+9 Київ
"На його місці мав бути я", – подумав Геннадій Балашов, дивлячись на Хав'єра Мілея, нового президента Аргентини, який танцює на сцені.
"Навчишся яскравого епатажу – будеш", – відповів йому чи то внутрішній голос, чи то знайомий політтехнолог...
Отже, до полку країн – "білих лабораторних кроликів" прибуло. В Аргентині обрали у президенти Хав'єра Мілея, ультраправого ліберала, якого запам'ятали обіцянкою майже повністю "ліквідувати" державу, відмовитися від песо, розпустити центральний банк і мало не перейти на крипту.
У зовнішній політиці це ізоляціоніст. Він уже виступив проти Китаю, РФ і.... Бразилії, відмовився вступати до БРІКС і душевно підтримав Україну.
Але його активна критика на адресу Байдена й неприхований трампізм навряд чи дадуть йому можливість реалізувати стратегію зближення зі США в найближчий рік.
Ну а далі перспективи Мілея мають занадто туманний вигляд. Хіба що відбудеться зближення з Ізраїлем, якому зараз потрібна міжнародна підтримка. Але Ізраїль не має ресурсів, які він може запропонувати Аргентині, оскільки ця країна сама зараз потребує зовнішньої допомоги.
Для нас уся ця історія примітна кількома важливими моментами.
Перший і очевидний – не все нам бути "лабораторним білим кроликом".
Як розповідав колишній посол Канади в Україні: "Якщо ви спеціаліст із державного управління, але у вашій країні вам не дозволили чогось зробити, ви такі: "Оу, є Україна, ану повеземо цю супернову неймовірну модель туди, вони не можуть відмовитися, є якесь фінансування, і ми то впровадимо, it's gonna be great (це буде неймовірно)". А не завжди. Україна – це саме країна, де варто обирати належну управлінську технологію, що відповідатиме завданням, а не пробувати щось нове й ускладнене".
Тепер паломництво міських божевільних розпочнеться не до Києва, а до Буенос-Айреса: "Оу, є Аргентина, ану повеземо цю супернову неймовірну модель туди, вони не можуть відмовитися, є якесь фінансування, і ми то впровадимо, it's gonna be great (це буде неймовірно)".
От і подивимося на прикладі Аргентини, як працюють на практиці всі ці методи тотального демонтажу держави. Уперше з попкорном будемо ми, а не наші глядачі: зі сцени українські реформатори спускаються до зали для глядачів.
Висновок номер два. Немає жодних вічних ідеологем чи моделей розвитку.
Це те, що я намагаюся розтлумачити в Україні вже не перший рік: немає наперед поганих теорій, є неадаптовувані.
Якщо на класичному відрізку зростання застосувати неокейнсіанство – дістанемо інфляцію замість зростання економіки.
Якщо на кейнсіанському відрізку тренду ВВП застосувати лібертаріанство – дістанемо найглибшу рецесію / падіння економіки.
Відмінність правильних країн від неправильних, як і неправильних бджіл від тих, які дають "неправильний мед": важливо визначити стан національної економіки (вище або нижче за тренд), тобто або "перегрів", або недовантаження виробничого потенціалу. І вже потім застосовувати або мінімізацію ролі держави (у першому випадку), або пакети державних стимулів (у другому випадку).
Якщо взяти Україну, то в нас тут є досить однозначна ситуація. З одного боку, параметри економіки в нас завантажено на 60%, зважаючи на матеріальну базу. З іншого, трудові ресурси також не використовують повністю, безробіття 25–30%, а якщо усунути фактор мобілізації, то і зовсім до 40%.
Тобто ефект розкриття економіки на 40% у найближчі кілька років цілком досяжний. За умови застосування грамотних інструментів державно-приватного стимулювання зростання.
Тобто лібертаріанська модель, незважаючи на те, що вона дуже приваблива на індивідуальному рівні, поки не підходить до нашої економіки, її параметричних даних. Умовно кажучи, в Україні 1 млн підприємців хочуть "усунення держави", а 10 млн пенсіонерів, 3 млн пільговиків і 5 млн найманих працівників – навпаки.
Тому Україні для ефективного розвитку треба пройти класичну неокейнсіанську "десятирічку", сформувати нову, складнішу структуру економіки, розвинути базову інфраструктуру, повернути додому трудові ресурси, залікувати рани війни. А за 10 років поступово переходити до ліберальної моделі, якщо для цього будуть передумови у вигляді демографії й динаміки зростання.
І в цьому плані приклад Аргентини дуже показовий. Адже довгий час там панував перонізм, який ще називали хустисіалізмом (від іспанського Justicialism – буквально "справедливізм").
Це була аргентинська політична ідеологія, заснована президентом Хуаном Пероном і його дружиною Евітою. На певному етапі історичного розвитку перонізм привів до зростання промисловості, освіти, медицини, соціального захисту населення.
У чому полягав перонізм на початковому етапі?
1. Використання валютних резервів країни з метою розвитку.
2. Націоналізація залізниць (належали французьким і англійським компаніям), телекомунікацій, міського транспорту, газової промисловості (були у власності компаній США).
3. Інвестування доходів від експорту продукції сільського господарства в розвиток промисловості, інфраструктури й соціальні програми (викорінення безробіття, дитячої праці, досягнення майже повної зайнятості населення, зростання середньої зарплати, пенсії та медицини, 13-та зарплата для робітників, оплата відпочинку тощо).
4. Соціальні ліфти: профспілки як паралельна структура управління країною. Загальна конфедерація праці як частина Пероністської партії.
Профспілки укладали колективні договори з державними органами й підприємствами. Було забезпечено динамічне зростання економіки, заморожування комунальних тарифів і низькі споживчі ціни (унаслідок надлишку товарної маси власного виробництва на внутрішньому ринку).
Населення стало учасником законодавчого процесу й системи державного управління: вимоги простих людей задовольняли за допомогою їхнього розгляду на засіданнях Національного конгресу.
Але згодом перонізм деградував до звичайного соціального популізму. Адаптивність моделі було вичерпано.
Аналогічний результат, тільки навпаки, ми можемо побачити на прикладі Чилі.
Монетаристські реформи Мілтона Фрідмана у виконанні групи молодих реформаторів Чикаго-бойз. Розгром лівої соціальної політики і профспілок (про цю історію я ще напишу). Десятиліття правління крайніх правих.
І ось нещодавно перемога крайнього лівого кандидата Габріеля Борича, майже комуніста. Який заявив: "Якщо Чилі було колискою неолібералізму, воно також стане його могилою". Критикуючи своїх попередників з уряду Concertación, він заявив: "Людей залишили осторонь політикою консенсусу, яка консолідувала нинішнє неоліберальне Чилі".
Тобто в Чилі завершився ліберальний порядок денний, який домінував із часів приходу до влади Піночета.
Якщо в Аргентині втратила адаптивність "ліва, соціальна модель", то в Чилі – "крайня права, неоліберальна". Усьому свій час.
В Україні ж усі останні роки намагаються реалізувати курс "антиперонізму": відокремити валютні резерви й Нацбанк від економіки, націоналізувати основні галузі економіки, видобування природних ресурсів і базову інфраструктуру, включно з енергетикою й залізницею.
Деякі бізнесмени навіть пропонують використовувати дитячу працю. Максимально спрощують на користь роботодавця трудове законодавство. І це за умов не розігріву економіки, коли все зростає (демографія, інвестиції, продуктивність праці). А в умовах глибокого заморожування економіки, коли майже все перебуває в депресії та скороченні можливостей.
У цих умовах нам потрібна своя "міксова модель". І це не "український велосипед". А адаптація наявних моделей зростання до наших специфічних параметрів.
Джерело: Алексей Кущ / Facebook
