-3 Київ
Хочу підсумувати пресмарафон Володимира Зеленського. Цей формат продемонстрував плюси й мінуси. І другого явно більше. А ще цей пресмарафон засвідчив, що учасники процесу погано підготовлені. Водночас виявилося, що не тільки президент, але й журналісти.
Почнемо з плюсів:
1. Зеленський провів реальний марафон із журналістами. Про те, треба чи не треба було його проводити, не йдеться. Сам факт проведення багатогодинного спілкування й витривалості вражає.
2. Зеленський продемонстрував, що сильно підтягнув рівень української та англійської. І це реальний плюс.
3. На пресмарафоні Зеленському ставили будь-які запитання. Іноді ідіотські. Але явно не підготовлені. І він відповідав. Іноді вкрай хріново, іноді ні про що, але ця історія якісно відрізняє його від пресух президентів на пострадянському просторі, коли всі запитання заздалегідь підготовлено, а відповіді завчено. Він продемонстрував живе спілкування.
4. Зеленський непогано впорався з форматом, який мав показати його обивателю як звичайного хлопця. Він показав себе людиною, яка спілкується за столом, а не в пафосній студії, жує бутерброди, а не делікатеси, і виявляє емоції, а не демонструє, що він функція. Його виборцям це точно сподобається.
5. Зеленський погано чи добре, але дав відповіді на більшість запитань. Я не торкаюся смислового і якісного складника його відповідей, але він відповідав, і багато хто традиційно почув у його відповідях те, що хотів. Симпатики своє, а хейтери своє.
6. Зеленський цілеспрямовано педалював тему миру. Він називав себе "президентом миру", згадував, що він за мир, а є ті, хто проти миру. Ця риторика дасть йому змогу зайняти позицію миротворця в умах тих, хто стабільно слухає Медведчука з компанією, і такою позицією витіснити проросійських ексрегіоналів із цього поля. Ослаблення позицій проросійського пулу політиків, які під контролем Кремля, – це жирний плюс.
7. Із відповідей видно, що Зеленський хоче миру. Щиро й емоційно говорить про це. Але, на жаль, він не розуміє, що мир за певних умов буде більшою бідою для України, ніж заморожений конфлікт.
8. За фактом ми побачили, як практично будь-який журналіст зміг поставити практично будь-яке запитання президенту. Після пресух, на які кликали лише обраних або не давали ставити запитання, – це явний прогрес, який дещо зіпсували Мендель і безглузді нападки на "Новое время" та Сергія Андрушка.
А тепер про мінуси:
1. Це найбільш ідіотський формат пресухи офіційних осіб, який я бачив. Почнемо з того, що таймінгу не дотримувалися, і пресмарафон затягнувся, а учасники стомилися значно більше, ніж могли б. Я про всіх учасників. І про глядачів теж. Через те, що журналістів приводили групами і багато хто не чув, які запитання ставили їхні колеги, постійно звучали однакові запитання й однакові відповіді. Якби це було в загальному залі, то ті, хто почув відповідь на запитання, не ставили б його знову, особливо якщо відповідь усе ж була. А це скоротило б час пресконференції.
2. Зеленський у дуже багатьох питаннях "плаває". У нього немає свого бачення, але він намагається відповідати й відповіді виходять "порожніми". Йому час навчитися відповідати, що йому треба зібрати більше інформації, й відповісти пізніше. Після чого справді підготувати відповідь. Але він намагається відповідати експромтами. Політика – не КВН, а пресконференція – не конкурс капітанів.
3. Ті, хто запропонував такий формат, явно не друзі Зеленського. Хоча, можливо, це той випадок, коли добрими справами встелено дорогу в пекло. Уже до середини марафону президент мав стомлений вигляд, захрип і було видно, що на тлі тривалого процесу в нього плутаються думки. До закінчення пресмарафону Зеленський мав не просто стомлений, а виснажений вигляд. Він почав помилятися, обмовлятися й повторювати сказане ним секунду тому. І звичайний виборець Зеленського, який прийшов додому після роботи й увімкнув увечері телевізор, побачив свого президента в не дуже гарному вигляді.
Усе це підтверджує моє припущення, що пресмарафону, який ми вчора побачили, явно більше не повторять. Хоча якщо цей мазохізм сподобався організаторам, то можливим є все. Але Зеленський начебто продемонстрував, що швидко вчиться і не стрибає на всі граблі двічі. Історія з переїздом з ОП в інше приміщення засвідчила, що якщо є усвідомлення того, що буде зроблено дурість, то від її реалізації відмовляються.
4. Було безліч факапів. Від агресії в бік медіахолдингу НВ до фрази про "хтось хоче перестрілюватися". І звичайно, президенту доведеться пояснити свою фразу про Бабин Яр і про "передати привіт усім, хто там був розстріляний". Це вже не факап, а дно.
5. Президент не може не знати, скільки коштує 1 літр молока, скільки коштує кіло м'яса, кіло картоплі або буханець хліба. Або скільки коштує проїзд у метро. Президент повинен це знати з огляду на рід діяльності. І неважливо, які його статки. У цивілізованому суспільстві багата людина може цього не знати, але керівництво держави зобов'язане це знати. Тому що важливо розуміти, як живуть громадяни. Важливо, щоб президент розумів, скільки витрачають на своє забезпечення ці самі громадяни. Усе це дуже важливо. Інакше він відривається від реальності. А потім... а потім з'являється новий Янукович.
6. Юлія Мендель. Це головний мінус усієї пресконференції. І поки цього не усвідомлюють в оточенні Зеленського, вона і далі топитиме свого шефа. Робить це вона, звичайно, із найкращих спонукань, бажаючи вислужитися перед Зеленським, але це має хріновий вигляд. Їй треба пояснити, що торкатися іншої людини без дозволу вона не має права. Узагалі. Якби таке сталося у США, Ізраїлі, Австрії або будь-якій іншій цивілізованій країні, то вже був би позов до суду на неї за harassment. Її спроби перебивати або обривати журналістів, якщо вони ставлять запитання Зеленському і які сама Мендель вважає гострими, схожі на верх непрофесіоналізму і страх того, що її начальник не здатний відповісти сам.
Її постійні хапання за плечі журналістів, і не тільки наших, а й іноземних, засвідчують, що інакше вона не вміє модерувати і професійно непридатна. До того ж стало зрозуміло, що вона не розуміє, що таке таймінг і як вести пресуху. А цей її "рояль у кущах" із нагородженням Зеленського за рекорд тривалості марафону був награним, фальшивим і недоречним. Це пресконференція, а не розважальне шоу. Загалом, що раніше її позбудуться, то менше шкоди від неї буде. І це вже діагноз.
7. Мета будь-якої пресконференції – почути чіткі відповіді на запитання, які цікавлять або хвилюють суспільство. Цього не сталося. Навіть більше, стало зрозуміло, що, наприклад, щодо нормандського формату й "формули Штайнмаєра" в Зеленського немає "плану Б". І ось це вже насторожує, бо його оточення мало цим перейматися. Але не судилося.
8. Журналісти та їхній професіоналізм. Зважаючи на деякі запитання – це наш біль. Після того, що я почув, мене не здивувало б і запитання Зеленському про те, коли кнопки в ліфті поміняють. Так, іноді журналісти ставили запитання задля запитання. А коли йде підводка до запитання і потім запитання про зовсім інше, то в мене самого виникає запитання про професіоналізм і до журналіста, і до редакції, яка його скерувала.
На цьому, мабуть, я зупинюся. Можна ще багато чого написати, але я наголосив на тому, що мені здалося найважливішим. І я хочу, щоб головний висновок зробив сам Зеленський. У влади є проблема з комунікаціями із суспільством і пресою. Це факт. І такий виснажливий формат не розв'яже цієї проблеми. Можна просто раз на місяць проводити класичну пресконференцію і на ній давати відповіді на всі актуальні запитання. А припинити їх проведення можна буде тоді, коли цікавість до них спаде або коли запитань до влади не буде. Дарую цю ідею Володимирові Зеленському. Беріть і користуйтеся. Це простіше і практичніше, ніж 14-годинні марафони. Хоча я розумію, що в нас традиція не шукати простих та ефективних рішень. Але, може, настав час змінити цю традицію?
Джерело: Борислав Береза / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
