+6 Київ
Перемовини Макрона – Путіна, заяви Блінкена – Борреля й переговори Шольца – Байдена. Усе це можна звести до кількох головних висновків, як я це бачу.
1. Західні партнери остаточно погодили між собою, що вони просуватимуть імплементацію Мінських угод як єдиний спосіб для деескалації та компромісу із РФ, найбезболісніший для них та з мінімальним ризиком для їхніх інтересів (наголошую, їхніх інтересів, а не наших).
2. У колективного Заходу немає поки що погодженого плану дій щодо санкційного тиску на Росію. Олаф Шольц неохоче й розмито говорив про "Північний потік – 2", а глава німецького МЗС Анналена Бербок узагалі скасувала зустріч із Зеленським. Якщо вірити ЗМІ, через розбіжності щодо СП-2 та постачання озброєнь. Я думаю, що спільний санкційний пакет з'явиться, але він буде компромісним.
3. У європейців, американців та росіян склалося спільне бачення набору питань, які має виконати Україна, щоб досягти компромісу: це амністія, автономізація Донбасу та (імовірно) прямі переговори з ОРДЛО. Не помічати цього в їхніх публічних заявах – це ховати голову в пісок.
4. У спробі посилити свої перемовні позиції в ЄС і посісти місце європейського лідера Макрон намагатиметься просувати компроміс із РФ як свою дипломатичну перемогу, і Україна йому потрібна для демонстрації "прогресу" в питанні, у якому навіть Ангелі Меркель не вдалося досягти успіху. Перед виборами у травні це саме те. Заразом можна вийти на домовленості із РФ щодо їхньої військової присутності в Африці, де Париж має навіть більш чутливі інтереси.
5. У німецькому істеблішменті не хочуть вступати в конфронтацію ні із РФ, ні з Китаєм, це вже й сліпий побачить. Це не подобається американцям, які чинять на них тиск. Шольц, по суті, зберігає курс Меркель на стратегічну автономізацію зовнішньої політики Німеччини від США, принаймні намагається.
Я вважаю, що реакція нашої влади на те, що відбувається, дещо неадекватна. Мабуть, традиції 1990-х нікуди не поділися, і ми знову бінарно ділимо світ на "своїх" і "чужих", до того ж це стосується як малих держав, так і тих, від кого ми залежимо, – на кшталт Німеччини чи Франції.
Замість того, щоб вивести відносини із Заходом у прагматичне ділове русло, а самим розпочати диверсифікацію зовнішніх зв'язків через інші регіони, ми пішли у примітивну вузьколобу україноцентричність у біполярному світі, де є лиха, підла "орда", у якої весь порядок денний зациклений на завоюванні України, і є чудовий Альянс, який цілими днями тільки й думає, як допомагати нам відбивати атаки "орків". Жодного відхилення в цьому сприйнятті від самого початку не закладали. Тому історії про Китай, Індію, Туреччину чи те, що відбувається в Африці, для нас здавалися далекими й несуттєвими.
У підсумку ми самі загнали себе у смислову та логічну пастку. Спочатку ми відтяли від себе всі незахідні країни, які не робили того, що ми хотіли, під час голосування за марну резолюцію в ООН.
Потім назвали зрадниками Німеччину та Францію з ідіотськими фразами на кшталт "фрау Ріббентроп" за те, що вони не хочуть вирішувати всі проблеми за нас і лише на нашу користь. Торік прийшло розчарування у США, що, втім, пов'язали з персоною Байдена, усе ще чекаючи дива за три роки.
Потім кілька спритних і гарних рухів тіла створили нових героїв – Польщу та Британію, на яких тепер вся надія на порятунок, хоча їхні ресурси та можливості все ж обмежені.
Ось так від одного інформаційно-медійного тотему до іншого ми і далі петляємо і навіть називаємо це "стратегією малих альянсів", хоча про жодні альянси зараз не йдеться, занадто рано і занадто мало ресурсів у це вкладено.
На тлі загострення глобального розлому між Сходом і Заходом ми не маємо жодної цілісної глобальної політики, не кажучи вже про наше бачення свого місця у світі, зокрема в контексті протистояння Китаю та США. Олімпійську декларацію РФ і КНР у цьому контексті ігнорують або сприймають також крізь призму нашого сприйняття часів холодної війни.
Тож із такого глухого кута є кілька виходів і всі не найкращі:
1. Компроміс на базі "Мінська-2", а потім тривала боротьба з його наслідками.
2. Воєнна ескалація, яка, імовірно, змінить баланс у гірший чи кращий бік.
3. Петляти ще якийсь час, сподіваючись, що ситуація знову повисне в повітрі і в нас буде перепочинок, який можна буде використати для зміцнення держави або взагалі не використовувати і далі скочуватися на дно.
Джерело: Iliya Kusa / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
