+1 Київ
Хочу в бульбашку.
Де ще не почалися передвиборчі перегони.
...Коли починаються передвиборчі перегони, очі в людей скляніють, самі люди перетворюються на зомбі, вони починають мріяти про доброго батю, який прийде, порядок наведе, а люди зі скляними очима зомбі тимчасово не люди, вони електорат.
Хочу в бульбашку.
Де ще всі громадяни і думають про фронт. Куди не зиркни, кого не почуй – усі думають про фронт, а не про електорат передвиборчих перегонів.
...Хто не електорат – той вже на гонорарах чи на зарплатні. А чи на примарних обіцянках. Або на чітких обіцянках, які будь-якої миті можуть стати примарними. Але реципієнт про це не знає. Або не вірить.
Хочу в бульбашку.
Де не вірять в доброго батю, а вірять в себе. І в того пацана, що прикриває.
Жаль, що така бульбашка можлива лише тоді, коли колони йдуть на Київ і на Гостомель уже висадився десант. Херсон захвачено, Маріуполь оточено. Ідуть мільйонні колони біженців. Летять ракети по всій Україні. І геть усі вірять в український фронт, бо треба ж вірити хоч у щось. І геть усі вірять в Україну, бо треба, конче треба в таку мить безмежно вірити в Україну.
Ні, я не хочу в таку бульбашку. Ніколи більше я не хочу в таку бульбашку.
Але я хочу, щоб не електорат, а громадяни. Навіть коли не йде ворог на Херсон і не оточено Маріуполь.
І всі, ну геть усі вірять в Україну.
Навіть коли не летять ракети, і Гостомель наш, і не йдуть колони танків ворога на Київ.
А просто тому, що в Україну не вірити неможливо.
І немає такого баті, який прийде і захистить.
Бо просто треба вірити в себе і в Україну.
І в того пацана, що прикриває.
Так хочу.
Хочу так.
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
