+17 Київ
Софія, шість років. Ровесниця мого сина. Загинула вчора у Чернігові після удару "Іскандером" по "легітимній воєнній цілі" – виставці дронів у місцевому драмтеатрі. Дівчинка з мамою стояли на автобусній зупинці біля театру.
Російські військові, які віддали й виконали наказ, знали, що під час удару ракетою такої потужності по центру міста жертви серед мирного населення неминучі. "Ліс рубають – тріски летять", – приблизно так думають убивці. Життя цієї маленької дівчинки – тріска, статистична похибка у війні за імперську велич Росії. За кілька днів про неї перестануть писати в новинах, з'являться нові "тріски" – убиті росіянами українські хлопчики й дівчатка, і лише в батьків Соні замість серця назавжди залишиться нежива, кровоточива діра.
"Іншого вибору в нас не було", – стверджують рашисти вслід за своїм фюрером. Але вибір був: не вбивати й залишитися людьми. Рашисти (росіяни – прибічники війни) обрали вбивства. Це дуже поганий вибір. Між людським і нелюдським вони обрали нелюдське. Імперська велич для них важливіша за життя дітей. Ненаситного левіафана, якому рашисти влаштовують тепер гекатомби, вони поставили на місце Бога і поклоняються йому. Я не знаю, як називають культ, коли якась група людей божеволіє і перетворює державу на ідол, в ім'я якого можна вбивати дітей. Чи це звичайнісінький фашизм?
Джерело: Andrey Loshak / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
