Коли чую про дядьків, які здають ворогу позиції наших військових, думаю – це вони. Ті самі виродки

Зібралися вчора з давніми друзями на "вечірку тих, хто вижив". Так ми в Харкові називаємо рідкісні душевні зустрічі за чашкою віскі. Розмова, звісно, зайшла про всякі підсумки року й інші новорічні побажання. Ну, тут зрозуміло, першість за "пукінздох" зберігається.

Довго й завзято обговорювали, як саме це має статися. Вибирали між неестетичним "постріл у голову з дробовика у прямому ефірі" й середньовічним "прив'язування до ганебного стовпа в центрі нашого міста". Були й інші приємні українському вухові варіанти.

А потім хтось розумний (радше непитущий) із нашої компанії запитав: "А якщо серйозно?"

Опускаю півтори години баталій і переходжу до суті суперечки.

Чи мають Пукін і його поплічники негайно обнулятися чи зобов'язані відбувати покарання за свої злочини? Тобто дробовик чи Гаага – ось у чому питання.

І знаєте, я згадала, як 2014 року мені біля будинку розбили лобове скло каменем. Через те що в салоні машини був український прапор. Маленький такий синьо-жовтий прапорець, прикріплений до торпеди. Настільки крихітний, що замість флагштока у нього була... зубочистка.

Мені вибили скло величезною каменюкою. Я чому пам'ятаю, бо, "надивившись детективів", як потім сказав слідчий, я цей камінь підібрала, склала в пакет і поїхала до райвідділу міліції.

І тільки лінивий співробітник райвідділу з мене тоді не поржав.

– І що? Ти думаєш ми зараз усі кинемося знімати відбитки із цього каменя? Ха-ха-ха.

– Чи може нам іще піти камери спостереження перевірити? Ха-ха-ха.

– А ти приватного детектива найми ха-ха-ха, Еркюля Пуаро, ха-ха-ха.

Я добре пам'ятаю, що йшла звідти зі словами: "Безкарне зло повертається!" Це я так мудрувала від безвиході, образи й розчарування.

Але тепер щоразу, коли чую про дядьків, які здають ворогу позиції наших військових, думаю – це вони. Ті самі виродки, які 10 років тому розбили мені лобове скло через український прапорець у салоні.

Не можу позбутися думки, що якби тих "тітушок" із бітами тоді, 2014-го, ловили й саджали, то історія могла б піти зовсім за іншим сценарієм.

Загалом, підбиваю підсумок нашої вечірки. Писати на папірці, який кидають у новорічну ніч у келих із просекко, треба не "пукінздох", а "пукінугаазі".

Тихої ночі.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора