-1 Київ
Вам сьогодні, коли хтось буде розказувати про велику "Пабєду", то прийміть до уваги, що був собі такий Василь Михайлович Бодасюк, якого в березні 44-го ніхто не питав, чи хоче він воювати за "совєтів", чи не хоче... Зайшли, усіх, хто в селі був спроможний, у шинелі вбрали, гвинтівки дали і "гарматним м'ясом" уперед погнали.
Воював за Краків, зайшов у Відень. Вуличні бої, осколок, шпиталь, дослужив, додому. Жив з усвідомленням приналежності до великої перемоги над нацизмом, керував колгоспом, на спільних пиятиках із хлопцями із села пив по три і розходився (півсела були, як дід – червоноармійцями, півсела – бандерівцями. Після війни знайшли своє порозуміння, яке наші політики не можуть знайти для них досі).
Василь Михайлович вірив, що у 2000-му всім ветеранам війни дадуть по "Волзі". Навіщо була б "Волга" моєму діду 1924 року народження у 2000-му, я не знаю, але в нього була мрія. Він до неї не дожив. Не в сенсі того, що помер у 1993-му, а в принципі.
Пройшов шлях від отого шматка "гарматного м'яса" до "гвардії сержанта". Вижив. Дивно. Повернувся. Слава богу, не один із села. Бавив мене десятками історій, коли я, малеча, не хотів їсти з ложки. То дідо розказував якусь історію з війни, я слухав, відкривши рота, і він тим користав.
Дідо не любив бандерівців. Вони його ледь не вбили, коли він із фронту повернувся. Я б теж не любив людей, які хочуть мене вбити. Але потім якось притерлися... до тої самої третьої чарки. Моя повага до бандерівців розходиться з дідусевими поглядами. Але на те є свої причини. Він жив у Радянському Союзі. І за нього воював. Я живу в незалежній Україні. За яку воювали бандерівці. Ось і все.
Дідо не встиг розчаруватися в людях, які з плином часу "поюзають" його подвиг. Він під червоним прапором та з гвардійськими стрічками проти нацистів воював. Я з дідом балакав багато до його смерті. Він був таким чоловіком, що за справедливість і за правду. Якби зараз був живий, то вже був би десь під Старогнатівкою чи на Світлодарській... Що-що, а на фашиків він мав "чуйку". Орден якраз за 10 чи 11 полонених німців він і отримав.
Одним словом, Василь Михайлович сьогодні дав би по макітрі будь-якій істоті, яка б потрапила під руку із фразою "можем повторіть". Бо ніхто не має права повторити ті жахи, через які пройшов мій дідусь і мільйони інших людей, що пережили Другу світову війну! Ніколи більше!!!
І ось, закінчивши цей допис, я розумію, що "ніколи більше" – це не більше (даруйте за тавтологію) аніж кліше. Ми знову проходимо цей жах. Ми знову втрачаємо кращих синів і доньок України. Ми знову проти фашистів. Тільки не так, як колись, а практично наодинці. І ця боротьба має бути нашим спільним знаменником. Усіх у цій країні! Інакше – "Украина".
Джерело: Сергій Притула – офіційна сторінка / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
