої можливості опинився Омелян Коваль. Він зумів влаштуватися на "теплу місцину" в кухні, це давало можливість не тільки самому бути під дахом та у теплі. Одного разу один із "кухонних" в’язнів утік, і всі в’язні, які працювали на кухні, потрапили у підвали так званого Політіше Абтайлюнг – фактично в’язниці у концтаборі, розташованої в 11-му блоці, звідки мало хто виходив живим. Хоча Омелян Коваль став свідком масових розстрілів і катувань товаришів по неволі різних національностей, йому вдалося пережити ув’язнення в 11-му блоці.


Омелян Коваль, наймолодший з націоналістів, які опинилися в Аушвіці. Свій номер він демонструє через роки, у Львові, як громадянин незалежної України.

Омелян Коваль, наймолодший із націоналістів, які опинилися в Аушвіці. Скриншот видео из архива Центра освободительного движения


Ув’язнені бандерівці сповна використали можливості для організації системи взаємодопомоги. Загалом такі системи були постійним явищем у концтаборах і формувалися за принципом спільної мови. Спільна рідна мова давала можливість порозумітися без проблем, що було критично важливим у разі хронічної загрози. Тактика була схожою – "пропихання" за допомогою знайомств "своїх" на місця, де можна було принаймні працювати і не виснажуватися надмірно. В ідеалі туди, де можна було ще й допомогти товаришам.

У випадку з бандерівцями додатковою причиною успішності цієї тактики був свідомий розгляд ув’язнення як чергового туру боротьби з черговими окупантами. Бандерівці не мали ілюзій і, відповідно, економили час на адаптації у табірних умовах. До того ж багато хто з них уже мав за плечима тюремний досвід.

Координація допомоги, за словами Коваля, була такою:

"...Микола не пішов спати, не перевіривши перед тим "цугангів" (свіжоприбулих). Як нині бачу: було це десь рік по нашому прибутті... Микола, проходячи попри ліжка “цугангів”... від одного до другого, перепитує: "Ви хліб на завтра маєте?" Той, знітившись: "Та... маю". Микола тоном добродушного, але безцеремонного друга: "Ану, покажіть". Звичайно, той не мав що показати... По такій перевірці Микола йшов до нас, "обжилих" уже номерів, та розпоряджався, що котрий із нас мав "зорганізувати": той – пару черевиків, той – буханку хліба, той – теплу білизну, тамтой – ще щось там. Усе залежало від місця праці кожного з нас..."

Микола Климишин не тільки "тримав на собі" координацію підпільної організації, а й зумів задати собі та своїм товаришам ритм, відмінний від нав’язаного табірною адміністрацією. Це робило бандерівців менш вразливими до загальної атмосфери безнадії. Водночас табірна "кар’єра" самого Миколи Климишина мала вигляд синусоїди – спочатку робітник на "загальних роботах", потім зумів потрапити на роботу під дахом, пізніше цілком випадково, завдяки знанню німецької та польської мов, став помічником блокового. Після такої вигідної за табірними мірками "посади" його кидають на самий низ табірної ієрархії – він стає табірним підмітайлом.


Микола Климишин, організатор і координатор мережі взаємодопомоги. Його практичному розумові чимало товаришів завдячували життям.

Микола Климишин, організатор і координатор мережі взаємодопомоги. Його практичному розумові чимало товаришів завдячували життям. Фото из книги мемуаров Климишина "В походе к свободе"


У цей час до Аушвіцу все частіше й частіше потрапляють в’язні з території СРСР, зокрема українці-остарбайтери. Табірне начальство потребувало когось, хто б знав і німецьку мову, і слов’янські. Не з турботи про мовний комфорт в’язнів, а з турботи про детальність табірних карт в’язнів, куди заносили дані про в’язня і його зовнішність. Націоналісти, більшість із яких знали кілька мов, пасували на роль "реєстраторів" якнайкраще, і багато хто з них, зокрема і Микола Климишин, одержали "роботу" в реєстраційному бюро.

Повною мірою всі переваги солідарності виявили себе під час "маршу смерті" у 1945 році. Коли стало зрозуміло, що визволення Аушвіцу – справа часу, в’язнів, які могли ходити, погнали пішим маршем до найближчої залізничної станції. У той марш серед 22 тис. в’язнів вирушило і 375 бандерівців. Звичка триматися разом та різні практичні хитрощі виживання, а також вчасно "зорганізовані", тобто поцуплені у загальному хаосі теплі покривала допомогли дожити до потяга та відправлення у концтабір Маутгаузен Після нього було ще два концтабори – Дора й Ебензее.

Деякі бандерівці померли буквально за кілька годин до визволення. Таким був Юліан Савицький – він загинув голодною смертю в Ебензее за неповну добу до того, як ворота концтабору протаранили американські танки. У 1941 році саме він зачитував по радіо текст Акта відновлення Української держави.


Вхід на подвір'я 11 блоку. Тут розстрілювали в'язнів "Політіше Абтайлюнг". Фото:

Вхід на подвір'я 11-го блоку. Тут розстрілювали в'язнів "Політіше Абтайлюнг". Фото: Олеся Ісаюк


Більшість, одначе, пережила й саме ув’язнення, і марші смерті. Після закінчення війни майже всі з них продовжили політичну та громадську діяльність в еміграції, здобували вчені звання, відкривали власну справу.

Один із героїв табірної епопеї Омелян Коваль, який після визволення здобув вищу освіту, відкрив власну справу і довго був активним членом української громади у Бельгії. Він належав до тої невеликої, навіть серед в’язнів, групи, яка визнавала тільки громадянство України, і майже все життя прожив за документами біженця. Йому пощастило дожити до незалежності України й набути українського громадянства. У січні 2019 року він помер у Львові, переживши обидва тоталітаризми...

Автори проекту:

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бірчак, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького"

Команда:

Зоя Бойченко, Володимир В'ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти:

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори:

Український інститут національної пам'яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"

 
"Що це за дим? Це ваші товариші горять..." Українські євреї у нацистських таборах
Видання "ГОРДОН" і Центр досліджень визвольного руху продовжують серію спецпроектів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яку відкрили 8 травня 2018 року, в День пам'яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві, вона працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священиків, які опинилися за колючим дротом, а також про те, які випробування випали на долю українських націоналістів і військовополонених. У цій частині циклу – розповідь про переслідування євреїв.
Голод, каторга, куля. Військовополонені в таборах Третього рейху
Видання "ГОРДОН" і Центр досліджень визвольного руху продовжують серію спецпроектів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яка відкрилася 8 травня 2018 року, у День пам'яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві і працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях було подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священиків, які опинилися за колючим дротом, а також про те, які випробування випали на долю українських націоналістів, що потрапили в концтабори. У цій частині циклу – історії про долі військовополонених.
“Ми по таборах і тюрмах”: українські націоналісти у німецьких концтаборах
Видання "ГОРДОН" і Центр досліджень визвольного руху підготували спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі серії публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яка відкрилася 8 травня 2018 року, в День пам'яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві, і працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людську гідність. У першій публікації представлена історія створення концентраційних таборів, відомості про табірному побут і порядки, у другій – розповідь про жінок-узницах, у третьої --- про священиків, які опинилися за колючим дротом. У цій частині циклу – історії українських націоналістів, які потрапили в німецькі табори.