+5 Київ
Пандемія коронавірусу – це не тільки хвороба, але й привід. Різні режими намагаються використовувати його у своїх цілях.
Наприклад, в Угорщині прем'єр-міністр за час епідемії сконцентрував у своїх руках небачені повноваження. Парламент країни дав йому можливість скасовувати вибори та референдуми, припиняти дію законів і карати ЗМІ. Угорська опозиція обурена й підозрює владу у спробі узурпації. Її хвилювання базуються на тому, що попередній режим НС, запроваджений у цій країні під час "міграційної кризи" п'ятирічної давності, ніхто в результаті скасовувати не став.
Утім, не Угорщиною єдиною. Росія точно так само намагається використовувати глобальну пандемію для вирішення локальних завдань. Російський президент на відеонараді лідерів країн "Великої двадцятки" запропонував відмовитися від міжнародних санкцій. Мовляв, вони заважають обмінюватися медикаментами, продовольством і технологіями під час боротьби з пандемією.
Кремль не самотній – його позицію підтримують ті, кого Москва за попередні "щедрі роки" встигла зробити своїми лобістами в Європі. Наприклад, ексканцлер ФРН Герхард Шредер оголосив, що анексований Росією Крим не повернеться до складу України, і запропонував скасувати санкції, запроваджені щодо країни-окупанта.
У цій заяві немає нічого дивного, якщо згадати, що у 2017 році Шредер був обраний головою ради директорів "Роснефти". Його біографія досить хрестоматійна для опису того, як влаштована політична корупція. Колишній топполітик однієї країни стає лобістом іншої – і відпрацьовує високі зарплати, продаючи своїй колишній батьківщині нестабільність в упаковці "мирного процесу".
А скасування санкцій та визнання анексії Криму – це саме нестабільність. Тому що ці кроки остаточно руйнують усе те, на чому будувалася повоєнна Європа. Та сама Європа, одним із лідерів якої стала колишня батьківщина Герхарда Шредера.
Адвокати Москви люблять посилатися на "косовський прецедент". Але проблема в тому, що з російським описом реальності не завжди готові погодитися навіть самі серби.
Я пам'ятаю, як летів до Криму в березні 2014 року. Перекинутий на кримський напрямок російський Іл-96 на 300 місць був забитий під зав'язку. Переді мною сиділи французи, позаду – італійці, ліворуч – серб, а праворуч – севастопольський морячок, який зійшов на берег у Кюрасао, дізнавшись про події у Криму, і ось уже тиждень добирався додому на перекладних.
Ми тоді весь політ говорили із сербом. Він, на відміну від російського президента, був послідовний і досить довго розповідав про те, що він та його колеги у глухому куті. Мовляв, "ми ж завжди за сильну Росію, тому що сильна Росія завжди допоможе Сербії, але як ми можемо підтримувати відділення Криму від України, адже ми тим самим підтримуємо відділення Косова".
Та історія врізалася мені в пам'ять. Це був ілюстративний приклад того, що причинно-наслідкові зв'язки відрізняють договороздатну людину від кроманьйонця, який опанував гаджети та столові прибори. Тому що цілісність світогляду, здатність розуміти наслідки та правильна робота з аналогіями змушують людей грати за правилами.
Сучасна світова політика влаштована так, що в ній існують різні межі допустимого. Іноді допускається намалювати на контурній карті новий кордон – у тих випадках, коли якийсь регіон знайшов достатньо причин, щоб претендувати на незалежність. Але куди забороненішим вважається стирання наявних кордонів.
Простіше кажучи, з точки зору міжнародної практики поява на карті Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії чи Косова – куди звичніша історія. Одні із цим погодяться, інші опиратимуться, але про жоден винятковий прецедент у подібних випадках не йдеться.
Те, що вважається неприпустимим, – це не створення нових держав, а розростання наявних. Коли взяли в однієї і приєднали до іншої, як це сталося із Кримом. Адже якщо можна Росії з півостровом, то, значить, можна кому завгодно і де завгодно. Сила знову важливіша за право, історичні претензії важливіші, ніж зафіксовані кордони, а дипломати поступаються місцем військовим. Пряма відмашка на світову бійню в локальних масштабах.
Якби шість років тому Росія зробила із Криму "невизнану державу", то у Володимира Путіна було б куди більше підстав посилатися на приклад Косова. Тому що тоді це були б дві приблизно схожі історії. Але тільки не тепер – і в цьому, можливо, найбільша проблема Росії та її керівництва. Не можна ображатися на реальність, якщо ти її не розумієш, бо це твоя проблема, а не проблема реальності.
Шість років тому мій випадковий попутник із Сербії це прекрасно розумів. А ось колишній керівник Німеччини і чинний керівник Росії – геть відмовляються. І тепер під приводом глобальної пандемії намагаються заднім числом переписати правила гри. Не перша спроба і навряд чи остання.
Але якщо тільки вона буде вдалою, у світу, який ми знаємо, виб'ють ще одну базову опору.
Джерело: "Крим.Реалії"
Опубліковано з особистого дозволу автора
