+13 Київ
Відчуваю необхідність додати ще трохи думок про наслідки вбивства Касема Сулеймані в Іраку й усю цю бучу на Близькому Сході.
Дуже кумедно читати деякі ресурси й думки, які поблажливо-хихотливим тоном зазначають, що вся ця реакція Іраку та Ірану на вбивство Сулеймані – просто бравада, миттєва істерика й позерство, яке ні до чого не приведе.
Мовляв, покричать, потанцюють, поспалюють прапори, поплачуть і нічого не будуть робити, а, мовляв, рішення парламенту Іраку й зовсім смішне – де там США, а де Ірак.
От що хочу сказати. "Близький Схід – справа тонка". Я взагалі не люблю цієї фрази. І ця заїжджена вже всіма до смерті фраза насправді описує не складності процесів у регіоні, а саме їхню витонченість і чутливість, насамперед у культурно-ідеологічному сенсі.
Символи, знаки, жести, почуття, вирази – усе це має величезне значення для Близького Сходу. Вас насамперед зчитують і оцінюють за цими категоріями. Кожен, хто був там і спілкувався з людьми, знає, що я маю на увазі.
Підняття червоного "прапора помсти" над мечеттю Джамкаран в Ірані, похорони Сулеймані в Тегерані і траур в Іраку, войовнича антиамериканська істерія – це все не порожні звуки для місцевого населення і Близького Сходу, хоч і можуть видатися дивними для зовнішнього обивателя. Але вони й не орієнтовані на зовнішнього обивателя: європейця, американця, канадця, українця чи мексиканця.
Убивство Сулеймані – неймовірно важлива подія не тому, що вбили якогось злого генія, який насмілився нібито кинути виклик "білій цивілізації" в особі США та Європи. Це "технарсько-інституційне" сприйняття інциденту вкрай примітивне і вводить в оману багатьох людей, що, власне, і сталося із зовнішньою політикою США.
Сполучені Штати наступають на ті самі граблі, що і завжди. Із кожним ударом по Ірану вони лише посилюють його.
І смерть Сулеймані лише розширить вплив Ірану і посилить його позиції в регіоні, як це сталося після вторгнення США в Ірак 2003 року.
Численні мережі проіранських партизанських об'єднань мають неймовірно широку соціальну базу і народну підтримку – те, чого Штатам так і не вдалося досягти. Їх мало хто любить і сприймає, їхня внутрішня легітимність в Іраку так і не злетіла після 2003 року.
Чому? Тому що вони й далі діють на поверхневому рівні, граючи або із загальнонаціональними елітами, або з малою частиною субнаціональних еліт (на кшталт іракських курдів), яких вони вважають зі своїх причин лояльними, або взагалі ні з ким не грають (як в Ірані та Сирії), будучи поглиненими власною американоцентричною пихою та різними забобонами щодо Близького Сходу.
І знати про цей регіон у Вашингтоні далеко не всі хочуть або не надають значення, як зараз в адміністрації Трампа.
Їхня "стратегія максимального тиску" на Іран стала рятувальним човном для радикально-консервативного крила іранського політикуму, яке у 2020 році одержить шанс на реванш на виборах президента.
Через дії Трампа реформісти і помірковані в Ірані повністю збанкрутували політично. Їхня концепція поступового діалогу із Заходом, на яку зробив ставку Рухані, виявилася нецікавою і незрозумілою Вашингтону. Іншого запропонувати Ірану Рухані не зміг, і цей вакуум почали заповнювати силовики та консерватори.
Так, безумовно, США можуть не особливо боятися голосування парламенту Іраку за їхнє вислання із країни. Завжди можна спертися на Іракський Курдистан, наприклад. Можна навіть замутити мінівійнушку між ним і Багдадом.
Але це вже фініш. Трамп зробив Ірану чудовий подарунок – створив сприятливу регіональну кон'юнктуру, яка дає змогу Тегерану паразитувати на ідеях вислання "американських окупантів" із Близького Сходу – ідея, я нагадаю, яка має підтримку в багатьох країнах, навіть у тих, де еліти союзні Штатам.
Для того, щоб "убити" символ, недостатньо просто натиснути кнопку або спустити курок. До вбивства символу або образу потрібно підходити максимально обережно і зважено. А іноді й зовсім краще не робити.
Тому й виходить, що мертвий Сулеймані служить Ірану не менш ефективно (а можливо, і більше), ніж живий медійний персонаж, якого самі американці собі на голову й розкрутили, як це свого часу було з, наприклад, [терористом, керівником створеної ним організації "Армія єдинобожжя і джихаду"] Абу Мусабом Аз-Заркаві.
Іран не буде заглиблюватися у фанатично-войовниче божевілля, як багато хто в нас в Україні схильний вірити. Він не буде стріляти по першому-ліпшому американцеві.
Вони створять довгострокову стратегію протистояння, вичавлюючи максимум зі сформованого, можливо, тимчасового, антиамериканського консенсусу – стратегію, яку США так і не змогли народити за всі роки своєї іраксько-іранської саги.
А вигоду від цього одержать лише радикали, екстремісти і геополітичні противники США. Тому головне запитання всієї цієї вакханалії з авіаударом, як мені здається, таке: невже Сулеймані був того вартий?
Джерело: Iliya Kusa / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
