0 Київ
Ми, народ України...
Чинну Конституцію України було ухвалено 1996 року як компроміс між на той час реформаторськи орієнтованим президентом та лівою більшістю у парламенті. За спогадами авторів проєкту Основного закону, його текст має романтично-еклектичний характер, оскільки його творці намагались скомпілювати в ньому найкращі конституційні практики провідних демократій світу, не приділяючи належної уваги історичним, ментальним та іншим особливостям українського суспільства.
Проєкт Конституції не виносився на референдум чи загальнонаціональне обговорення – його ухвалив парламент у режимі цейтноту та під тиском президента, який публічно оголосив намір винести альтернативний текст Основного закону на загальнонаціональний референдум. Таким чином, за своєю сутністю Конституція України зразка 1996 року є пактом прозахідних демократичних та посткомуністичних еліт, які склалися станом на п'ятий рік незалежності держави.
За 24 роки свого існування Конституція України змінювалася вісім разів, причому всі фундаментальні зміни 2004-го, 2010-го та 2014 років вносилися у сумнівний із точки зору дотримання конституційної процедури спосіб. Також із часу ухвалення Основного закону фактично кожен президент перекроював чи намагався перекроїти його під себе.
Від того часу радикально змінилися як історично-геополітичний контекст, так і українські еліти (лівий дискурс наразі фактично не представлений в українському політикумі, а лідери, що сформувалися за часів СРСР, відійшли з політичної сцени). Україна пережила два народні повстання (які ми не зовсім коректно називаємо "революціями"), що засвідчили відданість українського народу засадничим демократичним цінностям. Українці на полі бою довели своє прагнення жити у незалежній країні. Після початку російської агресії більшість населення стабільно підтримує європейський вибір. У країні сформувалося впливове громадянське суспільство.
На жаль, усі ці тектонічні зрушення в українському суспільстві не призвели до укладення нового суспільного договору, який би став наслідком інклюзивного конституційного процесу і завершився ухваленням нової Конституції України. Українці втратили довіру до своїх політичних еліт, але досі не отримали жодних інструментів впливу на формування конституційної архітектури держави. Як наслідок ми маємо критичний рівень недовіри до всіх державних інституцій, окрім тих, що безпосередньо задіяні у стримуванні російської агресії на сході України. Баланс довіри/недовіри до державних органів складає від мінус 16,9% до Національної поліції України до мінус 61,1% до судової гілки влади. Парламенту та уряду не довіряє у п'ять разів більше українців, аніж довіряє. За такого рівня недовіри суспільства до владних інституцій будь-яке ефективне урядування апріорі неможливе.
Низка рішень Конституційного Суду України, якими він фактично зруйнував антикорупційну архітектуру, збудовану впродовж останніх років за підтримки та під тиском Заходу, занурила країну в повномасштабну конституційну кризу. Зупинити атаку КСУ на антикорупційні органи можливо тільки у відверто неконституційний спосіб, до якого вже публічно закликав президент. Причому незалежно від прізвищ суддів та президента, причина конституційної кризи полягає у системних дисбалансах та протиріччях, закладених у самій Конституції.
Утім, закладений в Основному законі конфлікт за лінією "політична гілка влади – Конституційний Суд України" не є єдиним конституційним "глюком". Епідемія COVID-19 оголила конституційно запрограмований конфлікт за лінією "центральний уряд – місцева влада", яка має більшу суспільну легітимність в очах населення, але не має жодних інструментів впливу на вироблення та ухвалення загальнонаціональних рішень.
Власне посада президента, який є фактичним центром влади в Україні, ґрунтується на принципі "переможець отримує все", а тому провокує підвищення ставок у виборчій боротьбі, радикалізацію виборців та руйнування культури політичного компромісу, який конче потрібний крихкій українській демократії.
Економічна криза продемонструвала декларативність економічних прав, яким в українській Конституції гарантований судовий захист, але які ніяк не збалансовані з реальними можливостями державного бюджету. Через що тисячі громадян, навіть маючи на руках судові рішення, не можуть отримати належні їм соціальні гарантії та компенсації.
Досі залишається абсурдним конституційний статус українських добровольців, які 2014-го без перебільшення врятували українську державність. Попри те, що це був класичний приклад народного ополчення, згідно з українською Конституцією, громадяни, що самоорганізувалися для захисту вітчизни від російської агресії, досі класифікуються як "незаконні збройні формування" (ч. 6 ст. 17 Основного закону).
Це лише кілька прикладів, коли Конституція з верховного арбітра взаємодії різних гілок влади та захисника прав людини і меншин перетворилася на гальмо реформ та декларативний документ, який нікому нічого не гарантує. У зв'язку із цим, на відміну від США, українська Конституція так і не стала одним з основних символів української державності, не завоювала народної довіри і не стала справжнім регулятором суспільних відносин, перетворившись – за сумною радянською традицією – на ширму, за якою триває радикально інше життя.
Верховенство права неможливе без відродження суспільної довіри до Основного закону. Бо саме Конституція створює та визначає повноваження основних державних органів. Оскільки український народ ніколи не брав участі у виробленні Конституції і не мав нагоди висловитися щодо неї на референдумі, він не відчуває себе співтворцем Української держави. Заслужена недовіра до еліт проєктується на державну конструкцію, яку вони спроєктували і створили. Саме в цьому корінь критичної недовіри суспільства до державних інституцій, що підважує самі підвалини української державності.
Наразі, коли високий рейтинг суспільної підтримки президента Зеленського, який був стабілізуючим фактором в українській політиці останні півтора року, уже в минулому, а жоден із політичних гравців не має мажоритарного пакета у владі, відкривається вікно можливостей для проведення всеохопної конституційної реформи в Україні.
Інклюзивний конституційний процес, ініційований громадянським суспільством (що досі користується значною довірою українців), є найбільш реалістичною та ефективною альтернативою радикалізації української політики, посиленню вже сформованого запиту на сильну руку, посиленню конфліктів між різними центрами влади та згортанню демократичних перетворень. Недовіра до інституцій завжди завершується запитом на диктатора-месію з необмеженими повноваженнями.
Але для ініціювання реального конституційного процесу потрібна масштабна інформаційно-адвокаційна кампанія, яка б сформувала суспільний запит на нову Конституцію як системну, а не персоналістичну відповідь на фундаментальні виклики, перед якими постала українська державність. Наслідуючи чилійців, українці мають виходити на вулиці з вимогою нових правил гри, а не з гаслами "геть чергового президента". Боротьба з корупцією має стати частиною конституційної реформи, а не підміняти її.
Бо стійка та демократична Україна можлива лише за умови, що її за допомогою наших західних партнерів сконструює український народ, виходячи з власного досвіду та світовідчуття; що саме українці як головні суб'єкти державотворення інвестують свою довіру та свідому підтримку у новий суспільний договір; що нова Конституція України починатиметься зі слів "Ми, народ України", а громадяни відчують, що це наріжний камінь української державності, а не красива декларація і не порожній звук.
Джерело: "ГОРДОН"
