+2 Київ
Закінчився один рік і 77 днів війни. Сьогодні зранку російські військкори наввипередки доповідали про просування ЗСУ на північному й південному заході від Бахмута. Отже, панічні крики Пригожина про те, що якщо все йтиме так, як іде, то ПВК "Вагнер" опиниться в оточенні, виявилися правдою.
Але у другій половині дня російське міністерство оборони мужнім голосом повідомило, що ніхто нікуди не втікав, жодних позицій не покидав та із чого ми взяли, що якийсь наступ ЗСУ взагалі був?
Я був дещо здивований такою постановкою запитання, оскільки ми це взяли з Telegram-каналів їхніх же бойових російських військкорів. І якщо вони тепер, як за командою (із Кремля?), відмовляються від іще теплого, то хоча б видаляли свої попередні пости. А то в одній стрічці мирно вживаються два повідомлення з різницею в кілька годин, в одному з яких істерична тема "всьому кінець, гіпс знімають, клієнт їде", а потім – "усе гаразд, прекрасна маркізо".
Але факт залишається фактом: за три дні ЗСУ звільнили 17,3 км² своєї території. Для того, щоб захопити цю територію, росіянам знадобилося приблизно три місяці... Уже не знаю, якщо це не наступ, то хай буде так. У принципі, мені байдуже, яким словом це називають.
І якщо для того, щоб Путін міг і надалі брехати про те, що "спецоперація триває за суворо окресленим планом", потрібно не розповідати правду самому Путіну і не травмувати його вразливу душу повідомленнями про покидання його доблесними військами позицій, то нехай так воно і буде.
Що довше Путін перебуває у незнанні щодо реального стану справ, то краще. То більше помилок він зробить, то менш адекватною буде його поведінка, то швидше його армія зазнає поразки.
Узагалі, звісно, це дивовижне явище – Путін. Я пам'ятаю, як він сам про себе розповідав гарні історії, що його не взяли в нелегали тому, що психолог виявив у нього "знижене відчуття небезпеки". Путін явно пишався цією розповіддю й у різних варіантах переказував її багато разів.
Тобто Путін хоче, щоб ми повірили в те, що він сміливець на межі патології і що він через цю свою неймовірну сміливість навіть мав проблеми під час служби в КДБ.
І ось я запитую себе: чому цьому сміливцю зі сміливців не можна розповісти, що його армія відступає? Відступає локально, ледве-ледве, суто тактично. Але не можна. Не витримає. Засмутиться. Нервуватиме. Він людина немолода, всяке може статися. Його он як COVID налякав. А тут – армія дає дропака. Хіба мало що з людиною від страху може статися? Ви що! Ні-ні.
І, зрозуміло, відразу виникає запитання: а можливо, психологи тоді щось наплутали? Ну, про "знижене відчуття небезпеки"? Чи, може, це такий щадний професійний сленг у психологів, який насправді означає, що хлопець боягузливий і у справжню розвідку його брати не треба? Так, директором радянського Будинку культури у Дрездені, але в жодному разі не більше…
А Путін підглянув анкету і зрозумів усе буквально. Розбуянився і давай усім хвалитися: "А в мене – знижене відчуття небезпеки! Ось! Навіть психологи визнають, що я шалений сміливець. Бійтеся мене! Я – страшний! Я – сміливий! Я – ого-го який!"
Адже так часто буває, що той, у кого о пів на шосту, розповідає всім навколо, що він три палиці, не виймаючи, може, що до нього на прийом черга і пишних краль стоїть і що він уже розмірковує брати плату за свої послуги...
А той задерика, що дістав по сопатці, з роз'юшеною пикою розповідає про таємний прийомчик, якому його навчили на курсах спецпризначенців ("Як, ви не знали, що я у загоні спецпризначення служив?"), і що він би свого кривдника однією лівою упорав, та от біда: підписку давав не застосовувати своє страшне таємне мистецтво проти звичайних людей...
Ось і Путін, будучи банальним боягузом (і знаючи це за собою), вигадав задерикувату історію про "знижене відчуття небезпеки", щоб, не дай боже, нікому не спала на думку навіть гадка випробувати це його відчуття на практиці.
Але шила в мішку не приховаєш. І ми за 20 років неодноразово переконувалися, що із хоробрістю у національного лідера великі проблеми. Жодного разу ні з ким не вийшов на дебати. Засцяв. Усе нишком, чужими руками, ховаючись за спинами своїх охоронців і спільників.
Місяцями не вилазити з бункера, не дати жодної нормальної пресконференції, без постановок і без фільтру журналістів. Жодного виходу до звичайних людей у натовпі за останні 10 років. Я вже не кажу про появу на фронті. Тут від нього вже навіть не чекає ніхто такого безумства. Хоча, наприклад, для Зеленського це рутина.
Можна як завгодно довго перераховувати нескінченні приклади його боягузтва. А от зі зворотними прикладами – великі проблеми. Тільки його власні розповіді про його ж хоробрість. (Пам'ятаєте цей кітч про Путіна з пістолетом проти знавіснілого натовпу гедеерівців? Адже цю вульгарність навіть спеціально перевіряли: виявилося, абсолютна брехня. Навіть самої події не було).
Зате свою боягузливість він компенсує неабиякою впертістю. Ніколи, жодного разу не визнав жодної помилки. Навіть якщо упирається у стінку, і далі її довбає. І довбає доти, доки оточенню це не набридне і вони просто стінку прибирають: шкода дурня, адже лоба розіб'є! Та й стінка також не безплатна. Чого даремно нею ризикувати: адже якщо навіть не зламає, то забруднить її своєю кров'ю й мізками.
І ось цей упертий боягуз уперся у стінку фірмової української впертості. Але тільки впертості, доповненої справжньою мужністю й хоробрістю. Як ви вважаєте: чия візьме? Отож бо… От і я думаю: та нехай розіб'є свою макітру, нехай його мізки заляпають стіну української непокірності. Це буде найкращою її прикрасою!
Наша справа справедлива. Ворога буде розбито. Перемога буде за нами. Слава Україні!
Джерело: Alfred Koch / Facebook
