+21 Київ
Мені сьогодні треба було написати багато постів – закінчити звітність по рейсу на Херсон, просити грошей на нові закупівлі, десь знаходити проникливі слова... Але я нічого не можу більше, бо побачила це фото.
Фото: ЕРА
Це суд над нашими маріупольськими захисниками. Це 22 людей, із них восьмеро жінок. Жінки працювали в "Азові" кухарями, щоб ви розуміли.
Я не знаю, як ці люди живі. Такі обличчя ми бачили у фото- й відеохроніці фашистської Німеччини. Концтабори, ув'язнені.
І росіяни навіть не соромляться показувати їх такими – змученими, худими до дистрофії. Та більше того, вони цим хваляться.
Так от. Це Ростов.
Росіяни нам волають, що немає колективної відповідальності, там є невинуваті. Та ок, та Господь із вами, не цікавить. А от що цікавить.
Бачите ті бриті голови? Я хочу, щоб за кожну волосинку на цих бритих головах ішла кожна цеглинка Ростову. Просто за те, що там проходить цей суд. Щоб ті цеглинки валялися на землі, у купах, розбиті, як серця рідних, які сьогодні впізнали в цих змучених людях своїх рідних.
Просто за те, що там відбувається цей суд.
А що я хочу далі, Facebook не пропустить. Але ви самі знаєте, чого ми хочемо. Жаль, що толерантний світ нам цього не дозволить. Жаль, що ми не знайдемо сил. Тут би знайти сили, щоб забрати своє.
Цікаво, толерантний світ транслює сьогодні це фото?
Ладно, давайте забирати своє. Не буду нагадувати реквізити, ви знаєте, де їх узяти. Бо сидіти й кричати, чого ми хочемо – неконструктивно. Працювати для фронту – конструктивно.
Ах да, я вже казала, то нагадую. За кожну волосинку – цегла на землі. У купах бруду. За кожного й кожну.
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
