ГОРДОН
 
 
Андрій Ілларіонов

Російський економіст, радник президента РФ Володимира Путіна (2000–2005), офіційний представник РФ у "Великій вісімці". З 2006 року – старший науковий співробітник Центру з глобальної свободи та процвітання Інституту Катона у Вашингтоні.

Путін визнав 10 важких поразок у ситуації з Карабахом

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою

Путін визнав тяжку поразку (10 поразок).

Несподівано виступивши ввечері 17 листопада з відповідями на запитання ЗМІ щодо ситуації в Нагірному Карабасі, Володимир Путін детальніше, ніж будь-коли раніше, зізнався в тяжкій поразці (точніше: у 10 поразках), завданій (завданих) Росії протягом 44 днів Другої карабаської війни.

Безпосередньою причиною, що змусила Путіна зробити екстрену публічну інтервенцію, стало поглиблення політичної кризи в Єревані. Як відомо, напередодні (пізно ввечері 16 листопада) президент Вірменії Армен Саркісян фактично став вимагати позачергових парламентських виборів, які в разі їх проведення, безумовно, привели б до радикальної зміни складу парламенту, краху нинішнього уряду та відставки чинного прем'єра Нікола Пашиняна. Варто зауважити, що це та сама мета, досягнення якої Путін послідовно добивався протягом попередніх двох із половиною років – із моменту приходу Пашиняна до влади внаслідок помаранчевої революції у квітні – травні 2018 року.

Але якраз тоді, коли саме ця мета виявилася майже досягнутою, а життя пана Пашиняна – як політичне, так і, можливо, фізичне – висіло на волосині, Путін усвідомив, що практичне здійснення цієї настільки плеканої ним мети означатиме найважчу катастрофу, несумісну із задоволенням марнославного бажання "відшмагати сорося". Під час відповідей на запитання ЗМІ Путін знайшов для моральної підтримки прем'єра Вірменії слова, яких мало хто від нього коли-небудь чув. Він щонайменше тричі наголосив на "чесній позиції" Пашиняна перед вірменським народом і жорстко виступив проти ймовірних змін у владі в республіці: "Це було б самогубством... країна... яка воює або опинилася в небезпеці відновлення бойових дій... не може дозволити собі поводитися так, зокрема у сфері організації влади, щоб розколювати суспільство зсередини. Мені здається, це абсолютно неприпустимо, контрпродуктивно і надзвичайно небезпечно".

Чому Путін кинувся на захист нелюбого йому Пашиняна?

Причиною тому стало майже миттєве перетворення Пашиняна з путінського противника на його вимушеного союзника внаслідок важкої поразки, якої зазнала не тільки Вірменія, а й Росія під час Другої карабаської війни. Поразка ця для Кремля виявилася тим болючішою, що завдав її нехай і з помітною підтримкою Туреччини, але безпосередньо все ж Азербайджан.

Протягом низки років Ільхам Алієв неодноразово заявляв, що для врегулювання питання територіальної цілісності Азербайджану він не обмежує себе дипломатичними засобами і готовий застосувати військову силу. Повторювані, як мантра, на різних міжнародних майданчиках слова про те, що мирним переговорам немає альтернативи, залишилися лише словами.

Для самого Путіна в цьому, природно, не було нічого ні нового, ні незвичайного. Саме військові засоби він сам широко застосовував і саме військовими методами він намагався домогтися бажаних для себе результатів – у Чечні, Грузії, Україні, Сирії, Лівії. Але одна річ – діяти силовими методами самому, інша річ – стати об'єктом застосування сили з боку інших держав, військовий потенціал яких він недооцінював настільки, що коли він проявився, то Путін виявився не в змозі цьому хоч скількись ефективно протистояти.

Путін не зміг не тільки протидіяти початку Азербайджаном відкритих воєнних дій 27 вересня. Він не зміг зупинити бойові дії й тоді, коли силова перевага Азербайджану над Вірменією стала абсолютно очевидною, як це було зафіксовано, зокрема, під час переговорів з Алієвим і Пашиняном 19–20 жовтня. Воєнні дії зупинили 9 листопада – але зовсім не тоді, коли під час війни нібито "втрутився Путін". Як засвідчує зокрема й нинішнє путінське інтерв'ю, він "втручався" в цю війну із самого початку протягом усього її перебігу. Воєнні дії зупинили 9 листопада тільки тоді, коли азербайджанські війська взяли Шушу і стали погрожувати Степанакерту, а Вірменія капітулювала, прийнявши всі азербайджанські вимоги.

Це перші три поразки Путіна.

По-перше, йому не вдалося запобігти початку самих воєнних дій.

По-друге,  йому не вдалося їх зупинити тоді, коли він хотів це зробити.

По-третє, воєнні дії зрештою зупинили не завдяки "втручанню Путіна", а через капітуляцію його союзника.

На цьому список путінських поразок не закінчується. Варто звернути увагу на те, що Путін – спростовуючи свої колишні заяви – у цьому інтерв'ю розповів про військову допомогу, яку надавали Вірменії з боку Росії під час війни:

"Ми, до речі, виходили і з того (ви зараз згадали про роль Туреччини, про неформальні збройні формування), ми виходили з того, що навіть під час таких серйозних подій має бути дотримано баланс сил. І запевняю вас у тому, що Вірменія не почувалася покинутою, забутою. І Росія зробила все, щоб цього не було... Що стосується того, чи не почувалася Вірменія самотньою: запевняю вас, що Російська Федерація в межах і багатосторонніх, і двосторонніх зобов'язань, зокрема у сфері військово-технічного співробітництва, повністю виконувала всі свої зобов'язання, за що керівництво Вірменії, зокрема в особі прем'єр-міністра Пашиняна, неодноразово висловлювало слова подяки і підкреслювало, що Росія цілком відповідно до своїх зобов'язань виконує всі зобов'язання (перепрошую за тавтологію) у цій сфері".

Що означає це зізнання? Воно означає, оскільки Вірменія зазнала важкої воєнної поразки, те, що російська допомога була або недостатньою (або неякісною, несвоєчасною, неефективною) для перелому ситуації на полі бою, або хоча б для стабілізації лінії фронту. Це означає як те, що Азербайджан виявився сильнішим за Вірменію, так і те, що турецька допомога Азербайджану виявилася ефективнішою за російську допомогу Вірменії, так і те, що, отже, Туреччина як найважливіший союзник і спонсор Азербайджану виявилася сильнішою за Росію як найважливішого союзника і спонсора Вірменії. Це четверта поразка Путіна.

П'ятою поразкою Путіна стала драматична зміна формату переговорів щодо карабаської проблеми. Протягом більше ніж чверті століття Росія була одним із трьох співголів Мінської групи щодо Нагірного Карабаху – нарівні з Францією та США. Ще 1 жовтня тристоронню заяву щодо Карабаху Путін підписував нарівні з Еммануелем Макроном і Дональдом Трампом. 40 днів по тому наступну тристоронню заяву він укладав уже з Ільхамом Алієвим і Ніколом Пашиняном. Замість повноважного представника трьох великих держав, які диктують свою волю малим країнам, Путін перетворився на коректора тексту, продиктованого Алієвим: "По суті, мені довелося взяти на себе роль посередника, коли я розмовляв з одним і з другим лідером, вислуховував їхні вимоги, претензії до тексту, вносив якісь зміни, зв'язувався з іншою стороною, вислуховував їхні побажання і вимоги, потім консультувався з першою щодо прийнятності цих положень для інших партнерів. Але фактично це була рівноправна, рівноцінна, тристороння робота".

Шостою поразкою Путіна стала відсутність у тристоронній заяві від 9 листопада будь-якої згадки статусу Карабаху, навіть збереження нинішнього статус-кво: "... в основі [наших пропозицій 2013 року]... лежало визнання статус-кво самого Карабаху, не закріплюючи його остаточного статусу... Так, така проблема існує, остаточного статусу Карабаху не врегульовано. Ми домовилися про те, що ми зберігаємо статус-кво, на сьогодні наявний стан. Що буде далі – це треба буде вирішити в майбутньому або майбутнім керівникам, майбутнім учасникам цього процесу".

На відміну від Путіна, Алієв заявив, що відбулося остаточне врегулювання карабаської проблеми, причому в Карабаху тепер немає жодного статусу. Як видно, Путін вважає по-іншому. Але в тексті заяви від 9 листопада жодної згадки статусу Карабаху дійсно немає.

Сьомою поразкою Путіна став п'ятий пункт тристоронньої заяви від 9 листопада – про створення спільного російсько-турецького саме миротворчого центру з контролю за припиненням вогню. Мало того, що це обурливе порушення базового принципу проведення миротворчих операцій, згідно з яким як миротворців неприпустимо використовувати військовослужбовців сусідньої країни, що є до того ж не тільки найважливішим союзником одного з учасників конфлікту, але і яка підкреслено демонструє свої союзницькі відносини з ним та відкрито погрожує застосувати силу проти іншого учасника конфлікту.

Головне ж полягає в тому, як ми вже зазначали на цих сторінках, що ніколи раніше влада Росії не погоджувалася на розміщення на територіях, які коли-небудь входили до складу Російської імперії чи СРСР, турецьких військових, які до того ж сьогодні є ще й військовослужбовцями країни – члена НАТО. Це, природно, не означає, що на території колишньої Російської імперії або колишнього СРСР ніколи не опинялися іноземні військовослужбовці. Наприклад, натовські військові з Великобританії, Канади та Німеччини на ротаційній основі присутні у країнах Балтії із 2017 року. Але Кремль ніколи не забував нагадати, наскільки він не сприймає такого стану речей. Тепер же, на відміну від британських, канадських, німецьких військовослужбовців, присутніх у Балтії на ротаційній основі всупереч заявам Путіна, турецькі військові опиняться в Азербайджані на постійній основі не тільки без заперечень Путіна, але і з його письмовим, а тепер і усним схваленням.

Восьмою поразкою стало визнання Путіним як мандата турецьких військових, так і тих технічних засобів, які вони (турецька сторона) використовуватимуть для контролю над діями вірменської сторони (а за ким же ще вони будуть стежити?): "...ми домовилися про те, що ми створимо спільний центр, який використовуватиме безпілотні літальні апарати, разом будемо контролювати ситуацію вздовж лінії розмежування за допомогою цих літальних апаратів, разом будемо одержувати інформацію і разом її аналізувати, і, відповідно, робити висновки з того, що відбувається насправді, у житті в режимі онлайн, у режимі поточного часу".

Іншими словами, Путін погодився з тим, що турецькі дрони, відповідальні за загибель щонайменше сотень вірменських військових під час війни, стежитимуть за вірменами і в, так би мовити, мирний час.

Дев'ятою поразкою Путіна стало драматичне визнання ним принципово нового міжнародного статусу Азербайджану, який можна описати терміном "абсолютний суверенітет": "Азербайджан – це незалежна суверенна держава. Азербайджан має право вибирати собі союзників так, як він вважає за потрібне. Хто ж йому в цьому може відмовити?.. Азербайджан повертав території, які він вважав (Азербайджан), але й уся світова спільнота вважала азербайджанською територією. І у зв'язку із цим він мав право вибрати будь-якого союзника, хто надає йому в цьому відому допомогу... Очевидно, що він [спільний центр] буде на суверенній території Азербайджану розташовуватися, й Азербайджан має право ухвалити рішення самостійно, де він вважатиме за доцільне його розмістити".

Як відомо, у здобутті такого міжнародного статусу з погляду питань незалежності, суверенітету, вибору закордонних союзників Путін відмовив і Грузії, й Україні, і Молдові, і Білорусі, і навіть країнам Балтії. А ось Азербайджану, навпаки, дав зелене світло.

Нарешті, 10-ю поразкою Путіна стало визнання абсолютно нового міжнародного статусу і становища ердоганівської Туреччини, спільно з військовослужбовцями якої російські військові тепер стежитимуть за дотриманням припинення вогню з вірменського боку:

"Можна будь-які давати оцінки діям Туреччини, але важко звинуватити Туреччину в порушенні міжнародного права... Що стосується миротворчої місії, то так, дійсно, і Азербайджан, і Туреччина завжди говорили про можливість участі Туреччини в миротворчих операціях... Ми домовилися про те, що Туреччина на прохання Азербайджану братиме участь у контролі над дотриманням припинення вогню. Ми зробимо це разом із Туреччиною... Це не входить у мої обов'язки – оцінювати роль Туреччини. Різні люди, різні країни оцінюють по-різному. Наразі по-різному в різних держав складаються відносини з Туреччиною. Ми знаємо передісторію, і часом драматичну передісторію відносин між Туреччиною і Росією протягом століть... У нас далеко не завжди і не в усьому збігаються позиції і думки, вони іноді й діаметрально розходяться. Але в тому і полягає мистецтво дипломатії – у тому, щоб знайти компроміс. А компроміс ґрунтується на повазі до партнера".

Іншими словами, Туреччина, відносини з якою у Росії мали довгу драматичну історію, із якою у Росії далеко не завжди збігаються думки, позиції керівництва якої іноді діаметрально розходяться з путінськими, зараз досягла такого становища, яке змушує Путіна поважати Туреччину настільки, що вона або безпосередньо сама, або ж через Азербайджан диктує Путіну такі умови, які він – безвідносно до своїх бажань або початкових намірів – змушений приймати.

Екстрена публічна інтервенція Путіна (із відповідями на запитання ЗМІ) спрямована на запобігання його 11-й поразці, яка стала останніми днями дуже ймовірною, тепер уже в Єревані.

До причин цієї важкої поразки (цих поразок) доведеться повернутися окремо.

Джерело: Андрей Илларионов / LiveJournal

Блог відображає виключно точку зору автора. Редакція не несе жодної відповідальності за зміст та достовірність матеріалів у цьому розділі.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

Свіжі блоги