-1 Київ
Останні кілька десятиліть Захід почав робити критичну помилку. Він перестав бути цинічно-прагматичним і почав "завдавати добра" – як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.
Тут треба застерегти – я не противник цінностей і, навпаки, вважаю їх багато в чому провідною зіркою нашої цивілізації, котрий допомагає не втратити курсу в тумані неясних ситуацій: коли не знаєш, як учинити, роби, як треба, і що буде, те й буде.
Але:
а) "коли не знаєш, як учинити", – а ми все ж таки навчилися досить чітко прораховувати багато ситуацій;
б) "що має…" – і ось тут засада.
У якийсь момент Захід вирішив, що він досить усемогутній, щоб йому не довелося більше себе захищати, а отже, він може допустити постулат про "нескінченну вартість людського життя" й обмежити союзницькі зобов'язання.
Захід вирішив, що він досить багатий і незалежний від людської праці, щоб дозволити собі культивувати нахлібництво. Захід дозволив собі забути, що за межами його милого острівця на 1 млрд осіб пролягає безмежне поле вільного полювання, де живе ще 7–8 млрд.
Що із залишених без підтримки союзників когось можуть перебити, а хтось зробить крок у тінь, до трохи більшої безпеки. А хтось узагалі може перейти на бік нового сильного.
Що чужа промисловість – не гарантія твоєї безпеки.
Що бідні люди – це не завжди ті, кому просто не пощастило, хто хоче стати багатшим і кому треба лише трохи допомогти, – ті, хто хоче стати багатим, уже пройшли пів дороги. Є ті, і їх чимало, хто не хоче стати багатшим, якщо це потребує зусиль, хто хоче, щоб й інші були бідними. І що дай їм шанс, як було в жовтні 1917-го, поміщицьких коней вони не до себе додому відведуть, а очі їм повиколюють.
Що віра – це не завжди про добро. Це досить часто про багаття, бомби, каміння й палиці, а якщо нам усім не пощастить, то про ядерний вогонь і попіл...
Що коли ті, хто хоче щодня працювати, народжувати й виховувати дітей, захищати домівку, сім'ю, свій спосіб життя, якщо доведеться, зі зброєю в руках, стають меншістю, то це не просто погано – це цивілізаційна катастрофа. І ми до неї наблизилися.
А що ж Путін і "путіни" (ХАМАС, хусити...)? Він начебто про це? Ні! Це колонія хвороботворних бактерій. Поки організм сильний – вони не страшні. Але варто ослабнути – і все: вони бенкетують над ще живим організмом, а потім загинуть разом із ним.
Вони можуть прикинутися будь-ким і будь-чим – лівими, правими, патріотами, консерваторами, щоб проникнути в організм, розвинутися, захопити його. Але їхня внутрішня природа деструктивна. Вони про те, щоб руйнувати (інститути, світопорядок), а не будувати. Тому Китай – поки це інше. Це суперник на рингу, небезпечний боєць, але не гангрена. Сьогодні із цим можна жити. Завтра? До завтра є час зрозуміти про спільні інтереси й домовитися...
Ну а ми? Ми ті, хто знає, чого варта помилка. У нас вона сталася двічі за 100 років. І ми знаємо, що іноді єдиний шанс вижити – битися.
Джерело: Mikhail Khodorkovsky / Facebook
