+2 Київ
Розкажу публічно дві історії, які дуже добре демонструють, що нам не варто чекати емпатії і співчуття від західних країн.
Перша історія.
В одній європейській державі проводили конференцію, присвячену проблемам безпеки. Рівень учасників – глава держави-організаторки, урядовці, посли, глави різних місій, експерти. Звісно, була панель, присвячена Україні. Одна з наших спікерок була дуже емоційною – не по-європейськи. Вона, коли говорила, заплакала. Що має своє пояснення – ми з такого пекла туди приїжджаємо. Ми ж не зітремо на ці два-три дні пам'ять і не вимкнемо телефон. Але після цієї панелі до мене звернулись організатори і спитали: "A можна, щоб з України приїжджали менш емоційні спікери?"
Друга історія.
До мене звернувся один із європейських телепродакшенів із проханням провести тренінг із журналістами й документалістами – як висвітлювати нашу війну так, щоб їхні телеканали пропускали це в ефіри. Бо натуралізм війни псує настрій глядачам, і телеканали відмовляються від такого контенту.
Ну, ось таке в них сприйняття.
Тобто не варто нам чекати співчуття й емпатії. І чи повинні вони це відчувати? Не факт.
Нам потрібна військова допомога й політична підтримка.
А для цього мусимо говорити із Заходом їхньою мовою сприйняття.
Так, щоб телеканали брали в ефіри.
P.S. Цей пост не про рішення МОК щодо дискваліфікації. Дії МОК – це юридична помилка і пропаганда заперечення війни.
Джерело: Ганна Маляр / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
