+5 Київ
Щоранку після обстрілів ми намагаємося зібратися докупи й працювати, вчитися й жити далі, робити вигляд, що все нормально, або приймати цю нову норму як даність.
Сьогодні в Києві та ще була нічка: росіяни у дві великі хвилі запустили бойові дрони, після кожної з яких ішла хвиля ракет. Це тривало сім годин поспіль. Я пишу це не для того, щоб пожалітися, або для киян, бо вони й так усе відчули. Я хочу закарбувати, чому ніколи не пробачу цих та інших звірячих атак, недоспані системно ночі, забрані місяці й роки спілкування з рідними й довгі безкінечні доби в міжнародних потягах, у яких, мені здається, я вже знаю всі вагони й провідників, а головне – знайомих і друзів, незнайомих, але за яких теж болить, яких позбавили їх права на існування. Це вже не знищує емоційно, але карбується кожного разу в пам'яті навіки. Я хочу ці знання й спогади передати наступним поколінням, щоб вони не забули, чия воля й бажання загарбання земель та окупації народів призвели до цієї великої війни за виживання.
Мої іноземні колеги й партнери не можуть раціонально остерігатися й протидіяти російській агресії проти їхніх держав, якщо вони, їхні лідери, медіа не відчують виснаження від потреби робити вибір між сном і безпекою.
Ми проживемо гідно й цю зиму зі світлом чи без, бо це все вже було, але не можемо собі дозволити розслабитися або задавати таке підступне питання: "Заради чого все це?" Не воювати за своє право на існування сьогодні – дозволити себе вбити завтра. Співіснування в межах України просто неможливе, або нам усім потрібно відібрати пам'ять і розум.
Джерело: Aivazovska Olga / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
