Дана Ярова
ДАНА ЯРОВА

Радниця заступника міністра оборони України

Всі матеріали автора
Всі матеріали автора

Це було моє особисте пекло на землі. Після нього моє життя змінилося назавжди

Сьогодні для мене особливий, важкий і страшний день.

Річниця Іловайська.

Я не хочу переповідати карти боїв чи чужі версії. Їх занадто багато, і вони суперечать одна одній. Але є факт. 11 років тому на територію України зайшла регулярна армія Росії. Без їхнього прямого втручання Іловайського котла просто не існувало б.

Моє життя розділилося на до і після Іловайська.

У моєму телефоні довго лежали повідомлення від загиблих хлопців: "Дано, не кинь мою сім'ю. Потурбуйся про них". Це не просто слова. Це тягар, який ти носиш у собі до кінця.

Тоді мій телефон розривався від дзвінків. Родичі шукали своїх синів, братів, чоловіків. Паніка, крики, істерика. Дні й тижні без жодних звісток. Навіть ті, хто вирвався з пекла, ще довго залишалися зниклими.

Медик батальйону "Донбас" у запорізькому морзі ідентифікував своїх побратимів. І подзвонив мені. Сказав: "Я впізнав усіх своїх. Але тут гора тіл ЗСУ. Їхні рідні під моргом. Що робити?"

І як у тому відомому мемі "два дебіли – це сила". Ми з товаришем сіли в машину й поїхали туди.

У задушливому приміщенні без вікон серед тіл і частин тіл ми сперечалися. Віддавати родині тіло, у якому немає повної впевненості, чи чекати. Я кричала: "Віддавайте. Бо тоді в матері буде могила. І заради цієї могили вона житиме".

І ми віддавали. На фоні виття і плачу жінок під моргом.

Це було моє особисте пекло на землі. Після нього моє життя змінилося назавжди.

Потім я поїхала в 61-й польовий шпиталь до Еда Хорошуна з обладнанням для шпиталю. Там було інше пекло. Нескінченний потік поранених. Сортування. Евакуації. Вертольоти. Операції по 24 години без зупинки. Нас попросили виїхати, бо вони рятували до останніх сил.

Коли я повернулася в Київ, тоді накрило вже мене. На Жилянській, де у нас тоді був волонтерський офіс, поряд із Георгієм Тукою та Інною Холодковою я раптом усвідомила. Я бачу людину. Бачу, що вона говорить. Але не розумію жодного слова. Я не могла їсти, пити, спати чи навіть дихати. Я добровільно здалась у шпиталь і попросила забрати мене. Мене поклали в лікарню і ввели в медикаментозний сон.

Ще тиждень із соняшників виходили друзі. Всеволода Стеблюка ми чекали більше тижня, якщо не помиляюся. Багато хто залишався зниклими безвісти і був ідентифікований лише через пів року.

Ці спогади я ношу в собі. Щороку після Дня пам’яті Іловайська мене накривало мідним тазом.

Тепер, у часи повномасштабної війни, дозволити собі таку розкіш я не можу.

Але пам'ять лишається.

Вічна пам'ять тим, кого ми втратили.

І вдячність тим, хто тоді вийшов через соняшники й залишився живим.

Джерело: Dana Yarovaya / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.
Як читати "ГОРДОН" на тимчасово окупованих територіях Читати