0 Київ
Мій дідусь був 1922 року народження. Події 1932–1933 років пам'ятав добре, переповідав нам із братом про той час іще за нашого радянського дитинства. Переповідав упівголоса, ясна річ. Але чітко, із деталями – і про смерті, і про канібалізм, і про заповнені мертвими колодязі. Єдине, щойно мова заходила про Сталіна – спрацьовував якийсь перемикач, накочував страх, логіка зникала: Сталін лишався батьком народів. До самої смерті.
У моєї бабусі, яка була 1923 року народження, під час великого голоду померла вся родина, вона лишилася сама. Про голод не згадувала взагалі. Так само, як і про Другу світову (була медпрацівницею, дійшла у складі Червоної армії до Берліна). Таке собі цілком зачаєне, замовчане життя, про яке краще було нікому не говорити. Затемнена пам'ять, вшиті під шкіру страхи й фобії, що так і не вирвалися назовні.
Загалом, увесь час за старшими – поколінням, яке ще трапилося бачити і з яким випадало спілкуватися, – помічалося саме це: страх вимовити вголос найстрашніше, страх поділитися найболючішим. Ось ця замовчаність, затемненість травми, чорнота пам'яті – вона відчувалася не лише в цих літніх, надламаних життям і віком постатях – вона відчувалася в самому ландшафті, у просторі. Сьогодні думаєш: наскільки важливою є ця наша сьогоднішня можливість говорити і не мовчати, зважуватися й називати зло злом, любити тих, хто жив перед нами, хто залишився в нашій історії. Любити, пам'ятати, і далі слухати їхні голоси – болісні, ламкі, але такі, що пов’язують собою наше минуле з нашим майбутнім. Згадуймо сьогодні про них – це потрібно їм, але більше це потрібно саме нам.
Джерело: Сергій Жадан [офіційна сторінка] / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
