0 Київ
300 тис. втрачених дітей. Депутатка Южаніна шокувала цифрою дітей, яких напередодні нового навчального року вивезли з України [її з трибуни парламенту озвучив міністр освіти]. 300 тис. наших юних громадян ми втратили просто зараз. Це звучить так, як і повинно звучати, – як вирок нашій системі освіти та державній комунікації зі складних питань. На жаль, це майже назавжди втрачені діти українських біженців.
На щастя (як би дико це не звучало), це не додаткові 300 тис. до вже втрачених із 2022 року дітей, а переважно саме ці діти. Чому міністр озвучує ці цифри таким чином, щоб вони звучали так страшно?
Тому що міністр освіти відверто маніпулює, роблячи з Міністерства освіти жертву, а не причину проблеми. Насправді цього навчального року більшість наших родин в евакуації та укритті за кордоном змушені були прийняти складне рішення: продовжувати дистанційне навчання в українських школах або повністю зосередитися на навчанні за місцем евакуації. Важлива деталь – діти вже навчаються в іноземних школах, і українське дистанційне навчання є радше даниною своїм школам, зв'язком із батьківщиною та спробою зберегти мову й історію як базис ідентичності.
Однак ті, хто стикався з дистанційним навчанням у такій ситуації, знають, що за два роки воно стало тягарем як для вчителів в Україні, так і для дітей за кордоном. "Чемодан без ручки": і кинути шкода, і нести важко. Чому? Тому що в нас немає системного дистанційного навчання, адаптованого до реалій. Усе, що використовують школи, або частково запозичено з періоду карантинів, або стосується позашкільної індивідуальної освіти.
Здавалося б, за цей час Міністерство освіти мало б навести лад у системі дистанційного навчання для українських дітей за кордоном, враховуючи реалії. Наприклад, визнати оцінки європейських шкіл із можливістю перенесення їх в українські атестати за умови складання заліку з української мови, літератури та історії. Це три предмети, які зберігають ідентичність і роблять з українців українців. Єдині три предмети, яких немає за кордоном і які справді потрібні нашим дітям.
Але ні. Міністерство зосередилося на розробці утопічної платформи для повноцінного дистанційного навчання, яке нікому не потрібне. Наші діти в Польщі, Чехії, Франції (і далі за списком) не будуть навчатися одночасно у місцевих школах і повноцінно в українських. Це утопія, самообман. Тому перед родинами постало питання вибору. Вибору, до якого їх привело Міністерство освіти.
У підсумку платформа не готова, і через упертість та відірваність чергового міністерства від реалій ми втратили 300 тис. дітей. Просто уявіть: це більше, ніж населення Рівного. Або Луцька. Або багатьох інших українських міст.
А тим часом головний винуватець із трибуни Верховної Ради знову робить із себе жертву, а депутати шокують нас реальністю.
Але головне питання – як будуть покарані винні і що можна зробити прямо зараз, поки не пізно? Якщо щодо покарання винних у мене є впевненість у їхній абсолютній безкарності, то щодо того, що робити – усе ясно.
Потрібно відмовитися від красивих, але відірваних від реальності ідей і швидко запровадити курси української мови, літератури та історії для дітей в евакуації. Не записані лекції, а саме онлайн-уроки. Де взяти вчителів? Це теж очевидно. Багато активних учителів з окупованих територій уже тут (а частина з них – в евакуації в ЄС). Це ті люди, які можуть і хочуть працювати.
Ну і, нарешті, визнати оцінки європейських шкіл із їхнім перенесенням в українські атестати. Це все. Цього буде достатньо, щоб якщо не повернути дітей, то хоча б не втратити їх у майбутньому як українців. І щоб вони залишилися українцями свідомо, з українською освітою на додачу. Це мінімум, який можна зробити без великих витрат та глобальних змін. А вже потім рухатися далі. У реальності, а не відірвавшись від неї. Можливо, наступного року ми почуємо про повернення до України 300 тис. дітей. Інакше ця шокуюча цифра лише зростатиме, а ми продовжимо втрачати. Усі ми.
Джерело: Андрющенко Time / Telegram
Опубліковано з особистого дозволу автора
