+15 Київ
Років 15 тому я їздила до Америки, як тоді говорили "задля обміну досвідом". Насправді це була досить експериментальна програма, у якій українських журналістів та дрібних чиновників посадили в один літак і відправили за океан вчитися товаришувати між собою.
Щоб пройти добір у групу, потрібно було заповнити ахуліон паперів, які ніби доводять, що ти гідний. Мені особливо запам'ятався один – "ваша волонтерська діяльність".
Тоді ще термін "волонтер" був непопулярним, незрозумілим і якимось буржуазним. Нам доводилося перепитувати організаторів, що, власне, вони мали на увазі.
Американці знизували плечима, але уточнювали, мовляв, треба розповісти, у який спосіб ти приносиш користь світу без оплати.
Мені пощастило, тоді я вела кілька соціальних проєктів просто тому, що вони мені подобалися. Наприклад, писала про собак із міського притулку, шукала їм сім’ї. Виявилося, це хобі цілком собі прокотить за "волонтерську діяльність". Мій папірець прийняли, і я раділа, що обдурила американців.
Бо яке ж це волонтерство? Волонтерство це ж ого-го – користь світові! А не якісь там нотатки про собачок. Не буду лукавити, більшій частині нашої групи свої папірці довелося "намалювати". Але річ не в цьому. Або в цьому.
Уже там, за океаном, обмінюючись, так би мовити, досвідом, ми запитали у простого вашингтонського клерка, чим він займається у вихідні дні. Без жодного пафосу, гордості чи кокетства хлопець у строгому костюмі розповів нам, що по суботах їздить до сусіднього штату в заповідник чистити вольєри для рептилій.
Потім була езотерична панночка-кореспондентка з Огайо, яка, описуючи свій день, згадала читання книжок бабусям у місцевому госпісі. Згадала буденно так, десь між ромашковим чаєм і йогою.
Ще там, у Штатах, я зрозуміла, що волонтерство – це не якийсь особливий, героїчний вид діяльності. Це частина життя звичайної людини. Будь-якого достатку, статусу і віросповідання. До речі, той хлопець, клерк із Вашингтона, дуже класно відповів на наше запитання: "Навіщо ви це робите?" У простому перекладі він сказав: "Якщо я можу допомогти, то мушу". От і все.
Про те саме канадська історія. Пам'ятаєте, я кілька разів розповідала, як мене здивували люди з бідончиками в місті Вінніпег. У спекотний день дорослі, діти, люди похилого віку, чиновники, поліцейські, священники – усі йшли до міського парку і несли воду. Напоїти тварин, полити кущі й дерева. Це не було якоюсь заздалегідь оголошеною акцією, мітингом чи "волонтерською діяльністю".
У будинку, де я зупинялася, це було так:
– Браяне, ти дивився на градусник? Треба йти до парку, там усе пересохло!
Будьмо чесними, у нас, як і раніше, людей, які розставляють у дворах обрізані баклажки з водою для безпритульних котів, вважають трохи міськими божевільними. Розумієте, у цьому й фішка. "Якщо я можу допомогти, то мушу" – не героїчний слоган, а частина ментального коду.
Мені подруга, яка зараз у Британії, розповідає, що там людині, яка "не приносить користі світу без оплати", у пристойному будинку чаю не наллють. Ось настільки це презирливо і взагалі моветон.
А ми вчора забираємо три вози з пелюшками, шампунями й іншим мийним для госпіталю, а нам дівчина у віконці замовлень захоплено так каже: "Ви волонтери?! Я дивлюся, усі гелі – чоловічі, і станки для гоління. Напевно, туди повезете?" І пальцем кудись у небо тицяє. Наче я з іншої планети і від вас, дівчино, чимось відрізняюся. Та нічим.
Тут ще держава постаралася відокремити, так би мовити. "День волонтера", "Волонтер року" чи моє улюблене – "А ви зареєстрований волонтер?" Ні, друзі, у здоровому суспільстві це взагалі не так працює.
Немає жодних окремо взятих людей на букву "в". Не має бути, на мою думку, такого поділу. Ні у країні, яка воює, ні в мирній. Якщо ти не самотній старий, не багатодітна мати, не інвалід – ти вже "волонтер" за замовчуванням. Без реєстрації, без медалі, без статусу. Тим паче сьогодні. В Україні.
Уявіть, що ви зібралися в Америку і вам потрібно заповнити папір "ваша волонтерська діяльність". Прочерку не приймають.
P.S. Щодо витратних матеріалів для госпіталю. Усе за списком закупили й відвезли. І капці. Ліві. Обіймаю кожного, хто відгукнувся. Думаю, на кілька місяців має вистачити.
Джерело: Анна Гин / Facebook
