+17 Київ
Про одну брехню. Вибачте, але вкурвило.
Я нічого не писала тут 8 серпня, на річницю рашистського нападу на Грузію, не тільки тому, що були передніші справи й новини, а й у добрій вірі, що нікому нічого вже не треба нагадувати, – 8 серпня 2008 року вкарбовано в масову свідомість вогняними літерами як початок нової війни в Європі; те, що першим озвучив восени 2008-го художник Тіберій Сільваші: "Ялта кінчилася!"(с) – нині, завдяки нашій війні, очевидно вже цілому світові, а українцям, для яких я насамперед пишу, і поготів, то пощо ж зайвий раз гаяти зусилля на очевидне?..
Тільки тепер, із запізненням, до мене долетіли інформбризки старого смердючого болота, і виявилося, що то хвиля, яка ні фіга не вщухла, навпаки, продовжує розганятися, і що їх можна зрезюмувати як: "А чого Україна повинна когось цікавити, Грузія у 2008-му нас теж не цікавила!" – що є мерзенною, цинічною, токсичною брехнею цапських політтехнологів, найнятих свого часу прикривати зад українським куклам Кремля, а по факту – переписувати історію.
Кому із цапських колаборантів у майбутньому роздавати Гаагу, а кому довічне в Україні – то не моя тема. Як казав Айнштайн про розборки Троцького зі Сталіним, "я не поліцейський", – а от коли бачу, як народу ллють у живі очі орвелівщину, я звірію. Євразія завжди воювала з Океанією. Україні не було ніякого діла до Грузії. І це все при живих свідках. Уявляю, як би вони радо нас усіх передушили й понищили все, нами тоді опубліковане! Повісьтесь, гниди.
Тому величезне прохання до тих довірливих українців, хто у 2008-му з ряду причин "не стежив за новинами" і сьогодні дається втягтися в цю хвилю, за інерцією підтакуючи й собі: "Еге, еге, правда, я от теж тоді якось не помітив/ла..." – додаючи фейку правдоподібности.
Чому ви особисто "не помітили" – це ваша, і тільки ваша, приватна історія (так звана anecdotal evidence), а от проєктувати її на Україну як суб'єкта політичної волі й свідомости – це вже хуцпа й маніпуляція: інформаційне шахрайство, як пересмикування карт. Не ведіться, коли таке читаєте, відійдіть набік.
І твердо запам'ятайте, завчіть собі напам'ять: наша країна першою у світі разом із Польщею і країнами Балтії вдарила тоді на сполох: президенти всіх п'яти країн, свідомих того, що "Ялта кінчилася", примчали до Тбілісі. І Віктор Ющенко 13 серпня виступав там на площі перед грузинським народом від нашого з вами імені, гордіться!..
І в інформполі нашому теж клекотіло – про мародерство рускєвійськ усю територію колишнього СРСР інформували саме українські інтернет-пабліки ("Вам вилочку или туфли?" стало мемом!), а вже про те, що "ми наступні" – навіть при 99-відсотковій тодішній заточеності українських ЗМІ на "мочилово" Ющенка, говорилося з дуже різних майданчиків.
На тій-таки "Українській правді" з'явилася в ті дні блискуча аналітична стаття Олександра Сушка з докладним роз'ясненням, чому Росія почне з "відгризання" Криму. Що, не пам'ятаєте?..
А чому не пам'ятаєте? І Ющенкової поїздки у Грузію не пам'ятаєте, і того, як БЮТ, хі-хі, сім (сім!) разів зривав тоді спільно з "регіонами" у ВР голосування по засудженню Росії як агресора, теж не пам'ятаєте, і цілого розпачу й шоку тих тижнів теж уже не пам'ятаєте.
Настільки, що й притомні медійники нічтоже сумняшеся вже пишуть, ніби "тільки один "Український тиждень" тоді написав, що "Україна наступна" (ще один привіт од Орвела!), – ось над цим подумайте і спитайте себе: хто й чому стирає вам пам'ять? Та ще й пам'ять у даному разі вкрай важливу для нашої громадянської ідентичности – і, в кінцевому підсумку, для перемоги?
І коли чуєте: "Ет, нікому ми не треба, от нам що, було у 2008-му діло до Грузії?" – бийте на звук, а вже потім відповідайте: "Було". Ще й як було, qrwy ви феесбешні. І хрін ви вже цю пам'ять зітрете.
А щоб не забували, буду щороку 8 серпня постити вірш, який написала того дня. Саме перший рядок із нього став заголовком до моєї збірки публіцистики 2016 року ("Вибрані тексти 2012–2016: Статті, есе, інтерв'ю, спогади"), у якій я вперше спробувала скласти портрет "нової війни", чи війни нової епохи – тої, що прийшла "після Ялти". І в передмові я там серед іншого пояснювала, навіщо це все пишу й публікую: щоб ніяка сyка не сміла більше дзявкнути, що, мовляв, "ніхто не міг передбачити" воєнної агресії 2014-го.
Минуло вісім років. Воєнні дії поширилися на лінію, довшу од фронтів Другої світової. А cyки й далі брешуть – копієчка до копієчки...
Будьмо уважні (с).
Із вірша "Диптих 2008 року"
ІІ. 8 серпня 2008 року – початок російсько-грузинської війни
Історіє, суко,
ти знову хапаєш мене за горло,
ти знову витрушуєш з мене душу,
ти знов заганяєш мої думки
в чорний тунель нутряного крику:
"No pasáran! Вони не пройдуть!" –
засипаючи решту овиду
сірим щебенем ранкових новин,
інтернет-курявою, як по бомбьожці,
знов закрашуєш світ у всього дві барви зі спектра:
офірною кров'ю – червоне,
і коричневе – брудом підлот…
І знов мене косять безсонні ночі,
як площу, по котрій проходить армія,
і знов я влізаю в танк,
простукую панцир, підрихтовую коліщатка,
підкручую слова петицій і апелів, щоб жодне не затнулось:
No pasáran! Вони не пройдуть!..
Історіє, суко, будь ти проклята –
вони ж проходять, вони ж завжди проходять:
по трупах наших надій,
по золі згорілих ілюзій –
не так, то інак, не прямо, то боком, раком,
маневром, обходом захоплюють території
одну по одній, сунуть з розколин, щілин,
з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток,
обертаючи все на загладу, вкриту лузгою
зжованих життів
і схаркнутих вір…
Так чому ж я мушу
стояти на цім п'ятачкові – вузенькім окрайчику –
в повному бойовому виряді, з протигазом включно,
і волати, як оглашенна: "Вони не пройдуть!" –
невже лиш на те, щоб подати знак
(променем ліхтарика по безкрайній мапі),
що у цій-от точці – принаймні в цій, –
допоки її закрито
шістдесятьма каге мого живого тіла,
вони й справді –
не пройдуть?
Джерело: Оксана Забужко / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
