Маріуполь – це не просто місто, вбите і роздерте росіянами

Ми всі хотіли жити. Кожен. А нас усіх убивали. Не по одному, не вибірково, а одразу пачками.

Закидали бомбами, снарядами, ракетами і обнуляли цілими сім'ями, підвалами, вулицями.

У нас нічого не було, щоб вижити. Це не просто слово. "Нічого" – це означає НІЧОГО. Не було хліба, води, ліків, світла, нормального туалету, можливості вмитися, вийти на вулицю і повернутися живим, заснути в тиші, звернутися за допомогою до лікаря, просто зігрітися, зателефонувати рідним, дізнатися, чи є живі у сусідньому будинку.

Я ж тоді думала, що Маріуполь залишився останнім із міст, який б'ється за Україну. Ви не повірите, я думала, що всіх убили. І лише ми тримаємося. Я думала, що світ страждає, а він продовжував жити звичайним життям у той час, коли нас убивали.

Це вже потім, коли з'явився примарний зв'язок із іншими містами, ми видихнули.

Тоді нам здавалося, що нам допоможуть. Дуже скоро. Адже ми, нарешті, дізналися – Україна вистояла. Ми вірили, що нам треба протриматися зовсім небагато. І наших убивць проженуть і покарають.

І не було жодних коридорів. Жодних ОБСЄ. У нас не було навіть надії вибратися з пекла. Кожен із нас помирав десятки разів. Разом із близькими, із друзями, із сусідами, просто з незнайомими людьми. Ми жили в оточенні мертвих тіл серед мертвих будинків.

Маріуполь – це не просто місто, вбите і роздерте росіянами. Це не тільки тисячі загиблих і зниклих безвісти.

Маріуполь – це люди, що дивом залишилися живими. Які намагаються жити далі.

Джерело: Nadia Sukhorukova / Facebook